Пт, 28.07.2017, 02:47
 
Головна Реєстрація Вхід
Зробити стартовою / Додати у Вибране / RSS
ГОЛОВНЕ МЕНЮ
РОЗДІЛИ БІБЛІОТЕКИ
Статті адміністратора
Різні статті
Пам’яті пастиря
Спогади про митрополита Даниїла
Догматичне богослів’я
Церковне право
Новий Завіт
Персоналії
Історія
Проповіді
Дідахі
Вселенське Паравослав’я
Історія Древньої Церкви
Літургіка
Патрологія
Статті грецькою
Статті англійською
Молитовник
Молитви
Книга Правил
ОПИТУВАННЯ
Православна Церква в Україні повинна бути?
Всього відповідей: 783
Головна » Бібліотека » Різні статті

Старозавітні месіанські пророцтва та проблема біблійних перекладів
 
“Дослідіть Писання, бо ви сподіваєтесь через них мати життя вічне;
 а вони свідчать про Мене” (Ін. 5, 39)

 
Один із великих вчителів Західної Церкви блаженний Ієронім Стридонський стверджував: “не знати Писання, означає не знати Христа”. Священне Писання – поряд із вченням отців Церкви, постановами Вселенських і Помісних соборів, Літургією, іконографією – є головною формою вираження православного Передання, як вікового досвіду сокровенного життя Церкви в Дусі Святому. Тому, Біблія має величезне значення в житті Церкви. Православне богослужіння значною мірою складається із читання вибраних місць Священного Писання. Сама Літургія складається більше як із двохсот цитат із Біблії, не враховуючи щоденних читань з Євангелії та апостольських послань. На богослужіннях, присвячених дванадесятим і деяким великим святам, читаються частини зі Старого і Нового Завітів. Як підкреслює один із сучасних православних богословів єпископ Діоклійський Калліст (Уер), “православні богослужбові книги в повній мірі являють собою не інакше, як одне велике і поширене роздумування над Священним Писанням” [цит. по: 37, с. 62].
Як відомо, Православна Церква дуже рано почала перекладати Священне Писання на різні мови та діалекти. Приблизно з III по IV століття вже були здійснені переклади на такі мови як сирійська, коптська, грузинська, вірменська та ін., а в IX столітті почався переклад Біблії на мови слов’янських народів. Древні переклади Священного Писання є надзвичайно важливим допоміжним матеріалом при бібліологічних дослідженнях і, власне, самі є об’єктом досліджень науковців [37, с. 64].
В основу майже всіх древніх церковних перекладів ліг перший і найвідоміший переклад Старого Завіту грецькою мовою “Септуагінта”. Він був створений ще далеко до пришестя Спасителя – приблизно у 285–221 рр. до Р. Х в Олександрії. Ініціатором перекладу була іудейська діаспора. Прагнення олександрійських юдеїв були підтримані правителями Єгипту Птоломеями, наступниками Олександра Македонського, у царювання яких було здійснено переклад. За свідченнями древніх письменників та християнських істориків – Йосифа Флавія, Філона Олександрійського, Аристовула, Євсевія Кесарійського, Феодорита Кирського та ін. – участь у створенні перекладу взяло сімдесят два єврейських вчених. Тому він отримав назву “Переклад Сімдесяти” або “Септуагінта” (лат. Septuaginta, калька з гр. επτακοντα – “сімдесят”) [18, с. 81]. Працю над перекладом було розпочато при царі Птоломеї ІІ Філадельфі, на початку його царювання (285 р. до Р. Х.), а завершено при його наступнику Птоломеї ІІІ Евергеті (бл. 221 р. до Р. Х.) [28, с. 41]. Як православні, так і протестантські біблеїсти визнають беззаперечний авторитет грецького перекладу. Адже протягом багатьох століть Церква користувалася лише цим текстом Писання. Він став визначним чинником при поширені християнства серед язичників у всій Римській імперії. Більше того, він мав надзвичайно великий вплив на мову новозавітніх священних писань, написаних грецькою мовою κοινή. За підрахунками вчених, із 235 цитат у Новому Завіті із старозавітніх книг, лише 20 вжито з єврейського оригінального тексту, а всі інші з грецького перекладу [41, с. 260]. Завдяки цьому, Септуагінта мала дуже великий вплив і на формування мови християнського богослужіння та богослів’я [32, с. 654].
