Чт, 19.10.2017, 22:09
 
Головна Реєстрація Вхід
Зробити стартовою / Додати у Вибране / RSS
ГОЛОВНЕ МЕНЮ
РОЗДІЛИ БІБЛІОТЕКИ
Статті адміністратора
Різні статті
Пам’яті пастиря
Спогади про митрополита Даниїла
Догматичне богослів’я
Церковне право
Новий Завіт
Персоналії
Історія
Проповіді
Дідахі
Вселенське Паравослав’я
Історія Древньої Церкви
Літургіка
Патрологія
Статті грецькою
Статті англійською
Молитовник
Молитви
Книга Правил
ОПИТУВАННЯ
На якій мові повинно звершуватись богослужіння в храмі?
Всього відповідей: 902
Головна » Бібліотека » Різні статті

Погляд на військову службу через призму християнського світобачення
 
Відразу ж після Всенародного Референдуму Верховна Рада України 12 грудня 1991 року прийняла Закон “Про альтернативну (невійськову) службу”. Цим Законом передбачена можливість не брати до рук зброю тим громадянам, які з релігійних міркувань не бажають служити у війську (4. – С.10). З однієї сторони, цей Закон ніби допомагає у всій повноті виконувати заповідь: “Не вбий”. З іншої сторони, кожна тверезо мисляча людина повинна розуміти, до яких прикрих наслідків може призвести відсутність необхідних для функціонування держави силових структур. Саме тому Православна Церква у всі часи позитивно ставилася до військової служби та діяльності силових структур. Спробуємо надати богословський аналіз даному питанню.
Антимілітаристи для захисту своїх поглядів в основному опираються на вчення Христа про непротивлення злу: “Ви чули, що сказано древнім: око за око, зуб за зуб, а Я кажу вам не противитися злу. Але хто вдарить тебе у праву щоку, підстав йому і ліву”(Мф.5,38). Противники діяльності силових структур наводять і інше місце зі Святого Письма. Коли воїни схопили Христа у Гефсиманському саду, деякі апостоли перелякалися і запитували, чи не вдарити мечем; а Петро, не дочекавшись відповіді, витяг меч і відсік праве вухо одному з архиєрейських слуг. Тоді Христос сказав йому: “Поверни меч свій на його місце, бо кожен, хто взяв меч, від меча і загине” (Мк.14,7).
Слід зазначити, що дані уривки Святого Письма тими, хто їх використовує в якості аргументів, вживаються буквально, без будь-якого зв’язку з іншими паралельними місцями Святого Письма. Крім того, повчанням Христа, які мають особистий характер, антимілітаристи намагаються надати суспільний характер (1. – С.101–102).
Христос, навчаючи не противитися злу, перетерпів знущання над Собою книжників, фарисеїв та озвірілого натовпу. Хоча Йому можна було лише подумати – і небесний вогонь спалив би і суддів, і виконавців. Він цього не зробив, давши світу невимовний подвиг покори і милосердя. В той же час Христос із застосуванням фізичної сили вигнав із храму торговців. Все це можна пояснити лише одним: там, де йшлося про особистий подвиг, Христос не противився злу, а де йшлося про суспільне, загальне, Він обурювався та за допомогою доступних засобів захищав честь і релігійні переконання Своїх співвітчизників (9. – С.94–95). Що стосується вчинку святого апостола Петра, то він спрямований виключно на захист Христа, як Учителя і не має в собі суспільного характеру: бо не Малх нападав на Петра, а Петро на Малха (8. – С.87).
Святе Письмо Нового Завіту не зафіксувало прямих свідчень Христа чи апостолів про їх ставлення до військової служби, діяльності силових структур та війни. Але у Святому Письмі є чіткі свідчення про відсутність антимілітарних поглядів у Христа чи апостолів. Так, Сам Христос похвально відгукнувся про велику віру сотника Римського війська і зцілив хворого його слугу, але жодним словом не обмовився про шкідливість чи непотрібність військової служби (Лк.7,1–10). А святий Іван Хреститель звертався до воїнів із таким повчанням: “Нікого не кривдьте, ані не оскаржуйте фальшиво, задовольняйтесь платнею своєю” (Лк.3,14). Як бачимо, і Предтеча навіть не натякає на непотрібність військової служби. Таким чином, військова служба, як і діяльність людини у будь-якій іншій сфері суспільного життя, не заборонена, а благословенна Богом. Святий апостол Павло, закликаючи християн коритися владі, визнає нормальним факт володіння зброєю її представниками (Рим.13,1–5).
Противники функціонування силових структур та війська часто наголошують, що саме в такий спосіб вони намагаються припинити збройні конфлікти, війни та застосування зброї. Однак, це є не що інше, як недовіра словам Христа, Який на Оливній горі, говорячи апостолам про останні долі людства, сказав і про війни (Мф.26,6). Отже, допоки існуватиме світ, точитимуться війни (2. – С.24).
Своє ставлення до силового способу вирішення тих чи інших питань останній протопресвітер російської імператорської армії Юрій Шавельський висловив так: “По-перше, християнство є релігією не лише любові, але й правди, синтез любові і правди: християнство проголошує не лише прощення, але й праведну відплату; по-друге, закони Христові дані для християнського релігійного суспільства віруючих і Ім’я Його – для Царства Божого, а не для держави – царства цього світу” (14. – С.489).
