Вт, 27.06.2017, 22:54
 
Головна Реєстрація Вхід
Зробити стартовою / Додати у Вибране / RSS
ГОЛОВНЕ МЕНЮ
РОЗДІЛИ БІБЛІОТЕКИ
Статті адміністратора
Різні статті
Пам’яті пастиря
Спогади про митрополита Даниїла
Догматичне богослів’я
Церковне право
Новий Завіт
Персоналії
Історія
Проповіді
Дідахі
Вселенське Паравослав’я
Історія Древньої Церкви
Літургіка
Патрологія
Статті грецькою
Статті англійською
Молитовник
Молитви
Книга Правил
ОПИТУВАННЯ
В якій сфері суспільного життя Церква повинна приймати активну участь?
Всього відповідей: 510
Головна » Бібліотека » Пам’яті пастиря

Спогади про Митрополита Даниїла Архиєпископа Переяслав-Хмельницького Димитрія (Рудюка), ректора КПБА
Раптово і поспішно у вічність від нас відійшов архіпастир, митрополит Рівненський і Острозький Даниїл. Бог, у якого влада життя і смерті, покликав у Свої небесні оселі владику Даниїла, як кажуть, у розквіті сил. Він ще багато міг би потрудитися для блага, становлення і утвердження єдиної Помісної Православної Української Церкви. В дні розлуки з ним було видно, що по-справжньому тужили всі, хто знав митрополита близько і не дуже. Але, здається в нашій Церкві дуже мало таких, які зовсім не знали архіпастиря. Адже владика впродовж 10 років був ректором Київської Духовної Академії і Семінарії. Вік не малий для того, щоб своїми посильними трудами внести лепту в розбудову Церкви і особливо священичих кадрів. І в тих, хто під його керівництвом навчався в Академії і Семінарії, збереглася шана і любов до свого ректора на все життя. Саме цим можна пояснити таку кількість присутнього духовенства звідусіль на погребінні митрополита Даниїла у м. Рівному. Більшість із них були славними його питомцями і вихованцями.
З кліриками Еладської Церкви та ЕкзархіїВладику я знав ще з початку 90-х минулого буремного ХХ століття. Спочатку він був інспектором, а потім виконуючим обов’язки ректора в Київській Духовній Семінарії, яка знаходилась тоді у Лаврі, ще до розділення українського православ’я. Моє знайомство з ним тоді не було таким близьким. Я був студентом історичного факультету Київського університету і час від часу приходив на курси викладачів Закону Божого до Лаври. Там, в читальній залі бібліотеки, щойно відремонтованого корпусу, проходили вечірні заняття для тих, хто дійсно бажав викладати Закон Божий. Часто лекції читав нам тодішній ректор протоієрей Петро Влодек, бачив я там і майбутнього митрополита Даниїла. 1992 рік став переломним у його подальшому священичому житті. Він свідомо підтримав створення в України Помісної Православної Церкви Київського Патріархату. Покійний владика ніколи не розповідав, як усе це відбулося, принаймні я ніколи від нього таких розповідей не чув. Але знаю від інших, що ігумен Даниїл залишив там у Лаврі в своїх ректорських покоях чималу власну бібліотеку і церковний одяг, ризи, митри тощо. Їх йому просто не віддали, бо він підтримав сторону митрополита Київського і всієї України Філарета. Монахи ж Лаври і деякі викладачі підтримали щойно призначеного до Києва митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира (Сабодана). Не було тоді єдності і серед вихованців Семінарії. Майже половина із них підтримали позицію свого ректора і стали основою для відновлення Семінарії Київського Патріархату в будинку-стилобаті Андріївської церкви. Ректором Семінарії, а через рік у 1993 році і Академії, став архімандрит Даниїл.    
1994 року я закінчив Київський університет і вже на початок навчального року був призначений митрополитом Київським Філаретом на посаду викладача історії України в Київській духовній семінарії. Цей предмет та історію Української Православної Церкви я читав аж до закінчення ректорства владики Даниїла і призначення його на Рівненську кафедру. Під його керівництвом я не тільки читав ці історичні предмети, але й і навчався паралельно в Семінарії, а потім в Академії. Владика ретельно за цим слідкував і пам'ятаю, що сам призначав мені теми творів з Святого Письма Нового Завіту, яке він читав в Академії і Семінарії.
В 90-ті роки столичні Київські духовні школи проходили період свого становлення. Як в Лаврі, так і вже в будинку-стилобаті Андріївської церкви, відчувався цей процес відродження. Всі трудилися із завзяттям та ентузіазмом. Адже зупинене атеїстичною владою 1961 року навчання в Київській духовній семінарії, яка, до речі, тоді знаходилася саме в цьому будинку-стилобаті, давалося взнаки. Перш за все бракувало бібліотеки, навчальних посібників українською мовою. Певна економічна скрута також була помітною. Пригадую, як 1993 року Священний Синод УПЦ Київського Патріархату призначив опікуном духовних столичних шкіл митрополита Київського Філарета, Заступника Патріарха, і блаженнійший владика постійно за допомогою ректора, архимандрита Даниїла, керував духовними Академією і Семінарією.
