Серед древньоцерковних канонічних пам’яток особливе місце посідає твір, який у багатьох виданнях і наукових дослідженнях називається по-різному: “Апостольське церковне установлення”, “Церковні канони Апостолів” і “Церковне установлення Апостолів”. Повна ж назва твору така: “Постанови Господа, передані Климентом, і Церковні Канони Апостолів” – “Аι διαταγάι αι δια λήμεντος και εκκλήσιαστικοι κανόνες των άγιων Аποστόλων”. Ми вживаємо скорочену назву: “Церковні Канони.”
“Церковні Канони” входять як нероздільний складник в так звану велику “Східну книгу права”, яка користувалась великим авторитетом і слугувала джерелом діючого права в церковному житті Єгипту і Сирії. Тому і історія “Церковних Канонів” стоїть у тісному зв’язку з історією східного кодексу. “Східна книга права” відома більшою мірою під назвою “127 канонів” і являє собою збірник канонічного матеріалу, який зберігся арабською і сірійською мовами. Цей збірник поділяється на дві частини: перша вміщує 71 канон, друга - 56 канонів. 1-20 розділи першої частини містять “Церковні Канони святих Апостолів”, 21-47 розділи – “Єгипетські церковні канони”, 48-71 розділи – “VIII-а книга Апостольських Постанов” і 1-56 розділи другої частини містять “Правила святих Апостолів”.
“Церковні Канони” повністю дійшли в грецькому рукописі ХІІ ст.; існують також коптський, арабський, ефіопський і сірійський переклади, з яких викликає зацікавленість через близькість до грецького оригіналу, одна сірійська версія. Остаточна редакція твору припадає приблизно на час біля 300-го року, але основна його частина була створена вже в період 135-180 років, а деякі елементи твору сягають, скоріш всього апостольських часів.
Історія не зберегла однотипного тексту “Церковних Канонів” але передає його в кількох редакціях. На підставі існуючих кодексів, які вміщують текст твору, можна вказати три:

1. Докладна редакція у Віденському кодексі.
2. Коротка редакція у Московському кодексі.
3. Коротка редакція, яка знаходиться в Паризькому і Неапольському кодексах.

Відмінність докладної редакції від вказаних коротких полягає в тому, що з одного боку дві останні не містять канонічної частини, обмежуючись лише однією – морально-повчальною, а з іншого – в тому, що їхній текст подекуди значно коротший від тексту докладної редакції, – це особливо стосується її третього варіанту.
Гарнак, видаючи текст “Церковних Канонів”, розділяє його на дві частини: одна називається: “κατάστασις της εκκλήσιας”- постанова про Церкву, а друга “κατάστασις του κλήρου” – постанова про клір. Він і дав їм назви, як такі, що відповідають змісту пам’ятки. Підстава для поділу “Церковних Канонів” на дві частини полягає в тому, що обидві частини пам’ятки, на думку Гарнака, в початковому вигляді являли собою окремі літературні твори, які з часом були з’єднані в одне ціле пізнішим компілятором.
За формою “Церковні Канони” – це розмова Апостолів, які зібралися за повелінням Господа, щоб соборно встановити єдині засади устрою Церкви. В уста Апостолів тут вкладено повчання, які торкаються християнської моральності і церковної дисципліни.
За обсягом цей, порівняно невеликий твір, складається із 30 розділів і композиційно розпадається на чотири частини:

1. Вступ (1-3 розд.).
2. Морально – повчальна частина, яка викладає основи християнської етики (4-14 розд.).
3. Церковно – канонічна частина, яка охоплює головні моменти церковної організації і норми, які з’ясовують служіння єпископів, пресвітерів, дияконів, читців, поводження мирян і значення жінок (15-28 розд.).
4. Висновок (29-30 розд.).
   

Твір розпочинається з вітання, подібного до вітання у Посланні Варнави і без сумніву взяте із нього: “радійте, сини і дочки, в ім’я Господа Ісуса Христа.” Таке повторне вітання тут у пам’ятці недоречне, тому що слідом за ним іде зовсім дивний перелік апостолів: Іоанн, Матфей, Петро, Андрій, Филип, Симон, Яків, Нафанаїл, Фома, Кифа, Варфоломій і Іуда, брат Якова. Тут немає Якова Алфеєва, натомість апостол Петро названий двічі: за іменем Петра і Кифи.
