Нд, 19.11.2017, 21:32
 
Головна Реєстрація Вхід
Зробити стартовою / Додати у Вибране / RSS
ГОЛОВНЕ МЕНЮ
РОЗДІЛИ БІБЛІОТЕКИ
Статті адміністратора
Різні статті
Пам’яті пастиря
Спогади про митрополита Даниїла
Догматичне богослів’я
Церковне право
Новий Завіт
Персоналії
Історія
Проповіді
Дідахі
Вселенське Паравослав’я
Історія Древньої Церкви
Літургіка
Патрологія
Статті грецькою
Статті англійською
Молитовник
Молитви
Книга Правил
ОПИТУВАННЯ
Як Ви ставитесь до екуменічного руху?
Всього відповідей: 353
Головна » Бібліотека » Статті адміністратора

Правила святих Отців перших століть. Правила святого Григорія Неокесарійського.
Святий  Григорій народився близько 213-го року, у відомій неокесарійській родині. З  дитинства він готувався стати адвокатом, але одного разу  познайомився в Кесарії з Оригеном, після чого полишив  свій намір і взявся до вивчення християнських наук. Після восьмирічного перебування в Оригена був рукопокладений в єпископа. Григорій відрізнявся глибоким розумом і великим благочестям, за багато чудес, звершених ним, особливо в час єпископства на Неокесарійській кафедрі. Сучасники дали йому ім’я “чудотворця”. Він відрізнявся великою ревністю в навернені язичників до віри Христової, і історія нам свідчить, що в Неокесарії, коли він став єпископом, було всього сімнадцять християн, а коли помер, залишилось тільки сімнадцять язичників, всі інші були навернені в християнство.
Із  багатьох  творів св. Григорія для нас має важливе значення його канонічне послання, яке він в 258 році розіслав по своїй області. Послання було написане ним в той час, коли борійці і готи вчинили напад на Понт, про що розповідається особливо в 5-му правилі. Це було за Валеріана і Галлієна, коли згадані народи спустошили всю Азію і Грецію. Під час  нападів декотрі з християн поводились недостойно, а багато із них допомагали варварам, і  впадали в тяжкі гріхи, особливо тим, що посеред загального сум’яття нападали  на  будинки мирних  жителів, розкрадали їхнє майно, ділили награбоване з ворогами, а деякі навіть купували полонених своїх побратимів - християн. Як головний єпископ Понту, Григорій видав вказане своє послання, роз’яснюючи тяжкість скоєних гріхів і накладаючи з них відповідні покарання. Строгість його правил пояснюється тяжкістю самих злочинів.
В першому  правилі св. Григорій говорить: “не їжа нас обтяжує, – хоча і  полонені споживали запропоноване їм, не знаючи, що воно ідоложертовне, але апостол говорить: “їжа для шлунка, і шлунок для їжі, але Бог знищить і те і друге”(1 Кор. 6, 13). “Не  те, що входить в уста, сквернить людину, а те, що виходить з уст, сквернить людину”(Мф. 15, 11).
Ідоложертовною  їжею вважається та їжа, яка готувалась із м’яса тварин, принесеного в жертву ідолам, також їжа із залишків від  жертв, що їх язичники зазвичай з’їдали в свої свята на ідольських требищах. Християни відмовлялись не тільки від участі в цих святкуваннях, але  й  взагалі  від використання  в  їжу ідоложертовних тварин. Проте вже апостол Павло розв’язав непорозуміння християнської совісті, показавши, що як язицький ідол  сам по собі є ніщо, так і використання в ідольську жертву деяких тварин не має значення, тому що вони від того не стають нечистими, і ніщо не перешкоджає християнам використовувати їх в їжу, але говорить про те,  щоб лише використовували їх не як жертовних тварин, а як звичайну їжу, з молитвою і благословенням. Але, зрештою, додає апостол, якщо совість бентежить декого від такої їжі, або виникає спокуса для немічних духом побратимів, то краще зовсім не споживати її. Відносно ж віри і благочестя, то ніяка їжа, за вченням апостола, сама по собі не наближає, і не віддаляє від Бога (1 Кор. 1, 13).  Св. Григорій, дізнавшись, що під час нашестя на Понтійську область диких народів-язичників, дехто з християн споживав їх їжу, не вважав це за злочин, тим більше, що варвари не видавали свою їжу за ідоложертовну. “Не їжа нас обтяжує” – говорить святий муж, маючи на увазі  важливіші християнскі справи, тому що вони в першому не згрішили, але впали в іншому, як видно із наступних його  правил.
