Вт, 27.06.2017, 12:35
 
Головна Реєстрація Вхід
Зробити стартовою / Додати у Вибране / RSS
Головне меню
РОЗДІЛИ НОВИН
Актуальні новини
Українські новини
Вселенська Патріархія
Еладська Церква
Міжнародні новини
Міжцерковні стосунки
Міжконфесійні стосунки
Церква і суспільство
Церква і культура
Цікаве звідусіль
Різні новини
Дайджест ЗМІ
КАЛЕНДАР НОВИН
«  Листопад 2007  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930
АКТУАЛЬНІ НОВИНИ
АКТУАЛЬНІ СТАТТІ
ОПИТУВАННЯ
Православна Церква в Україні повинна бути?
Всього відповідей: 783
 
Головна » 2007 » Листопад » 5 » Чи була на Русі культура, або Хто утопав у багнюці?
Чи була на Русі культура, або Хто утопав у багнюці?
22:06

Сьогодні в Росії не вщухають дискусії на тему викладання релігійних дисциплін (православних) у світській державній школі. Йдеться про викладання Закону Божого в навчальних класах, де вчаться діти не лише православних, а й представників інших релігій, а також атеїстів. Ця стратегія Російської православної церкви, підтримана багатьма відомими громадськими діячами, зокрема, й політиками, а негласно й самим президентом (він полюбляє «ненав’язливо» демонструвати свою набожність), є прямим продовженням у сфері освіти традиційної політики давно спочилої в Бозі царській Росії. З її допомогою небезпечних «інородців» перетворювали на покірних православних підданих імперії. Група видатних вчених — гордість Росії — виступила з колективним листом, у якому засудила (з наукового погляду) клерикалізацію освіти в Росії. За що на них обрушилася лавина безпардонних обвинувачень з боку світських і духовних прихильників «релігійної реформи в школах».
Сьогодні всіх противників вивчення курсу основ православної культури (ОПК) у світських школах стійко зараховують до русофобів, до нищівників російської культури, а також до «міфотворців», які спотворюють нібито як російський характер, так і російську історію. (Мимохідь зауважимо, що в Росії, так само, проте, як і в Україні, практично немає необхідного корпусу кваліфікованих педагогів для викладання ОПК. Тому запровадження такого курсу може призвести до результату, протилежного намірам засновників, як це було в царській Росії наприкінці ХIХ — початку ХХ століть — «шкільні» батюшки часто ставали об’єктом глузувань гімназистів і тим самим штовхали останніх до атеїзму.)
Минулого місяця інтернет-журнал Сретенського монастиря (Московський патріархат) опублікував статтю такого собі Володимира Семенка, присвячену цій проблемі. Автор робить спробу розвінчати «стійкі історичні русофобські міфи», що сьогодні нібито формулюються противниками викладання ОПК у школах. Оскільки це «розвінчання русофобських міфів» безпосередньо стосується історії України — до історії Київській Русі, коротко перекажемо погляди автора, маючи при цьому на увазі, що історія формування імперської Росії побудована (значною мірою) на пізніших імперських міфах.
Отже, міф перший за Семенком: «Росія сама по собі тривалий час була культурною пустелею, всі її культурні досягнення належали до вузько богослужебної сфери; своєю світською, позабогослужебною культурою Росія завдячує виключно досить пізнім західним впливам». (А хіба це не так — хіба не є західною вся імперська й поміщицька культура Росії?). Семенко вважає, що до цього досить «абсурдного й безграмотного твердження примикає й міф другий: європейська культура є набагато більш давньою, ніж російська й узагалі культура східно-православного ареалу. Тому саме Європа (а не Росія) нібито є справжнім носієм культурної спадковості». Цей факт Семенко категорично й бездоказово заперечує. А для того, ймовірно, щоб ми не помилялися, «хто він є в Росії», ні сіло ні впало пише: «Оспорювати подібні думки нових мітрофанушек (противників ОПК), які виросли в задушливій атмосфері дисидентських кухонь, взагалі-то, досить просто».
