Сб, 23.09.2017, 02:10
 
Головна Реєстрація Вхід
Зробити стартовою / Додати у Вибране / RSS
ГОЛОВНЕ МЕНЮ
РОЗДІЛИ БІБЛІОТЕКИ
Статті адміністратора
Різні статті
Пам’яті пастиря
Спогади про митрополита Даниїла
Догматичне богослів’я
Церковне право
Новий Завіт
Персоналії
Історія
Проповіді
Дідахі
Вселенське Паравослав’я
Історія Древньої Церкви
Літургіка
Патрологія
Статті грецькою
Статті англійською
Молитовник
Молитви
Книга Правил
ОПИТУВАННЯ
На якій мові повинно звершуватись богослужіння в храмі?
Всього відповідей: 902
Головна » Бібліотека » Церковне право

Церковне право – закон життя Церкви

Церковне право як таке, виникло завдяки появі і поширення у світі християнської релігії, яка об’єднала своїх послідовників в особливу інституцію, - Церкву. Сама назва “Церква” носить винятковий характер, оскільки йдеться про релігійну інституцію, яка повністю відрізняється від решти суспільних (світських) упорядкувань, і проникла в свідомість і в життя народів одночасно з появою християнства.

Дохристиянська епоха не знала ані релігії, відокремленої від національності, ані релігійної спільноти, яка би різнилася від держави. Скільки було народів, стільки ж існувало і релігій, як національний відбиток особливого релігійного світогляду, притаманного тому чи іншому народові, – такий світогляд в Біблії називається язичницьким. Релігія, як і мова, становила в древності головну відмітну рису кожного народу і заразом – переважала в духовному і соціальному житті. Первісні держави на сході носили характер теократій: воля національних богів керувала всім громадським життям народу, диктувала устами жреців закони, вирішувала питання про право і неправо. Таким чином, релігійне і політичне життя спиралося на одні і ті самі засади, релігія і право становили одне і те ж саме. Але політичний геній європейських народів давнини, особливо римлян, створив, на противагу східним теократіям, світську, чисто правову державу, в якій релігія була вже не панівним, а підлеглим складником, підпорядкованим державним інтересам і цілям.

Рим, підкоряючи народи, підкоряв і їхніх богів, яким у часи імперії, тобто в епоху появи та розширення у світі християнства, надавав місце в своєму пантеоні, як і підкореним народам – право римського громадянства. Тому визнавалося за необхідне приносити місцевим (тобто римським) богам жертви і звершувати інші релігійні обряди. Відповідно до такої емансипації громадянського порядку від релігійного, в римській державі християнство звільняється від вузьких форм національності і державності. В християнстві Бог перестає бути національним божеством, держава не поглинає як раніше, всієї особи і всього духовного життя людини, а навпаки, в новій релігії окремі особи черпають такі ідеї, погляди і почуття, в силу яких вони усвідомлюють себе вже не еллінами, римлянами, іудеями чи членами якогось іншого народу, але браттями по вірі, дітьми одного спільного Отця Небесного. Вже цей універсальний характер християнської релігії доводить, що вона не є результатом природно-історичного розвитку якої-небудь із національних релігій древнього світу, а являє собою чудо у всесвітній історії.

В Біблії право постає як порядок, що керує усією сукупністю людських стосунків і забезпечує визначені для кожної особи можливості. Для Старого Завіту право окреслене терміном “мішпат”, пов’язане із зовнішнім приписом, що випливає із Божественного закону. Фактично “мішпат” – це Божественне право, яке стало правом Ізраїля і виходить за межі особистого культу. Право в його біблійному розумінні нерозривно пов’язане з поняттям суду і соціальної справедливості. Правда, яка випливає із права, полягає не в збереженні норми і не в забезпеченні рівних можливостей, або у віддані кожному по заслугах, вона відкриває істинну потребу кожного, необхідну, щоб посісти своє місце серед подібних до нього людей. В Новому Заповіті акцент в розумінні права переноситься із соціального на моральне, в кінцевому результаті право спирається тільки на любов. Це пов’язано з меншою гостротою проблем соціальної справедливості в ранньохристиянській громаді.