Як вказувалось вище, головним злом, проти чого св. Григорій виступав, було розкрадання, під час нападу ворогів майна християн, до чого вдавалися також декотрі з християн, беручи участь з ними в поділі награбованого. Св. Григорій велить відлучати  їх від Церкви, як винних не лише в одному злочині, – розкраданні, але й у зраді своїм побратимам – християнам, і в співучасті з язичниками-варварами. З біблійної історії він згадує приклад Ахара, який, після завоювання ізраїльтянами Єрихону, таємно залишив у себе частину військової здобичі, порушивши завіт Ісуса Навина, котрий звелів знищити все в місті, за винятком металу, призначеного для скинії. За гріх Ахара, який затаїв частину золота і срібла, гнівом Божим був вражений увесь ізраїльський народ, і відтак йому було заборонено завоювання обітованої землі. Але винуватець гніву був викритий і побитий камінням ( Іс. Нав. 7-а гл.). Цим прикладом св. Григорій переконував християн, що коли втаєння здобичі із ворожого міста, суперечило закону, і було настільки важким злочином і так страшно покарано: то якому покаранню слід піддавати християн, винних у  розкраданні не  ворожого, а батьківського статку? Якщо за гріхи одного був вражений гнівом Божим увесь ізраїльський народ, то чи не страшнішим повинен бути гнів, за злочини багатьох, на християнський народ?  Якщо ізраїльтяни, незважаючи на право завоювання, вважали для себе заклятою всяку річ від майна своїх ворогів: то чи не підлягало прокляттю будь-яке  надбання  від здобичі, яке інші християни ділили з ворогами?.
Декотрі із християн дійшли до такої жорстокості, що утримували в неволі своїх побратимів-християн, які зуміли втекти із полону. Св. Григорій був вражений такою звісткою, і навіть  не міг повірити, щоб християни пішли на таку нелюдяність, і вважає, що тільки невірні, котрі не знають імені Господнього, могли це вчинити. Блискавка, за словами святого мужа, впаде на викритих в такому злочині. При цьому слід зауважити, що в древності, особливу опіку про взятих варварами християн у полон виявляла завжди Церква, нерідко жертвуючи своїм майном, навіть священними речами, щоб їх викупити, а після повернення із полону, навіть громадянськими законами зобов’язувала стежити за тим, аби їх ніхто не кривдив.
Подальшу   долю звинувачених св. Григорій віддає на розсуд собору отців, радячи, щоб було виконано те, що вселить їм Дух Святий. Це свідчення св. Отця про соборні визначення отців Церкви показує  їхню канонічну важливість, і вказує, як слід ставитись до них.
