Пт, 21.07.2017, 00:33
 
Головна Реєстрація Вхід
Зробити стартовою / Додати у Вибране / RSS
ГОЛОВНЕ МЕНЮ
РОЗДІЛИ БІБЛІОТЕКИ
Статті адміністратора
Різні статті
Пам’яті пастиря
Спогади про митрополита Даниїла
Догматичне богослів’я
Церковне право
Новий Завіт
Персоналії
Історія
Проповіді
Дідахі
Вселенське Паравослав’я
Історія Древньої Церкви
Літургіка
Патрологія
Статті грецькою
Статті англійською
Молитовник
Молитви
Книга Правил
ОПИТУВАННЯ
Православна Церква в Україні повинна бути?
Всього відповідей: 783
Головна » Бібліотека » Пам’яті пастиря

Розповідь батька, протоїєрея Михайла про свого сина Митрополита Даниїла із книги “Хресна дорога до незалежності”, Чернівці 2002 р.
“Українська Православна Церква Київського Патріархату стояла, стоїть і буде стояти! А всі ті, хто пророкує її загибель, згинуть безчесно і безслідно, як сморід дохлятини під грозовим буревієм. Вони є нечестиві, не дивлячись на те, в яких одежинах ходять і які титули носять.”

Що ж торкається мого життя, то я не хочу уподібнюватися хвалькові, але хочу сказати, що майже всі монастирі знають моїх дітей, в тім числі й народ, а найбільше знає Господь. Скільки я зазнав горя і витерпів від владних структур, коли виховував своїх дітей. Я виховував у них віру і любов до Бога, до рідної землі, до свого народу. Ці фактори мали стати фундаментом їхніх душ. І стали. Я задоволений своїми вихованцями, одержаним результатом.
Мій старший син Богдан, народився 22 серпня 1958 року у Старій Жадові. У 1965 році пішов у перший клас Старожадівської школи, по закінченні якої у 1975 році вступив до Одеської духовної семінарії, де навчався до 1979 року. Того ж року вступив до Московської духовної академії.
Після закінчення академії 19 серпня 1983 року митрополитом Одеським Сергієм був рукоположений в сан диякона (целібата), а 28 серпня того ж року – в священики і призначений викладачем та помічником інспектора Одеської духовної семінарії.
10 березня 1985 року Богдан був пострижений у ченці в Одеському Свято-Успенському чоловічому монастирі з іменем Даниїл.
З 1987 по 1990 рік він навчався в аспірантурі богословського Салоніцького університету в Греції, після закінчення якого повернувся до Києва і був призначений Блаженнійшим Митрополитом Філаретом секретарем Правління та викладачем відновленої Київської духовної семінарії.
До свята Пасхи в 1991 році возведений в сан ігумена.
З нового навчального 1991 року призначений виконуючим обов’язки ректора, а з грудня того ж року – ректором Київської духовної семінарії з возведенням в сан архімандрита.
Після Об’єднавчого Собору 25-26 червня 1992 року призначений ректором Київської духовної семінарії та Головою Учбового Комітету Української Православної Церкви Київського Патріархату.
Священним Синодом Української Православної Церкви Київського Патріархату від 19 січня 1992 року прийнято рішення бути архімандриту Даниїлу єпископом, вікарієм Київської єпархії.
23 січня, в неділю, під час Божественної літургії у Свято-Володимирському соборі столиці нашої держави, відбулася єпископська хіротонія (рукоположення) архімандрита Даниїла в єпископи.
Газета “Духовна Академія”, яка є вісником Учбового Комітету УПЦ Київського Патріархату, №2 (6) за лютий 1994 року описала цю подію з високою святістю і пієтетом. Сьоячи перед сонмом архієреїв, очолюваних Патріархом Володимиром, єпископ Даниїл, зокрема сказав: “Я безмежно вдячний своєму Небесному Владиці і Творцю за те, що в житті мені не прийшлося займатися пошуком релігій чи істин. Народився я в родині священика. Храм Божий для мене був близьким і священним з перших днів мого життя. Мої батьки, які й зараз моляться і турбуються з а мене та підтримують мене в тяжкі хвилини, з дитинства старались виховати в мені любов до Бога, до Святої Церкви Христової. Це з їх допомогою ще з малку я відвідував Почаївську лавру та інші святині нашої Руси-України, де здобував духовну наснагу та загартовувся в свідомості священичого служіння.
