Чт, 17.08.2017, 01:28
 
Головна Реєстрація Вхід
Зробити стартовою / Додати у Вибране / RSS
ГОЛОВНЕ МЕНЮ
РОЗДІЛИ БІБЛІОТЕКИ
Статті адміністратора
Різні статті
Пам’яті пастиря
Спогади про митрополита Даниїла
Догматичне богослів’я
Церковне право
Новий Завіт
Персоналії
Історія
Проповіді
Дідахі
Вселенське Паравослав’я
Історія Древньої Церкви
Літургіка
Патрологія
Статті грецькою
Статті англійською
Молитовник
Молитви
Книга Правил
ОПИТУВАННЯ
В якій сфері суспільного життя Церква повинна приймати активну участь?
Всього відповідей: 510
Головна » Бібліотека » Різні статті

Шанування святих в Православній Церкві

Православна Церква шанує багато святих, тобто людей, котрі досягнули духовної досконалості. Церква Христова в обширному значенні включає в себе небо і землю. До неї належать не тільки християеи, що живуть на землі, але й всі, хто відійшов вже в інший світ. Між тими, хто живе на землі і святими, які торжествують на небі з ангелами існує спілкування. Воно полягає в тому, що святі разом з ангелами моляться Богові за членів земної Церкви і по волі Божій благотворно впливають на них, а живі християни, в свою чергу, молитовно призивають угодників Христових і шанують їх.
Прославляючи праведників на небі, в Церкві торжествуючій, Господь разом з тим прославляє їх і на землі (чудеса біля мощей, зцілення, …).
Церква заповідає віруючим призивати святих в своїх молитвах, шанувати їх зображення на іконах, з благоговінням відноситись до нетлінного їхнього тіла. Життєписи святих являють собою ціле джерело морально-повчальних настанов. Церковна історвя напротязі віків розкриває чисельні приклади досягнення людьми святості, тому що благодать Всесвятого Духа, котра освячує людей, завжди перебуває в Церкві. Християнський світ знає святих різних епох і народів.
Шанування святих хоч і має релігійний характер, але воно не рівнозначне з поклонінням і служінням, котре воздається Єдиному Творцю. Церква Христова возхваляє діла і подвиги святих, звершені ними при допомозі благодаті Божої. Вся ж честь, котра воздається святим, всеціло належить Богові, з допомогою Котрого вони досягнули святості.
Святі являються співмолитовниками і покровителями християн. Перебуваючи в Царстві Небесному, вони залишаються діяльними членами Церкви земної. Будучи друзями Христа (Ін.15,14), святі дерзновенні перед Богом в своєму молитовному ходатайстві за інших і мають від Бога благодатну силу і можливість допомагати людям в скорботах, життєвих і духовних нуждах.
Прояви святості різноманітні. Життєвий подвиг окремого святого носить тільки йому присущий характер. Святі допомагають нам не в силу  надлишку своїх заслуг, а в силу отриманої ними духовної свободи і любові, котра досягається подвигом. Вона дає їм силу предстательствувати перед Богом в молитві, а також в їх діяльній любові до людей. Бог дає можливість ангелам і людям звершувати Свою волю в житті людей суттєвою, хоч і зазвичай невидимою допомогою. Святі являються мовби руками Божими, котрими Він звершує свої діла. Тому їм і за межею смерті дано творити діла любові не як подвиг для свого спасіння, котре вже звершене, але для допомоги спасіння інших співбратів. І міра сили їхньої діяльної участі відповідає мірі духу і величі їхнього подвигу.
Кожен християнин має своє особисте життя у Христі, але всі люди належать до єдиного людського роду і не повинні через це замикатися в собі на шляху спасіння. Наш зв’язок зі святими якраз і полягає в тому, що всі ми, і ті, хто живе на землі, і святі на небі - всі разом предстоїмо і служимо Христу. Свідомість того, що святі моляться з нами і за нас Господеві побуджує нас звертатися до них з молитовним проханням про допомогу. Молячись святим ми, по суті, молимось до Христа. В духовному житті безпосередня близкість з Христом не зменшує страху перед Божественною величчю Праведного Судді. Щоби не бути внутрішньо спаленими цим страхом і трепетом, православний віруючий, звичайно, прибігає під Покров Пресвятої Богородиці і святих, відчуваючи себе з ними в духовному єднанні перед страшним престолом Господнім.
