Ср, 20.09.2017, 15:01
 
Головна Реєстрація Вхід
Зробити стартовою / Додати у Вибране / RSS
ГОЛОВНЕ МЕНЮ
РОЗДІЛИ БІБЛІОТЕКИ
Статті адміністратора
Різні статті
Пам’яті пастиря
Спогади про митрополита Даниїла
Догматичне богослів’я
Церковне право
Новий Завіт
Персоналії
Історія
Проповіді
Дідахі
Вселенське Паравослав’я
Історія Древньої Церкви
Літургіка
Патрологія
Статті грецькою
Статті англійською
Молитовник
Молитви
Книга Правил
ОПИТУВАННЯ
В якій сфері суспільного життя Церква повинна приймати активну участь?
Всього відповідей: 510
Головна » Бібліотека » Різні статті

Релігійна освіта в Україні: сучасний стан та її перспективи
 
Історія українського народу тісно прив`язана до історії Української Православної Церкви. Важко переоцінити тисячолітній внесок Християнства у формування ментальності нашого народу. Одним із напрямків культурницької діяльності Православної Церкви в Україні була її освітня діяльність. Вона проявлялась перш за все у створенні великої кількості освітніх закладів. Саме школи граматики, церковнопарафіяльні школи, бурси та духовні семінарії у свій час відкрили шлях у світ знань для більшості незаможних українців. Ці перші школи формували й церковний соціум в якому учні формувались як християнська особистість.
З відокремленням Церкви від школи був втрачений і спадок православної педагогіки, оскільки християнська особистість може творитись виключно у євхаристичній громаді. Роки безбожницького насилля в системі радянської освіти цьому чи не найкращий приклад: ніяка радянська громадська обрядовість на змогла замінити Богом дані таїнства та обряди, тому і з відновленням державності України народ знову повернувся до первісного джерела своєї духовності – Церкви.
У побудові сучасних церковно-державних відносин, віруючими та невіруючими громадянами актуальною є наявність, з одного боку, форм оптимальної взаємодії світської та релігійної освіти й виховання, з іншого, –припустимих меж впливу релігійного виховання на освітній процес, здійснюваний у світських навчальних закладах. Цій проблемі і присвячена дана стаття.
Що являє собою релігійна освіта ? На наш погляд, – це, насамперед, діяльність здійснювана професійно підготовленими особами (священнослужителями, релігійними педагогами), що покликана передавати віроповчальні доктрини, релігійний досвід, богослужбову практику, а також здійснити підготовку педагогічних кадрів для системи релігійної освіти. Серед найбільш важливих функцій, що властиві конфесійній освіті, можна виокремити наступні: 1) природне відтворення релігійності; 2) залучення за допомогою релігійної освіти та виховання нових вірних до складу тієї або іншої конфесії; 3) соціалізація особистості віруючого протягом усього його життя; формування і розвиток духовно-моральної культури віруючих, вплив на культуру нерелігійних людей, насамперед – їхні морально-патріотичні позиції; 4) вдосконалення спеціалізованої релігійної освіти, котра б спиралась на позитивний досвід минулого та сучасні науково-методичні досягнення, з метою підготовки достойних кандидатів для пастирського служіння. Реалізація цих функцій відбувається в рамках Церкви та родини.
Метою даного дослідження є спроба показати весь комплекс суспільних явищ та заходів пов`язаних із запровадженням релігійного компонента в систему державної освіти України та створення паралельної системи учбових закладів, які формуються за релігійним принципом. Поклавши в основу доступні джерела, ми спробуємо простежити стан розвитку сучасної релігійної освіти та накреслити можливі шляхи співпраці світської та релігійної освіти в Україні.
Для вдосконалення моделі співпраці держави та церкви в Україні досить часто проводяться науково-практичні конференції [4], наковці аналізують просвітницькі функції релігії [3] та вивчають історичний досвід релігійної освіти [7,8,101, рекомендують свої шляхи поєднання світської та релігійної освіти в Україні [1, 2, 5, б].
