Моє знайомство з Владикою Даниїлом  співпало з першим періодом становлення Київського Патріархату, цим нелегким для Української Церкви і для її діячів часом. Дуже вчасно життя подарувало мені зустріч з цією багато в чому досі незбагненною людиною. Сталося це в період доленосних для України змін, що безпосередньо торкнулися кожного з нас. Новий державний устрій, оновлення менталітету, чужа на той час ідеологія крокували на нас твердою ходою, зухвало кидаючи виклик усталеності і підриваючи звичні норми життя. Прийняти його могли лише духовно незламні особистості, які рішуче виходили на арену боротьби за наші культурні і духовні цінності, тим самим засвідчуючи здатність мирно, тихою сапою - але творити свою реальність, не піддаючись провокаціям зовнішніх обставин. Такою людиною-борцем був Владика Даниїл. Мені особисто ця людина допомогла адаптуватися до нових реалій життя, утвердження яких супроводжувалось певним вакуумом, що утворився у моральному підґрунті, торкнувся загальнолюдських цінностей, на якийсь час вніс хаос у світогляд.
Під впливом нових підходів і технологій, які нам нав’язувалися і нав’язуються, мимоволі змінюється наша ідеологія, стиль життя. Ми постали перед вибором тоді, коли не в наших силах було його зробити. Вибором, як здавалося, між минулим, в яке не було вороття, та майбутнім, що, з огляду на «нові цінності» обіцяло принести лише зубожіння моралі, банкрутство душ та втрату життєвих орієнтирів. Владика Даниїл дуже допоміг мені адаптуватися до нового життя через класичні цінності та постулати Православ’я. Вдивившись в глибину моїх переживань, він не лише знову посіяв в моїй душі зерна мудрості, любові, надії, але й допоміг тим зернам зійти й дати врожай. Владика перекинув місток між моїм минулим світоглядом та сьогоденням, що дозволило мені не лише адаптуватися серед нових ідеологем, а й матеріалізувати свій робочий стан. Я спокійно прийняв нові технології бізнесу, більш м’яко ввійшов до нової дійсності соціального, економічного життя, зрозумів і пізнав глибше сам себе. Все це зробило мене здатним усвідомити рефлекси та мотивацію людей сьогоднішнього світу, і таким чином, примиритись з новими підходами, згідно з якими кожен виживає сам по собі, а егоїзм членів суспільства є основою ліберальних цінностей, де лише творчі амбіції є стрижнем світогляду.  Це дало мені ключ до позитивного сприйняття всіх людей без виключення, якими б вони не були. Іншими словами, мої намагання слідувати  рекомендаціям Високопреосвященнійшого Даниїла щодо заповіді: «Возлюби ближнього свого» принесли неоціненні плоди.  
Я вдячний йому за допомогу у переродженні та зміцненні мого життєвого переконання, що людина гармонійна лише тоді, коли працює задля чогось і задля когось. Коли ж людське життя спрямовується проти собі подібних, це обертається втратою чогось високого, певної істини, заради якої варто жити далі й жертвувати. Для Владики Даниїла великою мрією, його задумом, було утвердження незалежної Української Помісної Православної Церкви. Цим він неабияк підтвердив, що в його жилах текла кров його мужніх предків, борців за духовну свободу і державну незалежність українства!
За благословенням власника, я мав можливість брати скромну участь у підтримці зведення і розвитку Михайлівського Золотоверхого собору в Києві, а також сприяв поліпшенню харчування київських семінаристів і поповнення бібліотечного фонду семінарії і академії. Я не сподівався, що мої скромні зусилля публічно будуть відзначені Високопреосвященнійшим Даниїлом перед зібранням найпершого складу випускників семінарії. Тож пропонуючи мені взяти слово, Владика звернувся до них так:
«Подивіться на цю людину і вознесіть за нього свою молитву до Бога, адже завдяки і його зусиллям в нас було світло і тепло взимку і ми мали харчі на столі. Ми не жили розкішно, та мали достатньо, щоб продовжувати свою працю й навчання».