На перший погляд видається, що спочатку між християнами не існувало суспільного життя, з’єднаного правовими формами, все дихає духом любові, свободи, непримусу. Але досить скоро суспільне життя християн набуло форми правового існування. Ми бачимо, як ще під безпосереднім керівництвом Апостолів і за їхнім особистим розпорядженням з’являються перші початки права. Апостол Павло говорить: “На сором вам кажу: невже немає серед вас ні одного розумного, який міг би розсудити справи між братами своїми?” (1 Кор. 6,5). І в багатьох інших місцях в Апостольських посланнях мова йде про потребу в утворенні зовнішнього суспільного порядку. Причиною цього було порушення суспільного ладу, непевні межі обов’язків і прав членів громади, необхідність в обмеженні індивідуального самовладдя. Тому ці завдання викликали необхідність в захисті суспільного ладу, тобто правопорядку. Таким чином, історично відкривається основа, на якій спирається потреба у залученні Церкви до правового порядку, який сам по собі пов’язується із рівнем суспільної згуртованості членів Церкви і ґрунтується на необхідності в захисті проти його порушення.

Сам Божественний Засновник християнства назвав спільноту своїх послідовників Церквою, “побудую Я Церкву Свою” (Мф. 16,18). Ця побудова була завершенням земного життя Ісуса Христа, і полягала в тому, що Він дав їй, в особі своїх Апостолів, першу духовну ієрархію, і при цьому вони отримали від Господа обітницю, що Він буде перебувати з ними, тобто зі Своєю Церквою, до кінця віку .

Церква Христова за походженням, метою і своїми засобами, за умовами свого зовнішнього існування, відмінна від інших людських, політичних або громадських інституцій. Церква, розглядаючись в своєму реальному бутті, є безпосередньо божественна інституція і спільнота всіх розумно-вільних істот, що вірують в Христа Спасителя і об’єднані в Ньому, – це інституція в якій і через яку здійснюється в людстві ідея царства Божого на землі, тобто сповіщається людям істинне богопізнання і подаються благодатні сили і засоби для їх духовного відродження, і для досягнення кінцевої мети християнської релігії – з’єднання людини з Богом у вічному житті.

Для того, щоб церковна спільнота могла зберігати твердий і правильний порядок, щоб мета, яка нею досягається, і засоби, якими вона володіє, не були віддані на розсуд одній, або багатьом особам, для того, щоб внутрішні і зовнішні стосунки не визначались лише якимись випадками, а найвища мета Церкви, як інституції – оберігати і поширювати християнське вчення, звершувати таїнства і богослужіння і керувати релігійно – моральним життям своїх членів, досягалась безперешкодно – для цього необхідна тверда зовнішня дисципліна, незалежна від особистої сваволі. Однак, крім релігійних заповідей і моральності, необхідні також правові норми, якими би забезпечувався правильний внутрішній лад і зовнішні стосунки Церкви із світом. Церква в своїй сутності, її найвища мета, її духовні засоби, одно слово вся її внутрішня природа не може підлягати правовим визначенням, але зовнішнє церковне впорядкування входить у царину права і потребує правових норм. Таким чином, право належить не до сутності Церкви, як божественної інституції, а до тієї зовнішньої спільноти, в якій Церква є зовнішнім релігійним об’єднанням з встановленим у ньому порядком, який постійно розвивається.

Творець і Глава Церкви дав їй Свій закон: правило віри і правило життя за вірою, тобто догмати віри і моральний закон, а разом з тим дав і закон, яким встановлюються стосунки між окремими частинами її живого організму. Свої основні закони Церква отримала від самого Христа, інші закони вона видавала сама владою, яку Він їй доручив.