Сьогодні вчені змушені визнавати той факт, що з давніх давен освіта та виховання підростаючого покоління були і є сферою суспільного буття, де інтереси держави та церкви пересікаються [1, с. 49]. Щоправда вони й надалі вимагають забезпечити неухильне виконання законодавчих актів України, котрі передбачають відокремлення школи від церкви [1, 53] і це в той час коли 62,2% українців довіряють лише Церкві [11, с. 2]. Представники світської науки виступають за обов`язкове викладання релігієзнавчих, релігійно-пізнавальних дисциплін у всіх навчальних закладах. У той же час за даними Центру Разумкова, наприкінці 2003 року лише 30 % українців вважали, що вивчення релігієзнавства має бути обов`язковим предметом, 52,1% респондентів висловились за добровільне вивчення даної дисципліни, а 17,9 % проти або ж затруднялись з відповіддю [11, с. 3–4]. Подібне відношення громадян України і до обов`язкового вивчення Закону Божого. Тут їхні голоси розподілились відповідно 25,8 %, 50,3 % та 23,9 % [11, с. 4]. Замість пошуку здорового компромісу представники релігійних організацій з чують з боку деяких світських науковців виключно звинувачення у клерикалізації навчально-виховного процесу в системі державної освіти.
Релігійній освіті в Україні поки що не принесло користі внесення спеціальності “Теологія” (“Богослов`я) до “Переліку напрямків та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями”. Це рішення, на думку частини українських релігієзнавців, виходить за межі конституційно-правових норм щодо наукового і світського характеру державної освіти, в цей же час і з тих же уст ми чуємо про потребу державного ліцензування загальноосвітніх установ, створених релігійними організаціями [1, с. 51, 53]. Постає логічне питання, а що робити із вищими та середньо-спеціальними учбовими закладами створеними релігійними організаціями. Можливо саме узгодження світських й духовних складників освіти та державне ліцензування цих закладів, а відповідно й визнання дипломів і вчених ступенів враз вирішило б багато проблем із забезпеченням кадрів.
Маючи законодавчо-гарантовані можливості створення власної системи освіти (внутрішньо-конфесійної) релігійні організації України на протязі останнього десятиріччя надзвичайно плідно працюють над її формуванням. Станом на 1 січня 2004 р. в Україні функціонували 163 вищі навчальні заклади (академії, інститути, семінарії), окрім цього при парафіях діять 11456 недільних шкіл [9, с. 34]. Треба зауважити й те, що існують приватні освітні установи, котрі базують свою діяльність на світоглядних позиціях тієї чи іншої конфесії [13].
Приділяючи велике значення розвиткові релігійної освіти, ієрархи різних конфесій, розуміють, що від того, наскільки добре буде розвинута як, власне релігійна освіта, так і її тісні контакти з світською освітою, залежить майбутнє Церкви. Адже фундаментальна функція релігійної освіти реалізується в двох напрямках: поглиблення і розширення знань віруючих та первинне знайомство з основами віровчення новонавернених. Говорячи про перший напрямок, ми маємо справу, як правило, із професійною релігійною освітою, розглядаючи друге – з непрофесійною.
До проявів непрофесійної православної освіти можна віднести дошкільну (православні дитячі сади), загальнообов`язкову (православні школи, гімназії, ліцеї) та додаткову (недільні школи при храмах, катехичні курси). У професійній православній освіті виділяються: початкова богословська освіта (духовні училища), середня та вища богословська освіта.
Установи непрофесійної релігійної освіти призначені для безпосереднього формування людини як релігійної особистості. Реалізація цієї мети багато в чому визначається рівнем кваліфікації, професійної підготовки, особистісними якостями священнослужителів, що вийшли зі стін духовних навчальних закладів. Саме тому різні конфесії приділяють велику увагу розвиткові професійної релігійної освіти.
