Пн, 25.09.2017, 20:49
 
Головна Реєстрація Вхід
Зробити стартовою / Додати у Вибране / RSS
ГОЛОВНЕ МЕНЮ
РОЗДІЛИ БІБЛІОТЕКИ
Статті адміністратора
Різні статті
Пам’яті пастиря
Спогади про митрополита Даниїла
Догматичне богослів’я
Церковне право
Новий Завіт
Персоналії
Історія
Проповіді
Дідахі
Вселенське Паравослав’я
Історія Древньої Церкви
Літургіка
Патрологія
Статті грецькою
Статті англійською
Молитовник
Молитви
Книга Правил
ОПИТУВАННЯ
В якій сфері суспільного життя Церква повинна приймати активну участь?
Всього відповідей: 510
Головна » Бібліотека » Патрологія

Св. Климент Римський

Життя та діяльність. Про життя та діяльність св. Климента нам відомо дуже мало. За словами св. Іринея Ліонського, він був  третім єпископом Риму (після Ліна і Анакліти) і св. Іриней говорить про нього як про “бачившого блаженних апостолів і спілкувавшогося з ними, ще мавшого проповідь апостолів у вухах своїх і передання їх  перед очима своїми”.  За словами Євсевія Кесарійського, єпископське служіння св. Климента приходиться на 92–101 рр.  За Переданням, загинув мученицьки в Херсонесі. За словами Орігена під Климентом необхідно розуміти того Климента, про якого згадує св. ап. Павло в своєму посланні до Филипійців (4, 3). Тертуліан стверджує, що св. Климент був рукоположений в єпископи самим апостолом Петром. Відносно мученицької смерті св. Климента всі вище згадані мужі мовчать. За життєописом св. Климент помер мученицьки в Херсонесі Таврийському, куди він був висланий римською язицькою владою як християнин. Датою його блаженної кончини називають 101 рік після Різдва Христового. В ІХ ст. під час місійно-просвітницької подорожі св. мощі св. Климента були відкриті в Херсонесі свв. рівноапостолами Кирилом і Мефодієм. Частину їх вони принесли до Риму в дар Римській Церкві, а частину було перенесено до Києва і покладено в Десятинній церкві. На сьогоднішні час останки св. мощей св. Климента (голова) знаходяться в Свято-Успенській Києво-Печерській лаврі.
Св. Клименту приписуються декілька творів, але автентичним являється тільки один твір – це його «Послання до Коринфян». Воно дійшло до нас в двох грецьких рукописах (V і ХІ стт.); є декілька перекладів цього послання: на латинську (ХІ ст.) і сірійську (ХІІ ст.) мови, а також фрагмент двох коптських перекладів (рукопис одного датується (ІV–V стт.). Дане послання користувалося великим авторитетом в Древній Церкві. Климент Олександрійський причисляє його до канону новозавітних книг, а Євсевій Кесарійський сповіщає, що в його часи послання св. Климента читалось в церквах (вірогідно за богослужінням). Датується воно довільно точно 96–97 рр. Послання являє нам святого автора, світогляд якого наповнений і пронизаний духом Святого Писання, яке св. Климент постійно цитує і глибоко розуміє. Цей пам’ятник по суті застережне послання, яке виділяється морально-біблійниим тоном. Переважно автор цитує Старий Завіт (88 посилань) і тільки інколи Новий Завіт (11 посилань). Із старозавітних книг багато разів цитуються книги повчальні: Іова, Притчів, Псалтир. До особливостей цитування треба віднести і перефрази із книги Ісаї в 42-й главі; і з першого послання до Коринфян св. ап. Павла в 49-й главі, а також цитація по пам’яті: “десь”, “хтось” “говорить”, що взагалі являється відмінною особливістю церковної літератури того часу. Канон Нового Завіту остаточно ще не був сформований; тому в основному цитуються: Євангеліє від Матфея, пос. до Євреїв, Римлян і 1 пос. до Коринфян. Св. Климент двічі посилається на вислови Господа (“логії”. “аграфи” – слова яких немає в Євангелії), почерпуючи їх із усного Передання. Звертаючись до Св. Писання, св. Климент беззаперечно визнавав вище походження його, як в окремих виразах, так і в цілому об’ємі. Тому вчення св. Климента про богонатхненність є надто ясне, яке чітко засвідчує про віру Церкви в богодухновенність Св. Писання в після апостольський вік. В той же час св. Климент зовсім не відчужувався і елінської освіти: деякі стоїцькі ідеї мають у нього місце (особливо в глл. 19–20).
