У першій половині 17-го ст.. Українська Православна Церква яка була мало незнищенна  внаслідок проголошення Берестейської унії 1596 р., розпочала своє відродження. Початком цього процесу було відновлення у 1620 р. Єрусалимським патріархом Феофаном православної ієрархії на чолі з митрополитом Іовом ( Борецьким ). Велику справу розвитку і упорядкування Церкви продовжив учень митрополита Іова, в майбутньому славний і великий святитель  українського та вселенського православ`я -  митрополит Київський, Галицький і всієї Русі Петро Могила. Під час його керівництва було зроблено ряд важливих реформ в житті церкви. Але однією з найвизначніших його реформ було підняття рівня освіти та духовності, особливо серед духовенства. У 1632 р.
внаслідок об`єднання Братської та Лаврської шкіл повстає Колегія, яка з часом буде носити ім`я Києво-Могилянська Академія. Протягом 17-18 ст. цей перший у Східній Європі вищий навчальний заклад дав українському народу та православній церкві цілу плеяду видатних ієрархів, науковців, державних діячів, а найбільше вражає те, що 9 випускників Могилянки того часу стали святими. Це Святий Димитрій, митрополит Ростовський, Святий Іоан, митрополит Тобольський, Святий Інокентій, єпископ Іркутський, Святий Іоасаф, єпископ Білгородський, Святий Павло, митрополит Тобольський, та святі місцевого шанування: митрополит Тобольський Філофей Ліщинський, митрополит Ростовський Арсеній Мацієвич, архієпископ Тверський Феофілакт Лопатинський, архієпископ Псковський Симон Тодорський . До цього лику канонізованих українських святителів 17- 18 ст. належить також Святий Софроній єпископ Іркутський, випускник Переяславської Духовної Семінарії.

Св. Димитрій, митрополит Ростовський,

Св. Димитрій ( Туптало ) народився в грудні 1651 в м. Макарові на Київщині в родині сотника Сави Туптала і був названий Данилом. Читати і писати майбутній святитель навчився вдома, а в 11 років поступив у Могилянську колегію (1662 р.), коли ректором був Іоанікій Галятовський. 9 липня 1688 р. 18-ти річний юнак постригається в ченці з ім`ям Димитрій. Постриг звершив ігумен Мелетій в Кирилівському монастирі, де він продовжував своє навчання після закриття могилянки.
Невдовзі, в березні 1668 р. Чернець Димитрій поїхав до Києва, де тоді перебував митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський (1663-1675рр.) Там молодий чернець був рукоположений в сан ієродиякона. В травні 1675р. Димитрій був рукоположений архієпископом Лазарем Барановичем в Густинському монастирі в ієромонахи. І відразу ж був призначений в Чернігів проповідником. Невдовзі з`вилася перша письменницька праця ієромонаха Димитрія: « Чуда Пресвятої і Преблагословенної Діви Марії, діючиїся от Образа єї чудотворного в монастиру Св. славного Пророка Ілії Чернігівськом» 1677 р. У 1679 р. о. Димитрія запросили до гетьманської столиці Батурина в якості проповідника для гетьмана Івана Самойловича. 1683 р. ігумена Димитрія  призначають проповідником Києво-Печерської Лаври. Тут була велика і цінна бібліотека, і о.Димитрій тепер зміг реалізувати ідею  про складання повного зібрання Житій Святих, над якою працював 20 років. Джерелами для цього твору послужили « Великі Четьї-Мінеї » Московського митрополита Макарія (16ст.), один з рукописних списків був спеціально доставлений з Москви, а також переклади й оригінали латинських і польських авторів. Використовувались й українські джерела: « Повесть временних лет », особливо Києво-Печерський Патерик. У 1689 р. вийшов 1-й том « Четьїх Міней » ігумена Димитрія.1697 р. його призначають архімандритом Чернігівського Єлецького монастиря. Цар Петро І писав митрополиту Варламу Ясинському: « Пошукати з архімандритів чи ігуменів, чи інших монахів особу добру та вчену, і чеснотного життя  якій бути в тобольску митрополитом ». Архімандрит Димитрій змушений був їхати на північ, покикидаючи вже на завжди улюблену батьківщину. 23 березня 1701 р. архімандрит Димитрій був висвячений на митрополита Тобольського в Сибір. Але через слабке здоров`я митрополита Димитрія цар Петро І відмінив своє призначення, і 4 січня 1702 р. Димитрій був призначений митрополитом Ростовським, а в Сибір поїхав Філофей Лещинський. У Ростов митрополит Димитрій приїхав 1-го березня 1702 р. і розмістився у Яковлевому монастирі. Зустрівши свою паству він відразу побачив велику різницю між народом українським і російським. Ростовське духовенство було неосвіченим. Мало хто знав пастирські обов`язки. Проповідництва взагалі не було. Але митрополит Димитрій не опускав рук, а навпаки, - відразу взявся за належну працю і серед народу і серед духовенства. Відразу було засновано школу за зразком київської, щоб у нїй навчалися діти духовенства і мирян. Святитель знаходив ще час і змогу написати важливі свої праці, такі як 4-й том «Житій Святих» 1705, «Розиск про брянську віру» 1709 р. « Літопис » і ін.
Після Полтавської битви митрополит Димитрій був дуже пригнічений тим, Петро І силою змусив українське духовенство анафематствувати гетьмана Мазепу, та влаштовував криваі розправи над усіма кого підозрював в прихильності до Мазепи.
Святитель писав і працював до самого кінця. Тільки смерть вирвала в нього з рук перо. У день свого ангела , 26 жовтня митрополит Димитрій відслужив Св. Літургію. А вночі 28 жовтня упокоївся під час молитви перед іконою Пресвятої Богородиці.
В процесі канонізації святих завжди буває так, що Сам Господь через якийсь земний випадок вказує на Свого обранця. Підлога, яка була над могилою митрополита в монастирі Св. Якова стала вигинатися, 18 вересня постановили підлогу перекласти. Коли підлогу зняли, то побачили, що святителя поховали надто недбало, а саме – накидали безладно на труну тяжкого брусся, а воно й труну пробило, Тіло ж було нетлінне. Про все це доповіли Ростовському митрополиту Арсенію Мацієвичу (1742 – 1763). 8 жовтня переклали тіло святителя в нову труну. А 10 жовтня 1752 р. митрополит Арсеній докладно про все написав Святішому Синоду.
В березні 1757 р. Святійший Синод розглянув цю справу, і визнав святителя Димитрія за Святого, звернувшись до цариці Єлизавети, щоб вона дозволила сповістити про це всю Церкву. Що й було зроблено маніфестом 1-го квітня 1757р.
Святитель Димитрій своїм побожним життям і працею значно покращив церковне життя, просвіту, книжність, освіту в Ростовській єпархії, і мав вплив на подальший розвиток всієї Російської Церкви.