Ставлячи за мету підготовку фахівців в області богослов`я, як для духовних шкіл, так і для непрофесійних учбових закладів, релігійна освіта покликана також забезпечити відтворення ієрархії – носіїв апостольського приємства. Вступ до духовного закладу, це не просто професійне самовизначення людини, а вибір особливого способу життя, призначення, життєвої стратегії: служити Богові, досягти не лише особистого спасіння, але і допомогти це зробити іншим. Якщо вибір будь-якого виду світського професійної освіти спирається насамперед на раціональну мотивацію, те вибір релігійної обумовлений ірраціональними почуттями (прагнення наблизитися до Бога, заслужити спасіння). Необхідність одержання фундаментальних наукових знань сьогодні усвідомлюється як пересічними віруючими, так і ієрархами. Найближчим часом буде подолано “дефіцит” священнослужителів. Сьогодні наближається своєрідний “поріг кількісного насичення”, тому у духовних школах уже має звертатися більш пильна увага на освіченість та духовність кандидатів у священство.
Поліконфесійний характер українського суспільства тільки ускладнює пошуки оптимального рішення щодо поєднання світської та релігійної освіти. Саме тому для нас важливий досвід інших країн, котрі на різних етапах своєї історії вирішували подібні проблеми. При наявності принципу відокремлення церкви від держави в більшості європейських країн у державних загальноосвітніх школах викладаються дисципліни релігійного змісту.
Досвід демократичних держав [див.5 ] свідчить про те, що право громадян на релігійну освіту незаперечне, закріплене в конституціях багатьох країн, не суперечить загальній світськості освіти в цих країнах. Право на релігійну освіту є невід`ємним правом учнів на доступ до інформації і, причому правом на вивчення саме свого віросповідання. Згідно із Загальною декларацією прав людини (ст. 18, 26) і іншими міжнародними деклараціями і конвенціями введення релігійної освіти не суперечить світському характерові й нашої освіти.
Звичайно ніхто не має права примушувати до релігійної освіти. Кожний має право зробити свій вибір на користь релігійної освіти своєї дитини або відмовитися від такої освіти. З іншого боку держава не може і не вправі відмовити значній частини населення нашої країни в релігійній освіті. Відмова одним громадянам у релігійній освіті на підставі небажання інших громадян порушує права перших. Якщо, приміром, хтось не бажає одержувати вищу освіту, то це – його особиста справа і його особистий вибір, з цього зовсім не випливає, що через його переконання необхідно скасувати вище освіту взагалі. Демократія саме в тому і полягає, щоб влада враховувала потреби і запити усіх прошарків населення. Якщо релігійна освіта, у цілому, не суперечить міжнародним правовим документам і сформованій закордонній практиці, і є відповідне бажання батьків учнів конкретної освітньої установи, то введення релігійної освіти цілком допустиме і законне.
Наявний в Україні досвід релігійної освіти свідчить про величезну користь: зростає духовно-моральне і патріотичне виховання молоді і дітей, починаючи з дошкільного віку [13]. Цей фактор добре розуміють й сучасні українські урядовці. Виносячи на розгляд Верховної Ради України філософію дій свого уряду кандидат на посаду Прем`єр міністра України Ю. Тимошенко акцентувала увагу народних депутатів на потребі ведення релігійного чинника у систему освіти. її життєве кредо: “Україна доти не стане з колін, поки не стане на коліна перед Богом”, явно розходиться із світоглядними позиціями колишнього міністра освіти В. Кременя, котрий не одноразово публічно забороняв викладання у державних навчальних закладах навіть предмету “Християнська етика” [12, с.71]. На нашу думку для прискорення процесу задекларованої урядом взаємодії світської та релігійної освіти й виховання, у світських навчальних закладах потрібно:
• у вузах, що займаються професійною підготовкою вчителів потрібно відкрити
відділення релігійної педагогіки;
• розробити та запровадити в середній і вищій школі програм релігійного навчання, побудованих на засадах релігійної толерантності та принципах необов`язковості;
• об`єднати та координувати зусилля педагогів, богословів і релігієзнавців в області науково-методичної і дослідницької роботи;
• сприяти підвищенню кваліфікації вчителів, які займаються релігійним вихованням у школі шляхом організації семінарів, лекцій, видання методичних посібників;
• організувати колоквіуми та круглі столи з вітчизняними та закордонними фахівцями на предмет впровадження та розвитку релігійної;
• провести державне ліцензування всіх освітніх установ, створених релігійними організаціями;
• вивчити можливість створення в системі національної освіти дошкільних та загальноосвітніх закладів за релігійною ознакою (подібно до існуючих в Україні освітніх закладів етнічних меншин).
