Слово "монах" означає усамітнений. На православному Сході ченці називаються по-іншому - калугерами (добрими старцями).

Чернецтво - особливий стан у Церкві, при цьому, проте, воно не являє собою третього, поряд із кліриками і мирянами, стану в церковному народі, оскільки одні ченці належать до чину кліриків, а інші, як і прості миряни, не мають сану.

Чернецтво - інститут, що виріс історично, але корені його закладені вже в самій євангельській проповіді. Господь Ісус Христос призивав Своїх учнів до досконалості, зреченню від благ світу. Шлях до такого зречення лежить і через обітницю дівоцтва.

У Євангелії сказано: "Ученики Його говорять Йому: якщо така повинність чоловіка перед жінкою, то краще не женитись. Він же сказав їм: не всі сприймають це слово, а кому дано, бо є скопці, що з утроби матерньої народились такими; і є скопці, котрі оскоплені від людей; і є скопці, котрі самі себе зробили скопцями заради Царства Небесного. Хто може вмістити, нехай вмістить." (Мф. 19, 10-12)

Євангельська досконалість передбачає і незажерливість, безкорисливість, аж до відмовлення від усяких земних маєтків: багатому юнаку, що прийшов до Спасителя, щоб довідатися в Нього, як знайти вічне життя, Господь сказав: "Коли хочеш бути досконалим, піди, продай добро твоє і роздай убогим; і матимеш скарб на небесах; і приходь та йди слідом за Мною" (Мф. 19, 21).

Апостол Павло писав до Коринфян: "Нежонатий турбується про Господнє, як догодити Господеві, а жонатий турбується про мирське, як догодити жінці. Різниця є між замужньою і дівицею: незамужня турбується про Господнє, як догодити Господеві, щоб бути святою і тілом і духом; а замужня піклується про мирське, як догодити чоловікові. Кажу це вам на вашу ж користь: не з тим, щоб накинути на вас пута, але щоб ви благопристойно і безустанно служили Господеві без розваг" (1 Кор. 7, 32-35).

Дівствениками були апостол Іоан та інші апостоли. У перші віки церковної історії багато християн, прагнучи до досконалості, давали обітниці безшлюбності, роздавали своє майно убогим. Св. Ігнатій Богоносець у посланні до Полікарпа писав: "Хто може на честь Господа плоті перебувати в чистоті, нехай перебуває без марнославства".Св. Іустин Філософ, апологет і мученик, говорив: "Є багато чоловіків і жінок років 60 і 70, що, з дитинства зробившись учнями Христовими, живуть у дівоцтві, і я готовий указати на таких із усякого народу". Інший апологет, Афінагор, писав про християн: "Між нами знайдеш багатьох чоловіків і жінок, що старіють безшлюбними, сподіваючись теж з'єднатися з Богом, тому що життя незаймане чи цнотливе більш наближає нас до Бога".

Свідчення про обітниці дівоцтва є і в інших древніх християнських письменників: Орігена, Тертулліана, Мінуція Фелікса. Климент Олександрійський писав про те, що обітниця безшлюбності була обов'язковою для тих, хто її дав.

Спочатку християнські діви і дівственики не розривали зв'язки з родиною і світом. Потім, у III столітті, деякі з тих, що дали обітницю дівоцтва, почали йти в пустелю. Так народилося чернецтво. Перші ченці були самітниками, анахоретами, які проводили аскетичне і духовно-споглядальне життя в пустелі, у печерах, у лісах. Засновником пустельництва був преподобний Антоній Великий.

Інший єгипетський чернець - Пахомій Великий об?єднав багатьох самітників в одній оселі, яка була влаштована у Фіваїдській пустелі. Це була перша кіновія. Преподобний Пахомій Великий склав перший спільнотний монастирський устав. Незабаром такі кіновії, що отримали назву монастирів, почали з'являтися і в інших християнських країнах - у Палестині, Сирії і Понті.