Слід однак підкреслити, що Східна Церква ніколи не наполягала на виключному вживанні грецького чи якогось іншого перекладу Священного Писання. Саме тому, Біблія не тільки стала одним із перших літературних творів, перекладених з мови оригіналу на мови інших народів, але має найбільше перекладів. Згідно енциклопедичних даних, на сьогодні повний переклад Священного Писання здійснено більш ніж на 300 мов світу [11, с. 1]. Український народ, з його прадавніми християнськими традиціями та прагненням до просвіти, не є виключенням у цьому відношенні. Так, уже в середині XVI століття з’явився один із перших українських перекладів Священного Писання – славнозвісне Пересопницьке Євангеліє (1556–1561). Воно є не тільки унікальним літературним пам’ятником, але й шедевром мініатюри української ікономалярської школи [44, с. 94]. Проте, найбільшу кількість перекладів, як окремих книг Біблії, так і кілька повних перекладів Священного Писання, українці здійснили у XIX–XX століттях. На сьогодні ми маємо такі повні українські переклади Священного Писання: переклад П. Куліша – І. Нечуя-Левицького – І. Пулюя, переклад митрополита Іларіона (проф. Івана Огієнка), переклад свящ. Івана Хоменка (т. зв. Римське видання), переклад Патріарха Київського і всіє Руси-України Філарета (Денисенка).
Стосовно першого українського перекладу Біблії, слід зауважити, що він мав багато недоліків, які завадили йому стати на початку XX століття взірцем української літературної і богослужбової мови. Головним недоліком було те, що мова Біблії Куліша, на момент її появи у світ (1903), була уже застарілою. До тексту також було внесено багато діалектів, так званих галицизмів, які не зовсім відповідали нормам тодішнього (а тим більше сучасного) українського правопису. Окрім того, переклад у певних місцях був занадто вільним і неточним [36, с. 297]. Неточності інколи допускалися перекладачами у надзвичайно важливих, з догматичної точки зору, виразах Священного Писання. Наприклад: слова Спасителя “раніш, ніж був Авраам, Я є” (Ін. 8, 58) [1], засвідчували перед іудеями про Його вічне існування. Що характерно, цей вираз у Старому Завіті вживав, по відношенню до Себе, лише Єгова: “Я є Сущий” (Вих. 3, 14) [1]. Згідно грецького перекладу: “Έγώ ειμι ỏ ών” [7]. Так само і за оригінальним текстом Євангелії: “πρίν Αβραὰμ γενέσθαι, εγώ ειμί” [9]. П. Куліш не переклав цей вираз дослівно, а передав його так: “Перше ніж Авраамові бути, Я був” [4; див.: 21]. Відомий церковний екзегет блаженний Феофілакт Болгарський (XII) підкреслює догматичне значення виразу Спасителя. В своєму тлумаченні на Євангеліє від Іоана він говорить: “Вираз “Я є” …більш властивий Богові, тому що означає буття безперервне і постійне. Так і Отець Його в Старому Завіті висловився про Себе… Про Авраама, як тлінного, Ісус відповідно сказав “був”, адже те, що отримало буття, те і руйнується. А слово “є” вказує на свободу від будь-якого тління і на Божественну вічність” [13, с. 156].
Однак, навіть такі недоліки не можуть принизити величезного значення для українського народу Кулішевої Біблії. Ця Біблія була першим українським перекладом і створювалася в тяжких умовах гноблення української культури і мови.
У зв’язку з суттєвими недоліками перекладу П. Куліша, на початку XX століття виникла необхідність у створенні другого повного перекладу Священного Писання українською мовою. Це нелегке завдання блискуче виконав видатний науковий і церковний діяч, чудовий знавець не тільки грецької та єврейської мови, але і латини, санскриту, німецької, французької, російської, польської, сербської та англійської мов – митрополит Іларіон (проф. Іван Огієнко). Його переклад до сьогодні є найбільш вживаним в українському суспільстві. Митрополит Іларіон дуже виважено і серйозно підійшов до справи перекладу Біблії. Один із номерів канадського журналу “Weekend” за 1957 рік (ксерокопія статті була люб’язно передана, разом з великою кількістю книг, до бібліотеки КДА добродійкою Академії пані Анною Фіуґус-Ралько) доніс до нас розмову митрополита Іларіона із кореспондентом журналу про український переклад Біблії. В інтерв’ю митрополит навів кілька прикладів, які засвідчують глибоке розуміння ним всіх текстуальних проблем новітніх перекладів Біблії. Переклад має передавати як смисл священного тексту, так і буквально відповідати оригіналу. У найвідомішому англійському перекладі XVIII століття – Біблії Короля Якова (King James Version) – слова молитви Господньої “хліб наш насущний дай нам сьогодні” (Мф. 6, 11) перекладені як “Give us this day our daily bread” – “Дай нам цього дня наш щоденний хліб”. Митрополит Іларіон зауважував, що значення грецького еквіваленту, переданого як “daily bread”, на сьогодні невідоме. На його думку, вираз “daily bread” (“хліб щоденний”) занадто “матеріалізує” духовну суть грецького слова. Його швидше можна було б перекласти як “our spiritual bread” (“наш духовний хліб”), або ж – “bread of the soul” (“хліб душі”) [43, с. 27]. Тому, грецьке слово “επιούσιος” в Біблії митрополита Іларіона передане слов’янським терміном “насущний”. До речі, так само це слово подається в російському Синодальному перекладі та в українському перекладі патріарха Філарета. Однак, переклади П. Куліша та о. Івана Хоменка подають – “щоденний”.