Шанування святих в Православ’ї створює атмосферу духовної родини, наповненої глибокої любові і спокою. Воно не може бути відділеним від любові до Христа і Його Тіла - Церкви.
Церква святими називає тих людей, котрі, очистившись від гріха, стяжали Духа Святого в різноманітності Його дарів і являли силу Його в світі. Очищений від гріха є причасним святості і смерті, так як гріх є жалом смерті (1Кор.15,56).
В Старому Завіті все живе назване "плоттю" і якщо людина складається з душі і тіла, і душа духовна по природі, то тіло, створене з плоті, - смертне. Причому, тіло завжди персоніфікується, і навпаки, плоть не індивідуальна, бо одна плоть в шлюбі, в сім"ї, у всьому людстві і навіть у всьому живому. У апостола Павла "плоть" (саркс) і "тіло" (сома) споріднені, але не тотожні. Є "тіло гріховне" (Рим.6,6), а є "плоть гріховна" (Рим.8,3); плоть і тіло одинаково втягнуті в гріх (Рим.8,8-13); тіло смертне через гріх (Рим.8,10), котрому піддана плоть. Плоть пов’язана з гріхом смертю і законом по схильності до них душі. (Рим.7,5). Тому, щоби спасти загибле, Слово стало плоттю (Ін.1,14). "Як закон, ослаблений плоттю, був безсилий, то Бог послав Сина Свого в подобі плоті гріховної в жертву за гріх", але в силу того, що Він не був причасний гріху, Він осудив гріх в плоті (Рим.8,3), перемігши його. Плотське пришестя і страждання Христа долають смерть в силу Його непричасності до жала смерті - гріха.
Тіло Христове після воскресіння наділене плоттю і кістками, обітування воскресіння у християн говорить про воскресіння в тілі. Співвоскресіня християн будується на призванні їх до співрозп’яття Христу, тобто розп’яття плоті з "страстьми і похотями" (Гал.5,24), до життя не по плоті, а по духу. З цієї причини Церква вчить, що у праведних і тіло причасне благодаті Духа Божого, бо "Бог створив людину для нетління" (Прем.2,23) і не дасть Він святому побачити тління (Пс.15,10; Д-ня 2,27).
Внаслідок цього в Церкві здавна спостерігається шанування останків святих, як тіл, причасних благодатній дії Духа Божого через облагодатствування душ цих тіл. Ще в Старому Завіті від останків святих пророків ставалися чуда і допомога (пророк Єлисей). Особливо зросло шанування святих останків в новозавітній час, а саме в епоху гонінь. Так, мощі святого Ігнатія Богоносця, котрий постраждав при Трояні (поч. ІІ ст.), були "неоціненним скарбом" для християн, ради благодаті, що діяла в мученику (4,68-69).
Язичники, з боязні, що християни зроблять своїх мучеників богами, як це було з героями в язичницьких релігіях, стали знищувати тіла постраждавших, спалюючи їх або кидаючи в море. Однак, древньоцерковне шанування святих мощей завжди було далеким від орфічних, неопіфагорейських, маніхейських і якигось інших поглядів на тіло.
Церквою з благоговінням збирались останки тіл святих як храми Духа Святого. Так, коли тіло святого Полікарпа Смирнського було спалене, християни, не зважаючи на небезпеку, зібрали його кості як великий і неоціненний скарб. Практика шанування святих мощей викликала у віруючих бажання мати в своїх храмах тіла святих чи часточки їх мощей. Так, король Лангобардії Луідпранд заплатив велику суму за мощі блаженного Августина, а за свідченням Руфина, так само вчинила одна християнська община, щоби отримати мощі Ін. Предтечі. Григорій Неокесарійський (+270) розмістив мощі мучеників по різних храмах своєї єпархії, встановивши в кожному храмі день шанування того святого, мощі котрого помістив в цьому храмі. Нерідко самі храми будувались на місцях погребіння чи мучеництва святого. Така практика закріпилась 269 року папою Феліксом, з того часу літургісали не інакше, як на мощах святих. Це рішення базувалось на древній традиції звершувати служби на надгробках - мензах - котрі при богослужінні виконували функцію престолу. В другій половині 4 століття приживається практика викопувати і переносити мощі. Так, імператор Констанцій (син Константина Великого) переніс до Константинополя і помістив у храмі святих апостолів тіла апостола Тимофея, Андрія і Луки. На Заході традиція викопувати мощі до сьомого століття не прослідковується; пізніше там при перенесенні останків засвоюється практика класти мощі або при вході в храм для зручності поклоніння, або по обидві сторони престолу.