Я вірю, що Провидіння Боже завжди супроводило мене недостойного. Тільки завдяки великій допомозі Всевишнього та Його безмірній милості я пройшов цей відрізок свого життя. З Божого благословення я закінчив духовну семінарію і академію, навчався богослов’ю в православній Греції, займався викладацькою роботою в духовних семінаріях і, нпрешті, став ректором Київської духовної семінарії, а потім і Академії. Озираючись на цей незначний відрізок життя, я все більше і більше розумію, що своїми силами, без особливої допомоги Божої, людина мало що може зробити
Хвилювання і сердечний трепет переповнюють усе моє єство. Тільки віра, що Всесильний Господь милостивий і милосердний, і надія на допомогу Божу підбадьорює і стримує мене в ці відповідальні хвилини
Прошу Вас, Ваше Святійшество, Ваше Блаженство, Високопреосвященні і Преосвященні Владики, зважте на мою неміч і допомагайте мені в служінні, на яке Ви мене сьогодні кличете. Тільки з надією на Ваші святі молитви і Вашу повсякденну підтримку я насмілююсь зробити сьогодні цей вирішальний крок в моєму житті. Помоліться, святі владики, щоб і на мені справдилися слова святого апостола: “Коли хто єпископства бажає, доброго діла бажає” (1Тим. 3,1), щоб чинити його для Святої Христової Церкви і нашого боголюбивого народу. Амінь.”
Я пишаюся своїм сином Богданом, який сьогодні є архієпископом Рівненським і Острозьким Даниїлом і головою відділу зовнішніх церковних зносин...
Я повністю задоволений соціально-політичним становищем своїх дітей, рівнем їх освіти, фахової підготовки. Хто до чого прагнув, те здобув.
Хочу сказати, що будучи ще малим хлопцем, перд тим, як іти до школи, я одержав від свого батька три талани – Віру й Любов до Бога та прихильність до нації, до свого народу. До них я прищепив паростки з доброго дерева, що давало прємні плоди. Вони не дозволяли принизити честь і гідність християнську та національну.
Господь Бог дарував мені дітей у час, коли влада мало не щодня піддавала мене моральним тортурам і знущанням. Були години, коли я вже не думав, що житиму довше. Але все те, слава Богові, минуло. Я намагався прищепити своїм нащадкам, своїм дітям, віру в Бога і любов до України, до її знедоленого народу. І я цього досяг. Мої діти виросли справжніми патріотами рідної землі. Служать Україні вірою і правдою. Це мій найбільший скарб і моя найвища гордість!
Майбутнє нашої нації, майбутнє України буде залежати від того, кого ми будемо виховувати із своїх дітей: патріотів чи ні те ні се... Це виховання треба починати у сім’ї, з колиски. Той, хто надіється лише на школу, може багато втратити.
Я, починаючи зі своєї першої і до останньої дитини, що мені дарував Бог, яких мені народила моя дружина, котра також є із плеяди вірних українців, що віддали своє життя за волю України, виховува своїх дітей в дусі любові і шани до свого народу. Розвиток, навчання, виховання дітей я постійно тримав у полі свого зору. Робив усе можливе, щоб вони росли патріотами. Мої діти це оцінили.
Коли старшого сина Богдана висвячували 23 січня 1992 року на єпископа у Київському Свято-Володимирському соборі, він, виступаючи там з промовою, сказав:
- Я все життя був, як у храмі. Чи то в монастирях, чи то вдома, я знаходився під пильним і добрим батьковим зором, або перед зором Господа Бога.
Він розповів такий епізод. Коли ще навчався в школі, приблизно в шостому класі, то дітям на перерві давали молоко. Бували дні, що молока не привозили, але в п’ятницю воно було завжди. Богдан його не брав і не пив. Учителі казали: «Бери, Богданчику, не бійся! Тут тата і мами немає.» А він відповідав їм:
- Тата й мами немає, а Бог є. Він все бачить! – Так хлопець показав учителям приклад справжньої віри в Бога. Та всеодно вчителі не залишали його в спокої. Постійно агітували вступати до комсомолу. Та він не піддавався на умовляння.
- Вступивши до комсомолу, я змушений буду зректися Бога. А я цього робити не хочу. Я вірю в Бога, - відповідав їм.
Та все ж одного дня вчителі роздали учням анкети, які заповнюють при вступі до комсомолу. Серед інших запитань там було й питання про ставлення до релігії. Кожен учень відповідав на нього по-різному, тільки Богдан написав прямо і чесно: «Я вірю в Бога!»
І от учитель Петро Васильович Марчак, який вів уроки атеїзму, попросив сина розповісти в що саме він вірить, в якого Бога.
- Я вірю в того Бога, в якого вірить увесь християнський світ в ім’я свого спасіння, - відповів Богдан.