Розправившись з Європою в декількох реченнях, автор починає аналіз стародавньої культури Росії, починаючи з писемності: «Візьмемо, наприклад, такий хрестоматійний факт нашої культурної історії, як так звані новгородські берестяні грамоти. Датуються берестяні грамоти, за авторитетним твердженням істориків і археологів, щонайменше X століттям і належать до сфери повсякденної, побутової писемності, належачи часто перу зовсім простих людей, а аж ніяк не вченого чернецтва. Усе це є абсолютно неспростовним доказом того історичного факту, що через усього лише трохи більш як століття після хрещення (в Києві, зауважимо) письменність, тобто письмова культура, мала на Русі (на якій Русі, дозвольте запитати?) якщо не поголовне, то вже принаймні масове поширення, а в Європі в той самий час саме неписьменність була звичайним явищем навіть серед знаті. Траплялися й безграмотні королі». Це дійсно так, однак у своїх міркуваннях автор вельми рідко згадує Київ, а Київського князя Володимира у зв’язку з Хрещенням узагалі не згадує. І складається враження, що все, що називалося Київською Руссю, — це органічна територія Московської держави. Навіть про відомий радянський паліатив — «колиску трьох народів (України, Білорусі та Росії)» — жодним словом не згадує. Як казав безсмертний Ноздрьов: «Усе, що до горизонту, — моє. Що за горизонтом — теж моє!»
Дочку Ярослава Мудрого Анну автор згадує лише для того, щоб неспростовно свідчити: за часів Київської й Новгородської Русі (тобто в X—XI ст.) письмова культура на Русі була незрівнянно вищою, ніж у Європі!» (Свою письменність і християнську філософію Європа, дійсно, приховувала тоді в монастирях.) Зауважимо, що в цьому пасажі автор забуває, як і в інших місцях, згадати вельми важливу обставину: шлюб Анни з французьким королем яскраво засвідчив про значущість Київської Русі в системі тодішніх європейських держав (на жаль, поки без Москви!).
Далі йдеться про письмові свідчення, залишені нам вченими людьми Київської Русі. Семенко обурюється: «Читаючи деякі тексти, що виходять з-під пера ліберальних «просвітників», починаєш почуватися в якомусь абсолютно абсурдному, позамежному світі. А може, дійсно, ніякої літератури до кінця XVII століття в нас не було?» Але швидко спохопився: «А як же знамените «Слово про закон і благодать» митрополита Ілларіона (початок 40-х років XI ст.), «Пам’ять і похвала Володимира», «Оповідь про Бориса і Гліба» і т.д. і т.п. (усе це друга половина XI ст.). А колосальна за своїм масштабом постать Нестора Літописця з усім розмаїттям його творчої спадщини; найзнаменитіше «Повчання дітям» Володимира Мономаха; «Ходіння» ігумена Данила у Святу Землю; «Слово» і «Благання» Данила Заточника; «Послання Фомі» митрополита Климента Смолятича; «Притча про людську душу» Кирила Туровського (кінець XII ст.); нарешті, відоме кожному школяреві «Слово о полку Ігоревім»... І, зауважте, у своєму переліку я ще не вийшов за межі домонгольського
періоду».
Це дуже нагадує зухвалу презентацію краденого. Бо який стосунок має Москва до всіх перерахованих безцінних творів духовних письменників Київської Русі? За радянських часів створено було хоча б паліатив — так звана «спільна колиска» трьох східнослов’янських народів. Очевидно, цю колиску тепер ліквідували, й уся безцінна наша історія відійшла до Москви. (Зауважимо, що за часів, коли створювалися згадані книжки, Москва й інші північні слов’янські міста вельми мало цікавилися літературою.)