П’ятий Карфагенський собор постановив будувати храми на мощах святих, котрі ставились під престол. Вчення про шанування святих мощей як храми Духа Святого, котрі призначені до участі разом з душами до безсмертя, в Православній Церкві було висказане багатьма отцями: Єфрем Сирин, Кирил Єрусалимський, Григорій Богослов, Іоан Златоустий, Амвросій Медіоланський, Іоан Дамаскін та ін. Віроповчальне розуміння Церквою шанування святих мощей остаточно виразилось на Сьомому Вселенському соборі. Сьоме правило цього собору наказувало святити храми тільки через покладення в них святих мощей.
Про відношення Церкви до жінки можна судити по тому, як високо ставить Церква Божу Матір, прославляючи Її більше, аніж всіх святих і навіть самих ангелів як „Чеснішу херувимів і славнішу незрівнянно від серафимів”. Пресвята Богородиця являється Матір’ю Христа і Матір’ю Церкви – в Її особі прославляється материнство, як дар жіноцтву. Слід відмітити, що протестантські церкви, котрі довірили жінкам звершувати Євхаристію і інші священичі функції, не шанують Богородиці і не моляться Їй. Але Церква, позбавлена Божої Матері, втрачає повноту, так же, як і являється неповноцінною Церквою община, позбавлена священства. Якщо отцівство реалізується в лиці ієрархії – єпископстві і священстві, то материнство присутнє в Церкві в особі Пресвятої Богородиці.
Православна Церква прославляє Богородицю як Приснодіву. Цей термін, утверджений 5 Вселенським собором 553 року, підкреслює дівство Богородиці до Різдва Христового, в самому Різдві і після Різдва. Наша Церква, основуючись на древньому переданні, вірує, що Божа матір після своєї смерті на третій день воскресла і була вознесена з тілом на небо, як Христос і деякі Старозавітні праведники (Єнох, Ілля).
Божа Матір стоїть на чолі сонму святих, прославлених Церквою. Почитання святих і молитва до них являється древньою традицією Церкви, котра збереглася ще з апостольських часів. Несправедливі звинувачення в сторону Церкви, нібито вона поклоняється святим нарівні з Богом і тим самим порушує заповідь: „Господу Богу твоєму поклоняйся і Йому єдиному служи” (Мф.4,10). Грецьке богослужіння чітко розрізняє служіння Богові і шанування святих, яким воздається честь не як богам, а як людям, котрі досягнули духовної висоти і з’єдналися з Богом. Святі тісно пов’язані між собою і з Христом. Поклоняючись святим, ми шануємо Христа, Котрий живе в них: „Христос є початок, середина і кінець. Він у всіх – і в перших, і в середніх, і в останніх... – говорить преподобний Симеон Новий Богослов – ті, хто з роду в рід через виконання заповідей стають святими, з’єднуються з попередніми святими, озаряючись подібно до них і приймаючи благодать Божу по причасності і всі вони стають мовби золотою цепочкою, будучи кожен окремим звеном, котре з’єднується з попереднім через віру, діла і любов” (Глави богословські). Золота цепочка святості тягнеться від апостольських часів до наших днів: і зараз є немало святих, тайних і явних, котрі в свій час будуть прославлені Церквою.