Церква, як зовнішня спільнота, живе особливим життям, і наглядаючи за потребами церковного життя, розвиває самостійне законодавство повністю відмінне від публічного і приватного права народів. Тільки тут, у цій новій спільноті, її стосунки з іншими суспільними об’єднаннями, релігійного чи політичного характеру і витворили церковне право.

В церковному праві не всі норми володіють однаковим характером і не однією якістю визначається їхня належність до церковно-правової сфери. Церква за своєю природою, є моральне об’єднання, звідси і її право більше ніж всяке інше, проникнуте моральними засадами. Але складним для філософії права є питання про розмежування моралі і права, в тому випадку, якщо існування права не ставиться в обов’язкову залежність від існування і функціонування держави.

Межа між моральністю і правом в церкві, лежить не там, де закінчується сфера морального примусу, а там, де починається зовнішній видимий лад і устрій церковного життя. До цього ладу належать норми, спрямовані для його підтримки і розвитку – все це належить до царини церковного права. Тому суспільно-церковним правам і обов’язкам притаманний більш юридичний характер, ніж власне церковним. Якщо суспільно-церковний лад не підлягає випадку і повному розладу, то права і обов’язки першого виду повинні носити примусовий характер, і виконуватись, хоча би і всупереч волі окремої особи. Виконання особистих приватних церковних обов’язків немислиме без згоди людської волі.

Мудра притча Спасителя про робітників у винограднику на живому прикладі допомагає безпомилково розрізняти мораль і право. Робітникові, який прийшов біля 11-ї години, господар дому заплатив стільки ж, скільки і тим, хто “перетерпів денний тягар і спеку”. Ті, що працювали цілий день залишились незадоволені і стали дорікати господареві. Тоді Він сказав у відповідь одному із них: “Друже! Я не скривдив тебе, чи не за динарій ти домовився зі мною? Візьми своє та йди, я ж хочу і цьому останньому дати те ж, що і тобі. Хіба я не вільний у своєму робити те, що хочу? Чи око твоє заздрісне від того, що я добрий?” (Мф.20, 1-15).

Справедливість була збережена відносно всіх робітників, ніхто з них не отримав менше домовленої плати — динарія, але відносно тих, хто прийшов біля 11-ї години господар виявив любов, яка стосується царини моральності. Заздрісний робітник, не маючи на те підґрунтя, намагався, із щедрості господаря зробити правову норму і дорікав йому за те, що той не виявив однакової щедрості до всіх робітників.

Від моралі право відрізняється переважно суспільним характером, в той час як мораль, не позбавлена суспільного змісту, несе все ж таки в основному індивідуальний характер. Право згідно древньою аксіомою, існує скрізь, де є суспільство: “ubi soсietas, ibi jus est.” Ще одна важлива відмінність права від моралі полягає в тому, що в його компетенцію входять, головним чином, зовнішні дії, вчинки людей, а не їх внутрішні мотиви, і нарешті, правовим нормам властивий обов’язковий і навіть примусовий характер, який забезпечується використанням санкцій до порушників цих норм .

“Право є нижча межа , деякий мінімум моральності, для всіх обов’язковий” – писав В.Соловйов. Завдання права, вважав він, “не в тому, щоб світ, який лежить у злі перетворився в царство Боже а в тому, щоб він з часом не перетворився в пекло”.

Постає запитання, чи є у нас підстави поширювати ознаки права (його суспільно-інституційний характер, спирання на санкції), принцип справедливості, який лежить в його основі, на церковне право, чи застосовуються правові категорії до життя Церкви, іншими словами постає запитання про саме існування церковного права. Ряд обставин дає привід для сумнівів у застосуванні правових норм до життя Церкви.

З людського погляду Церква – теж одна із суспільних інституцій, однак це інституція особливого виду, природа і мета якої не обмежується земним обрієм. В царину права не входять внутрішні мотиви людських вчинків, але сам Господь навчав осуджувати себе не за самими лише справами, але й гріховні спонуки, гріховні думки і почуття, і ставити їх на однаковий рівень з ділами: “… кожен, хто дивиться на жінку з похіттю, вже вчинив перелюб з нею в серці своєму” (Мф. 5,28). І, нарешті, хіба в Церкві, створеній Тим, Хто “тростини надломленої не переломить, і льону, який куриться не погасить” (Іс. 42,3), – є місце санкціям, примусу?