У 12-му правилі ми бачимо зображення церковного покаяння в його початковому строгому виді. В Древній Церкві під істинним покаянням вважалося не тільки визнання гріхів, але разом і щирий подвиг сердечного смирення, як виявлення щирого розкаяння і свідчення про намір виправитись. Цей подвиг полягав у несенні духовного покаяння  (επιτιμιον) накладеного за гріх церковною владою, яка в цьому випадку керувалась Божественним правом “зв’язувати і розв’язувати” (Мф.18,18). Суть покарання полягала, головним чином, в позбавленні грішника причастя і церковного спілкування, а чотири види покаяння, зображені в цьому правилі, встановлювали відповідні ступені покарання, які відповідали плодам покарання і повернення грішника в спілкування з вірними і примирення з Церквою. Розподіл цих ступенів зображається так: осуджені несли публічне покарання; приходили до храму, особливо в перший день Великого посту, з усіма ознаками скорботи і приниження; на церковному суді приймали відповідне покарання з відлученням на певний період часу, після чого покараних  виводили із храму, двері якого для них закривались. Крім усамітнених подвигів покаяння, таких як посилений піст, безперестанна молитва, віддалення від усіх світських насолод і ін., вони повинні були, приходячи до храму, залишатись поза його межами, на паперті, або у дворі, і під час богослужіння, стояли тут зі слізьми, прохаючи всіх хто, приходив до храму, щоб вони підносили за них молитви. Це була найважча ступінь покаяння – тих, що плачуть  (προσκάιοντες ) .  Пізніше їм дозволялось входити в першу частину храму  (де стояли оголошені),  для слухання церковних повчань, але перед початком богослужіння вони покидали храм: це була друга ступінь -  тих, що слухають  (ακροωμενοι ). Через деякий час їм дозволялось молитися в самому храмі, але тільки до початку літургії вірних; після принесення за них особливих молитв, які вони вислуховували, впавши  додолу, прихилившись під руку єпископа - це третя ступінь – тих, що припадають  ( προσπιπτες ). В подальшому вони стояли і молились разом з вірними під час літургії, але без причастя: це була ступінь, тих, що стоять разом  ( συνισαμενοι ). Нарешті, після тривалого часу, їх допускали до прийняття  Св.Таїн. Термін перебування на кожному із цих ступенів відповідав тяжкості вчинених гріхів. Зрештою, церковній владі надавалось повне право скорочувати час у принесенні покаяння, якщо грішник щиро  каявся. Найвищою і останньою мірою покарання було повне відлучення, тобто позбавлення не тільки таїнств і участі в церковних зібраннях, але й духовного спілкування з вірними. Такому покаранню підлягали: віровідступники, єретики і грішники, які не розкаювались.
Послання поділене на декілька правил, але ці правила в канонічних збірниках ми знаходимо в різній кількості. В Афінській Синтагмі їх 11, в Книзі правил і Педаліоні 12, а в Кормчій (28 гл.) 13. Саме послання, власне, складає  перші десять правил за афінським виданням Синтагми, або перші 11 за Книгою правил і Педаліону, а останнє не є складовою частиною самого послання, тільки пізніша вставка і доповнення із правила св. Василія Великого відносно ступенів покаяння. Різниця в кількості правил залежить від того, що перше правило розділене в цих збірниках на два, і замість десяти там стало одинадцять. В Кормчій немає цього доповнення, а число 13 в ній пояснюється тим, що 2 і 4 правила розділені кожне на два.
Резюмуючи правила Св. Григорія, їх можна подати так: “нехай не обтяжує нас ні ідоложертовна їжа, яку примушували варвари споживати християн, - ні те що християнські жінки, згвалтовані варварами (1-2 пр.), але тяжким учинком є крадіжка, до чого вдавалися християни, грабуючи своїх побратимів під час нападу варварів, - і те, що християни разом з варварами обкрадали маєтки своїх одновірців, - всіх таких треба відлучати від Церкви (3-4 пр.). А тому нехай ніхто не спокушається тим, що знайшов що-небудь, і не виправдовується тим, що отримав знайдену чужу річ замість своєї загубленої. Також важко нам чути і навіть видається неймовірним, що ніби багато хто з християн тримають в неволі своїх побратимів, котрі повтікали з варварського  полону (5-7 пр.). Тих же нечестивців, котрі в полоні перейшли на бік варварів і разом з ними нападали на своїх співвітчизників, - не приймати навіть в чин тих, що слухають (8-10 пр.).
 
Сергій Думенко
кандидат богослів’я
Розділ: Статті адміністратора | Додано:(18.12.2007)
Переглядів: 1153
Використовуються технології uCoz
ВХІД НА ПОРТАЛ


Copyright Ortodox portal LOGOS © 2017 Використовуються технології uCoz