Мене вразила не так приділена мені увага, як глибока вдячність цього вчинку.  Хоча я сам завжди намагався діяти так, щоб ліва рука не знала, що робить права, спостерігаючи за життям Владики, усвідомив, що скромність може бути безмежною. Маючи багато заслуг, людина мовчала про них, вказуючи на досягнення інших. Його добрі слова були для мене і, думаю, для багатьох інших живим стимулом, дієвим заохоченням до вчинків  милосердя. Це неабиякий талант – вміти викликати в інших щиру мотивацію до взаємодопомоги через причетність не лише до минулого, а й до сьогодення. Причетність, відвертість якої і творить майбутнє.  Я радий, що Владика мене рекомендував, як людину, до якої можна звернутися, якщо буде скрутно.
Тим, що в Свято-Михайлівському монастирі, мої діти побачили татове ім’я, викарбуване на стінах християнської святині, я теж завдячую йому. Мені приємно, бо мої сини знають, що я робив добру справу серед інших людей.
Отакий в мене був зв’язок із тим, кого нема з нами.  


Хочу окреслити той образ особистості Владики Даниїла, який залишився назавжди в моїй пам’яті.  Своїм життєвим шляхом Митрополит, на моє глибоке переконання, поставив відбиток найвищої людської честі, відданості, благородства не лише в межах української культури, а й на планетарному рівні. Він був унікальною людиною з надзвичайно багатим внутрішнім світом, особистістю душевно невичерпною, яка стала взірцем духовної самодисципліни, неухильності в служінні своєму покликанню відкривати людям Божу любов.
Воістину, єдиний шлях до Бога – через любов до Сина його: Боголюдини Ісуса Христа, а відтак, щира любов до ближнього свого. Дехто дивується, що навіть даючи милостиню, жертвуючи грошима, не може відкрити шлях до духовної повноти, безмежної гармонії світовідчуття. І я зрозумів, чому це відбувається, завдячуючи цій людині, яку жертовність так прикрашала! Владика Даниїл віддавав всього себе служінню Богові і людям.
Лише згодом я зрозумів, з чого народжується істинна готовність до саможертви: з того стану, коли тобою керує колосальне відчуття любові! Це може бути любов до жінки, до рідної землі, до дітей, і, нарешті, любов до Бога, що Він є все. Я бачу жертовність Даниїла як таку любов. Ця незвичайна людина відрізнялася від інших тим, що Бог вшанував його своїм найвищим визнанням: даром любові - такої всеохоплюючої, такої безмежної! Будучи поряд з ним, я раптом відчув, як боляче нести той дивний дар, що є, водночас, хрестом. Це колосально важка праця, яка триває вдень і вночі на всіх рівнях життєдіяльності людини – навіть уві сні! Без зовнішнього енергетичного підживлення цю ношу, мабуть, не здужати. Якщо ж це можливо, то ми, певно, маємо справу з постаттю надзвичайно величною, з особистістю, яка мала резерв колосальних масштабів, ресурс невичерпного розвитку і нескінчених можливостей.
Певно, усвідомлення того, що ти маєш таку величезну силу, якої інші не володіють, виховує в праведній людині іншу чудесну рису – скромність. Незбагненна, вона вражала мене в цій людині-миротворцеві. Я був свідком того,  як завдячуючи скромності, Владика вмів об’єднати людей різних політичних поглядів, конфесійних сповідань та життєвих філософій. Він однаково відносився і прислухався до кожного, переконаний у істині, що всі люди народжені рівними. Віра в це спонукала його до миротворчості та єднання.  