- Ну то розкажи нам, що це таке, - наполягав учитель. Інші мовчали. Але тут втрутився в розмову директор школи Віктор Іванович Малишко. Він теж попросив Богдана розповісти про віру в Бога конкретніше, порадив зробити це письмово. І Богдан взявся за справу. Моя дружина довідалась про суперечку, яка виникла навколо синової віри в Бога у школі, попросила мене втрутитись, допомогти синові в цій ситуації.
У той час я був зайнятий священицькими ділами, а ще й господарськими справами вдома. До того ж закінчував вищу духовну школу у Загорську Московської області і не міг приділити синові нажежної уваги. Та все ж таки знайшов час, підійшов до Богдана й поцікавився, чи йому потрібна моя допомога.
Він розповів про ситуацію, в якій опинився, і сказав:
- Якщо ви допоможете, мені буде важко захищатися. Що я сам напишу, те й буду відстоювати…
Написав він цілу петицію і віддав директорові школи, запитавши:
- А чого це я один мав писати такий трактат? Хіба інших віра в Бога не торкається?…
- Тому, що ти у нас – наймудріший, - відповів учитетель. – Діти інших священиків писали, що тато як священик мусить вірити в Бога, а я не мушу, бо не наділений таким саном… А ти писав, що віриш у Бога. От ми й хотіли почитати твоє пояснення цієї віри.
І ось на одну із перерв покликали Богдана в учительську. Там за столом сидять директор і всі вчителі, в тім числі й шкільний атеїст Петро Васильович Марчак.
- Ну що, Богдане, - звертається директор до сина, - ти хочеш нас усіх змусити вірити в Бога?
- Ні, каже син. – Цього я не збираюсь робити. Ви, очевидно, погано читали мій реферат. Там я такого не писав. Ви мене просили розказати на чому грунтується моя віра в Бога. Я розказав. А вірити вам у Бога чи не вірити – справа ваша!
- Ну, нічого, Богдане, каже Марчак. – Ми цю твою відповідь запам’ятаємо.
Після згаданої розмови полеміка між сином і керівництвом школи на деякий час притихла. Навчання йшло своїм ходом. Богдана часто брали в район на змагання з різних предметів, і він показував себе на них блискуче. Але чомусь заслуги приписували не йому, а класу.
Так настає останній навчальний рік. Державні іспити 1975 року. Учням вручили питальники. Богдан опрацював відповіді на кожен білет, що навіть інші учні ними користувалися. Екзаменаційна комісія не стільки питала його по предметах, як по релігії, про Бога. Він каже їм, що вони його релігії не вчили, а тому й не мають права питати. Питайте по предметах. Але де там! Комісія поскладала протоколи, в яких зазначила, що нібито він цілу годинуговорив про релігію, а на предметні питання нічого не відповів, тому члени комісії змушені були поставити йому дуже низькі оцінки – «двійки» і «трійки». Такими оцінками вони помстилися непокірному учневі за його віру в Бога. Ця не справедлива, безсовісна фальсифікація протоколів і безчесна оцінка знань до глибини душі вразили Богдана. Та він, як стоїк, витерпів ці знущання, навіть вдома матері нічого про них не сказав.
Наближався день випуску. Моя дружина багато чого наготувала й дала на випускний вечір. І тут розкривається ця темна історія зі складанням іспитів нашим сином. Шила в мішку не сховаєш. Матері та батьки інших дітей, які складали іспити разом з Богданом, розповіли, як вчителі екзаменували нашого сина.
- І їм не соромно? Він понаписував відповіді на всі білети по іспитових предметах. Ми за його білетами склали іспити на «4» і «5». А вони поставили йому «двійки» і «трійки», - казали окремі випускники.
Завідуюча навчальною частиною школи Віоліна Феодосіївна Стасюк, вислухавши обурення своєї дочки зізналась:
- Людочка, це не я винна, і не Катерина Іванівна. Ці вказівки ми отримали від Петра Васильовича та Віктора Івановича (тобто від атеїста Марчака і директора школи Малишка), а їм дали вказівку з району.
Пізніше ми дізналися, що цю вказівку з району виклопотав Петро Васильович Марчак. Наведена ситуація настільки обурила нас, що дружина хотіла вже все наготоване забрати назад. Але не зробила цього, бо дуже хвилювалася за синове здоров’я. Не знала, як він зреагує на її дії. Богдан з дитинства мав порок серця. Боялась, щоб ця несправедливість не призвела до загострення хвороби.
Ми оберігали його від всіляких зайвих хвилювань. Їздили з ним у Грузію, в Цхалтубо, в знаменитий санаторій, де лікують серцеві хвороби. А ці екзаменаційні тортури могли всі наші старання звести нанівець.