При всіх високих якостях праці митрополита Іларіона, все ж і вона має свої недоліки. Суттєвим недоліком є те, що переклад Старого Завіту здійснено суто із єврейського масоретського тексту, з незначним урахуванням особливостей Септуагінти. Автор намагався навіть наближати до єврейської вимови імена (наприклад, Мафусал – Метушалах, Феннана – Пеніна) та назви (Силом – Шило, Вифлеєм – Бет-Лехем). Тому старозавітній текст перекладу суттєво відрізняється від (звичних для православних віруючих) церковних паремійних текстів Писання. Відчутною є і застарілість мови перекладу. Адже, у зв’язку із цілим рядом зовнішніх причин, українське суспільство чекало на появу нового повного перекладу Біблії митрополита Іларіона 40 років (праця над перекладом Нового Завіту почалася у 1922, а повністю Біблія вийшла друком аж у 1962 році) [36, с. 297].
Оскільки стаття не має на меті розглядати історію та особливості всіх українських перекладів Біблії, тим більше, що цьому питанню присвячено кілька цікавих монографій та статей відомих українських науковців, таких як митрополит Іларіон (Огієнко), П. Житецький, проф. Д. Степовик, М. Жукалюк, С. Головащенко, М. Тимошик та ін. [21, 24, 22, 18, 36], то ми лише зупинимось на більш детальному огляді останнього українського перекладу Священного Писання, здійсненого патріархом Філаретом (Денисенком).
Переклад Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, яким нещодавно збагатилося українське Православ’я, є четвертим повним перекладом Біблії українською мовою. В основу перекладу лягло російське Синодальне видання Біблії. Як відомо, Синодальний переклад було створено у другій половині XIX ст., при участі професури православних Духовних Академій Російської імперії, і видано в 1876 році [14, с. 249].
Перед тим як коротко розглянути історію створення російського Синодального перекладу Біблії, потрібно пояснити мотиви, які спонукали Святійшого Патріарха взяти за основу нового повного українського перекладу саме цей текст, а не тексти Писання на древніх оригінальних мовах. Головна причина обрання російського тексту полягала у високій якості Синодального перекладу Біблії, з точки зору точності та відповідності його оригіналам; та його досконалість, з точки зору відповідності церковній традиції, апостольському і святоотцівському вченню. Зважаючи на такі важливі якості Синодального перекладу Біблії, кращої основи для українського перекладу годі було шукати. Патріарх Філарет, як відомий богослов, довголітній ієрарх, викладач духовних шкіл, науковець і перекладач богослужбової літератури дуже добре відчуває дух слов’янського та російського тексту Священного Писання. Це допомогло йому підбирати той чи інший український еквівалент, який би не тільки точно відповідав біблійному тексту, але і передавав церковний відтінок того чи іншого російського чи церковно-слов’янського слова. Перекладач турбувався щоб текст української Біблії був церковним, тобто – повністю відповідав би тексту, який віруючі щодня чують у храмах під час богослужіння. Таким чином, переклад зберіг точність, легкість і водночас прив’язаність до церковно-богослужбової традиції Православ’я. Завдяки цьому віруючі Української Православної Церкви користуються одним і тим самим текстом Священного Писання як на богослужіннях, так і у домашньому читанні. Це є надзвичайно важливим фактором воцерковлення сучасних християн, відродження духовності в нашій державі та зміцненню українського Православ’я.
Цікавим є те, що таку титанічну працю, як переклад Старого Завіту, було здійснено у рекордно короткий термін – за п’ять з половиною місяців. Робота над перекладом почалася у Страсний тиждень 10 квітня 2003 року, а завершилася, з Божою допомогою, 10 вересня того ж року. Патріарх, при всій колосальній зайнятості, поставив собі за мету щодня перекладати не менше 10 глав Біблії. Після впорядкування автором тексту, потрібно було багато часу для вирішення технічних та організаційних питань підготовки книги до друку. Велику допомогу у створенні четвертого українського перекладу Біблії надав літературний редактор з надзвичайно багатим досвідом праці із богослужбовими текстами О. Вакуленко. Адже, по мірі здійснення перекладу, текст поступово опрацьовувався цим фахівцем-філологом. Всі літературні правки ретельно перевірялися автором перекладу. З певною частиною правок Патріарх погоджувався, а деякі були неприйнятними для церковного перекладу Священного Писання. 15 вересня 2004 року в УНІАН відбулася презентація українського перекладу Біблії Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. Цей переклад високо оцінили відомі церковні і світські науковці, духовенство та віруючі різних конфесій. Дійсно, у ньому гармонійно переплелися і краса української мови, і відголосок древніх текстів, і дух православних богослужінь [34, с. 3].