Після цього йде легенда, яка розповідає про те, що названі Апостоли за повелінням Господа зібрались разом для того, щоб на загальній раді зробити поділ світу на єпархії, скласти перелік місць в кожній із них і з’ясувати значення єпископів, пресвітерів, дияконів, читців, вдовиць і взагалі, усе необхідне для заснування Церкви.
Потім, міститься протокол або “діяння” цього гаданого апостольського собору. Засідання відкриває апостол Іоанн такою визначною заявою: “Мужі браття! Знаючи, що здамо справу про виконання дорученого нам, не будьмо несправедливі одне до одного, але кожен, якщо вважатиме за необхідне суперечити іншому, нехай суперечить.” Все зібрання запропонувало перше слово Іоанну. І ось перелічені Апостоли у згаданому вище порядку виступають одне за одним короткими промовами, але кажучи просто – вони справи не стосуються, тому що передають від своєї особи ніщо інше, як вчення про два шляхи, розкрите повністю і логічно в “Дідахі”. Іоанн і Матфей дослівно передають перші два стихи “Дідахі”. Тільки в другій частині промови Іоанна заповідь про любов до ближнього трохи ширша за “Дідахі” і ближча до тексту Євангелія від Матфея (22, 37-40). Натомість кінець промови Матфея становить цікаву обробку початкових рядків третього стиха “Дідахі”:
Петро в своїй промові не дає відповіді на пропозицію Матфея буквальним розкриттям заповіді до ближнього, розміщеної в “Дідахі”, але починає одразу з другого розділу “Дідахі” – перелічуючи дії, зовсім протилежні любові. Пропуск проти оригіналу – очевидний. Промова Петра достеменно така як 2-7 стихи другого розділу “Дідахі”. Те ж саме скажемо і про наступну промову Андрія, подібну до 1-3 стихів третього розділу “Дідахі: подібність спостерігається якраз на початку промови, починаючи з привітання: “чадо моє”. Так само починається і третій розділ “Дідахі”. Промова Филипа на початку – це повторення слово у слово першої частини третього стиха третього розділу “Дідахі”, але далі містить досить просторе пояснення похоті, яка є дією жіночого демона. В “Дідахі” такого пояснення немає.
В подальших промовах Симона, Якова, Нафанаїла, Іуди, Фоми, Кифи і Варфаломія з незначними вставками йде повторення “Дідахі” розділів 3 і 4 до 9 стиха.
В своїх промовах Апостоли не закінчили вчення про два шляхи, як воно розкрите в “Дідахі”: шлях смерті, який треба було з’ясувати і якому присвячений п’ятий розділ “Дідахі”, залишився нерозкритим. Це усвідомлював і компілятор, бо слідом за Варфоломієм Петрові в уста вкладається такий вислів: “Браття, все, що стосується інших настанов, вас навчить Писання, а ми встановимо все так, як нам було доручено.” Але незрозуміло і дивно, чому саме компілятор перестав користуватися “Дідахі” на 4, 9 бо ж у “Дідахі” залишалось ще кілька заключних стихів, де зображується шлях смерті 4, 10-12, а в “Церковних Канонах” до 13-го розділу виступали з промовами тільки десятеро Апостолів, тобто залишались особи, котрим можна було розподілити цей матеріал.
В цій частині мовиться про те, що всі церковні встановлення, такі як: достоїнство (αια – “авторитет”) єпископів, статус пресвітерів, функції дияконів, розсудливість читців, безпорочність вдів та інше необхідне для міцного утвердження Церкви, щоб її члени пізнавши образ небесних речей, уберігали себе від всякого гріха (1розд.). В цих словах проглядаються деякі характерні риси еклезіології редактора “Церковних Канонів”: Церква земна – це відображення Церкви Небесної, а в останній панує строгий чин і строгий лад. Тому такий же чин повинен зберігатися і в Церкві земній, яка готує людей до входження в Церкву Небесну, тобто в Царство Боже. Це входження немислиме без праведного життя християн, нормам якої приділяється значне місце в творі.