Це нерозуміння і в древності, і в наші дні сектантів починаючи, від гностиків, монтанистів, павликіан, середньовічних реформаторів аж до нових протестантських вчених, приводило до поспішних антиномістських висновків. Антиномісти стверджують, що між поняттям права і Християнською Церквою лежить внутрішня суперечність, що право і Церква несумісні, що церковне право – це нонсенс, бо новозавітна благодать викреслює не тільки старозавітний, але і взагалі будь-який закон.

Сам Господь навчав нас іншого: “Не думайте, що Я прийшов порушити закон або пророків: не порушити прийшов Я, а здійснити.” (Мф. 5,17). Справді, моральний закон, заснований на любові, є важливішою основою, ніж право, яке спирається на справедливість, але все ж таки правовий початок – це теж невід’ємний складник церковного організму. Стосунки між членами церковного тіла регулюються не тільки внутрішніми мотивами людей і моральними заповідями, але і загальнообов’язковими нормами , порушення яких тягне за собою використання санкцій, саме санкцій, хоча і особливого характеру, які не збігаються з санкціями, що їх передбачає державне право.

Церковному праву, як і всякому іншому, притаманний примус, в тому розумінні, що воно підноситься над особистою волею, діє на неї з необхідності. Церква не може примушувати фізично, як це робить для виконання своїх законів держава. Але існування законів примусу в Церкві не суперечить християнському вченню про свободу волі, бо хто визнає себе членом Церкви, той тим самим виявляє волю і приймає на себе обов’язок підкорятися її законам і зберігати існуючий в ній порядок. Немає й не може бути жодного примусу до вступу в Церкву, але хто вже належить до неї, той конче підпорядковується її законам, оскільки вони спираються на божественну волю і поставлені умовами, при дотриманні яких і можливе для окремих осіб досягнення мети, яка відкривається для них в церковній інституції. Таким чином, примусова сила церковно-юридичних норм походить не з простої необхідності церковного порядку, а із становища окремих осіб в цьому порядку. Він існує не сам для себе, не для Церкви, як цілого, а для того, для чого існує і сама Церква, тобто щоб надати окремим її членам, за яких пролита кров Боголюдини, можливість досягнення ними релігійної мети. Звідси очевидно, що в церковному праві, на відміну від світського, моменти зовнішнього примусу і внутрішньої особистої свободи повністю збігаються.

Таким чином, як ми бачимо, Церква входить в царину права з двох сторін: як зовнішнє суспільство, що має своє впорядкування і встановлений лад, який підтримується для досягнення найвищої мети християнства; тому що вона, як видима спільнота, живе і розвивається в тій зовнішній царині, в тих земних умовах, в яких існують і інші політичні, релігійні і суспільні об’єднання, отже вона не може не вступати з ними у стосунки, які повинні регулюватися певним порядком.

Звідси випливає і необхідність права в Церкві, - воно являє собою сукупність всіх норм або законів, якими керується її життя і стосунки з іншими інституціями. Іншими словами, церковне право являє той зовнішній, необхідний і незалежний від особистої волі порядок, який повинен в об’єктивному розумінні панувати в релігійному об’єднанні, утвореному для досягнення мети християнства. В розумінні ж суб’єктивному, воно є сукупність різних прав і обов’язків, які належать членам Церкви, відповідно до того стану, який вони посідають в цьому об’єднанні.

Content-Disposition: form-data; name="sort" 50
Розділ: Церковне право | Додано:(09.10.2007)
Переглядів: 1975
Використовуються технології uCoz
ВХІД НА ПОРТАЛ


Copyright Ortodox portal LOGOS © 2017 Використовуються технології uCoz