Офіційне причислення до лику святих (канонізація) є явищем більш пізнього часу: ранньохристиянська Церква не знала особливих актів канонізації чи прославлення. Мученик, котрий постраждав за Христа, відразу після своєї смерті ставав об’єктом благоговійного шанування віруючих: йому молились, на його гробниці звершували літургію. В нашій Церкві до цих пір залишилось правило звершувати Літургію на антимінсах, в котрих обов’язково вшиті часточки святих мощей. Це підкреслює зв’язок між Церквою земною і небесною, а також вказує на мучеників, як на основу і фундамент Церкви. „Кров мучеників є сіменем християнства”, - говорив Тертуліан. Не завжди Церква земна мала можливість торжественно канонізувати святих і мучеників – їх шанування дуже часто залишалось таємничим. Грецька Церква, що знаходилась тривалий час під Османською імперією, не могла відкрито проголосити святими своїх новомучеників, котрі постраждали від турків, тим не менше шанувала їх. Точно так і наша Церква, що знаходилась під владою більшовиків, не могла відкрито прославляти новомучеників, які загинули після 1917 року від більшовицького режиму. Однак, народ і окремі священики таємно служили їм служби, не чекаючи формальної канонізації, яка була неможливою в той час і в тих умовах.
Шанування того чи іншого святого не являється наслідком акту канонізації. Скоріше, навпаки, канонізація виникає внаслідок всенародного шанування святого. Є святі, про життя яких невідомо майже нічого, а шанування їх всезагальне, як, наприклад, свт. Миколай, архієп. Мирлікійських, котрий жив у 4 столітті. Його прославляють християни як Східної, так і Західної Церкви; навіть нехристияни, які звертаються до нього з молитвою, отримують допомогу і все це основане на багаторічному досвіді Церкви.
Не тільки люди прославляють святих, деколи і Сам Бог дає видимі підтвердження святості тієї чи іншої людини. Наприклад, тіла багатьох святих на протязі століть залишаються нетлінними. Мощі святителя Миколая знаходяться в італійському місті Бари і є джерелом пахучого мира. Мощі святих мучеників Антона, Іоана і Євстафія знаходяться у Вільнюському Свято-Духівському монастирі, за 650 років з моменту гибелі святих (вони постраждали 1346 року) не піддались ні малійшому тлінню, хоч багато років пролежали під землею (можливість муміфікації виключена навіть теоретично, оскільки тіла трьох отроків були закопані в землю їх палачами). Від мощей святих стаються зцілення, засвідчені багатьма людьми.
Нецерковній людині важко зрозуміти, для чого люди моляться святим, коли є Христос. Але святі – такі люди як і ми, котрі навчились володіти своїм тілом і побороли гріх і через високоморальне життя досягнули святості, тому вони являються нашими небесними друзями, які можуть почути нас і допомогти своєю до Бога молитвою. Церква небесна, торжествуюча, і Церква земна, воююча, пов’язані між собою нерозривно. Відірвавшись від неба – від Божої Матері і святих – Церква перетворюється на земну організацію і перестає бути містичним тілом Христа, яке об’єднує живих і померлих, святих і грішників.

ПРО РІЗНІ ВИДИ ПОДВИЖНИЦТВА СВЯТИХ ЦЕРКВИ
І ЇХ ШАНУВАННЯ

В Древній Церкві основний список шанованих святих складався з імен мучеників – людей, котрі добровільно принесли себе в жертву заради Істини. Тому вже в другому столітті в церковних джерелах можна знайти свідчення про святкування наряду з спомином євангельських подій і днів пам’яті мучеників. Про кількість святих в Церкві в період до Вселенських соборів можна судити з описів древніх календарів, мінологів і мартирологів. Найдревніші з них – мартирологи 3-4 століть, це в основній своїй частині переклади латинських судових протоколів, які зберігались у всіх великих містах імперії. Збереглися також перші наміри Церкви записати життя того чи іншого мученика як свідчення його шанування. Так, наприклад, в актах мученика Ігнатія, єпископа Антіохійського (+ 107 чи 116 року), говориться, що людина, котра складала цей акт, зафіксувала день і рік смерті святого, щоб вірні збирались в цей „день пам’яті мученика” на агапи.
Записи про святих в Дреній Церкві дуже короткі, бо в римському суді, який відбувався при участі „нотаріїв” – стенографістів, записувались тільки запитання суддів і відповіді звинувачених. Часто християни викупляли ці записи, так, в актах мучеництва свв. Тир ахаю Прова і Андроніка (постраждали в 304 році) відмічено, що християни заплатили за них римським властям 200 динаріїв.
