Чт, 24.08.2017, 01:17
 
Головна Реєстрація Вхід
Зробити стартовою / Додати у Вибране / RSS
ГОЛОВНЕ МЕНЮ
РОЗДІЛИ БІБЛІОТЕКИ
Статті адміністратора
Різні статті
Пам’яті пастиря
Спогади про митрополита Даниїла
Догматичне богослів’я
Церковне право
Новий Завіт
Персоналії
Історія
Проповіді
Дідахі
Вселенське Паравослав’я
Історія Древньої Церкви
Літургіка
Патрологія
Статті грецькою
Статті англійською
Молитовник
Молитви
Книга Правил
ОПИТУВАННЯ
Як Вам наш оновлений портал?
Всього відповідей: 381
Головна » Бібліотека » Пам’яті пастиря

Спогади про Митрополита Даниїла Архиєпископа Білоцерківського Олександра (Решетняка)
Єпископ ДаниїлЗ владикою Даниїлом я познайомився в Одеській семінарії. Вчилися ми в паралельних класах. Через півроку після початку ректор запропонував перевести декількох студентів з першого відразу в другий клас. І в цей список потрапили і ми з митрополитом Даниїлом. Таким чином, коли мене перевели, я опинився з ним в одному класі. Він був іподияконом, а іподиякони, зазвичай, в семінарії - це еліта. Іподияконом він був владики Сергія (Петрова), і тому для решти студентів він був трохи недоступний, бо це було, так би мовити, своє товариство. Особливої дружби під час навчання в семінарії в нас і не було. Після закінчення семінарії ми разом вступили до Московської духовної академії, і ось вже тут ми стали дружити.
І пригадуються мені особливо ті академічні роки, коли всі студенти користувалися шпаргалками. Та Богдан Чокалюк був настільки вимогливим до себе, що ніколи не користувався шпаргалками.  І одного разу був такий випадок – наставав екзамен, і всі студенти страшно боялися його складати; здається, це була історія. Паперові шпаргалки, звичайно ж, використовувати було заборонено, і хтось із місцевих студентів привіз обладнання, і ми прокладали десь дріт, був навушник та мікрофон. Ми працювали весь вечір прокладаючи дріт під плінтусом, а Богдан  прохав: «Не робіть цього», та ми ж відповідно і готувалися до здачі екзамену. І от на ранок, коли в нас екзамен, ми включаємо цей апарат, а він не працює!!! Часу для ремонту не було. Всі нервують, лаються, а Чокалюк і говорить всім, що це він перерізав дрота. Ми, звичайно, були страшенно сердиті на нього, та що поробиш пішли здавати – і як не дивно, всі його чудово здали. Вважаю, що це відбулось завдяки владиці, тоді ще Богдану, тому що він змушував студентів вчитися.
Закінчували ми академію писали кожен роботу, і так сталося, що я, повернувшись на Україну, був призначений на педагогічну діяльність в Одеську духовну семінарію, а він залишався далі в аспірантурі. Пізніше його також взяли викладачем, і з цього моменту в нас і розпочалася міцніша дружба.
Жили ми в семінарії і наші кімнати були поруч, частенько один до одного заходили в гості. Він був дуже суворим викладачем, ну і звичайно ж ставив двійки, а я був завідуючим канцелярії і в мене завжди зберігалися всі відомості з оцінками, і тому частенько вихованці приходили та прохали, щоб підправити оцінку. І от одного дня я виправив вихованцю з двійки на трійку. А Богдан Михайлович Чокалюк чекав коли вихованець, що провинився, прийде перездавати оцінку, а той узяв і поїхав додому. Богдан прийшов до мене і підняв в канцелярії розбирання.
Ми вирішили рукополагатися. Я рукоположився в священики, а його висвятили в диякони. Тобто,  в один день, на Успіння Пресвятої Богородиці. У монастирі ми жили дружно, завжди ділилися всіма труднощами та радощами. Через три роки мене забрали у Відділ зовнішніх церковних зв’язків і послали служити до Карлових Вар - тоді це була Чехословаччина. Ми роз’їхались, та наша дружба продовжувалась.
Через деякий час я дізнався, що його також відрядили навчатися до Греції, міста Салоніки в Національний Університет імені Аристотеля на Богословський факультет. Так, трохи не забув, в Одесі я залишався ще тоді целібатом, а він прийняв чернецтво. І ось уже ієромонах Даниїл навчався в Салоніках. А я ж ніколи раніше не був в Греції, на його запрошення вирішив з’їздити до нього, та мої плани не так вже і швидко здійснилися, як мені хотілося, бо в мене була зламана нога. Нарешті я видужав і домовився на одну із неділь приїхати до нього в Грецію. Я добирався спочатку до Софії, а там уже пересадка на автобус - і доїхав до Салонік. Прибувши, став телефонувати, але ніхто не відповідав, був вечір, грецької мови я, звичайно, не знав, скоро наставала ніч. Я замовив таксі, так-сяк порозумівшись з таксистом, він зрозумів та допоміг, привізши до цього монастиря. Біля монастиря натиснув на дзвінок, до мене вийшов чернець, в якого я запитав про Даниїла, а він відповів, що немає його, дозволивши пройти до кімнати. Не спливло і півгодини, як в кімнаті, де я перебував, з’явився – тоді ще отець Даниїл. Він був надто здивований, коли побачив мене. Чому? Бо поїхав на Афон та збирався повернутися звідти тільки через два дні, оскільки очікував мене пізніше. І раптом він вирішив повернутися раніше до міста. Таким чином Господь допоміг мені в чужій країні.