Своєрідною рисою “Церковних Канонів”, в порівнянні з “Дідахі”, є умовляння любити “як зіницю свого ока” того, хто промовляє Слово Боже новонаверненому християнину, стає для нього “причиною вічного життя” і дарує йому “печать в Господі” (12 розд.). Дається в творі і застереження проти розколів, - кожний християнин покликаний до того, аби шукати примирення між ворогуючими. Окрім того, згідно з автором, серед християн жодного значення не має різниця в майновому і соціальному стані, оскільки всі перед Господом рівні (13 розд.).
Отже ми бачимо, морально-повчальна частина “Церковних Канонів” знаходиться в тісній залежності від “Дідахі” і містить з незначними змінами, пропусками і вставками майже дослівні запозичення всіх моральних правил “Дідахі”. Також видно, що автор або точніше компілятор “Церковних Канонів” місцями користувався посланням Варнави, Святим Письмом та іншими творами християнської древності.
Друга церковно-канонічна частина пам’ятки починається низкою промов, що їх виголошують Петро, Іоанн, Яків, Матфей, Кифа, Андрій, Филип, а потім іде обговорення питання, чому жінкам не слід брати участі в священнодії Євхаристії. Обговорення ведеться від особи Андрія, Петра, Іоанна, Марфи, Марії, Кифи, Якова. Звідси, тобто з цього ряду промов тільки і починається саме розвиток теми, вказаної в передмові, тому, що в них даються розпорядження (διαταγαί) або правила (κανόνες) про обрання і служіння єпископа, пресвітера та інших кліриків. Вчення ж про два шляхи є вставкою, яка в плані твору не передбачена.
Церковний устрій згідно з “Церковними канонами” сильно нагадує той стан впорядкування християнської громади, який ми бачимо і в інших більш ранніх джерелах, наприклад “Климентинах” і частково в Апології Юстина. Однак в ньому проступає і багато нових рис, що свідчать про подальший розвиток принципів і форм церковної організації. Тут ми бачимо вже повністю усталену термінологію відносно трьох типів церковної ієрархії – єпископа, пресвітера і диякона. В числі кліриків згадуються також і читці. А з іншого боку, зміст “Церковних Канонів” подає відомості загального і невизначеного характеру, що їх ми знаходимо і в давніших джерелах. Тут видно значення цього твору як однієї з пам’яток канонічного характеру християнської древності.
В “Церковних канонах” бачимо твердо встановлений поділ на клір (κλήρος) і народ (πλήθος). До першого в пам’ятці зачислені пресвітери, читці, диякони і вдови (дияконіси). Від пресвітерів вимагається покірність перед єпископом, але з іншого боку вони називаються “співслужителями” і “співробітниками” єпископа. Головна відмінність кліру від мирян в тому, що клір має право на здійснення богослужіння, тоді як миряни, навпаки позбавлені таких прав. Відводячи дуже мало місця для народу і мирян, пам’ятка зосереджує увагу на службових функціях ієрархічних осіб і членів кліру.
Управління громадою, виходячи із змісту пам’ятки, належить єпископові і пресвітерській колегії. На чолі громад, про які йде мова у древнього письменника, стоїть єпископ, який також називається “пастирем”.
Єпископ – це та особа, навколо якої зосереджується все життя громади, як внутрішнє, так і зовнішнє. Більшість якостей, які вимагаються від нього “Церковними Канонами”, ті самі ж, що і в пастирських посланнях. Тут від єпископа вимагається, щоб він був: “непорочний, убоголюбний, чесний, не п’яниця, не блудник, не користолюбний, не схильний до насмішок, справедливий” (порівн. 1 Тим. 3, 2-3) – всі вони дуже загальні. Але при цьому в цій ж пам’ятці відносно єпископа знаходимо кілька вимог, які виділяють його із ряду інших церковних осіб і простих християн. Звернемо увагу на такі чотири пункти:

1. Тільки єпископу ставиться вимога, щоб він користувався доброю славою у язичників (від пресвітера такого не вимагається, а про дияконів говориться, щоб вони “мали за свідчення від Церкви”).
2. Не вказується вік, в якому певна особа може бути вибрана на єпископа (а про пресвітерів сказано прямо, що вони повинні бути в літах).