Св. Іоан, митрополит Тобольський.

 Іоан Максимович народився 1651 р. в Ніжині походив  з української православної шляхти, був ровесником і товаришем Св. Димитрія Туптала, з яким разом навчався у Києво–Могилянській колегії. Після закінчення  Максимовича залишили учителем в колегії. У 1676 р. приймає в Києво-Печерській Лаврі постриг з ім`ям Іоан. Після висвяти в ієродиякона та ієромонаха його призначають лаврським  проповідником. Ієромонах Іоан присвячував багато часу на вивчення Святого Письма, творів святих отців і вчителів Церкви; для внутрішнього самовдосконалення проводив час у бесідах з старшими духовно-досвідченими ченцями, подвижниками лаври та інших київських монастирів. Відмий став о. Іоан як церковний письменник; його перу належать до 12 книг для духовно-повчального читання; особливо любив він писати вірші на релігійні теми. Після п`яти років проповідницької служби в лаврі, ієромонах Іоан був призначений намісником Новопечерського Брянського Успенського монастиря, де й пробув з 1681 до 1696 р.
Після смерті святителя Феодосія, на Чернігівську кафедру було обрано архімандрита Іоана Максимовича. Хіротонія була звершена в Москві 10 січня 1697 р. Патріархом Адріаном. Чернігівською кафедрою керував святитель Іоан 14 років. На початку свого архиєрейства він дуже захворів. Але саме час високої гарячки, владика кличе свого келійника і дає розпорядження, що завтра буде архієрейська служба. Думали, що це сказано в забутті, але ослухатися не посміли: все було приготовано до Св. Літургії. На ранок святиель Іоан встав здоровим і відправляв Божественну Літургію, після якої об`явив в храмі, що напередодні з`явився йому святитель Феодосій і сказав: « Не сумуй, брате! Господь почує молитви твої і ти будеш здоровий, вставай і приготуйся до служби, - тобі знамення ».
Архієпископ Іоан Максимович мав велику любов і пошану в народі; часті богослужіння з теплими і повчальними проповідями, опіка над бідними, турботи про піднесення освітнього рівня духовенства, з цією метою виникла Чернігівська колегія, подвижницьке особисте життя архіпастиря, - все це створювало в духовенства й народу погляди на святителя Іоана, як на друга блаженного угодника Божого, його попередника на кафедрі, - святителя Феодосія. І тому дуже жалкували за улюбленим архієреєм, розійшлася чутка про призначення архієпископа Іоана в далекий Сибір, на кафедру митрополита Тобольського.
На цю кафедру призначено було царською владою архієпископа Іоана Максимовича 11 березня 1711 р. з рекомендації, як вважають, митрополита Стефана Яворського. На цій кафедрі святитель Іоан з любов`ю продовжив своє служіння, але воно було недовгим. Постійні труди в умовах несприятливого нього клімату підірвали здров`я праведника. Відчуваючи близьку  смерть, святитель Божий 10 червня 1715 р. відслужив останню Божественну літургію, влаштували у своїх покоях трапезу для духовенства і бідних мирян, сам прислуговував їм за столом, потім попрощався з усіма, усамітнився у внутрішніх покоях свого дому і, коли дзвонили до вечірні, тихо і спокійно відійшов до Господа, стоячи на колінах перед образом Божої Матері, який він привіз з Чернігова; нині це одна з найбільших святинь Тобольської єпархії. Церква святкує пам`ять святителя Іоана 10 червня.