В монастирі ми пробули два дні, а потім Владика сповістив, що ми поїдемо на Афон. Для мене візу отримали з великими труднощами. Мені дали чернечий одяг і ми погожого літнього ранку відправилися з афонськими ченцями поромом на Святу Гору. З великим душевним трепетом супроводжувалась наша подорож - вперше на Афоні. На священному півострові нас зустріли ченці із Пантелеймонівського монастиря (Русика), і тут вже владика був моїм ходататаєм перед усіма. Нас поселили в келію цього величної обителі, де колись жила царська сім’я, і як розповів нам ігумен, що в ній після того, як тут зупинявся цар Микола, ніхто більше не ночував. Нам відчинили кімнати, в тумбочці лежала дуже древня книга - ”Повчання ченцям” – певне, цю книгу востаннє читав Цесаревич. Ми були на Богослужіннях, молилися, проходили послух, а на Трійцю - Духів день - навіть їздили з ченцями далеко в гори на озеро ловити рибу. Потім ми вирішили з’їздитив Карею - столицю Афону, де знаходиться представництво всіх монастирів. Кораблем ми припливли в кінцеву зупинку Дафнію, де із порту була машина, на якій ми доїхали до Іверського монастиря, а звідти вирішили пройтися пішки до Кареї. Була надзвичайно сприятлива погода, і, йдучи гірськими дорогами, ми милувались чудовими видами Афону; десь паслися мули, іноді проходили ченці, біля скитів, які траплялись на шляху, був виставлений на вулиці лукум з водою для подорожніх, так ми, йдучи, молилися та пригадували минулі роки. В столицю чернечої держави ми прибули пізно ввечері. Знайшли представництво Пантелеймонівського монастиря, де був тільки отець Микола, який радісно нас зустрів. Поспілкувавшись, ми піднялися на другий поверх, але за спиною від ченця пролунали слова: „Тут все чисто, але два роки ніхто не ночував!” Він попередив, щоб ми перевірили, чи немає там змій. Ми дуже перелякались, але, переглянувши нічого, звичайно, не знайшли. Вранці були на літургії, а далі в дорогу, тому що о четвертій в нас пором, щоб дістатися до Пантелеймонівського монастиря.
У той час Афон був ще мало заселений, і туристів було не так багато як сьогодні, проте було дуже багато шакалів і змій. І ось перш ніж вирушити до порома, отець Микола показав нам стежину в горах, якою ми,  дивлячись на верхів’я дерев, повинні дістатись причалу. Йдучи спекотної днини, ми знову згадували, молилися, та просили: “Господи, допоможи нам!” Ми сильно спізнювались, але, на диво,  повз нас проїжджав фургон, а оскільки Владика чудово володів грецькою мовою, то, звернувшись до водія, попросив підвезти нас. Ми, звичайно, встигли, але, як нам пізніше розповіли ченці, що в цьому був великий ризик, адже у нас не було навіть ліхтарика, але Господь та Божа Мати були нам допомогою.
Повернувшись до Салонік наступного дня ввечері, він пішов на лекції в Університет, а я повернувся до своїх пастирських справ у Карлові Вари.
Також і він приїжджав до мене в Прагу, де ми відвідали духовні та історичні пам’ятки цього чудового міста.
Через декілька років він повернувся до Києва, став ректором семінарії і академії, а я продовжував служити в Чехії. Інколи, приїжджаючи до Києва, ми постійно зустрічалися, і часто мені доводилося в нього зупинятись, а він мене умовляв, в свою чергу, переконував залишитись у Києві, повернутися на Україну. Пригадую, була осінь, ми прийшли у Феодосіївський монастир, де він переконливо прохав мене залишитись. Він щиро вірив, що в Україні буде Помісна Церква, і для цього докладав максимум зусиль, і все-таки зумів мене переконати. Для мене це був дуже важливий і відповідальний крок.
Пізніше, коли він став керуючим Рівненською єпархією, я, їдучи до Праги, завжди заїжджав до нього, а він гостинно мене приймав. Приїжджав я до нього і кілька разів на Покрову.
Коли  ж він захворів, я йому прагнув підказати ще якісь ліки, але не встиг. Я завжди наголошував, що потрібно лікуватись та дбати про своє здоров’я, а йому ніколи не вистачало часу думати про себе.
Я можу засвідчити, що він, як добрий Архіпастир все своє життя присвятив будівництву Української Помісної Православної Церкви Київського Патріархату.

Із книги "ДОБРИЙ ПАСТИР"

Розділ: Пам’яті пастиря | Додано:(21.10.2007)
Переглядів: 715
Використовуються технології uCoz
ВХІД НА ПОРТАЛ


Copyright Ortodox portal LOGOS © 2017 Використовуються технології uCoz