Вт, 17.10.2017, 11:19
 
Головна Реєстрація Вхід
Зробити стартовою / Додати у Вибране / RSS
ГОЛОВНЕ МЕНЮ
РОЗДІЛИ БІБЛІОТЕКИ
Статті адміністратора
Різні статті
Пам’яті пастиря
Спогади про митрополита Даниїла
Догматичне богослів’я
Церковне право
Новий Завіт
Персоналії
Історія
Проповіді
Дідахі
Вселенське Паравослав’я
Історія Древньої Церкви
Літургіка
Патрологія
Статті грецькою
Статті англійською
Молитовник
Молитви
Книга Правил
ОПИТУВАННЯ
Православна Церква в Україні повинна бути?
Всього відповідей: 783
Головна » Бібліотека » Пам’яті пастиря

Спогади протоієрея Андрія Власенка про митрополита Даниїла
«Останній візантієць»

Чорні, як маслини, очі і смоляна борода. Із очей випромінюється невгасимий пломінь богомислія, а у бороді ховається добра, хоч і не без сарказму, стримана усмішка.
Таким я побачив його уперше, у 1992-му, коли був зарахований на перший курс Київської духовної семінарії. Таким найчастіше постає Владика Даниїл у пам’яті й нині — мій незабутній учитель, мій взірцевий “візантієць”, котрий якимось дивом через століття потрапив до нашої епохи...

І
Звісно, не фенотип визначає особистість. Та все ж таки... Вже після перших розмов із новим ректором щойно пробудженої до життя автокефальної “бурси” мої візантійські алюзії знайшли повне виправдання, —  щоправда, попервах у біографічно-фонетичних ознаках. Доладу склалися і студії майбутнього Владики у Салоніках, і його вільне володіння грецькою, і навіть та невловимо-шепелява “тета”, котра невимушено зривалася із язика буковинського “елліна”.   
Втім, дуже скоро я запізнався і з “онтологічним” візантійством молодого ректора. І найперше це стосувалося сили й карбованої чіткості його богословської думки. Я знав, що ми майже ровесники, але дистанцію між нами відчув і виміряв одразу, — свої лекції отець Даниїл читав зовсім не так, як інші викладачі. (Маючи за спиною сімнадцять років навчання в різних інститутах та аспірантурах, як світських, так і духовних, стверджую це цілком авторитетно). Іноді я ловив себе на крамольній думці, що, ймовірно, приблизно так звертався до слухачів Климент Александрійський чи навіть святий Григорій Палама. Хоча в чому тут крамола? Адже глухий голос майбутнього Владики бринів воістину святоотецькою владою...  
Ось, приміром, він розмірковує над суб’єктивізмом історії, пояснюючи значення “істора” — живого свідка подій. І стає зрозумілим, що розшифровка палімпсестів минулого — не лише цікаве, а й дуже православне і  корисне для спасіння душі заняття, на відміну, скажімо, від псевдоцерковної московської методи промивання мізків.
А ось отець архімандрит переконує злісних націоналістів-автокефалістів (в тому числі й мене) в красі й богоданості церковнослов’янської мови. І за ним, як за архістратигом, вилаштовуються фаланги пом’якшених “Г” і українізованих ятів, здіймаються бастіони двоїни і  кличного відмінку. Так це ж та сама українська, тільки древня! Це було воістину епохальне відкриття для деяких гарячих голів...

ІІ
На щастя, моє спілкування з  Митрополитом Даниїлом не обмежилося самим лише навчальним процесом. Обов’язки у Патріархії (де я у середині 1990-х  деякий час обіймав різні посади) дозволили не лише часто бачитися, а й тісно спілкуватися із шановним Владикою. Запам’яталося різне. Наприклад, як ми до пізнього разом засиджувалися на Пушкінській, готуючи документи для передачі Київському Патріархатові Андріївської церкви та так званої Малої Софії — трапезного храму Свято-Софіївського монастиря. Ні, це була не канцелярщина, а енциклопедичні екскурси (звісно, з боку Владики) в історію Церкви та християнського мистецтва, пошуки й формулювання блискучих аргументів на користь необхідності відновлення богослужінь у сплюндрованих радянською музеєфікацією святинях. І, слід сказати, навіть затяті супротивники такого рішення (йдеться про співробітників заповідника “Свята Софія”) не встояли перед духовною перевагою справжнього пастиря. А дехто з них навіть визнав свою неправоту... Чого не скажеш про високопоставлених чиновників, котрі всіма силами зволікали із передачею храмів їхньому справжньому власникові — православному українському народові. Вони ж бо знали, на що чекають: надходив червень 1994-го, початок кучмівського правління і гонінь на українську Церкву...  
А ось іще один епізод — трагічний і значущий. Удвох із Владикою за рішенням церковноначалія ми вирушили до Луцька, аби взяти участь у похороні трагічно загиблого Митрополита Іоана (Боднарчука) — першого ієрарха втретє відновленої УАПЦ. Після богослужіння у Троїцькому кафедральному соборі на нас очікувала довга путь — через усю Волинь і Тернопілля до маленького села Івано-Пусте, батьківщини спочилого, де мав знайти останній притулок бунтівний архієрей. Звісно, дорогою ми не мовчали: молилися за спокій душі Митрополита Іоана  і розмовляли — про Церкву й державу, Промисел Божий і людську волю, велич світильників нації  і ницість яничарів. І чомусь саме цей шлях, що скінчився глупої ночі, — повз згорьовані села і непоказні дерев’яні церковці, — тепер, крізь роки, поєднався в уяві із хресним шляхом самого Владики Даниїла...

ІІІ
І в останні роки Митрополита Рівненського і Острозького Даниїла ми продовжували зустрічатися, хоча й не так часто, як мені того хотілося. Здавалося б, скільки там до того Рівного, та, либонь, гріхи не пускали. Та й в Києві за його численними архієрейськими клопотами випадало перекинутися хіба кількома загальними фразами. В такі моменти він нагадув мені обложений турками Константинополь — вже безнадійно хворий, але нездоланний за визначенням...
Ось так я і не встиг покаятися перед Владикою у одному своєму зухвальстві, яке пригадалося перед самою кончиною учителя. Ще будучи студентом духовної Академії, мав необережність запитати у нього, чи не призначено чергового іспита на котресь церковне свято. І почув у відповідь пронизливо-мудру архіпастирську настанову: “Отче Андрію, запам’ятайте на все життя: Ви не один такий побожний, — ми теж люди віруючі”.  
Я пам’ятаю, Владико.
Розділ: Пам’яті пастиря | Додано:(04.11.2007)
Переглядів: 2734
Використовуються технології uCoz
ВХІД НА ПОРТАЛ


Copyright Ortodox portal LOGOS © 2017 Використовуються технології uCoz