Святий Феодосій, єпископ Чернігівський.

Св. Феодосій вихідцем із шляхетної родини Полонських, які згодом отримали прізвище Углицьких ( звідси св. Феодосій Углицький ). Батько Феодосія був священиком. Після навчання в КДА св.. Феодосій пішов на військову службу. Однак невдовзі він відмовився від усього мирського і почав провадити подвижницьке життя в одному з київських монастирів, будучи архідияконом, ігуменом, а потім – архімандритом. В 1692 р. св.. Феодосій був висвячений на єпископа Чернігівського. У святительському сані він виявив батьківське піклування про свою паству, намагався зміцнювати в ній любов до побожного життя, подаючи високий приклад. Святістю, увагою до людей і поблажливістю до недоліків кожного святитель здобув загальну любов і пошану. Недовго, усього три з половиною роки, Господь судив бути йому на Чернігівській кафедрі. Він помер у 1696 р. і похований у Борисоглібському чернігівському монастирі. Через 200 років були відкриті нетлінні мощі святителя для поклоніння. Пам`ять святителя – 5 лютого, відкриття святих мощей- 9 вересня (ст.. ст.).


Святий Інокентій, єпископ Іркутський.

Широкі простори Сибіру, заселені численними інородцями, були полем місіонерської діяльності. У 18 ст. Тут добре попрацював св.. Інокентій.
Св. Інокентій народився наприкінці 17 ст. В Україні у шляхетній родині. Освіту він здобув у КДА, а в Києво-Печерській Лаврі прийняв чернецтво. Деякий час св. був префектом та вчителем філософії у МСГЛА. За царювання Петра І, 1724 р., був призначений начальником Пекінської місії. Але йому не довелося побувати в Пекіні, він залишився в Іркутську, де став першим Іркутським єпископом. Святитель проповідував серед сибірських інородців, навернув до Христа багато бурятів. В Іркутському Вознесенському монастирі він заклав місіонерську школу , в якій майбутні місіонери вивчали китайську та монгольську мови. Тяжка подорож по непрохідному Сибіру. Суворий клімат, труднощі, пов`язані з облаштуванням Пекінської місії, рано підірвали здоров`я святителя, він спочив від трудів своїх у 1731 р.
На початку 19 ст. Були відкриті мощі св.. Інокентія. Вони спочивають в іркутському Вознесенському монастирі.
Пам`ять св.. Інокентія відзначається 26 листопада (ст.. ст.).

Святий Іоасаф, єпископ Білгородський.

Св. Іоасаф, у миру Іоаким, народився 8 вересня 1705 р. у знаній українській родині Горленків. На восьмому році життя як і вся багата українська шляхта, батьки послали хлопця до Києво- Могилянської академії. Життя та навчання в Києві, серед великої кількості святинь зміцнило релігійний настрій молодого Горленка. На 18-му році життя, таємно від батьків, він оселився у Київському монастирі, а після річного послуху прийняв постриг у рясофор з ім`ям Іларіон. Ще два роки прожив чернець Іларіон у Межигірському монастирі, потім його викликали до київського Братського монастиря, де була академія, і тут 21 листопада 1727 р. на свято Введення в храм Пресвятої Богородиці він був пострижений у мантію з ім`ям Іосафа.
Деякий час Іосаф обіймав посаду професора академії, потім став ігуменом Лубенського (Агарського) монастиря. Він доклав багато зусиль, щоб відбудувати монастир, який дуже потерпів від пожежі. Потім він отримав призначення на посаду архімандрита Троїте-Сергієвої Лаври, а потім в 1748 р.- єпископа Бєлгородського. Білгородська єпархія була великою, налічувала понад 1000 церков, пізніше включала Курську та Харківську єпархії. Слабкий здоров`ям, але сильний духом святитель енергійно взявся упорядковувати її, часто оглядав церкви своєї єпархії, дбав про освіту та моральність духовенства, викорінював у народі забобони та інші пороки. Водночас він боронив духовенство від кривд та утисків. Милосердя було найхарактернішою рисою святителя Іоасафа. Доходи своєї багатої кафедри він роздавав бідним. Перед великими святами святитель посилав до   бідних свого келійника з грошима та одягом.
За пів року до смерті святитель відбув на батьківщину. Не раз він повторював, що вернеться до Білгорода, і зворушено прощався із своєю паствою, попросив у всіх пробачення і простив тих, хто образив його. На зворотній дорозі, у селі Грайворони, святитель справді занедужав і через два місяці, 10 грудня 1754 р. у 49- річному віці віддав Богу душу. Через два роки після смерті тіло його було знайдене цілим, без ознак тління. Чутка про це швидко розійшлася серед вірних; до могили святителя почали приходити хворі, багато з них одержували зцілення. Чимало чудес та зцілень сталося біля його могили і пізніше, особливо при відкритті та прославленні святих мощей його – 1 вересня 1911 р. (ст.. ст.)