 
Примітки:
1. Бабій М. Інкорпорація релігійного компонента в систему державної освіти України: стан, проблеми // Релігійна панорама. – К., 2003. – № 12 (40). – С. 49–53.
2. Булига І. Проблеми викладання навчальної дисципліни “Християнська етика” в загальноосвітніх школах // Історія релігій в Україні. Науковий збірник. Праці ХШ–Ї Міжнародної наукової конференції. Книга 1. – Львів: “Логос”, 2003. – С. 106–108.
3. Виговський Л. Просвітницько-освітня функція релігії (на прикладі Подільського регіону) // Державно-церковні відносини в Україні: регіональні аспекти. Науковий збірник Хмельницький: ХІРУП, 2003 – С. 80–83.
4. Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в процесі духовного відродження України. Матеріали II Міжнародної науково-практичної конференції. Статті, доповіді, виступи. – Острог, 1998. – 444 с.
5. Лагодич М. Місце та роль релігійної освіти у громадянському суспільстві // Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наукових праць. – Чернівці: Золоті литаври, 2004. – Вип. 203–204. – Філософія. – С. 131 –135
6. Лагодич М. Проблеми викладання християнської етики в загальноосвітніх закладах // Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наукових праць. – Чернівці: Рута, 2003. Вил.. 163–164. Філософія. – С. 75–79.
7. Мигаленюк В. Релігійна освіта на Буковині // Державно-церковні відносини в Україні: регіональні аспекти. Науковий збірник. Хмельницький: ХІРУП, 2003. – С. 97–98.
8. Петренко І. З історії церковнопарафіяльної школи при Сапсонівській церкві на Полтавщині // Історія релігій в Україні. Науковий збірник. Праці ХШ–Ї Міжнародної наукової конференції. Книга 1. – Львів: “Логос”, 2003. – С, 441–446.
9. Релігійні організації в Україні станом на 1 січня 2004 року // Людина і світ. – К., 2004. – №1. – С. 31–34.
10.Рощина Л. Становлення і розвиток вищої богословської освіти УАПЦ (на матеріалах Колегії Патріарха Мстислава) // Історія релігій в Україні. Науковий збірник. Праці ХШ–Ї Міжнародної наукової конференції. Книга 1. – Львів: “Логос”, 2003. – С. 477–481.
11.Свобода совісті // Релігійна панорама. – К., 2003. – № 7–8 (36–37). – С. 71–73
12.Суспільне буття релігії та церкви // Релігійна панорама. – К., 2003. – № 12 (40). – С. 2–8.
13.Тут діти не ті ... // Слово Христове. Всенародна християнська газета. – Чернівці, 21.05.2003. – № 5 (26).

Микола ЛАГОДИЧ,
кандидат богословських наук,
методист Богословського відділення
Чернівецького національного університету
ім. Ю. Федьковича
Розділ: Різні статті | Додано:(24.11.2007)
Переглядів: 1063
Використовуються технології uCoz
ВХІД НА ПОРТАЛ


Copyright Ortodox portal LOGOS © 2017 Використовуються технології uCoz