90-ті роки, а особливо їх перша половина, були і роками становлення нашої Помісної Української Православної Церкви Київського Патріархату. Будучи секретарем блаженнішого митрополита Філарета, я багато знав проблем, пов’язаних перш за все із вищою ієрархією. Брак відчувався не тільки в священичих кадрах, але й в самих архієреях. Архимандрит Даниїл не був тим священнослужителем, який будь-якою ціною прагнув висвяти в єпископи, домагався архиєрейського сану. Я знаю, що він декілька разів відмовлявся від єпископського служіння. Але цей час настав узимку 1994 року. Відтоді владика Даниїл взяв на себе ще більший і відповідальний хрест служіння на посаді ректора в архієрейському сані.
Владика постійно відправляв богослужіння в академічному храмі святого апостола і євангелиста Іоана Богослова. Це був трапезний храм-свідок величної історії Свято-Михайлівського Золотоверхого собору і монастиря. Це була єдина церковна споруда, яка уціліла на території зруйнованого Золотоверхого монастиря. Із цієї маленької церковці і полум’яних молитв владики ректора, викладачів, вихованців та студентів, прекрасного співу академічного хору розпочалося відродження Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря. 3 жовтня 1995 року увечері, напередодні дня пам яті святого Димитрія (Туптала), митрополита Ростовського, владика ректор, який обіймав посаду намісника, здійснив мій постриг у чернецтво. Відтоді  я став першим насельником майбутнього відродженого монастиря.
Незабутніми стали наші поїздки до Афін і Константинополя. На початку, 2000 року Вселенський Патріархат став більше цікавитися становищем Православ’я в Україні. Після Пасхи на другому тижні владика Даниїл вирушив спочатку до Афін, а потім до Константинополя. В цій першій поїздці владики супроводжував його і я, тоді ще архімандрит. Ми зупинилися в тодішнього екзарха Київського Патріархату в Греції, нині покійного митрополита Тимофія, і мали ряд зустрічей із чільними представниками Еладської Церкви, також побували в одному із монастирів, які юрисдикційно належали Константинопольському Патріархату. Пам’ятаю, що ігумен монастиря Амфілохій супроводжував нас до Фесалонік на зустріч із генеральним секретарем Синоду Вселенської Патріархії, митрополитом Філадельфійським Мелітоном. Владика Даниїл завжди справно провадив переговори. Він добре володів ситуацією. Говорив з митрополитом грецькою мовою. Адже свого часу він тут у Фесалоніках і навчався. Разом з владикою ми відвідали головний собор Фесалонік на честь святого великомученика Димитрія, мощі якого тут і спочивають. Ця зустріч стала результатом нашої поїздки до Константинополя і зустрічі із Вселенським Патріархом Варфоломієм. Після цього ми ще не раз з владикою бували в подібних поїздках до Константинополя, зустрічались з митрополитом Мелітоном, з Патріархом Варфоломієм. Владику там дуже добре сприймали, він був носієм, до певної міри, традицій греків. Разом із ним ми побували і на переговорах між Вселенським і Московським патріархатами і в Цюріху. Це був уже 2001 рік. Головним із цих зустрічей було те, що владика Даниїл міг добре подавати інформацію про стан справ з Українським православ’ям. Його більш сприймали, аніж представників іншої делегації УАПЦ на чолі з митрополитом Мефодієм. Радились із ним. Він був дійсно для Вселенської Патріархії своєю людиною. Останній раз ми побували в Константинополі вже в складі офіційної державної делегації на чолі з тодішнім державним секретарем Олександром Зінченком. Владика Даниїл завжди був задоволений такими зустрічами. Він дійсно по-справжньому переживав за долю Української Церкви Київського Патріархату і вважав, що вона не тільки в наших руках, але й і в руках зовнішнього головного чинника – Вселенської Патріархії.
Митрополит Даниїл, перебуваючи останні роки на Рівненській кафедрі, зробив для неї багато. Всюди тут відчувався суворий церковний порядок і канонічна дисципліна. Він не любив зайвого. Часто відправляв богослужіння і їздив з архіпастирськими візитами по парафіях. Він дбав і про чернече життя в єпархії, особливо про Георгіївський скит на Козацьких могилах. Ми спільно бували з ним на наукових конференціях в Острозькій Академії. Владика дуже хотів, щоб в цьому Національному університеті був храм і він дожив до цього часу. Незадовго до його упокоєння, 30 жовтня храм на честь преподобного князя Федора Острозького освятили.
Владика серйозно захворів серед вересня 2005 року. Його і так неміцне здоров’я підупало. Коли він приїздив на переговори до Києва з УАПЦ, його стан був уже важким. Всі це помічали. Але владика тримався завжди смиренно, ніколи не скаржився на свої хвороби. Одна деталь закарбувалась мені в пам’яті, коли він в Острозі, якось по-дивному, з доброти, просив сказати про нього кілька слів на телевізійну камеру. Місцеве телебачення знімало про його архіпастирські труди фільм. Це був останній раз, коли ми бачились. За півтора місяці владики не стало…

Вічна йому пам’ять.

 

Розділ: Пам’яті пастиря | Додано:(23.10.2007)
Переглядів: 762
Використовуються технології uCoz
ВХІД НА ПОРТАЛ


Copyright Ortodox portal LOGOS © 2017 Використовуються технології uCoz