Переклад Священного Писання Патріарха Філарета неможливо оцінити без, хоча б короткого, огляду історії створення та особливостей російського Синодального перекладу Біблії. Переклад Священного Писання на російську мову почався ще у 1816 році. За ініціативою Російського Біблійного Товариства, Петербурзькою Академією було перекладено Четвероєвангеліє, яке побачило світ у 1818 році; а в 1822 році була видана книга Псалтир. Цю найтяжчу для перекладу книгу Біблії переклали архиєпископ Філарет (Дроздов) (1783–1867), згодом Московський митрополит, та прот. Герасим Павський (1787–1863), видатний філолог і гебраїст. Ці видання миттєво розійшлися з прилавків книжкових крамниць [41, с. 382]. Проте, невдовзі справа перекладу припинилася, в зв’язку із закриттям Біблійного Товариства і визнанням його діяльності (в тому числі і здійснення перекладу) шкідливим. Відновилася праця над російським перекладом Біблії лише в 1858 році, після смерті ревного противника російського перекладу митрополита Київського святителя Філарета (Амфітеатрова) (21.12. 1857). Цар Микола ІІ затвердив постанову Святійшого Синоду від 20 березня 1858 року про переклад книг Священного Писання на російську мову (розгляд цієї справи тягнувся в Синоді ще з 15 вересня 1857 року) [41, с. 394]. У 1859 році, для того щоб прискорити довгоочікувану справу видання перекладу Нового Завіту, працю розподілили між чотирма Духовними Академіями. Санкт-Петербурзька Академія перекладала Євангеліє від Матфея, книгу Діянь Святих Апостолів, послання апостола Павла до солунян, до Тимофія, до Тита і Филимона. Московська Академія перекладала Євангеліє від Марка та послання апостола Павла до римлян, галатів та євреїв. Казанська Духовна Академія займалася перекладом Євангелії від Луки та обидвох послань апостола Павла до коринф’ян і Апокаліпсиса. Знаменно, що Київська Духовна Академія перекладала Євангеліє від Іоана, а також всі Соборні послання та послання апостола Павла до ефесян, филип’н і колосян [39, с. 315]. Переклади надсилалися до Синоду і там, у співпраці з головним ініціатором і захисником російського перекладу Біблії московським святителем Філаретом (Дроздовим), робилися відповідні поправки та затверджувалися переклади. Так, “з благословення Святійшого Синоду”, у 1860 і 1862 роках було видруковано окремо Четвероєвангеліє та Діяння з Посланнями апостолів і Апокаліпсисом, а у 1863 році побачило світ видання всього Нового Завіту [39, с. 316].
У 1860 році почалася праця над перекладом Старого Завіту. Переклад старозавітніх книг, так само як і Нового Завіту, було розподілено поміж Академіями. З 1861 року церковно-наукові часописи (“Христианское Чтение”, “Труды Киевской Духовной Академии”, “Православное Обозрение”, “Дух Христианина”) почали друкувати “експериментальні” переклади старозавітніх книг Священного Писання [39, с. 319]. Наприклад, в “Трудах КДА” за 1861 рік було надруковано переклад книги Царств (щоправда лише 19 глав) професора єврейської мови Київської Духовної Академії Івана Максимóвича [29, с. 78; 18, с. 105]. В тому ж році “Христианское Чтение” надрукувало його ж переклад книги Екклезіаста [39, с. 318]. Протягом 1861–1864 років “Труди КДА” надрукували переклади книги Царств та Паралипоменон професора єврейської мови КДА Михайла Гуляєва [39, с. 318]. У 1865–1873 роках, у тому ж таки журналі, були надруковані переклади біблійних книг професора КДА по кафедрі єврейської мови та біблійної археології Якима Олесницького [18, с. 105]. Журнал “Хритсианское Чтение” з 1861 по 1870 рік друкував переклади П’ятикнижжя, історичних книг (Ісуса Навина, суддів Ізраїлевих, книги Царств і Паралипоменон) і повчальних (Іова, книги Притч та Екклезіаста), здійснені професорами Санкт-Петербурзької Академії М. Голубєвим, Д. Хвольсоном, П. Савваітовим та ін. Видатні професори-гебраїсти інших Духовних Академій трудилися над перекладами окремих книг Старого Завіту [41, с. 395]. Переклад Петербурзької Академії, надрукований в “Христианском Чтении” ліг в основу всього Синодального перекладу Біблії. Проте, безперечно цей переклад був плодом праці всіх чотирьох Духовних Академій та видатних ієрархів Православної Церкви Російської імперії [див.: 14, С. 246–250].
Старий Завіт видавався так як і книги Нового Завіту частинами, а в 1876 році побачила світ вся Синодальна Біблія. З певними орфографічними змінами цей переклад перевидавався кілька разів у XX та XXI століттях. Потрібно також вказати, що на російський переклад Синодального видання Біблії мали вагомий вплив переклади прот. Г. Павського та алтайського місіонера архиманрита Макарія (Глухарьова). Ці переклади Старого Завіту були здійсненні суто з єврейського масоретського тексту без будь-якої рецензії і благословення вищої церковної ієрархії Російської Церкви, тому свого часу були заборонені церковною владою і навіть знищувалися [див.: 39].