Сьогодні Президент намагається закласти національну філософію на засадах об’єднання українців під гаслами, які покликані консолідувати нашу націю та зміцнити загальнонародний дух. Владика Даниїл ще 10 років тому усвідомлював глибокий зміст, який несе в собі істинна національна єдність, таємнича духовна близькість людей, яких породила одна земля, єдина віра, спільна культура та історія. Ця його любов до нас усіх, таких різних, і таких рівних, була ним не лише відтворена у його ставленні до оточуючих, але й ненав’язливо пропагована, як єдиний шлях до примирення.
І що мене завжди вражало: навіть у хворобі, коли йому було зле, він все одно ніс свій хрест: любові, служіння Церкві, збереження християнських цінностей, відданості Богові. Це колосальна відповідальність!  
Я досі відчуваю величезну скорботу, викликану передчасним відходом Владики Даниїла у світ, з якого ще ніхто не повертався.


Владика був духівником великого Пріорату Ордену Святого Станіслава. Кожна інвеститура, яку він відслужував, закінчувалась не лише Богослужінням, але й проникливим словом до нагороджених. Не повторюючись, він завжди резюмував новий склад людей, невтомно  закликаючи їх до благородних вчинків, благодійництва, прояву найкращих рис людини. Завдячуючи йому, служіння членів Ордену задля блага після отримання ними нагороди наповнювалося новим змістом.  Саму ж відзнаку Владика вміло подавав як велику честь, якою вшановуються лише обрані, що спонукало орденоносців брати на себе відповідальність за власне духовно-інтелектуальне вдосконалення та обов’язок чинити дії лише благородні, що несуть добро всім людським створінням. Проповіді цього відданого служителя Православної церкви зворушували серця учасників урочистостей Ордену Святого Станіслава, робили ритуал духовно багатим, додавали не лише атрибутики чогось священного, але й надихали нас усіх динамікою вищої енергії.
Пріорат, маючи в рамках Ордену православну специфіку, пробував знайти духовного наставництва у Вселенського Патріарха з метою набуття канонічної нейтральності для всіх його членів. Послом миру та єднання виступив в цій ситуації Високопресвященнійший Даниїл. Будучи талановитим дипломатом, Владика демонстрував вишуканість у спілкуванні з високими людьми світу цього, доброзичливість й легкість в стосунках з народом. Його поважали та любили. Його наставництва потребували. З ним рахувалися.  Однією з ілюстрацій такого ставлення стала наша зустріч з Його Всесвятістю Константинопольським Патріархом Варфоломієм та його найближчим оточенням. Особисто для мене вона була першою. І я став свідком того, з якою великою шаною приймав Вселенський Патріарх Владику Даниїла під час переговорів, дослухаючись до його рекомендацій стосовно нас та до наших власних аргументів. Під час перемовин Його Всесвятість дав доручення нас почастувати, а Владика нахилився до мене і пошепки мовив: «Прорив зроблено! Ви вже близькі, уже свої, Вас тепер сприймають всерйоз».
І не наші сувеніри, не сповнені досягнень послужні списки, поважні титули, а саме людяність контакту, відчуття одне одного, спричинили перші успіхи нашої місії. Без характеристики, даної нам Владикою в Константинополі, без його перекладу, участі в переговорах ми б не досягли цього. Його там  сприймали як свого, поважали як далеко непересічну  унікальну особистість.


Ми з Владикою співпрацювали в роботі, що проводилася в Рівненській єпархії Українській Православної Церкви Київського Патріархату. Регіон цей є дуже непростим з точки зору необхідності владнання інтересів різних церков, протестантських течій та релігійних сект. Зокрема, це стосується представників найбільшої в Європі протестантської течії євангелістів.  Митрополиту, завдяки його мудрості, миротворчості вдавалося розв’язувати будь-які непорозуміння.
Ми разом з шановним братом Владики, паном Святославом Чокалюком,  відвідували Козацькі могили часів битви під Берестечком. Митрополит прагнув відновити традиції вшанування загиблих на зламах української історії козаків. Дуже багато зробив для відтворення та відбудови історичних та культурних пам’яток Рівненщини, одна з яких - Свято-Покровський Кафедральний собор в м. Рівне, у розбудові якого мав честь брати участь і я.