Ці судові записи мали вигляд протоколу допиту. Спочатку в них зазначалось ім’я проконсула, в області котрого проводився суд, далі рік, місяць і день, а деколи і час суду, далі йшов сам допит. По закінчені допиту суддя вслух зачитував вирок. Сповнення вироку звершувалося без судді. З цього видно, що такого роду акти дають свідчення лише про допит і смерть мученика, а про саме його життя не говорять. Пізніше, зі збільшенням кількості святих мучеників Церква ці акти зібрала в особливі збірки-мінологи, де розмістила опис страждань кожного мученика в день його пам’яті по місяцях.
Подібні джерела гарно ілюструють шанування померлого християнина як святого. До таких причислялись всі, хто постраждав за Христа, вони, без дослідження їхнього життя, вносились в списки святих в силу їхнього подвигу – очищення мученицькою кров’ю. Порою, Церква, заздалегідь знаючи про допит, який чекає ув’язненого християнина, посилала в тюрму людину, яка мала детально записати процес допиту. При деяких єпископських кафедрах для цього були особливо призначені люди. Так, папа Климент призначив на таке служіння сім дияконів, за якими закріпив певні райони Риму.  Ці записи називались passio (страждання). За їхньою кількістю можна визначити число святих в Древній Церкві. Наприклад, в древньому календарі, що належить Діонісію Філокалу відмічено 24 дні пам’яті мучеників, окрім цього ще говорилось про свято Різдва Христового і подавався список святих римських пап. До кінця 4 століття, після епохи гонінь, календар був „повний”, тобто число святих в році збільшилось настільки, що не було жодного дня, в котрий не шанувалась би пам’ять якогось святого.
Пізніше, зі збільшенням подвижництва в Церкві і розвитком християнського богослужіння календарі-місяцеслови стали поповнюватись новими святими. Таким чином першопочаткові списки святих Древньої Церкви складали старозавітні патріархи, пророки і праведники, новозавітні апостоли і мужі апостольські, а також мученики, котрі віддали своє життя за Христа.
До списку цього потрібно віднести і святителів – першоієрархів Церкви, котрі після смерті вносились в диптихи вже в силу свого ієрархічного положення. Шанування мучеників було трохи вищим аніж шанування єпископів.
Другу категорію святих – „преподобних” – складали прославлені в християнському подвизі монахи, аскети, що подвизались чи то по монастирях, чи йшли в пустелю і там усамітнювалися. Спочатку шанування таких святих було діацезійним, але з часу, коли такі подвижники стали брати участь у Вселенських соборах, шанування їх стало дуже поширеним.
До цієї ж категорії потрібно віднести сповідників, які перетерпіли за Христа важкі муки, але не загинули мученицьки, а померли своєю смертю. Ще одну категорію складають царі і князі, котрі прислужились перед Церквою і ортимали назву „святі благовірні”, якщо вони працювали для насадження християнства, то їм присвоюється опреділення рівноапостольних.
Починаючи з 4 століття в монашому середовищі Олександрійської Церкви виникає ще один вид подвижництва – юродство. Цей подвиг не являється самоціллю, про що свідчать подальші заборони Церквою придворного юродства. Цей подвиг направлений назовні, на суспільства людей різних соціальних сфер. Правдиві юродиві приносили в жертву Богові не тільки свою плоть і майно, але і вище Боже дарування – розум. Опреділюючи цей подвиг, Євагрій в своїй „Історії” (21 гл.) говорить: „скажу про ще один спосіб життя, котрий перевищує всіх”, тобто називає його вищим вираженням православного подвижництва. На Русі першим юродивим був Києво-Печерський чернець Ісаакій, що помер 1090 року, а великого розквіту такий вид подвижництва на наших землях набув в 15-17 століттях.
 

Розділ: Різні статті | Додано:(13.12.2007)
Переглядів: 814
Використовуються технології uCoz
ВХІД НА ПОРТАЛ


Copyright Ortodox portal LOGOS © 2017 Використовуються технології uCoz