Нд, 22.10.2017, 03:00
 
Головна Реєстрація Вхід
Зробити стартовою / Додати у Вибране / RSS
ГОЛОВНЕ МЕНЮ
РОЗДІЛИ БІБЛІОТЕКИ
Статті адміністратора
Різні статті
Пам’яті пастиря
Спогади про митрополита Даниїла
Догматичне богослів’я
Церковне право
Новий Завіт
Персоналії
Історія
Проповіді
Дідахі
Вселенське Паравослав’я
Історія Древньої Церкви
Літургіка
Патрологія
Статті грецькою
Статті англійською
Молитовник
Молитви
Книга Правил
ОПИТУВАННЯ
В якій сфері суспільного життя Церква повинна приймати активну участь?
Всього відповідей: 510
Головна » Бібліотека » Статті адміністратора

Правила святих Отців перших століть. Правила святого Петра Олександрійського.

Славний своєю освідченістю Петро в 295 році заступив керівника  Олександрійської школи, якою керував п’ять років, і в 300 році був вибраний на єпископа Олександрійського. Тільки три роки він мирно керував своєю Церквою, а в 303 році, коли вийшов указ Діоклетіана про гоніння на християн, розпочинаються негаразди для Олександрійського  пастиря. Він втікає з Олександрії, і звідтіля підтримує листами не тільки свою паству, але й вірних всього  Єгипту, Фіваїди і Лівії. За його переконанням цілі сонми увінчалися мученицьким вінцем.
Євсевій, який називає Петра Олександрійського “світлим зразком єпископа”, однак, не згадує ні про його життя, ні про його листи, з огляду на вороже ставлення Петра до окремих думок Оригена.
Під час гонінь деякі із християн зламалися і відпали від віри. Одні через нестерпну сваволю з боку гонителів, інші тільки від одного страху перед муками, декотрі вдавалися до всіляких засобів, аби лише звільнитися від переслідувань. Більшість все-таки знову поверталася до Церкви, приносячи розкаяння в своєму відступництві. Церква ставиться якнайсуворіше до такого падіння, але в той же час і поблажливо дивиться на людські немочі, і милосердна до тих, що каються. Вона не відмовляла в примиренні тим, які відпали від віри, але не  інакше, як після звершення ними подвигів суворого покаяння в різних видах і ступенях, відповідно до ступеню самого падіння. Під час Діоклетіанового гоніння, яке тривало десять років, особливо виявилося багато відпалих, декотрі з них і після розкаяння ще довго залишались поза церковним спілкуванням.
Святий Петро звернув увагу на цю обставину, і як пастир проникнутий християнською любов’ю,  бажав надати допомогу тим, хто через примус зрікся Христа і Церкви, а тепер через покаяння знову прагнув стати її членом. Так в 306 році він написав “Слово про покаяння” – де вказує спосіб, яким чином  цим особам вступити в церковне спілкування.
Це слово святого Петра - єпископа Олександрійського розділене на 14 правил і увійшло в загальноцерковний збірник. В такій кількості вони знаходяться в Книзі правил і Педаліоні. В Кормчій (27 глава) їх як і в Синопсисі 13, бо 6 і 7 об’єднуються в одне 6-е правило118. 15-е канонічне правило Святого Петра взяте із слова на Пасху, мабуть через те, що значна частина його збереглась в Пасхальній хроніці.
У жорстоких муках за віру багато християн зберігало неперевершену мужність духу, так що, попри жорстокість гонителів вони не переставали серцем і вустами сповідувати Христа, але їх зрештою, зраджувала неміч тіла, і в повному знесиленні, вони без пам’яті і свідомості чинили те, чого бажали гонителі. Християни, таким чином, вже відпавши, в цій немочі тіла бачили гріх і зі скрухою серця розкаювались в ньому. Святий Петро, почувши, що вони вже біля трьох років перебували у відлученні, вважає цей час достатнім для очищення їх совісті, і велить додати ще тільки сорок днів для повернення їх в повне спілкування з Церквою. Він призначає це число днів для того, щоб вони особливим постом, бдінням і молитвою готувались для свого достойного  приєднання. “ Таку кількість днів, говорить він для пояснення свого правила, - Господь і Спаситель наш Ісус Христос постився після хрещення і був спукушуваний дияволом. Тому вони нехай подвизаються і усердніше постяться, будуть пильні в молитві і безперестанно роздумують над тим, що сказав Господь спокуснику, який вимагав від Нього собі поклоніння: “йди за Мною”  (Мф.4,10).
Декотрі з християн відпадали від віри одразу після ув’язнення, не перетерпівши ніяких особливих мук. Причиною цього була крайня неміч  тіла і духу, душевна сліпота, і не досить сил, щоб боротися з спокусами. Такі звичайно, заслуговували суворішого покарання. Але Церква їх теж досить поблажливо приймала в своє лоно. Святий Петро повелівав до часу повного покаяння додати ще один рік відлучення від церкви, взявши до уваги й те, що саме їх ув’язнення вже було стражданням за Христа.