3. Єпископу дозволено шлюбне співжиття (від пресвітерів навпаки вимагається, щоб вони утримувались від співжиття з жінками),
4. Певний рівень освіченості – здатність пояснювати Святе Письмо – не вважається необхідним для єпископа, - це в пам’ятці вважається тільки бажаним.
   

Перша вимога має значення тільки тоді, якщо єпископ, з огляду на свою посаду, має зв’язки з нехристиянами. Оскільки ж цієї доброї слави у язичників не вимагається ані від пресвітерів, ані від дияконів, то з цього випливає, що лише єпископ вважався представником громади відносно осіб, котрі не належать до християнства. Два наступних пункти цікаві тим, що вимоги, в них не гармонують з вимогами відносно пресвітерів. Від єпископа не вимагається певний вік і утримання від шлюбного співжиття, тоді як те і інше вважається необхідним для пресвітера.
Звертає на себе увагу та обставина, що в цій пам’ятці якості, які вимагаються від єпископа і диякона, мають між собою набагато більше подібності, ніж якості, притаманні єпископу і пресвітеру.
Стосовно ж кінця 4-го пункту, то з нього виявляється, що освіченість і здатність до вчительства ще не вважались необхідними, аби єпископ повчав народ на підставі Письма, автор, однак далекий від того, щоб бачити в цій функції головну діяльність й основне призначення єпископа. Із сказаного вище видно, що єпископ - представник громади відносно світу – язичників, він - голова богослужіння (μυστης).
Окрім вказівок про якості і функції єпископа “Церковні Канони” мають ще одне досить цікаве твердження, відсутнє в інших древніх пам’ятках християнської писемності. Йдеться про правило обрання єпископа. В 16-му розділі говориться: “Якщо буде досить мужів, і не вийде достатньої кількості (не менше дванадцяти мужів) тих, хто може обирати єпископа, то нехай напишуть до сусідніх уже облаштованих Церков, щоб звідти прийшли троє вибраних мужів для достойного випробування”. Це правило свідчить:

• що завжди вважалось за необхідне, аби та чи та громада мала правильний церковний устрій. Навіть у невеличкій громаді, де не було і дванадцятьох повнолітніх чоловіків-християн, мабуть лише такі особи мали право голосу, вважалось за необхідне обирати єпископа,

• що право громади обирати собі єпископа ще не були обмежені;

• воно висвітлює тісні стосунки, які існували між окремими Церквами, і їх письмове спілкування: тобто, що численна громада зобов’язана допомогти нечисленній;

• воно показує, як обережно діяли при обранні єпископа. Виборча колегія, складена менше аніж з дванадцятьох чоловік, не мала достатньої гарантії у слушності вибору: майбутній єпископ повинен був отримати підтвердження, принаймні від дванадцятьох чоловік. Але і там, де з огляду на нечисленність громади, ця умова не могла бути виконана, не залишались без церковного ладу з єпископом на чолі, залучаючи до справи сусідню Церкву. І це слугує доказом як тісного зв’язку між окремими християнськими громадами, так і того, що вся Церква турбувалася питанням чи є в даній Церкві єпископ і який він;

• це правило не вказує на те, щоб кандидат обов’язково належав до кліру. Як немає вказівки на вік, так і немає вказівки на належність його до кліриків.

Вкажемо й те, що сусідня Церква присилає для збільшення кількості виборців в нечисленні громаді, - трьох вибраних людей, які названі просто: έκλεκτοι άνδρες (вибрані мужі). Жодним словом не вказано на те, що це були клірики. Акт обрання єпископа, - його посвята – про це в пам’ятці відсутні будь-які відомості - отож уявляється, що брався до уваги такий акт, для звершення якого, не зважали на різницю між кліриками та мирянами.
Як вже сказано, це правило своєрідне. Але можна, мабуть, вказати на одну паралель, яка, зрештою, відноситься не до обрання єпископа, - вона торкається спорідненої теми – церковного устрою. В 96-му році в Коринфській Церкві виник безлад в церковному управлінні і коли у Римській Церкві стало відомо про це, то від її імені туди було не тільки надіслано листа, але й також трьох вибраних мужів, з думкою, що ці троє мужів будуть прийняті як особи, наділені певними, чітко окресленими правами.