Владика буд на рідкість добрим господарем, і водночас, проявив себе як обдарований політик, який не просто стояв на передньому фланзі західної цивілізації з точки зору західного розуміння духовності, але й знайшов можливість підтвердити цінності православ’я через доброту, щирість, примирення, відновлення національних традицій. Він значно посприяв тому, щоб нове на той час керівництво області в особі Голови Рівненської обласної державної адміністрації пана Василя Михайловича Червонія пом’якшало свою войовничість і запал та налагодило відносини з політичними опонентами. Владика мав добрі відносини з екс-губернатором і, не зважаючи ні на що, кожного разу закликав до компромісів та просив гасити його закиди та революційні наміри категоріями миротворців.

 
Людина переростає себе для того, щоб відкрити більш повно, більш глибоко реальність, що її оточує. І я вірю, що дух Даниїла, а в миру Богдана Чокалюка, здійснив це перевтілення, набувши більш високого рівня існування, відкривши можливості такого масштабу, який людині смертній поки що не дано осягнути. Ми можемо лише робити сповнені надій припущення, і звертати наші молитви до Бога з тим, щоб Він подарував душі Даниїла щасливе життя в Царстві небесному – як винагороду за віддане служіння Йому тут, на землі. В цьому розумінні людина, що пішла в інший світ, житиме завжди.
Господня заповідь «Любіть один одного» була поміж найулюбленіших у Митрополита. Він твердо знав, що любов є єдиною істинно творчою силою, що здатна змінювати реальність. Дивлячись на ближнього, немов на ікону, узріти його вдосконаленим раніше, ніж він таким стане, свідомо не помічаючи хиб, викинувши їх з власної реальності – це творчість, здатність до якої є дитям любові. Тут ми говоримо про категорію боголюдини. Адже творити – це виключно Божа справа. Якщо ж творець – людина, то вона вже набуває схожості з образом Божим. І  ми всі повинні прагнути до того, щоб стати «подібно Богу». Цьому вчить християнство -  цьому вчив Даниїл.
Пам’ять про цю людину є моєю совістю, частиною найважчого періоду мого життя. Поки я житиму, в мені ця пам’ять прикладу доброти, самовідданості та служіння людям буде додавати мені енергії, зміцнювати дух у нескінченій боротьбі за вдосконалення з самим собою та намірами втілити в своєму характері та способі життя заповідь „Возлюби ближнього як самого себе”.
Він залишиться вчителем для сотень учнів, що понесуть у світ його світогляд, його розуміння буття, втілять його бачення шляхів вдосконалення світу. Впевнений, що він озброїв своїх вихованців таким набором переконань, тиражуючи які, вони зможуть повноцінно самореалізуватися, відкрити самих себе і світ через добровільно взяту відповідальність нести  місію Богослужіння.  
Митрополит Даниїл був одним з тих, хто забезпечував низьку температуру соціуму і працюючи в зонах високого соціального кипіння, зміг понизити його градус, тим самим не давши можливість останній краплі запалити вогонь войовничості. Цим Владика зробив свій внесок в безкровний розвиток України на новому для неї шляху, а отже, допоміг зберегти життя і спокій тисячам і тисячам людей, які самі того не підозрюючи,  зобов’язані йому мирним і неконфліктним середовищем сьогоднішнього існування як них самих, так і їхніх дітей.
Житиме його дух, філософія, принципи та мрії – і, як і багато інших шанувальників Владики Даниїла, я маю глибоку надію, що всі його сокровенні задуми, втілені у залишених ним книгах, лекціях, проповідях, будуть знов і знов перечитуватися, усвідомлюватися, лунати з вуст наступників цієї глибоковіруючої людини.