Тим, хто відпав з легкодухості і страху, без всяких страждань, і навіть не був ув’язнений, Святий Петро визначає продовжити покаяння до чотирьох років.
Він нагадує їм притчу про безплідну смоковницю,  надаючи особливе значення цьому, досить поблажливому правилу. Воно показує, що чотири роки призначались їм тільки для випробування  їх покаяльних плодів, тому що їм загрожувала доля безплідної смоковниці, яку після трьох років безпліддя господар виноградника хотів уже зрубати і вкинути у вогонь, і тільки на прохання робітника, залишив її ще на один рік, в очікуванні плодів. Якщо ж після особливого догляду за нею робітника, не принесе плодів, то буде неодмінно зрубана. Ця притча нагадувала упалим про те, що чотирьохрічний термін був наданий їм з особливого милосердя Церкви. Вони могли бути відсічені від Церкви, коли би не виявили очікуваних плодів покаяння – свого утвердження у вірі, досягнення успіхів у благочесті, довершеності в християнських чеснотах – смирення, терпіння, любові. Тому їх покаяння набувало повністю іншого вигляду,  аніж чотирирічне покаяння інших  упалих.
 А тим, що відпали від віри і не приносять ніяких плодів покаяння, і дійшли до повного відчаю, погрожує доля безплідної смоковниці, на яку впало прокляття. Вони себе піддають небезпеці цілковитого відсічення від Церкви, і вже нічого не можуть очікувати, крім вічного осуду і вічної смерті. Але це не означає, що таким людям вже неможливе повернення  в  Церкву  і примирення  з  Нею. Це навернення залежить суто від них, а осудження яке Церква наклала на них, поширюється тільки на стан їхнього душевного озлоблення. Церква з ними не спілкується, усуває їх із спільноти своїх вірних синів: “але вони не позбавляються засобів до навернення і розкаяння, ці засоби полягають суто в них, в їх совісті, - в тих зернах благодаті і віри, які спочатку були закладені в їхній свідомості разом з хрещенням, вкинуті в глибину їхньої душі, ще можуть вийти з-під тягара гріха, що їх гнітить. Ті ж, що непоборно дотримуються своїх поглядів, і бажають краще служити задоволенню плоті, а не Господу, і не приймають життя  за Євангелієм, - то  з ними у нас немає нічого спільного, тому що ми навчені чути в непокірному і суперечливому народі: “ спасаючись спасай свою душу”. Отже недопустимо собі загинути з такими, але боячись важкого суду, і маючи перед очима страшний день воздаяння Господнього, не побажаємо загинути разом з чужими гріхами. І вдень і вночі, і всенародно і наодинці, ми повинні засвідчити їм істину”. Церква завжди готова прийняти тих, що каються, і завжди молить Господа про милосердя до них.
Для утамування розлюченості ворогів і спасіння свого життя, деякі із християн вдавались до особливих заходів, вони прикидались ніби піддаються вимогам і надавали і письмово зобов’язували їх в тому, чого від них вимагалось, або проходили тільки біля ідолів, але не поклонялися їм і не приносили жертв, або, нарешті замість себе посилали самих язичників, ніби доручаючи їм від себе поклонятися їхнім богам. В таких християнських діях проглядались дві сторони: з однієї – твердість віри – незмінної в розумі і совісті, яка оберегла їх від повного падіння, дійсного поклоніння ідолам. З іншої сторони - слабкість духу в упаданні перед язичниками і спасіння свого життя, перевага ж надавалася мужньому стражданню за Христа. Дехто в той час вважав приймати таких в повне церковне спілкування без особливого покаяння, як невинних у зреченні від віри. Але св. Петро Олександрійський вважав, що вони повинні принести принаймні шестимісячне покаяння, для очищення своєї совісті, тому що хитрощі або нерозуміння самі по собі ще не виправдовують проступків, хай навіть вдаваних, в такій справі як віра. Істинна віра настільки перебуває в серці, наскільки передається і в усному сповіданні, і тільки там спасіння, де зберігається повна істина і твердість в тому й іншому.
Господарі ж під час гонінь замість себе видавали гонителям своїх рабів, віддаючи їх на муки, а себе викуповували грішми, втечею та іншими подібними засобами, і тим самим впадали в подвійний гріх. Раби, страхаючись гонителів, настільки ж і господарів, щоб упертістю проти перших не накликати на себе ще гніву останніх, зрікались віри. Гріх жорстоких господарів, таким чином, ще збільшувався, – вони були винуватцями гріхопадіння і загибелі своїх рабів. Тому св. Петро визначає таким господарям покаяння втричі більше від того, якому піддає упалих рабів, але і їх не залишає без духовного покарання: “бо вони повинні були в такій справі, як віра, коритися найперше Богові, а не людям. Стан рабства не служить виправданням свавільних гріхів”. Тому за правилами св. Петра раби повинні були каятися в продовженні одного року, а господарі , які їх видали – три  роки.