За наполяганнями святителя Філарета (Дроздова) та інших архієреїв РПЦ, переклад канонічних старозавітніх книг Синодальної Біблії було здійснено з масоретського тексту (не дивлячись на різкі заперечення з боку таких авторитетних ієрархів як святитель Філарет (Амфітеатров), митрополит Григорій (Постніков), архієпископ Димитрій (Муретов)), проте, – з урахуванням всіх відмінностей Септуагінти та церковно-слов’янського перекладу. Всі місця, які були відсутні у єврейському тексті, але були в грецькому (перекладачі користувалися також сирійським, арабським, халдейським та латинським перекладами), бралися в квадратні дужки і вводилися в текст або інколи виносилися як примітки. Як підкреслює історик І. Чистович, перекладачі Синодальної Біблії керувалися правилами, сформульованими ще на початку XIX століття Комісією духовних училищ, – точність, ясність і чистота перекладу [39, с. 28]. Слід підкреслити і те, що авторами перекладу були видатні філологи і богослови, які достеменно знали всі тонкощі біблійних мов і церковне розуміння всіх “проблемних” місць біблійного тексту. Адже вивчення класичних мов у XIX столітті починалося ще з гімназій, продовжувалося в Духовних Семінаріях та Академіях. Студенти Семінарій, а особливо Академій, читали класичних авторів та Отців Церкви в оригіналах, а з часом, під керівництвом досвідчених професорів, – перекладали твори Святих Отців і навіть біблійні тексти (наприклад, на уроках прот. Г. Павського) [23, с. 227; 39, с. 134].
Церква завжди вважала Біблію священним богодухновенним Писанням. В його букві знаходила глибокий духовний зміст і відповіді на всі богословські запити свого часу. Багато святих отців присвячували значну частину своїх богословських творів (не кажучи вже про суто екзегтичні праці) саме тлумаченню старозавітної частини Священного Писання. Для християнської Церкви книги Старого Завіту дорогі тим, що вони навчають вірити в Єдиного істинного Бога і виконувати Божі заповіді, а також тим, що вони говорять про Спасителя [33, с. 5]. Свого часу найбільший отець древньої Церкви на християнському Заході блаженний Августин справедливо стверджував: “Novum Testamentum in Vetere latet, Vetus in Novo patet” (Новий Завіт ховається в Старому, а Старий – розкривається в Новому). [цит. по: 27, с. 1]. Тому, із самих початків християнства Старий Завіт розглядався і тлумачився Церквою як “вихователь” (провідник) до Христа. Дуже показним, у цьому відношенні, є відомий випадок з ефіопським вельможею, про який розповідає книга Діянь Апостолів. Вельможа повертався з Єрусалиму і, їдучи на колісниці, читав книгу пророка Ісаї. Коли до нього наблизився апостол Филип і запитав, чи розуміє він, що читає, вельможа відповів: “Як можу розуміти, коли ніхто не настановить мене? ” (Діян. 8, 31). Тоді апостол Филип відкрив вельможі християнське розуміння старозавітного читання, після чого той прийняв хрещення (Діян. 8, 35–38).
Як підкреслює прот. Олександр Шмеман, “Церква перших трьох століть опиралася в своєму теоретичному обґрунтуванні віри на Старий Завіт, а богослів’я того часу було богослів’ям екзегетичним. Саме тому Апостольська Церква довший час обходилася без власних книг” [40, с. 12]. Дійсно, якщо взяти, наприклад, псалми, написані за тисячу років до виникнення християнства, можна відразу побачити, що все в них пронизано думкою про грядущого Спасителя. В будь-якому тексті, в будь-якій книзі Старого Завіту ми можемо зустріти вражаючі одкровення про Христа. “Без цієї передумови, тобто без віри в те, що Ісус є Христос, Старий Завіт втрачає свій смисл і стає незрозумілим, навіщо він був написаний” [40, с. 12]. Приклади такого сприйняття Старого Завіту подають і самі ж Євангелії та апостольські послання (особливо Євангеліє від Матфея, послання апостола Павла до Євреїв та ін.) [42, с. 29].