Докладна регламентація монастирського устрою належить св. Василію Великому. Він склав 55 великих і 313 коротких правила для монастирів і ченців. Ці правила і понині є законом для чернецтва. Вони зводяться до неухильного дотримання ченцями трьох обітниць: послуху старшим, начальникам зі зреченням власної волі; цнотливості; бідності, зі зреченням усякої власності.

У IV столітті чернецтво отримує найбільшого поширення в Римській імперії. Розквіт монастирів пояснюється головним чином зниженням загального рівня моральності церковного народу внаслідок напливу до Церкви недавніх язичників після Міланського едикту і християнізації держави. Люди, які намагалися здійснити у своєму житті високий євангельський ідеал, поривали зв'язок зі світом, який вже не гнав їх, і йшли в пустелю, щоб там перетерпіти інше гоніння, яке зводиться ворогом спасіння. У IV сторіччі з'являються перші жіночі чернечі громади.

У цьому ж столітті чернецтво поширюється і на заході імперії: спочатку на Британських островах. Монастирі у британських і ірландських кельтів були пов'язані з клановим ладом, який існував тоді, і настоятель громади був одночасно головою родового клану. У кельтів монастирська покаянна дисципліна вперше почала застосовуватися і відносто мирян, отримавши вираження в особливих уставах - пенітенціалах. Шотландський монах Колумбан заснував декілька монастирів у Франкському королівстві і в північній Італії.

Ще більша роль у розповсюдженні чернецтва на Заході належить преподобному Венедиктові Нурсійському (†543 р.), засновнику монастиря в Монте-Кассіно біля Неаполя. Зводилися й інші обителі на Заході; і серед них монастир у Клюні, який вплинув на життя всієї Західної Церкви в XI сторіччі.

На Заході згодом з'явилися розрізнення між монастирями за їхніми цілями, устроєм життя, уставами - так склалися чернечі ордени. Древні монастирі, що жили за уставом св. Венедикта (по-латині - Бенедикта), і ті обителі, які приймали цей устав, склали орден бенедиктинців. У середньовіччя з'явилися ордена домініканців, францисканців, предикаторів, єзуїтів.

"Спеціалізація" католицьких монастирів за орденами пов'язана з тим, що вже в уставі преподобного Венедикта акцент зроблений не на духовно-споглядальних і аскетичних цілях, а на церковно-практичних. А цілі ці різноманітні. В одного ордена вона церковно-просвітительська, в іншого - місіонерська, у третього - власне аскетична, у четвертого - благодійна. Монастирі, керовані абатами, пріорами, ректорами, суперіорами об?єднуються в орденські провінції, на чолі яких стоять провінціали, котрі, у свою чергу, підлеглі генералу всього ордену.

Проте на Сході розрізнення між різними видами чернечого подвижництва зводилося завжди до розподілу монастирів на спільнотні й окреможительні.

Загальноцерковне законодавство вперше торкнулося монастирів тільки в V столітті. Отці Халкидонського Собору в 4-му правилі висловили: "Ті, що істинно і щиро проходять чернече житття, нехай удостоюються належної честі. Але оскільки деякі, для годиться використовуючи одяг чернечий, розстроюють церкви та цивільні справи, із сваволі ходячи по містах, і навіть монастирі самі для себе влаштовувати заміряються, то вирішено, щоб ніхто ніде не будував, і не засновував монастиря, чи молитовного будинку, без волі єпископа міста. Монахи ж, у кожному місті і країні, нехай будуть у підлеглості у єпископа, нехай дотримуються безмовності, нехай беруться тільки до посту та молитви, безвідлучно перебуваючи в тих місцях, у яких відреклися від світу, нехай не втручаються ні в церковні, ні в життєві справи, і нехай не беруть у них участі, залишаючи свої монастирі; хіба тільки коли буде це дозволено єпископом міста, із необхідної потреби. Нехай не приймається також до монастирів у чернецтво ніякий раб, без волі пана його. Тому, хто порушить ж це наше визначення, визначили ми бути чужим спілкування церковного, нехай не хулиться ім'я Боже. Однак єпископу міста потрібно мати про монастирі належне піклування".