Ті, що зрікалися серед мук, а пізніше в розкаянні відновляли страждання за Христа і до кінця їх перенесли, були прийняті в повне церковне спілкування, без особливих духовних покарань, тому що вирішальне поновлення подвигів показувало, що вони зреклися не через слабкість віри, а через неміч плоті, а нові страждання найкраще загладжували їх перший гріх і свідчили про цілковите розкаяння. Так завжди Церква дивилась на покаяння, цінуючи в ньому не саме усвідомлення і скруху серця, але дієве виправлення життя і довершеність в чеснотах. За таких умов Церква дозволяє пастирям, пом’якшувати, скорочувати, а той зовсім відкладати встановлені правила церковного покаяння, наприклад відлучення від причастя, посилення посту і молитви тощо. І, навпаки, повністю виконувати ці правила по відношенню до тих, які не стільки ділом і своїм життям, скільки одним щиросердним покаянням і сповіданням гріхів хочуть свідчити про своє навернення.
Під час гонінь траплялося і так, що декотрі з християн, покладаючись на свої духовні і тілесні зусилля, на силу віри і твердість волі, самі йшли на страждання за віру і цим дратували гонителів, віддаючи себе добровільно  в жертву, на жорстокі муки. Ця самовпевненість і приводила їх до падіння, вони не витримували мук і зраджували своїй вірі, і цим посилювали гоніння. Без сумніву, гріхи, що виникали від такої самовпевненості, вимагали суворішого покарання, аніж падіння від одного страху мук. Але свв. Отці не відмовляли і таким упалим в прощенні, тому що в них ще була ревність до віри, хоча і безрозсудно керована, і звичайно особистий виклик на страждання спонукав ворогів збільшувати для них муки. Падіння після піднесення тим більше пронизувало душу стидом і розкаянням127. В зв’язку з цим св. Петро Олександрійський повчально нагадував їм, і всім християнам, що ніколи не слід накликати на себе спокуси, коли вони ще далеко від нас і можуть нас обминути, як і молимось всі ми за настановою Спасителя: “не введи нас у спокусу”. Цю думку св. Петро підсилює у своєму слові прекрасними поясненнями із Святого Письма, “чи не знають вони, говорить святий, що Господь сам часто ухилявся від них, і коли наближався час Його страждань, не Сам Себе віддав, але очікував, поки не прийшли на Нього з мечами та киями, і тоді сказав їм: “ніби на розбійника вийшли ви з мечами та киями, щоб Мене взяти” ( Мк.14,48). Вони ж, говорить євангелист, віддали Його Пилату. Подібно до Нього постраждали і ті, що йшли вслід за Ним, пам’ятаючи Його слова, в яких Він, підбадьорюючи нас, говорить про гоніння: “Остерігайтеся ж людей: бо вони видаватимуть вас на судища і в своїх синагогах битимуть вас, і поведуть вас до правителів і царів за  Мене на свідчення їм та язичникам” ( Мт.10,17-18), а не самі себе поведете. Він бажає, щоб ми ходили з місця на місце, коли будуть гнати за Його ім’я: “Коли ж гонитимуть вас в одному місті, біжіть у інше. Бо істинно кажу вам: не обійдете ще міст Ізраїлевих, як прийде Син Чоловічеський” (Мт.10,23).
Святий Петро Олександрійський також визначив у своїх правилах не позбавляти церковного спілкування тих, які самі добровільно віддавали себе на муки за віру, але, не витерпівши їх, відпали. Вони пізніше щиро розкаювались в своєму самовільному падінні і суворими подвигами покаяння оплакували власну самовпевненність.