Але коли ми зазирнемо в пізнішу церковну історію, то зустрічаємо одне встановлення, яке, мабуть, виникло із того ладу речей, на який вказують “Церковні Канони”. В листі Корнилія Римського до Фабія Антіохійського читаємо таке: “Новаціан вибрав собі двох спільників, які відмовились від свого спасіння, і послав їх в досить невеличку область Італії, і там, вигадавши якісь подання обманув трьох єпископів, людей сільських. Він стверджував і наполягав, щоб вони, якомога швидше, прибули в Рим для того, аби з їх допомогою і сприянням інших єпископів улагодити всі суперечки. Коли ж вони прибули, їх одразу й зачинили, – і Новаціан, коли вони сп’яніли і здійняли галас, о десятій годині, примусив їх силоміць зімітувати рукопокладення, його на єпископа”.
Ця подія свідчить, що всередині ІІІ-го ст., в Римі, панував звичай, за яким єпископа поставляли троє сусідніх єпископів: тільки таке поставлення вважалось правильним. Ця ж історія показує далі, що трьох сусідніх єпископів запрошували і для того, аби покласти край незгодам, які порушували церковний мир. Без сумніву, вказаний звичай в зв’язку з тим правилом, поміщеним у “Церковних Канонах”, розвивається у Римі на основі третього варіанту, відомого нам з пам’ятки. Але замість трьох “вибраних мужів” тепер фігурують єпископи. Саме в такому вигляді в Кафоличній Церкві утворився обов’язковий закон, в основі якого лежать відповідні визначення соборів: Арелатського (правило 20) і Нікейського (правило 4): єпископ повинен отримувати посвяту принаймні від трьох єпископів. До часу “Церковних Канонів” не можна навести якоїсь іншої паралелі для цього правила, окрім порівняно не дуже дивного випадку з Новаціаном, тому ця пам’ятка вперше проливає певне світло на це питання.
Докладніший тут виклад постанови про пресвітерів. Їх повинен поставити єпископ – і саме трьох. Апостол Іоанн висловив таку думку: “Новопоставлений єпископ, знаючи старанність і любов до Бога своїх наближених, нехай поставить двох пресвітерів, яких він вважатиме достойними.” Таку думку заперечили всі присутні, наполягаючи, що не двох а трьох пресвітерів повинен поставити єпископ, мотивуючи цю вимогу так: “Оскільки в Одкровенні сказано про 24-х пресвітерів, 12 праворуч, 12 ліворуч престолу.” Звідси зрозуміло, що для древнього автора апокаліптичні пресвітери були зразками для пресвітерів Церкви. Він надає велике значення тому, що в Одкровенні мовиться саме про 24 пресвітерів, тому що це число парне, а парне число вимагається тому, що функції пресвітерів поділяються на два розряди. Для невеличкої громади автор вважає достатньо мати двох пресвітерів, але численніші громади могли мати і більше пресвітерів, у всякому разі вони повинні були дотримуватися парного числа – так можна уявляти собі не зовсім зрозумілу вимогу джерела про кількість пресвітерів.
За уявленням автора пам’ятки, склад пресвітерів ділиться на два розряди: перший розряд пресвітерів бере участь в богослужінні – функція, яка стосується, єпископа, другий має іншу функцію – вона звернена до громади.
Стосовно якостей, якими повинні володіти пресвітери за “Церковними Канонами”, то вони характеризують їх по-перше як колегію достойних осіб, котрі поставлені нарівні з єпископом, – вони також повинні бути в літах, утримуватись від шлюбного співжиття, бути рівоправними “співслужителями і співробітниками” єпископа, допомагати йому у скликанні вірних на богослужіння. По-друге, як дисциплінарну і судову колегію відносно громади. В останньому випадку слід всередині колегії пресвітерів розрізняти дві інстанції: одна частина пресвітерів, названа в пам’ятці пресвітерами “що ліворуч”, стежить під час богослужіння за порядком, а тих, хто порушує порядок, вони повинні застерегти. Але у випадку, якщо який-небудь член громади не кориться застереженню і поводиться зухвало, вся колегія пресвітерів як вищої інстанції збирається і відносно такого порушника накладає достойне покарання.