Перед випускним вечором до Богдана підійшли хлопці і дівчата, навіть діти вчителів, котрі входили до складу іспитової комісії, і попросили, щоб він не хвилювався, може все якось перемелеться й оцінки змінять. Просили взяти участь у випускному вечорі і розважитись.
- Ти сам знаєш, - сказав я йому, - що у світі нічого не твориться без Божої волі. Може так і треба. А може ще Бог дасть, що ти будеш тріумфувати над цим усім. А залишишся вдома, будеш сам себе мучити… Він погодився зі мною і пішов на вечір. Випуск пройшов чудово. Богдан нікому ні за що не дорікав. І теж ніхто нічого поганого чи злого не казав. Навпаки, у виступах наголошувалось, що цей клас був особливим і надовго залишиться у пам’яті учнів та вчителів. Домовились, що через п’ять років випускники зберуться на зустріч.
Пройшов час. За десять років Богдан закінчив Одеську духовну семінарію і Загорську духовну академію. Його направили на роботу в Одеську духовну семінарію викладачем, а через рік послали в Грецію, у Салоніки, в міжнародну аспірантуру, де навчання велося на грецькій мові. Та все це було пізніше. А в дні випуску він, бідний, мучився і терзався, куди ж йому податись, в який вуз вступити, якщо в його атестаті трійки. Мав намір вступити в медучилище, щоб вчитися на аптекаря. Але дізнався, що з такими оцінками туди не приймають.
І саме в цей час до нас у гості прийшов чоловік моєї сестри Георгій Георгійович Зегря, директор школи. Він, до речі, рідко коли навідував нас. А цього разу мав якусь важливу сімейну потребу. І цього ж дня, ніби на замовлення, завітав до нас у гості Михайло Васильович Пушкарьов – директор Панківської школи. Він прочув, що вчинили наші вчителі з моїм сином і спеціально приїхав дізнатися чи то правда. Він знав Богдана як доброго учня. Просив мене віддати його на останній рік навчання в Панківську школу, обіцяв випустити із золотою медаллю. А медаль стане надійним пропуском в будь-який вуз.
В ході бесіди обидва директори зачепили питання екзаменів і хотіли влаштувати йому поаторну здачу іспитів, але Богдан відмовився. Ходив сумний, задуманий. Ми обоє в той час дуже переживали за нього, за його здоров’я.
Довго не думаючи, я вирішив поїхати в Одесу, в чоловічий монастир. Там у той час знаходилась Одеська духовна семінарія. Я мав у ній доброго знайомого, архимандрита Никона, який раніше був благочинним у Почаївському монастирі, а потім в Одеському Свято-Успенському чоловічому монастирі займав таку ж посаду. Сам він за національністю був росіянином.
Коли я з’явився туди дуже збентежений і сумний, він це помітив і одразу запитав:
- Што-то отєц Міхаіл нє в духє? Што-то у тєбя дома нє в порядкє?
Я розповів йому про ситуацію, в якій опинився мій син. Він подумав і каже:
- Чєпуха! Давай нам єво сюда!
Між іншим, архимандрит Никон теж добре знав Богдана. Коли він був у Почаївському монастирі благочинним, я із сином, а той зі всією сім’єю неодноразово відвідував Почаївську Лавру. Я пояснив йому, що в табелі Богдана є кілька двійок і трійок.
- Ето нє важно. Нам еті оценкі нє нужни. Своі знанія он покажет здєсь, когда будєт учітца – заспокоїв мене.
Так ми домовилися з благочинним, що він дасть телеграму, на яке число будуть призначені вступні екзамени. Але ми не знали, що й сюди запущені щупальця розвідки. Хтось дізнався про мої наміри послати сина в семінарію і, очевидно, доповів у відповідні інстанції. На той час богдан уже отримав військовий квиток, в якому було написано, що він по хворобі з військового обліку знятий. Отже, перед вступом до семінарії нібито не було ніяких перешкод. Але треба було зібрати всі необхідні документи.