Ще приклад зі статті, який стосується цього разу архітектури: «На Русі, все в той же домонгольський період, зустрічається досить велика кількість саме кам’яних споруд, що свідчить уже про надзвичайно високий рівень розвитку містобудування. За свідченням істориків архітектури, таких споруд на початок татаро-монгольського нашестя було не менш як 400 (авжеж, йдеться про Київську Русь. На півночі ще довго будували дерев’яні «палаци»)... Що ж до італійських архітекторів, то вони, дійсно, добре попрацювали на Русі, але набагато пізніше, вже в епоху підйому Москви, але це відбувалося вже в період культурного розквіту в Західній Європі, пов’язаного з Ренесансом» (таки визнали!).
Далі наш герой Володимир Семенко пише напрочуд цікаві речі: «Не можу не зупинитися на такій важливій культурі (в широкому значенні), як парламентська культура. Уже тут, здавалося б, безпрограшна ситуація для русофобських лібералів: адже навіть діти знають, що батьківщина парламентаризму — Західна Європа!». Але й це, як стверджує автор, «не більше ніж міф, створений лібералами! Бо на Русі традиція народного представництва є не менш давньою, ніж у Західній Європі! Перший парламент у Європі — кортеси Великого Арагона (на території сучасній Іспанії) — 1185 рік. Скликання першого англійського парламенту датується 1265 роком. «А перше станове представництво на Русі (прообраз майбутніх земських соборів) скликане великим князем Всеволодом Велике Гніздо 1211 року (знов без Київської Русі не обійтися!). Чому ж ми повинні вважати Давню Русь (чому не Київську?) якоюсь демократичною пустелею, наповненою лише «авторитарним мракобіссям» і начисто позбавленою політичної культури й парламентських традицій? (Дійсно, чому, скажемо ми. Адже так легко переписати історію! Це траплялося неодноразово, але до «московських парламентських традицій» ще не доходило!)
Автор вважає своїм обов’язком звернутися також до обговорення зовсім уже «образливо-карикатурного й затято ліберального міфу про потопаючу в багнюці Русь (Це ж треба таке! Хто посмів!), що буцімто властиво її варварській природі!». У зв’язку з цим він пише: «Побутова культура з її невикорінною звичкою до охайності завжди була на Русі на незрівнянно більш високому рівні, ніж у Європі (сьогодні — теж)... Навряд чи доцільно детально зупинятися на інших аспектах побутової культури Русі, наприклад, на тому, як часто (порівняно з Європою) російські люди просто милися (дуже цікаво було б зупинитися!). Про російську баню, що має дуже давнє походження, написано так багато, що повторюватися вже просто непристойно». (За браком місця проминемо докладні й кваліфіковані докази фантастичної російської охайності — історичної й сучасної, а також посилання на неохайність Заходу, люб’язно наведені автором у статті.)
На закінчення дозволимо собі звернути увагу на одну деталь, а саме на прізвище автора-апологета — Семенко. Очевидно, що це «малоросійське» прізвище, і певно, що й коріння нашого героя — українські. Постає питання: чи намагалися коли-небудь учені- соціологи визначити, скільки поколінь майстерної русифікації потрібно — в середньому — для того, щоб освічена людина безтрепетно відмовилася від усього, пов’язаного з історією його предків? Щоб вона у словосполученні «Київська Русь» регулярно пропускала слово «Київська», а імперський режим Росії називала «народною монархією» (і навіть «приліпила» на доказ Всеволода Велике Гніздо)?
А скільки таких «семенків» живе в Україні? Обираються до Верховної Ради, складають шкільні програми для українських дітей, пишуть історії, що мало відрізняються від писанини нашого сьогоднішнього «героя»? Хай би краще переїжджали на «батьківщину предків»!

Категорія: Церква і суспільство | Переглядів: 1092 |
Всього коментарів: 0
Потрібна реєстрація
[ Реєстрація | Вхід ]
Використовуються технології uCoz
Вхід на портал
Пошук

Міні-чат


Copyright Ortodox portal LOGOS © 2017 Використовуються технології uCoz