Як уже згадувалося, більшість старозавітніх цитат у Новому Завіті взято із грецького перекладу. Однак, відомо, що жоден переклад не може в повній мірі передати всі особливості оригінального тексту. Всім також відомо, що Священне Писання Старого Завіту було написане на древньоєврейській мові. Древньоєврейська мова, яка в Старому Завіті називається “юдейською” (4 Цар. 18, 26) або “мовою ханаанською” (Іс. 19, 18), очевидно, спочатку не була рідною для предків ізраїльського народу і засвоювалася ними у період патріархів (XIX–XVIII ст. до Р. Х.) [18, с. 78]. Біблія є найвагомішим літературним пам’ятником, в якому ця мова збереглася. Після Вавилонського полону (VI ст. до Р. Х.) і пізніших завоювань Палестини, давньоєврейська мова вийшла із повсякденного вжитку і до кінця II ст. н. е. стала надбанням лише вчених равинів. В період діяльності юдейських вчених “масоретів” (VII–XI ст. після Р. Х.) – “зберігачів передання” (євр. “масора” – “передання, традиція”) – була створена система точного запису голосних звуків через особливі діакритичні позначки (євр. “некудóт” – “крапки”). Справа в тому, що у давньоєврейській мові (як і у мовах інших семітських народів) звуки на письмі позначалися лише приголосними літерами, а голосні – передавалися усно. Мова була живою і зрозумілою. Тому, наприклад, в епоху діяльності талмудистів (III–VI ст. після Р. Х.), вживалося кілька напівголосних букв і цього було цілком достатньо для уникнення двозначності при читанні слів [16, с. 144]. Наступники талмудистів – масорети спорядили біблійний текст позначками, що передавали голосні звуки і вимову деяких приголосних, і тим самим оберегли Священне Писання від пошкоджень і неправильного читання [20, с. 346]. Проте, самі внесли деякі помилки в текст Старого Завіту (про це мова буде йти далі). До відкриття кумранських біблійних рукописів, масоретські манускрипти IX–X століть були найдавнішими єврейськими текстами Старого Завіту. Всі вищевказані новітні переклади Старого Завіту робилися із єврейського масоретського тексту.
Необхідно зауважити, що між єврейським масоретським текстом Старого Завіту та грецьким перекладом (а відповідно і тими, які робилися з нього, як, наприклад, слов’янський) існують певні розходження. Ці розбіжності виникли, головним чином, через пошкодження оригінального єврейського тексту. Пошкодження виникали з кількох причин: по-перше, через змішування приголосних букв чи неправильну вокалізацію слів, яка, як уже згадувалося, до VI століття передавалася усно (в синагогах і донині використовується текст Тори без діакритичних знаків) [19, с. 25]; по-друге, через механічні помилки переписувачів (в тексті інколи зустрічаються пропуски букв, слів і навіть виразів). Зустрічаються в масоретському тексті також і вставки, яких не було в оригінальному древньому тексті. Потрібно підкреслити, що в переважній більшості, такі помилки допускалися не навмисне, а найчастіше – через неуважність копіювальників [30, с. 345]. Проте, як свідчать сучасні дослідження, інколи зміни в текст вносилися єврейськими равинами цілком свідомо [19, с. 17]. Існує також досить обґрунтована теорія (вона виникла на основі аналізу кумранських рукописів) про існування кількох єврейських версій Писання, так званих “локальних текстів”. Теорія ця полягає в наступному: на основі автентичного єврейського тексту, який існував в VI столітті до Р. Х. (період до вавилонського полону євреїв), за час перебування у полоні до IV століття виникло дві сім’ї текстів: вавилонська і палестинська. Палестинське сімейство лягло в основу єгипетської редакції біблійного тексту, з якої і було звершено грецький переклад Сімдесяти. Із палестинського сімейства виникла і палестинська редакція біблійних текстів, яка домінує в кумранських рукописах. Вавилонське сімейство стало основою для раввіністичної редакції I століття після Р. Х., з якої виникла масоретська версія [19, с. 23].
Звичайно, що і текст Септуагінти не є бездоганним. Як древні, так і новітні дослідники грецького перекладу “Сімдесяти” стверджують ту думку, що перекладачі не мали строго наукової мети – буквально перекласти текст єврейського оригіналу, а перекладали Писання перш за все для церковно-богослужбового вжитку. В першу чергу вони прагнули зробити текст Священного Писання доступним і зрозумілим не тільки для іудеїв діаспори, але і для всього грецького світу. Не дарма за ними закріпилася назва “сімдесят тлумачів” (гр. ερμηνευτὴς), а їхній переклад в грецькій науковій літературі називається ερμηνεία – “тлумачення”. Перекладачі Септуагінти дуже часто досить вільно передавали текст оригіналу, інколи свідомо ухиляючись від буквального перекладу єврейського тексту. Часто прагнули ліквідувати в тексті антропоморфізми (ймовірно для того щоб уникнути звинувачень язицьких філософів, яких іудеї висміювали за грубо-антропоморфічні уявлення про богів). Так, наприклад, розповідь про те, що сімдесят старійшин Ізраїлевих, на чолі з Моїсеєм і Аароном, бачили Бога (“і вони споглядали на Ізраїлевого Бога” [2]) в грецькому перекладі передається так: “Και ειδον τον τόπον, ου ειστήκει εκει ο Θεος του Ισραηλ” [7] – “і побачили місце де стояв Бог Ізраїля” (Вих. 24, 10). Таких прикладів можна привести дуже багато [41, с. 265].