Св. Павло, митрополит Тобольський і Сибірський.

Св. Павло в миру звався Петром. Народився 1705 р. у м. Самборі. Освіту отримав у КМА, де навчався приблизно з 1717 по 1733 р. В 1733 р. святитель Павло був пострижений у чернецтво Києво-Печерським архімандритом Романом.  5 грудня 1734 р. чернець Павло рукоположений архієпископом ( в майбутньому митрополитом ) Рафаїлом Заборовським  в ієродиякона. На початку свого чернечого життя св. був вчителем в одному з нищих класів КМА. В сан ієромонаха він був висвячений тим же архіпастирем 30 грудня 1738 р. 1740 р. Архімандрит КПЛ Тимофій Щербацький який вирушав до Петербурга запросив з собою, разом з іншими й учителя КА ієромонаха Павла, якому доручив виконувати обв`язки « Шляхового шафара », тобто казначея. Після цього візиту св. Павла одразу викликають до Москви і призначають проповідником при МДА (1741-1743 рр.). 18 лютого 1744 р. св.. Павла призначено архімандритом Юр`ївського монастиря, де він прослужив 14 р. Пам`ятками турботи про свій монастир і досі залишаються споруда для ризниці, збудована 1745 р. мур з східної сторони, та деякі з священних облачень.
23 травня 1758 р. архімандрита Павла висвячують на митрополита Тобольського, куди він і прибуває 20 листопада цього ж року. В перші дні служіння в Тобольську святитель звернув саму серйозну увагу на семінарію при архієрейському домі. Ця школа була заснована в Тобольську ще на початку 18-го ст.. у 1703-1704 р. митрополитом Філофеєм Ліщинським. Але через нестачу хороших вчителів навчання взагалі було поставлене слабо. Святитель Павло перш за все потурбувався про відкриття вищого богословського класу в Тобольській семінарії призначивши її вчителем і ректором (1760 р.) архімандрита Михаїла Міцкевича з випускників Київської Академії. Святитель Павло перебуваючи на Тобольській кафедрі дбав про відкриття нових храмів. За роки його архиєрейства тут було споруджено понад 20 кам`яних храмів, відкрито багато нових приходів по селах і навіть на заводах.
Святителю Павлу в своїй архіпастирській діяльності  довелося витримати дуже багато неприємностей від людей готових скаржитися на владу. Одночасно з цим і у Св.. Синоді у святителя Павла, який відрізнявся прямим, твердим і рішучим характером, були особи які не поділяли його поглядів, що до єпархіального управління. Особистим його опонентом був тодішній обер-прокурор І.І. Меліссіно. Йому не подобався святитель який суворо дотримувався канонічних правил в церковному управлінні.
25 жовтня 1764р. Меліссіно вимагав довідку про те, чи на всі укази Святішого Синоду є відповіді тобольського митрополита, починаючи з перших днів його святительства. Знайшлося 36 синодальних указів на які не було відповідей. До них було приєднано ще 14 справ з приводу різних скарг поданих на святителя. 23 травня обер-прокурор входить у священний синод з новими пропозиціями, про те аби святителя Павла перевести на іншу єпархію більш близьку до Москви, а також призначити спеціальну комісію для розглядання скарг які на нього поступили.
21 червня 1767р. Новгородський митрополит Димитрій Сеченов, при вступі якого на новгородську кафедру святитель Павло був призначений з Юр`єва в Тобольськ, письмово доклав Св.. Синоду, що імператриця в той день усно повеліла: « Павлу митрополиту Тобольському бути в Москві ». Разом з оголошенням височайшої волі святителю Павлу було надіслано синодальний указ про те, щоб він, відправляючись з Тобольська в Москву, взяв з собою всі необхідні документи по справах, що були на нього у Св.. Синоді.
9 серпня 1767р. синодальний указ про виклик святителя Павла до Москви був отриманий ним в Тобольську, і 13 серпня він відповів, що як тільки покращиться його здоров`я і будуть зроблені необхідні приготування, він вирушить до Москви. 2 квітня 1768р. приїхав до Москви святитель Павло. 25 квітня 1768р. Св.. Синод заслухав прохання митрополита Павла про звільнення його за станом здоров`я на спокій в Києво-Печерську Лавру за власним бажанням . При підписанні звіту імператриці до нього була додана інша мотивація. За змістом останньої редакції святитель Павло звільнявся на спокій і за неправельні дії при керуванні єпархією. 7 червня цариця затвердила звільнення святителя Павла на спокій. Таким чином збулось його  бажання закінчити дні свого життя в Києво-Печерській Лаврі. Там він прожив на спокої трохи більше 2-х років. Протягом цього часу як ледь зміцнилось його здоров`я, він став звершувати богослужіння. Служив він не тільки в лаврі, а й у інших храмах Києва. В своїй келії святитель проводив час в покаянній молитві і подвигах стриманості. Двері його келії були завжди відчиненими для всіх хто просив порад, настанов.
Восени 1770р. святитель Павло відчув особливу слабкість свого здоров`я і наближення смерті . 4 листопада 1770р. « О п`ятій годині по обіді святитель Павло упокоївся » .У Києві на той час не було митрополита, так як новопризначений митрополит Гавриїл Кременецький ще не прибув до Києва. Братія лаври сама не наважувалася звершити погребіння святителя. Після облачення над ним була відслужена лише соборна панахида, а потім труна з його тілом була встановлена в один з склепів. Св.. з своєї сторони 4 грудня 1770р. наказав Києво-Печерському архімандриту невідкладно звершити самому погребіння митрополита. Синодальний указ було отримано в Києві лише 28 грудня 1770р., а лист архієпископа Гавриїла-18 грудня. Наступного дня після отримання цього листа, тобто 19 грудня 1770р.на 45-й день після смерті було звершено К.П. архімандритом Зосимою погребіння святителя. Через 57р. за митрополита Євгенія Болховітінова були відкриті нетлінні  мощі святителя. Підготовка до канонізації була проведена ще до революції 1917р. але через неспокійні часи була відкладена. 14 травня 1999р. Освячений Архієрейський  Собор УПЦ КП постановив: « Приєднати митрополита тобольського  
Павла Конюшкевича до лику святих для церковного шанування  ».