Як бачимо, Отці Халкидонського Собору ставили собі мету огородити церковне управління від безчинного втручання неспокійних ченців. Чернечі громади, відповідно до наведеного правила, опиняються підлеглими єпископам. Таким чином, із приватного суспільства вони перетворюються на церковний інститут.

Спочатку монахам заборонялося приймати на себе духовний сан. Вони запрошували для богослужіння священиків, яким заборонялося навіть переночувати в монастирі. Коли преподобному Пахомію запропонували стати пресвітером, він утік, а пустельник Антоній відсік собі вухо, щоб ухилитися від єпископства.

Проте вже за уставом Василія Великого кожен монастир повинен був мати своїх священиків із числа чернечої братії. Пізніше ченці, які служать в монастирських церквах пресвітерами, називаються - ієромонахи, а які служать дияконами - ієродиякони. З часів Трульського Собору, що узаконив безшлюбність єпископату (12 прав.), ченці, які прославилися бездоганною чистотою свого життя, почали частіше за інших поставлятися на єпископські кафедри. У Російській Церкві навіть встановився звичай, що одержав силу церковного закону, здійснювати єпископську хіротонію винятково над ченцями. Як відзначав А.С. Павлов, "Грецька Церква дотепер не знає цього правила. Там переважно в архиєреї висвячують тільки так званих ченців, тобто тих, що не прийняли повного чернецтва. Але якщо хто рукоположений у єпископа, не будучи ченцем, то він уже не може прийняти чернецтво, і при цьому зберігає сан і владу єпископа, тому що, говорячи словами 2 кан. у храмі св. Софії - "обітниці ченців містять у собі обов?язок покори та учнівства, а не вчителювання чи начальствування", яким є єпископство, ченці "обіцяють не інших пасти, але пасомими бути". Звідси Собор цілком логічно виводить той висновок, що єпископ, що прийняв чернецтво, підлягає видаленню зі своєї кафедри в монастир на чернечі подвиги. Певна річ, що він при цьому не позбавляється свого сану, а втрачає права влади єпископської".

Далі А.С. Павлов порушує питання: "Якщо в даному випадку чернечі обітниці визнаються несумісними з єпископством, то чому вони не перешкоджають отриманню єпископського сану і поєднаної з ним ієрархічної влади?... У відповідь потрібно сказати, - продовжує він, - що в цьому останньому випадку чернецтво є неначе приготуванням до архиєрейства, котре дається вищою церковною владою і приймається тим, кого рукополагають, саме з обов?язку покори встановленій духовній владі".

Самі по собі чернечі обітниці не надають ченцям звання духовних осіб. Згідно з 2-м правилом Халкидонського, 81-м правилом Трульського, 5-м, 9-м і 13-м правилами VII Вселенського Соборів, ченці перебувають в одному ряді з мирянами, а не із кліриками. Але між кліриками і ченцями (навіть не рукоположеними у священний сан) багато спільного. Метою і тих і інших є служіння винятково Церкві і справі духовної досконалості. І ті монахи, що відреклися від чернечого сану, підлягають заборонам, подібно тому як караються клірики за самовільне складання із себе духовного сану. 7-ме правило Халкидонського Собору говорить: "Поставленим раз у клір і ченцям, визначили ми не вступати ні на військову службу, ні в мирський чин; інакше тих, що дерзнули на це і не повертаються з каяттям до того, що раніше обрали для Бога, піддавати анафемі". Ченці, подібно клірикам, у всьому підкоряються своїм єпископам. Тому державні закони Російської Імперії всіх ченців зараховували до духовенства, відрізняючи тільки чорне (чи чернече) духовенство від білого. У синодальну епоху ченці користувалися тими ж привілеями, що і клірики: звільнялися від податей і особистих повинностей; за цивільними справами були підсудні своєму духовному начальству.