Не потрібно забувати, що грецький переклад був широковживаним серед древніх християн, а отже постійно переписувався. Переписувачі вносили багато помилок і, попри своє бажання, спотворювали текст Священного Писання. Прикладом такого спотворення може бути 10-й вірш 57-го Псалма. Ось як він звучить у слов’янському перекладі (Єлисаветинської Біблії): “Прежде еже разумети терния вашего рамна, яко живы яко во гневе пожрет я” (Пс. 57, 10) [6]. Цей переклад дослівно передає грецький текст, лише замість останнього слова υμάς – “вас” [див.: 7], у слов’янському тексті вжито займенник “я”. Деякі слов’янські пам’ятки (зокрема Острозька Біблія) подають цей вірш трохи по-іншому, але це не робить його більш зрозумілим: “Прежде даже разумети терния вашего рамна, яко живы, яко в гневе пожрет их” [8]. Як зауважував святитель Філарет (Дроздов), переклад цього речення потребує або механічну передачу слів, без будь-якого смислу; або ж – викладення однієї із найбільш правдоподібних версій його значення [39, с. 320]. Вийти із цієї ситуації допоміг єврейський текст Писання, який передає цей вірш так: “Поки почують тернину запалену ваші горшки, – нехай буря її рознесе, чи свіжу, чи запалену” [2]. Або ж більш віддалено від буквального тексту, але зрозуміліше за смислом: “Раніше, ніж закиплять котли злоби їхньої, нехай буря гніву Божого рознесе вогонь їхній” (Пс. 57, 10) [1]. Слід вказати, що Псалтир є найбільш складною для перекладу книгою Писання, тому навіть в цьому вірші спостерігаються різниця у варіантах перекладу, хоча зміст вірша передається точно. Тут злі дії нечестивих порівнюються із котлом, в якому зазвичай вариться їжа. Для того щоб гріти котел, потрібен матеріал, а це зазвичай сухе терня, хмиз. Таким терном є злі наміри нечестивців. Наскільки злі наміри виражаються у справах, настільки нагрівається котел, тобто збільшується кількість вчиненого зла. Цар Давид благає Бога, щоб Він не дав нечестивцям сили творити зло, а розвіяв їх як буря розносить вогонь і обгоріле терня [11, с. 246].
Як ми бачимо, за допомогою древніх перекладів Священного Писання, можна позбутися помилок масоретів, а за допомогою єврейського тексту –викласти справжній смисл того чи іншого “спотвореного” вірша в грецькому чи слов’янському перекладах. Проте, правильно вирішити всі проблеми текстуальної критики Священного Писання можна лише у світлі Передання Церкви, як благодатної повноти істинної віри і істинного вчення. Лише Церква є істинним зберігачем Писання. Передання Церкви – це саме життя Церкви. Воно “різноманітне і, можна сказати, невичерпне в своїх формах: письмове, усне, монументальне”. “Священне Писання і Передання, – пише прот. Сергій Булгаков, – потрібно розуміти не в їх протиріччі, але в їх єдності, яка однак не знищує їх дійсну відмінність. В цьому сенсі Священне Писання, переш за все, входить у склад церковного передання, яке робить авторитетним, свідчить про достоїнство священних книг у Церкві” [15, с. 17]. Як підкреслював святитель Філарет (Дроздов), Священне Писання зберігається в Церкві Промислом Божим, і тому “Божественне вчення не затемнене в ньому варіантами і різницею перекладів”, і “різночитання або не міняють суттєвого смислу, або зустрічаються в предметах, які не торкаються суттєвих істин Одкровення Божого”. Через те в Православній Церкві, не дивлячись на всю парадоксальність такого явища, “канонізовані, тобто визнані правилами Святих Соборів і святих отців як богодухновенні, відомі книги Священного Писання, але жоден текст не канонізований; тобто не визначено, яке читання у всіх частинах Священного Писання вживати, а які варіанти відхиляти” [цит. по: 35, с. 77].
Дійсно, повністю уникнути помилок в древньому тексті Писання було майже неможливо. Адже через відсутність діакритичних знаків у єврейських рукописах, помилки робили навіть перекладачі перших століть християнства. Наприклад, 9-й стих 54-ї глави книги пророка Ісаї починається словами: “Бо це для Мене, як води Ноя…” (Іс. 54, 9). Багато хто із древніх перекладачів читав слова єврейського тексту “як води Ноя” (євр. “הּוֹנּ ימּ יכּ” – “кі мей Нóах”) як одне слово (“הּוֹנּ ימּיכּ” – “кімéй Нóах”) і перекладали – “Як дні Ноя”. Майже всі відомі автори древніх перекладів переклали цей вираз саме так. Наприклад, Симмах (кін. ІІ-поч. ІІІ) переклав: “ὼς αί ήμεραι Νώε” – “Як дні Ноя”. Ще один відомий перекладач, Феодотіон (ІІ), переклав: “κατά τάς ημέρας Νώε” – “Як дні Ноя”. Латинська Вульгата (IV) подає: “sicut in diebus Noe” – “Як у дні Ноя”. Проте, перекладачі Септуагінти (III ст. до Р. Х.) прочитали слова окремо і переклали наступним чином: “από του ύδατος τυο επί Νώε” – “Як води (в часи) Ноя” [26, с. 235]. Саме в такому значенні ці слова увійшли в усі українські переклади Біблії.