Св. Софроній, митрополит Іркутський.

Майбутній святитель народився 25 грудня 1703р. в містечку Березани, Переяславського повіту на Полтавщині. Його батько був дяком і виховував сина в глибокій побожності. Навчався в Переяславській Духовній Семінарії.
У 1727р. закінчивши успішно семінарію, стає послушником Красногорського Покровського монастиря. Після трьох років послуху, приймає чернечий постриг і руко положення в ієродиякона і ієромонаха. У 1732р. ієромонах Софроній стає ігуменом Красногорського монастиря, де пробув 13 р.
Відрізняючись подвижництвом в чернечому житті, маючи богословську освіту і досвід в організації уставного монастирського життя, ігуен Софроній Кристалевський стає відомим далеко за межами стін тихого монастиря. Російська Церковна влада переводить його в 1745р. на посаду намісника Олександро-Невської Лаври в Петербурзі. Намісником лаври був о.Софроній був 8 років. Він побудував « Троїцько-Сергієву пустинь  » де й сам відпочивав духом і інші ченці, що бажали молитовного подвигу в тиші, по далі від гомону столичного життя.
В лютому 1753р. Синод призначив намісника Софронія на Іркутську кафедру, яка після смерті єпископа Інокентія Нерутовича ( теж українець, єпископ Іркутській 1732-1747 рр. В квітні 1753р. він був висвячений в Петербурзі, але прибув до свого кафедрального міста тільки в березні 1754р., майже через рік.
В своїй святительсько-місійній діяльності єпископ Софроній продовжував працю своїх попередників. Він далеко поширював православ`я посилаючи місіонерів в Забайкалля, на Камчатку, в Якутськ. Турбувався про поліпшення побуту новонавернених з поганства, для чого старався оселити їх на церковних і монастирських угіддях ( село Архієрейське на березі р. Кітоя ). Добре дбав святитель Софроній про піднесення рівня духовенства єпархії. Він розширив програму Іркутської пастирської школи, наблизивши її до рівня  духовних семінарій.
Єпископ Софроній об`їжав єпархію не жаліючи власного здоров`я. Багато сприяв будівництву нових храмів в самому Іркутську і по містах, і селах. Після 16 років управління Іркутською єпархією, він звернувся до синоду з проханням зарахувати його за штат і дозволити останні роки життя провести на Україні, в тихому Красногорськоьу монастирі на Полтавщині. Але не було ще відповіді на це прохання як святитель Софроній упокоївся в Бозі на другий день великодніх свят 30 березня 1771р. Там він і залишився своїм нетлінним тілом в Іркутську на радість пастві, що так його любила. Шість місяців і десять днів тіло святителя знаходилося в Казанському приділі собору і залишалось нетлінним, і тільки 8 жовтня його поховали.
В квітні 1917р. в час вже російської революції в Богоявленському соборі, де знаходилася гробниця з нетлінними мощами святителя Софронія, сталася з невідомих причин пожежа під час якої згоріли нетлінні мощі святителя. В обгорілому вигляді знайдені були лише кістки, які були зібрані і складені в окремий ковчежець. Прославлення відбулось під час Всеросійського Помісного Собору 1917-1918рр., коли освячений собор архіпастирів Р.П.Ц. 10/23 квітня 1918р. постановив прославляти святителя Інокентія третього єпископа Іркутського, причисливши його до сонму святих Православної Церкви.               