Священнослужителям, які зреклися віри під час гонінь, відновлення в служінні не дозволено навіть за Апостольськими правилами, а ті, що розкаювались, повинні бути прийняті в Церкву поряд з мирянами. Тому що не може вважатись вірним служителем Христовим той, хто раз зрадив Йому, не може достойно звершувати святі таїнства той, хто на досвіді показав, що тільки зі страху ладен відступити від них. Не вірному управителю може бути прощений злочин викрадення, або втрати домашнього майна, але вже знову йому не довіряється управління будинком. Такими завжди були правила відносно священнослужителів. Але св. Петро Олександрійський зазначає, що і тим із них, хто добровільно вийшов на страждання і впав, а потім знову з’явився, для очищення своєї першої провини, не поновлюється право священнодіяти. По-перше, їм ще більше ніж мирянам забороняється накликати на себе спокуси і страждання, тому що вони повинні оберігати ввірене їм стадо Христове, а не залишати його безпідставно, в такий час, коли особливо потрібно їм бути на своїх місцях, щоб спасати це стадо і керувати ним. Так апостол Павло, нічого кращого для себе не бажаючи як постраждати і бути з Христом,  говорив: “вабить мене те і друге: маю бажання визволитися і бути з Христом, бо це незрівнянно краще, а залишатися в плоті потрібніше для вас” (Фил.1, 23-24). По-друге, зречення від віри, після самовпевненого виклику на страждання, взагалі порочить їх служіння, принижує перед іншими християнами і позбавляє  достоїнства і честі бути вчителями і зразками християнської довершеності для своєї пастви, яка вже не може їм довіряти. По-третє, відновлення подвигів за віру, хоча і загладжує гріх падіння, але не загладжує зневаги, яку  вони учинили своєму сану. Але щоб не штовхати священнослужителів,  позбавлених сану, у відчай, і щоб інші, без надії на отримання прощення, не падали від того  ще більше, святий Петро велить їм не позбавляти зречених кліриків церковного спілкування. Притому ж і за загальними правилами Церкви священнослужителі, що відпали, позбавлені священного сану, підлягають тільки цьому покаранню, але не відлучаються від Церкви.
В дев’ятому правилі св. Петро визначив не позбавляти церковного спілкування тих, котрі добровільно віддавали себе на тортури за віру в Христа, але не витримували їх і відпали. Вони самі пізніше щиро розкаювались в своєму самовільному падінні і суворими подвигами покаяння оплакували свою самовпевненість, і їхні близькі сердечно прохали за них молитов Церкви. Св. Петро виправдовує їхні прохання і повеліває разом з ними підносити загальні молитви за упалих. Тут слід зазначити те, з якою переконаністю святий отець  визнає милостиву перед Богом силу віри і молитов одних за інших, маючи на увазі приклади із Святого Письма, як за вірою одних інші отримували не тільки відпущення гріхів, зцілення від хвороб, але й воскресіння з мертвих.
Гоніння на християнство було справою запеклої злоби і сліпого фанатизму язичників. Хоча боротьба християнства з ними була необхідною, і самі страждання за віру являли собою високі і гідні подвиги сильних у вірі і благочестивій мужності, але і розсудливе ухилення від гонінь, для спасіння своєї віри і себе від спокус, не могло вважатись злочином. Це для багатьох християн навіть могло бути кращим, ніж безпідставний і самовпевнений виклик на страждання. Таким чином  св. Петро Олександрійський не осуджує тих, які пожертвували своїм майном, щоб тільки заспокоїти озлоблення гонителів, які були зазвичай настільки користолюбними, наскільки ненавиділи християнство. Віддаючи ворогам своє майно, християни спасали більше, ніж віддавали, кидали тимчасове, спасали вічне благо. Вони щадили своє життя, але зберігали в безпеці святу віру.
Ті, що карали святих мучеників, після багатьох мук, деяким із них силою вливали у вуста вино, або вкладали ідоложертовне м’ясо, або вкладаючи в їх руки ладан, приводили до жертовника і тримаючи їх насильно, висипали ладан на жертовник, або разом з ладаном клали на їх долоні вугілля, щоб вони, не переносячи болю від жару, висипали ладан разом з вугіллям на жертовник. Такі, говорить святий отець, можуть перебувати в священнослужінні, або краще їм бути в числі сповідників, тому що вони не за особистим бажанням виконали принесення, але насильно,  оскільки їхня думка не узгоджувалась з дією. Так само і ті, хто від жорстокості мук позбавився здатності володіти тілом, так що не могли рухатись і чинити спротив, повинні бути зараховані до сповідників. Потім він говорить про тих, хто звершує  свідчення  совісті, зараховуючи і їх до сповідників.
Правила  святого Петра Олександрійського з древніх часів прийняті до збірника правил Вселенської Церкви. Вони натхненні християнською любов’ю і утверджуються на вченні Святого Письма. Він докладав найбільше  зусиль для того, щоб усіх повернути в лоно Церкви, тому розділяв відпалих на групи, звертаючи увагу на причини падіння, призиває  всіх до покаяння, і тільки в четвертому правилі один злочин вважає  непростимим - нерозкаяння. Тягар падіння він визначає типом і тривалістю страждань, що їх перенесли відступники до падіння, і часом їх навернення до церкви, і відповідно до цього накладає різні епітимії.

Сергій Думенко
кандидат богослів’я

Розділ: Статті адміністратора | Додано:(18.12.2007)
Переглядів: 1083
Використовуються технології uCoz
ВХІД НА ПОРТАЛ


Copyright Ortodox portal LOGOS © 2017 Використовуються технології uCoz