Однак, предметом нашого розгляду є месіанські місця Священного Писання. Книги Старого Завіту мають таку велику кількість пророцтв про Спасителя, що передавати їх усіх немає необхідності. Ми приведемо лише найбільш важливі із них і ті, що мають певні текстуальні розходження в перекладах. Пояснення текстологічних розходжень новітніх перекладів має (як це буде показано далі) важливе значення для глибшого розуміння змісту Священного Писання. Під “новітніми перекладами”, в першу чергу, маються на увазі українські переклади Біблії, адже, до певної міри, такі розходження містяться і в них.
Як уже згадувалося, Старий Завіт має такі детальні пророцтва про Спасителя (які, зрештою, і збулися на Ісусі Христі), що вони не можуть не дивувати. Наприклад, пророцтво старозавітнього патріарха Якова про час пришестя Месії, записане в книзі Буття: “Не відійде скіпетр від Іуди і законодавець від стегон його, доки не прийде Примиритель, і Йому покірність народів” (Бут. 49, 10) [1]. Пророчо-месіанське значення цього вірша визнавала як іудейська синагога, так і християнська Церква. Як підкреслює блаженний Феодорит єпископ Кирський (V), “коли належало народитися Спасителю нашому, іудеями заволоділи царі іноплемінні…” [цит. по: 12, с. 266]. Саме Ірод, поставлений римською владою царем Іудеї, був першим царем-іноземцем, вихідцем із ідумеян. З часу його воцаріння іудеї очікували пришестя Месії. Христос дійсно народився в час правління Ірода. Це пророцтво має певну текстуальну особливість, відображену в грецькому перекладі. Слов’янська Біблія передає дослівний переклад з грецького тексту: “Не оскудеет князь от Иуды и вождь от чресл его, дондеже прии́дут отложе́нная ему, и той чаяние язы́ков” [6]. Як зауважує відомий біблеїст і перекладач окремих книг Біблії П. Юнгеров, не зовсім зрозумілий тепер вираз – “отложенная ему”, міг бути зрозумілим для його перекладачів лише у випадку надання цьому виразу месіанського значення. Підтвердження цьому можна знайти в аналогічному вислові пророка Єзекиїля: “І ти, недостойний, злочинний вождь Ізраїля… Так говорить Господь Бог: зніми із себе діадему і поклади вінець; цього вже не буде; принижене піднесеться і високе принизиться. Скину, скину, скину і його не буде, доки не прийде Той, кому належить він, і Я дам Йому” (Єзек. 21, 27) [1]. Тут мова йде про останнього царя Іудеї Седекію, у якого буде відібрано вінець царства, а саме царство буде знищене і залишиться в такому стані, аж поки не прийде Той, Кому цей вінець царства належить – Месія [див.: 12 с. 347]. Слід зауважити, що книга пророка Єзекиїля є однією з найбільш пошкоджених старозавітніх книг Біблії. Тому, в цій главі книги тексти перекладів мають певні розходження, які відбилися навіть на нумерації віршів (у грецькому тексті, перекладах митрополита Іларіона та свящ. Івана Хоменка цей вірш 32-й; у слов’янському перекладі (Єлисаветинській Біблії), перекладі П. Куліша, Синодальній Біблії, перекладі патріарха Філарета – 27-й).
Надзвичайно важливим месіанським пророцтвом і одним із перших месіанських місць Старого Завіту є обітниця Бога про пришестя Спасителя. Це слова Бога до змія: “і ворожнечу покладу між тобою і між жінкою, і між сіменем твоїм і сіменем її; воно буде уражати тебе в голову, а ти будеш жалити його в п’яту” (Бут. 3, 15) [1]. Дане пророцтво проходить через всю історію людства, аж до кінця світу. Ворожнеча, про яку йде мова, – це та глибока внутрішня опозиція між добром і злом, світлом і темрявою (пор. Ін. 3, 19–20). Святі отці, опираючись на численні місця Писання, відносять ці слова не стільки до Єви, скільки до тої великої Жони, яка послужила тайні Втілення Сина Божого (пор. Гал. 4, 4; Апок. 12, 13; Іс. 7, 14). Оскільки жінка першого Адама була причиною падіння, то мати Другого Адама стала знаряддям спасіння людей. Під “сім’ям змія” слід розуміти “дітей диявола” по духу (пор. Ін. 8, 44; Діян. 13, 10). Серед цих дітей сатани Священне Писання виділяє одного “чоловіка гріха, сина погибелі” – антихри
Розділ: Різні статті | Додано:(24.11.2007)
Переглядів: 1654
Використовуються технології uCoz
ВХІД НА ПОРТАЛ


Copyright Ortodox portal LOGOS © 2017 Використовуються технології uCoz