Філофей Ліщинський, митрополит Тобольський.

Митрополит Філофей народився в 1650р.Про молоді роки ми знаємо мало, знаємо, що закінчив К.М.А. і проводив своє служіння в Україні. Пізніше був викликаний в Москву і в 1702р. був хіротонізований в митрополита Тобольського і Сибірського замість митрополита Димитрія Тупала якого за станом здоров`я призначили на Ростовську кафедру.
Митрополит Філофей на християнізацію сибірської землі віддав 21 рік. Часто його називають «Апостолом Сибіру» Владика самовіддано працював серед різних сибірських поселень, навернув у православ`я близько 400000 тубільців і побудував 288 храмів. В м. Тюмені митрополит збудував Троїцькій монастир в цьму ж монастирі прийняв схиму з іменем Феодор, але видужавши знову продовжив свій апостольській подвиг.
Жив святитель в глибокій бідності « За скорбію і пристарілістю залишив престол митрополії » і просив за обіцянкою піти в Київ, але йому було вказано жити в м. Тюмені в самому бідному новозбудованому ним Троїцькому монастирі. Перед смертю владика хотів повернутись у Києво-Печерську Лавру, але насудилось йому побачити духовної матері-Лаври на Україні. Глибоко побожний муж, ревний просвітитель Сибіру помер 31 травня 1727р. і був похований в Троїцькому монастирі м. Тюмень.       

Арсеній Мацієвич, митрополит Ростовський.