Яка ж функція лежала на другій частині пресвітерів, і які особливі обов’язки покладалися пресвітерам “що праворуч” – про це важко судити. Текст 18-го розділу в цьому місці не зовсім зрозумілий. Його зміст можна передати описово так: “вони, пресвітери, що праворуч, повинні турбуватись про єпископів, які служать у вівтарі, аби вони роздавали принесені до храму дари і самі єпископи отримали стільки, скільки їм необхідно.” Тут зазначимо, що стосовно пресвітерів відносно єпископа ужите те саме слово, яким визначається їхня діяльність у громаді (προνοειται). Звідси видно, що єпископ підлягає нагляду з боку пресвітеріуму. Відтак з цього місця ми дізнаємось, що і після затвердження єпископа, як верховного керівника в Церкві, певною мірою не припиняється нагляд з боку пресвітерів над єпископською посадою. Отже, згідно з пам’яткою єпископська монархія не одразу набула значення автократії.
А взагалі, пам’ятка вказує ще й такий пункт в розвитку церковного впорядкування за яким монархічний єпископ підноситься на ту висоту, на якій перебувала тоді і колегія пресвітерів. Хоча єпископ і підлягає нагляду, але з іншого боку він є пастирем, священнослужителем, і представником громади, котрому пресвітери зобов’язані допомагати, і служити з усією старанністю. Нагляд і контроль пресвітерів над єпископом виявлявся в справах керування або розпорядження тими приношами, які були пов’язані з богослуженням. Єпископ, що служить у вівтарі, є не тільки священнослужитель, але й економ громади, і його економічна діяльність підлягає перевірці з боку пресвітерської колегії. Чи поширювався цей нагляд на інші функції єпископа, - про це в пам’ятці не говориться.
В зв’язку з цими розділами “Церковних Канонів”, у дослідників виникає багато запитань. Одне із них, наприклад, ставиться таким чином: як громада, в якій не набирається і дванадцятьох зрілих чоловіків, здатних подати голос при обранні єпископа, могла дозволити собі розкіш утримувати такий великий клір, який налічував, окрім єпископа, трьох пресвітерів, читця і трьох дияконів? Відповідь на дане запитання може бути приблизно така: число 12 тут, маючи символічне значення (дванадцять Апостолів, дванадцять колін Ізраїля), означало тих дорослих членів місцевої церкви (причому, тільки чоловічої статі), котрі користувалися найвищим авторитетом у інших вірних, щоб здобути високу честь – брати участь в такій важливій справі, як обрання єпископа. Відтак виникає запитання у зв’язку із ще одним числом – 24-и пресвітери. Воно явно навіяне образом двадцяти чотирьох старців Одкровення (4,4) і також носить виразно символічний характер. Однак наскільки адекватно дане число відображало земну реальність – це проблема, яка вимагає свого розв’язку. На наш погляд, цю символіку навряд чи слід розуміти дослівно: в громаді могло бути і двоє пресвітерів, один із яких виконував службові функції всіх пресвітерів, що “праворуч”, а другий – тих, що “ліворуч” і третє запитання: чому в пам’ятці, яку ми розглядаємо, говориться про одного єпископа, а поняття “єпископ” вживається в множині? Чи тут іде мова про наявність декількох єпископів в одній громаді (із яких один був “першим єпископом”), чи ж мова йде про співслужіння єпископа даної церкви з архиєреями інших церков, які його відвідують? На наш погляд, більш імовірне друге припущення, хоча можливі й і інші розв’язки цього запитання.
Про дияконів “Церковні канони” згадують двічі в 20 і 22-му розділах, причому в першому і в другому випадку йдеться про їхню позабогослужбову діяльність, служіння громаді в повсякденному житті. Про богослужбові функції дияконів пам’ятка умовчує. В цьому виді діяльності їм належить певна самостійність і авторитет.