Поруч існують Церква і держава: Церква, як організація вища, духовна, яка перероджує душі, держава – як мирська, нижча організація, яка утримує зло силою. Обидві ці структури різними шляхами підходять до вирішення однієї мети: примноженню добра і обмеженню зла (12. – С.177). Християнин є громадянином обох царств – “Царства Божого” і “кесаревого”, зобов’язаним по відношенню до одного й іншого. При цьому, обов’язок християнина – служити у війську, а обов’язок держави – не зловживати правом застосування сили (10. – С.5). Ще святий Ісидор Пелусіотський (помер у 440 році) встановив чітку відмінність між застосуванням зброї з приватних випадків і застосування зброї в силу виконання службових обов’язків: у першому випадку – це злочин, а у другому – необхідність. Позиція Церкви стосовно застосування зброї і війни аргументовано висвітлена у богословських працях святого Амвросія Медіоланського (339–397рр.) та блаженного Августина (354–430рр.) (7. – С.23).
Святий Амвросій, як і інші отці Церкви, осуджував насильство і людиновбивство. При цьому він виправдовує будь-які дії держави, спрямовані на самозбереження. Святитель виправдовує ту війну, яка відновлює порушену справедливість. Йдучи за роздумами Цицерона, який стверджував, що є два способи здійснення несправедливості: перший – самому чинити несправедливість, другий – допускати, щоб інші чинили несправедливість і залишалися непокараними, святий Амвросій прийшов до висновку, що і війни бувають такі, які було б несправедливо не вести (6. – С.45). Учень святого Амвросія блаженний Августин розвинув межі розуміння війни, як суспільного явища. Він завершує становлення християнського ставлення до війни і надає певної завершеності ідеї війни, її вплетіння в канву історії, яка виступає Божим задумом. Головним у концепції блаженного Августина є мета – Град Божий, а не війна, як один із засобів практичного втілення цієї мети. Він не піднімає глибоких питань і не робить розлогих міркувань щодо доцільності війни. Блаженний Августин, з однієї сторони, просто констатує, що війна повинна бути справедливою, а з іншої – категорично відкидає несправедливі війни. Єдино справедливою, на його думку, може бути тільки та війна, яка має оборонний характер (11. – С.8–9).
І в наш час Церква своє ставлення до існування збройних формувань базує на Святому Письмі та вченні святих отців і вчителів Церкви. Церква не виправдовує насильство чи вбивство, вона лише благословляє збройні формування захищати інтереси держави та спокійне життя цивільного населення. Кожного військовослужбовця чи представника силових структур Церква постійно закликає виконувати у всій повноті заповідь про любов до ближнього, якій найвищу оцінку дав Сам Господь: “Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу (тобто життя своє) поклав би за друзів своїх” (Ін.15,13). Зрозуміло, що справжні, щирі військовослужбовці та інші силовики постійно перебувають у стані готовності практично реалізувати дану заповідь.
Закликаючи всіх придатних до військової служби свято виконувати свій обов’язок перед державою, Церква наголошує і на тих позитивних моментах, які мають місце у житті військовослужбовців та позитивно позначаються на формуванні їх і фізично, і духовно (8. – С.87). Бо ж військова служба для християнина є однією із можливостей його духовного удосконалення. Тому що військова дисципліна, суворі умови життя та численні випробування допомагають людині удосконалюватися не тільки фізично, а й духовно. Духовно-фізичне загартування допомагає юнаку стати не тільки справжнім чоловіком, але і справжнім християнином (5. – С.237). Бо для духовного удосконалення вкрай необхідною є наявність сили волі, загартувати яку допомагає військова служба. Випробування, які переносить військовослужбовець, як ніщо інше, допомагають йому розкрити та реалізувати численні даровані Богом таланти. Труднощі, пов’язані із військовою службою, підсилюють віру людини в Бога та Його допомогу, ілюструють реальність людських можливостей. Служба у війську для християнина – це можливість виконати у повній мірі заповідь про любов до ближнього через готовність пожертвувати своїм життям заради спокійного життя всього суспільства.
Церква також наголошує на тому, що воїн – християнин повинен істотно відрізнятися від тих воїнів, які далекі від християнського світосприйняття. Адже він на свій службовий обов’язок дивиться із позицій вічності, для нього справжніми цінностями являються виключно ті, які мають вічний і духовний характер (13. – С.159). Тому воїн-християнин мужній і самовідданий, перший у бою, але останній серед тих, хто прагне відзнаки чи нагороди (3. – С.9). Християнська свідомість обумовлює милостиве ставлення до переможених ворогів, вміння співчувати та допомагати їм. Ідучи на смерть заради блага своїх ближніх, воїн-християнин керується не тільки обов’язком перед державою чи своїм народом, а в першу чергу християнською заповіддю про любов. Ця ж християнська любов ніколи не дозволить воїну-християнину залишити пораненого побратима на полі бою, якщо це, навіть, і небезпечно для життя. У воїна-християнина за будь-яких обставин може бути тільки один страх – не виконати свого обов’язку перед Вітчизною та своїм народом. А вартість свого життя він завжди порівнює із вартістю численних життів своїх співвітчизників та інших воїнів.
Отже, благословляючи щире виконання своїх службових обов’язків представниками збройних сил, Церква не благословляє насильства чи несправедливого застосування зброї: вона лише закликає захищати мирне життя цивільного населення аж до самопожертви, закликає любити всіх своїх ближніх і милостиво ставитися до переможених ворогів, закликає засуджувати несправедливі вчинки ініціаторів збройних конфліктів і одночасно пам’ятати про людські права їх учасників. І справжні християни повинні свято виконувати свій військовий обов’язок та службу у війську використовувати для свого духовного удосконалення.
 