Ми пішли до архієрея, а там саме був наш благочинний Степан Антонович, який, до речі, сказав, що не хотів би псувати нашій дитині кар’єру. Моя дружина відповіла йому, що це благородне рішення і за ним має йти благородна дія. Здавлося, що всі проблематичні питання були відрегульовані. Та тут набігла інша справа, значно складніша. Очевидно наш благочинний доповів уповноваженому про ситуацію з Богданом. І хтось все-таки вставив палку в колеса. Після того, як військомат видав синові військовий квиток, його ще раз викликають у районну лікарню і кладуть на обстеження. Тримають у суворому режимі, нікуди без нагляду не випускають. Коли ж ми просили у лікарів для сина потрібних таблеток чи мікстур, щоб підтримати його здоров’я, відповідь була одна: таких ліків у нас немає. А буде жити, поки буде жити. Вірніше, довго не прожеве. Навіть сама лікарка Раїса Айзиківна Байч не знала, що вона мусить робити. Їй було відоме одне, що він повинен знаходитися у лікарні до перших чисел вересня. А тут 20 серпня приходить телеграма з Одеської духовної семінарії: приїзжайте на здачу іспитів. Богдан же в лікарні. Ми моментально даємо в Одесу знати, яка тут обстановка. Порадились, як вийти із цієї ситуації. Вирішили таємно забрати його з лікарні і літаком відвезти в Одесу.
Я відслужив у церкві службу, поїхав у Чернівці, взяв авіатквитки на Одесу. А наступного дня пішли в лікарню і попросили лікарку відпустити Богдана на день, бо, мовляв, приїхали родичі з Польщі і хочуть побачитися з ним. Богдана відпустили. Ми одразу ж сіли в таксі й поїхали в Чернівецький аеропорт, а звідти полетіли в Одесу. Там нас в аеропорту чекала машина, яка й привезла до семінарії. Син зареєструвався, пройшов мандатну та іспитову комісії, здав екзамени. Сам уповноважений у справах релігій Одеської області суворо звіряв фотокартку з обличчям вступника. Все пройшло нормально. Того ж дня о 16.00 ми вилетіли з Одеси і о 19.30 уже були в Сторожинці в лікарні. Лікарка побачила Богдана і здивувалась:
- Ти вже тут? Міг би ще побути вдома.
Отже, наша відсутність була сприйнята як звичайне явище. Ця операція трималася нами у суворій таємниці. Навіть менші діти нічого про неї не знали. До нас же мало не щодня приходили різні люди й питали, чи Богдан ще в лікарні? Як він там себе почуває? Відповідь була одна: лікується! Все йде добре. Та коли минули вступні іспити, через два дні надійшов з військомату наказ, що Богдана можна відпустити. Лікарка сама була здивована таким поворотом подій. 28-го він був уже вдома, а 30 серпня виїхав до Одеси на навчання.
Минає два місяці і я одержую виклик до уповноваженого в справах релігій в Чернівці. На виклику примітка: «Явитися з довідкою про реєстрацію». Це означало, що він відбере в мене цю довідку і не дозволить більше служити.
Приїзжаю до облвиконкому, заходжу в кабінет до пана Подольського. У нього сидить ще один спіробітник, референт Уричев.
- Де ваш син? – питає Подольський.
- Є мій син, - кажу.
- Де він?
- А що він такого вдіяв, що вся міліція розшукує?
- Ми – гірше міліції, ми КДБ. Зрозуміли?
- Зрозумів. Тільки скажіть, яке він зло зробив, що ви допитуєте таким суворим тоном?
Тоді він понизив тон і каже по російськи:
- Нам надо знать, гдє он?
- Він вчиться в духовній семінарії.
- В какой семінаріі?
- В Одеській.
Вони обидва переглянулист між собою, пошептались і Подольський каже мені:
- Вийдіть в коридор і почекайте.
Я вийшов, став під дверима. Через деякий час викликають і питають:
- Ваш син був у лікарні на обстеженні?
- Був.
- А на вступних екзаменах?
- І на вступних був.
- А сколько у вас синов на імя Богдан? – питає Уричев.
- Один
Вийдіть! – знову різким голосом каже Подольський.
Я вийшов. Через кілька хвилин знову кличуть в кабінет і Подольський каже:
- Через дєсять днєй прінєсітє нам справку о том, што ваш син учітса в сємінаріі.
Я поїхав додому. Пишу листа синові, що потрібна довідка про те, що він навчається в семінарії. Він мені по телефону відповідає, що скоро приїде сам і привезе довідку.
В призначений Подольським день я зайшов до нього і сказава, що скоро син приїде на канікули й привезе довідку. Це обурило уповноваженого, і він вигнав мене із кабінету. На цім все й закінчилося. І хай знає, що в Бога немає нічого неможливого, що Господь сильніший від моральних терористів подольських та уричевих.

Розділ: Пам’яті пастиря | Додано:(17.10.2007)
Переглядів: 1545
Використовуються технології uCoz
ВХІД НА ПОРТАЛ


Copyright Ortodox portal LOGOS © 2017 Використовуються технології uCoz