Митрополит Арсеній походив з волинського шляхетського роду і народився в м. Володимирі-Волинському 1697р. Виховувався у священичій родині. Батько його був настоятелем невеличкої Спасової церкви у Володимирі-Волинському. Про свою першу освіту сам митрополит писав пізніше, що « для науки я був у тамошній Володимирській, а також у Варензькій і Львівській академіях, а року 1715 приїхав до Києва для того, щоб продовжити науку в Могилянській колегії ». Потяг до чернецтва змусив молодого спудея дещо перервати науку, і 1716р. ми бачимо його вже в Новгороді-Сіверському Спасо преображенському монастирі . За мазепиних часів цей монастир славився як великий освітній центр. Заслуга в цьому лежала на архієпископі Чернігівському Лазарі Барановичу (+ 1693р.), який до речі, свого часу говорив: « Хочемо єднання з Росією, але автономного, бо Українська Церква за Російську, а духовенство основа держави, її душа ». Україна на початку 18 ст. в політичному і в церковному відношенні була залежна від Російського самодержавця. Олександр Мацієвич, будучи свідомий цього приймає чернечий постриг з іменем Арсенія. Але вже через два роки продовжує навчання в Києво-Могилянській академії. Лише 1726 р. освічений, обдарований проповідник ієромонах Арсеній починає свій пастирській шлях. Два роки він проповідує при Києво-Софіївському митрополичому дворі, потім рік у Києво-Печерській лаврі, а вже 1729 р. він приїздить до Чернігова і зупиняється у Свято Троїцькому Еллінському монастирі. Неабиякий на молодого ієромонаха справив тамтешній єпископ Іродіон Жураківський, ревний прихильник всього церковного і противник втручання світської влади у церковні справи. Російська влада поступово стала заводити в Україні такі ж порядки, як і в Росії.
Недовго затримався обдарований проповідник в Чернігові. Російська влада в той час займалася колонізацією і християнізацією Сибіру. На заснованій Тобольській кафедрі були ієрархи, виходці з України, випускники Київської академії. Митрополитом Тобольським в той час був Антоній Стаховський, який викликав до себе ієромонаха Арсенія Мацієвича з дозволу святішого Синоду. З Сибірським віце-губернатором А. Плещеєвим о.Арсеній прибув у Тобольськ на початку 1731 р., повністю знесилений і хворий. Як обіцяв, митрополит Антоній Стаховський призначив ієромонаха Арсенія проповідником та викладачем в школі, що була створена при архієрейському домі. Організація церковного житті того часу в Сибіру була в занепаді через те, що постійно в сферу життя єпархії втручалася світська казенна влада. На листи в Санки-Петербург, раз по раз відправляли тобольські владики, ніхто не реагував.
Після трьох років важкої праці о.Арсеній відпрошується в митрополита Антонія Стаховського до свого рідного Чернігова. Але повернення додому не було простим. І тому добираючись в Україну, ієромонах Арсеній Мацієвич спочатку завітав до Холмогорської єпархії, якою тоді керував на півночі Росії його приятель по академії архієпископ Герман Копцевич. Пробував там ієромонах Арсеній ціле літо 1733 р., а на зиму відбув на подвиги до Соловецького монастиря. Перебування в цій твердині Православ`я дало багато досвіду для о.Арсенія, але на нього чекали важкі випробування. Коли він повернувся назад у Холмогор, то владика Герман мав для нього непросту пропозицію – стати священиком морської Камчатської експедиції. Велика північна експедиція не була вдалою. Протягом 1734-35 років експедиція, то вирушала то знову поверталася назад. Врешті-решт російський уряд заарештував всіх її провідників. Отець Арсеній був посаджений в Пустозерську  в`язницю і довго в ній мучився. Тільки в січні 1737 р. за нього заступився ще один приятель архієпископ Амросій Юркевич ( 1690 – 1745 ). Він мав неабиякий вплив на російських імператриць Анну Іванівну, регентшу Анну Леопольдівну, а потім і на Єлизавету Петрівну. 25 січня 1737 р. за поданням Святішого Синоду о. Арсенія було звільнено і він прибув до Петербурга. Через свою підсудність, яка ще продовжувалась, яка ще продовжувалася, ієромонаху Арсенію не дозволили виїхати в Лондон, куди він був призначений як проповідник при посольстві Росії. Згодом 13 вересня 1738 р. Святіший Синод призначив його екзаменатором ставлеників у священство і законовчителем Кадетського сухопутного корпусу. 28 вересня 1739 р. ієромонах Арсеній Мацієвич стає законовчителем гімназії при академії наук. Весь цей час в Санки-Петербурзі о. Арсеній ніс послух під мудрим керівництвом архієпископа Амросія Юркевича, якого 20 травня 1740 р. було призначено Новгородським владикою і першим членом Святішого Синоду.
27 березня упокоївся митрополит Тобольський Антоній Стаховський. Серед кандидатів на осиротілу кафедру жереб впав на ієромонаха Арсенія і 10 березня 1741 року цариця Анна Леопольдівна наказала поставити ієромонаха Арсенія митрополитом Тобольським і всього Сибіру. Через п`ять днів в храмі Казанської Божої Матері відбулася хіротонія отця Арсенія. Перед своєю хіротонією, підписуючи присягу, ієромонах Арсеній сміливо зробив свою правку. А саме до слів « обіцяю... у всьому завжди коритися Синодові » дописав: « яка від Христа і Апостолів походить через хіротонію ». Це була принципова позиція, оскільки ієромонах Арсеній через неї сміливо заявляв, що він буде коритися тільки Синодові – церковній владі,а не світській. Цю дописку помітили в Синоді, але ніяк не зреагували. Через двадцять літ митрополиту Арсенію про це ще згадають.