Примітки:
 
1. Галахов И. Христианские недоумения по поводу войны // Христолюбивое воинство. М., 1997.
2. Дюбост М. Пастир миру: християнські погляди на війну та армію. Львів, 2000.
3. Дьяченко Г., свящ. Слова, поучения, беседы и речи пастыря Церкви на разные случаи. М., 1898.
4. Здіорук С.І., Яремчук В.Д. Духовно-гуманітарні аспекти стратегії розвитку військових формувань України. К., 1995.
5. Золотарёв О.В. Христолюбивое воинство. М., 1994.
6. Ильин И. О силе, мече ы праведности //Христолюбивое воинство. М., 1997.
7. Ильин И. Основное православное противоречие войны. // Христолюбивое воинство. М., 1997.
8. Карсавин Л. Греховная необходимость // Христолюбивое воинство. М., 1997.
9. Керсновский А. Война и христианская мораль // Христолюбивое воинство. М., 1997.
10. Коханчук Р.М. Душпастирська опіка військовослужбовців в арміях зарубіжних країн. К., 2000.
11. Коханчук Р.М. Душпастирська опіка військових. К., 2004.
12. Павлов А.В. Война. Армия. Религия. М., 1998.
13. Чимаров С.Ю. Воинам о нравственности. СПб., 2000.
14. Шавельский Г.И. Православное пастырство. СПб., 1996.
 
Протоієрей Димитрій САДОВ’ЯК,
доктор богословських наук,
голова синодального управління духовно-патріотичного виховання
у зв’язках із Збройними Силами та іншими військовими формуваннями України УПЦ КП

 
Розділ: Різні статті | Додано:(24.11.2007)
Переглядів: 937
Використовуються технології uCoz
ВХІД НА ПОРТАЛ


Copyright Ortodox portal LOGOS © 2017 Використовуються технології uCoz