Пам’ятка вимагає поставлення трьох дияконів, які би були досвідчені “у всякому служінні”. Очевидно, їхні обов’язки були практичного характеру, в чому полягала їхня служба. Від них також вимагається, щоб вони мали схвалення з боку громади – не як єпископ, з доброю славою в нехристиян, тому що диякони не мали обов’язків поза межами громади. Після цих визначень у пам’ятці знаходимо декілька положень, які описують функції диякона і доповнюють характер їх обов’язків: вони повинні бути зразковими батьками, у родині: потім – чесні, спокійні, покірні, негнівливі – отже, вказуються такі якості, які би давали їм право звертатися з настановами до членів громади і користуватися авторитетом в їхніх очах. Перш за все, для них було важливим вміло поводитись перед заможними й убогими, котрі належали до громади: заможному не слід надавати перевагу, злидаря ж не слід утискати. Головне ж завдання дияконів полягало в тому, щоб змусити заможних до подаяння і добрих справ, які звершуються таємно. Тому вони повинні бути людьми спритними. Оскільки ж до щедрості може спонукати тільки той, хто сам щедрий, то вони і самі повинні охоче виявляти доброчинність. Ось такі риси, якими наділені диякони в “Церковних Канонах”.
З цього видно, що пам’ятка ставить дияконів поза вівтарем, надає їм функції з виявом “практичних якостей”. Коли ж ми згадаємо якими були семеро дияконів, обраних Апостолами, то не будемо здивовані тими функціями, якими вирізнялись диякони того часу, коли, власне, виникла пам’ятка. Ієрархічний характер дияконів залежить не від їхніх функцій, а від того, що вони з’явились в устрої Древньої Церкви за вказівкою Апостолів, в ролі їхніх помічників.
В “Церковних Канонах” немає згадки про вчителів і пророків, яким в “Дідахі” приписувалась функція навчати і наставляти вірних. В цій пам’ятці завдання наставляти народ словом покладається на читця, - саме він повинен неодмінно володіти здатністю до вчительства. У творі читець поставлений посередині між пресвітером і дияконом. Про нього вказується: “Нехай буде поставлений в першу чергу випробуваний читець, не балакучий, не п’яниця, не насмішник, хороший, слухняний, розважливий, який приходить першим на зібрання Господні, покірний, який має здатність викладати, і усвідомлює, що він посідає місце Євангелистів. Тому що той, хто наповнює слух того, хто не розуміє грамоти, буде вважатися записаним у Бога”(19 розд.).
Відповідно до цього правила, читець поставляється після того, як він підданий випробовуванню. Це характеризує його як особу, наділену посадою, яким, наприклад, був диякон. В ролі особи, наділеної посадою, він є також і в Дідаскалії, і причому як посадовець вищого розряду, а не якийсь служник.
“Церковні Канони” свідчать також, що він повинен отримувати ту-ж винагороду, що й пресвітери. Згідно з арабськими Іполитовими правилами, він повинен володіти такими якостями, як і диякон, а з листів Кипріана видно, що він має особливу спорідненість з пресвітерами. Нарешті в пам’ятці говориться, що читець повинен пам’ятати про те, що він займає місце “євангелиста”. Під євангелистами не слід розуміти харизматичних вчителів, хоча про них і нічого не мовиться в “Церковних Канонах”. В апостольський і післяапостольський час, однак, було багато таких осіб, які володіли різними харизмами. В церквах вказаного часу існували такі харизми, як наприклад, дар зцілень, дар мов, тощо (1 Кор. 12, Мк. 16, 17-18). Кожний благодатний для інших дар, притаманний тій чи іншій особі і здатність до повчання вважається даром (χάρισμα) Святого Духа, і між цими особами особливо високою пошаною користувались “пророки”, “вчителі”, “євангелисти”, тому, що вони були носіями дарів Святого Духа – з огляду на перевагу.
Вказівка ж “Церковних Канонів”, що читець заступає місце “євангелиста”, свідчить, що він з часом був урівняний з цими давнішими харизматичними вчителями. Те, що читець вважався продовжувачем таких вчителів – видно із древньої молитви, яка читалася при посвяченні читця: “Дай йому Духа святого, Духа пророчого”, а також із визначення, що читцю слід давати частину “на честь пророків”. Взагалі не можна не бачити, що погляд на читця в “Церковних Канонах” не становить чогось виняткового. Ми знаходимо для відомостей, які тут містяться, різні і багаточисельні паралелі. Але видно і те, що пам’ятка ставить читця в такий стан, який не міг довго тривати. З одного боку тут говориться, що “читець поставляється, після того, як він старанно переніс випробування”, і з іншого вказується, що він “заступає місце євангелиста”, але це входить в суперечність, то ж, коли читець є від Бога, як поставлений євангелист (харизматичний дідаскал), то він не може бути в той же час поставлений від Церкви посадовцем. У що він став останнім, то невдовзі перестане бути першим (тобто харизматичним вчителем). І якщо він ставав церковним службовцем, не будучи ані пресвітером, ані дияконом, то він став тільки нижчим кліриком, так і було.