Безпосереднім приводом до написання послання був слух, який дійшов до Римської церкви, про безпорядки в Коринфській церкві. За словами св. Климента, серед коринфських християн виник заколот, можливо такий, про який в своєму посланні в свій час писав св. ап. Павло. Окремі члени коринфської общини перестали коритися своїм законним пресвітерам і ухилялися від спілкування з ними. Таким чином, причиною “заколоту” в коринфській общині, не були догматичні непорозуміння, чи порушення: це була звичайна “схизма”, організаторами якої були всього декілька осіб, сповнених гординею і чистолюбством.
Зміст послання. Послання св. Климента складається з 59 глав. розділити його можна на дві частини: перша – морально повчальна (4–36 глл.) – представляє собою ряд загальних моральних засторог, які схиляються до засудження коринфських заколотників і похвала добродійств – покори і послушання, необхідних для збереження церковного миру і єдинства; друга частина (37–59) – догматично-історична – принципово вирішує питання про необхідність встановлення церковного устрою, зокрема, церковної ієрархії, із цієї точки зору розглядає і засуджує коринфський заколот, закликає коринфян до покаяння і відновлення попереднього порядку.
Богослів’я св. Климента. Так як послання св. Климента написане з приводу церковних безпорядків в Коринфі, то зрозуміло, що в ньому будуть переважати моральні настанови і застороги розмірковування про церковний устрій. Однак св. Климент торкається і догматичних питань. Основу для автора складає Старий Завіт. Він ясно вчить про богодухновенність Старого Завіту: “Подивіться в Писання, ці істинні слова Духа Святого; помітьте, що в них нічого несправедливого і неправильного не написано” (гл. 45).
Вчення про Бога. У вченні про Бога св. Климент особливо виділяє поняття волі Божої. Воля Божа царює над всім творінням і виражається в єдинстві і гармонії природи. Св. Климент в 20 гл. дає художній опис цієї гармонії. Воля Божа, створюючи цю природу і гармонію в ній, потребує морального послушання до себе. При виконанні цієї вимоги досягається і тут та ж гармонія, що і в світі почуттєвому. В християнському суспільстві ця воля вимагає підпорядкування встановленому устрою і богослужбовому чинові. В особистому житті християн це підпорядкування волі Божій породжує покору, яка повинна бути переважаючим настроєм християн все життя. Святість волі Божої, накінець, забезпечує майбутню нагороду і блаженство праведних.
Тринітарна формула у св. Климента сформульована чітко у вигляді клятви: “Живий Бог і живий Господь Ісус Христос і Святий Дух, віра і надія вибраних” (гл. 57), і у вигляді запитання: “Не одного ж Бога і одного Христа маємо ми? Не один же Дух благодаті вилитий на нас? (гл. 46). Тріадологія в посланні висловлена тільки в загальних рисах і детально не розробляється. Тайна внутрітроічного Життя і відношення Божественних Іпостасей між собою тільки передбачається св. Климентом, але в цю тайну він не насмілюється проникнути. Слово Бог служить у нього визначенням не Божественної сутності, але першої Особи Святої Тройці. Головний акцент в посланні робиться на тайну домобудівництва Божого. За словами св. Климента в цьому домобудівництві беруть участь всі Іпостасі Святої Тройці: Богу Отцю належить устрій Царства Божого; Син являється головним знаряддям і зосередженням домобудівництва спасіння роду людського, а Святий Дух зображується як Повнота благодатних засобів, що ведуть до спасіння.