Митрополит Тобольський Арсеній шанував царівну Єлизавету, як і більшість розумних людей тодішньої Росії. Вона чекала свого часу. Він був вже близько. Коли святитель від`їздив Сибіру, то зробив прощальний візит до Єлизавети та низько їй вклонився і сказав слова, які стали пророчими: « Пом`яни мене, владичице коли прийдеш у царство своє ! » Не встиг митрополит дістатися Тобольська, як Єлизавета Петрівна зійшла на імператорський трон і про нього та його слова не забула. Однак митрополит Арсеній все таки дістався вже Тобольська з жахливими ознаками морської недуги: з відкритими ранами на руках і ногах, з поріділим волоссям, блідий та втомлений, як свідчить нам його життєписець свящ. М. Попов. Уже на початку свого митрополитства в Тобольську святитель Арсеній мав неприємну сутичку з Колегією економії, яка втручалася в його церковні справи. Застав напіврозваленою митрополит Арсеній і Тобольську колегію. Жодних коштів на її утримання з центру не приходило. Не вистачало й викладачів, які були переважно з українців. Все це взявся митрополит виправляти.
28 січня 1742 р. прийшов наказ від імператриці Єлизавети про те, щоб негайно митрополит Арсеній негайно прибув до столиці. 1 лютого, належно не поправивши церковні справи в Тобольську, митрополит вирушив в далеку дорогу і 29 березня прибув у Санки-Петербург. На нього вже очікувала вдячна, добра до українців і навіть до всього українського Єлизавета Петрівна. Після своєї коронації імператриця 28 травня 1742 р. видала наказ перевести Арсенія, митрополита Тобольського, на Ростовську кафедру і бути йому Святішого Синоду членом. Посприяли такому рішенню два українці – архієпископ Амвросій Юшкевич та граф Олексій Розумовський ( Розум ).
Митрополит Арсеній займався налагодженням розхитаного церковного устрою в Ростовській єпархії. Спочатку навів порядок в архієрейському домі, налагодив єпархіальний суд, дбав про матеріальний стан духовенства, яке в більшості своїй було бідним. Постійно він у своїх адміністративних ділах наштовхувався на спротив світської влади, але не корився їй.
У 1752 р. митрополит Арсеній відкрив нетлінні мощі Святителя Димитрія ( Туптала ) і довів цю справу до канонізації. Таким чином завдяки митрополиту Арсенію відбулася перша у Синодальний період канонізація. Він писав донесення Святішому Синоду про втручання у  церковні справи світської влади. Синод дав для митрополита « Жорсткий виговор, з такою умовою, що коли він, архієрей, і далі насмілиться писати такі нікчемні та образливі донесення то за такі противні у рядовим наказам, він буде і клобука позбавлений ». В цей час відбувалася активна  секуляризація монастирів. Церковні маєтки були відібрані, а монастирі наповнювали сотні військових інвалідів, яких зобов`язаний був утримувати сам уряд. Проти таких дій імператриці та уряду виступив митрополит Ростовський Арсеній.
В листопаді 1745 р. митрополит Арсеній подає Св. Синоду прохання звільнити його на спокій в Спасо-Преображенський монастир у Новгород-Сіверському. Синод підтримав це прохання, але Єлизавета не підписала постанови.
27 червня 1762 р. – до влади в Росії приходить Катерина ІІ . З її приходом почалися грабунки і розкрадання церковного майна. І митрополит Арсеній в першу неділю Великого посту під час анафеми на єретиків, доручив виголосити протодиякону анафему: « Усі хто чинить насилля і кривдить святі божі церкви і монастирі, відбираючи в них маєтки, дані давніми богомольцями і православними монахами, і через те нищать діло Христового Втілення і Безкровну жертву, коли сьогодні не відстануть від такого задуму, а вище будуть задумувати про таке злодійство, як Ананія і Сапфіра, як найбільші вороги Божі нехай будуть прокляті ! »
6 березня 1763 р. митрополит Арсеній пише донесення Св. Синоду, де знову засуджує світську владу. 17 березня 1763 р. владику було привезено в Москву і поміщено у Симонів монастир. 1 квітня 1763 р. розпочався суд Св. Синоду над святителем Арсенієм. Синод 7 квітня постановив: « За ті його тяжкі провини і за образу її імператорської Величності, за силою 84 Апостольського Правила, позбавити архірейства, а згідно з його розпискою на оголошеному йому 1743 р. виговорі, і послати його в далекий монастир під кріпкий догляд.
Митрополит Арсеній був засланий в Микольський Карельський монастир. У 1767 р. через донос, Арсенія було позбавлено і чернецтва і заслано в м. Ревель, де його було вкинуто у в`язницю.
1771 р. митрополита Арсенія було замуровано у тюремній камері, залишили лише маленьке віконце через яке йому давали їжу. 28 лютого 1772 р. митрополит Арсеній упокоївся.
14 липня 2004 р. у Свято – Михайлівському Золотоверхому монастирі відбувся Помісний собор Української Православної Церкви, який причислив до сонму святих митрополита мученика, українця Арсенія Мацієвича.               
    
                             
Феофілакт Лопатинський, Архієпископ Тверський.

Владика Феофілакт народився на Волині навчався в Києво-Могилянській Академії, а також за кордоном. Був ректором Московської Академії. Незабаром він був рукоположений в єпископа тверського. В 1725р. Феофілакт возводитиься в архієпископа і призначається на Псковську кафедру, але відмовляється і був залишений в Твері. Цього року призначається другим синодальним віце-президентом. Але над владикою згущуються хмари: в Києві було випущено твір Стефана Яворського «Камінь віри». Протестантом Буддеєм була випущена критика, як на самого автора так і на православ`я. І на цю критику бірон написав «Відповідь». Бірон який практично керував Росією і в усьому допомагав протестантам, заборонив продавати  «Камінь віри» і за видання цього  твору був засуджений і позбавлений сану митрополит Київський Варлаам Вонатович. Його заслали в Бєлозерський монастир. Викликали до таємної канцелярії і архієпископа Феофілакта, там його допитували і знущалися з нього. Після цього владику було замкнено в Петропавловську фортецю, де його розбив параліч. В 1738р. архієпископ Феофілакта було позбавлено сану та чернецтва і посаджено в замок Гермок в м. Виборзі. І лише з приходом до влади цариці Є