“Церковні Канони” вміщують ще одне правило, для якого важко знайти паралель. Вони вимагають, щоб читець був “здатний до викладання” (διηγητικός), і після доданого: “тому, що він заступає місце євангелиста”. Під словом διηγητικός можна розуміти тільки здатність до вчительства, здатність тлумачити Святе Письмо. Отже читець тут так близько стоїть до вчителя, древнього дідаскала (про якого свідчення в “Дідахі”), як у жодній іншій пам’ятці. Але відомо, що в Древній Церкві ανάγνωις і διδασκάλια тісно пов’язувалися одне з одним, наприклад, в першому посланні до Тимофія читаємо: “Доки не прийду, займайся читанням (ανάγν.), напученням, повчанням (διδασκ.)” (4, 13). Ми знаємо, що читці отримували частину “на честь пророків”, але все ж таки не зустрічалось прямих відомостей, що читець міг бути в той же час тлумачем Писання і вчителем у храмі. І протилежний випадок, коли проповідник і вчитель був в той же час і читцем, звичайно не потребує доказів. Отже вимоги до вчительства, яке в “Церковних канонах” стосується читця, не відповідають звичаю. Мабуть, таке явище було тимчасовим. Коли зникли “пророки” і “вчителі” (харизматичного характеру), читець на деякий час в історії зайняв це місце.
Пам’ятка також розповідає і про церковне служіння жінок: “в громаді повинні бути поставлені три вдови, служіння двох із них полягає в постійній молитві за всіх братів і сестер, які впали у спокусу. Служіння третьої вдови полягає в догляді за немічними і хворими, – вона повинна сповіщати пресвітерам про їхни потреби” (розд. 21). В даних настановах відносно служіння вдовиць можна побачити прообраз майбутнього жіночого монашества. Про мирян говориться, що вони повинні підкорятися заповідям встановленим для них і підпорядковуватись “тим що перебувають у вівтарі” (розд. 23).
Слід ще констатувати, що саме літургічна частина в “Церковних Канонах”, на відміну від “Дідахі”, відсутня. Правда, в ході розмови апостол Петро висловлює бажання дати точні вказівки відносно Божественної літургії, але це так і залишається побажанням, яке не отримало розвитку. Причина цього полягає в тому, що на зібранні Апостолів були присутні і жінки – відомі Марфа і Марія. А як примітив апостол Іоанн, Господь не дозволив жодній із жінок (буквально “їм” – тобто Марфа і Марія) бути присутніми на Таємній Вечері разом з Апостолами (розд. 25-26). Таким чином, дана пам’ятка древньо-церковної писемності, взагалі високо цінуючи служіння жінок в Церкві, ясно і зрозуміло забороняє їх присутність у вівтарі при звершенні таїнства Євхаристії.
Із цього огляду “Церковних Канонів” можна зробити висновок, що цей твір, поряд з “Дідахі” та іншими творіннями апостольських мужів, дозволяє нам відтворити ряд суттєвих моментів світогляду і духовного настрою в Донікейський період. Хоча воно формально і не належить до категорії саме “писань мужів апостольських”, але в своєму найбільш древньому вигляді повністю співзвучне з ними, чим і з’ясовується його значення для церковного права. Як і в “Дідахі”, в “Церковних Канонах” збереглось церковне бачення сутності права і юридичних норм, які визначають соціальне буття людини. Тому, що “сила нових юридичних принципів, сповіщених Церквою, містилась… в їх глибокому, безпосередньому зв’язку з релігійним віровченням і релігійним почуттям. Це були не тільки юридичні, але й моральні принципи, тому що не в дусі Церкви розділяти мораль і право. Зовнішня праведність, не супроводжена особистим моральним спонуканням, є лицемірство, фарисейська правда і важкий гріх. Внутрішня основа морального і юридичного принципу, одна – воля Божа, яка відкривається людині природно, тому кожна заповідь, однаково як і кожний державний припис, повинен виконуватись не за страхом, але за совістю, або вже зовсім не виконуватись”.