Христологія, св. Климента мало розвинена. Сином Божим св. Климент називає Христа тільки один раз (гл. 36), і то словами Псалма 2, 7 (Євр. 1, 5): “Син мій єси Ти, Я сьогодні родив Тебе”. При всьому цьому думка про предвічність Ісуса Христа і про Його божественне достоїнство висловлена у св. Климента довільно ясно. “Жезл величі Божої, – говорить він, – Господь наш Ісус Христос не прийшов в блиску величі і надмінності, хоча і міг би, але покірно” (гл. 16). Христос говорив вже в Старому Завіті через Духа Святого. Він є сіяння величі Божої і тому перевершує ангелів. Через Нього ми споглядаємо на висоту небес і споглядаємо Бога. Яскраво виділена людська природа Христа в посланні. Він походить від Авраама по плоті і є Отрок Божий; справа Христа – наше спасіння. Із любові до нас, з волі Бога, Він дав Кров Свою за нас, Свою плоть за плоть нашу, Свою Душу за душу нашу, і таким чином звершуючи викуплення всіх, надіючих на Бога” (гл. 12), і всьому світові дарував благодать покаяння. Христос – наше спасіння, Первосвященик наших приношень, Помічник в немочах наших.
Про Духа Святого св. Климент говорить дуже коротко: він називає Його Джерелом і Ізлиянням благодаті Божої, а також Джерелом пророцького натхнення про тайну викуплення.
Есхатологія. Есхатологія у св. Климента розвинена більш глибше, однак есхатологічний тон достатньо м’який. Подібного роду тон був присущий всім апостольським мужам, тому що в перші віки християнства надія на скоре пришестя Христа була, очевидно, пануючим настроєм християнського світу. Однак у св. Климента ця надія хоч і присутня, але особливо не акцентується. Він тільки вказує на велич і красу майбутніх обіцяних дарів. Шлях до здобуття їх, за словами автора, можливий при слідуючих умовах: “Якщо розум наш буде стверджений у вірі в Бога; якщо будемо шукати того, що Йому угодне і приємне; якщо будемо виконувати те, що знаходиться в погоджені з Його святою волею, і ходити шляхом істини, відкинувши від себе всяку неправду і беззаконня” (гл. 35). Це показує, що есхатологія у св. Климента співзвучна з етикою, поскільки тільки життя у Христі відкриває людині доступ в майбутнє Царство Боже. Торкається св. Климент і загробного життя. Він говорить, що праведні апп. Петро і Павло після кончини йдуть в “святе місце” (гл. 5), звідки з’являться при відкритті Царства Божого (гл. 50). Але особливо розкриває св. Климент істину воскресіння плоті (24–26 глл.) і в доказ цього вказує не тільки на воскресіння Ісуса Христа і свідчення Св. Писання, але і на явища природи, її циклічність: зміна для і ночі, відновлення і оживання рослин (гл. 25). Св. Климент вчить про близькість другого пришестя Христа (гл. 28), в повному погоджені, із живучими в свідомості християн І-го століття, есхатологічних очікувань. Але хиліазму у нього немає.
Еклезіологія. Особливо розвинене у св. Климента вчення про церковний устрій. У нього чітко показане Божественне заснування церковної ієрархії, яка пов’язана з ідеєю неперервного ієрархічного приємства. “Христос, – говорить св. Климент, – був посланий від Бога, апостоли від Христа, апостоли, принявши повеління, пішли благовіствувати наступаюче Царство Боже. Проповідуючи по різних країнах і містах, вони первенців із віруючих після духовного випробовування поставляли в єпископи і диякони для майбутніх віруючих” (гл. 42). Ясно висловлена і ідея апостольського (ієрархічного) приємства. Апостоли, за свідченням св. Климента, поставивши вищезазначених служителів, потім “встановили закон, щоби, коли вони спочинуть, інші випробувані (достойні) мужі приймали на себе їх служіння” (44 гл.). В словах “вони спочинуть” розуміються не свв. апостоли, а ієрархічні особи (єпископи), тому що із контексту видно, що автор говорить про неперервність саме ієрархічного служіння і представляє ієрархічні особи приємниками не тільки свв. апостолів, але і один одного: вони поставляються апостолами, або після них іншими достоповажними мужами, з погодження всієї Церкви (гл. 44).
Протестанти стверджують, що св. Климент вперше висунув вчення про Божественне встановлення і апостольське походження церковної ієрархії, аналогічно старозавітному священству. Але святий муж говорить про це, як про апостольське передання. А він писав всього лише через 30 літ після смерті свв. апп. Петра і Павла, коли багато із сучасників свв. апостолів були ще живі, а тому не міг видавати особистого вимислу за апостольське встановлення і ще менше міг би про це писати коринфянам, звинувачувати їх і опиратися на цей факт в своїх настановах, тому що в Коринфі багато із християн знали і пам’ятали свв. апостолів і їх встановлення і могли би звинуватити його у неправді. Навпаки, нічого подібного не було, і як ми знаємо з історичних свідчень, Послання св. Климента користувалося великою повагою в Древній Церкві.
Але хоча у св. Климента ясно говориться про Божественне встановлення церковної ієрархії, однак в нього немає чіткого розмежування ступенів ієрархії, а також він називає тільки дві ступені: єпископ і диякон, пропускаючи ступінь пресвітера. Змішання це трапляється не тільки в св. Климента. Воно зустрічається і новозавітніх Писаннях, і в древній писемності. Слід визнати безспірним той факт, що в древності пресвітерами називались не тільки єпископи, (Діян. 20, 17), але і самі апостоли(1 Пет. 5, 1), очевидно в силу рідства їх пастирських функцій. Так само і письменники ІІ-го ст., в часи яких, безсумнівно, вже існував єпископат, продовжують надалі називати єпископів пресвітерами. Так св. Іриней говорить то про приємство єпископів, то пресвітерів; св. Полікарп Смирський і римських єпископів називає пресвітерами. Св. Кипріан Карфагенський, будучи сам єпископом, називає себе пресвітером. Це були часи ще невстановленої термінології у визначені ступенів церковної ієрархії.
Говорячи про церковний устрій, св. Климент не тільки виділяє ідею апостольського приємства, але і ідею священства. Зберігаючи древньохристиянську уяву про “пресвітеров”, як пастирях і релігійно-моральних керівниках віруючих (гл. 57), св. Климент особливо виділяє їх священичий характер, їх виключне право приносити безкровну жертву (подібно старозавітному священству) і різко виділяє їх із ряду інших віруючих, мирян. Служіння їх, за словами св. Климента, носить літургійний характер: вони “приносять дари” (гл. 44), і це являється суттєвою стороною їх служіння.
Характерною рисою вчення св. Климента про церковну ієрархію являється те, що він виділяє ще загальну ідею влади і порядку, підкріплюючи свої слова вказівками на дисципліну римських військ (гл. 37). Це послужило в свій час розвитку папських посягань на верховенство Римського престолу в Церкві “ради послушання волі Божій”. Але вірогідніше всього необхідно припустити, що таке “втручання” скоріше всього засвідчує про тісні братні відносини між окремими помісними Церквами, особливо таких крупних центрів, як Коринф і Рим.
Накінець, св. Климент говорить про права мирян. Миряни мають: 1) право на одобрення кандидата на священство “з погодження всієї церкви” (гл. 44); 2) право дисциплінарного суду над членами общини і вилучення їх із свого середовища (гл. 54).

доцент прот. П. Зинич
Розділ: Патрологія | Додано:(16.12.2007)
Переглядів: 1124
Використовуються технології uCoz
ВХІД НА ПОРТАЛ


Copyright Ortodox portal LOGOS © 2017 Використовуються технології uCoz