Добре відоме традиційне для західної полеміки обвинувачення Православної Церкви в цезарепапізмі. Обвинувачення безпідставне, оскільки домагання окремих візантійських і російських імператорів, що не мали під собою грунту ні в еклезіології, ні в церковній правосвідомості, ні в букві канонів, залишилися всього лише домаганнями чи, щонайбільше, були причиною часткових деформацій церковного ладу, подібних до тих, що перетерпіла Російська Церква в синодальну епоху.
Але деякі із православних каноністів своїми дуже своєрідними судженнями про місце імператора у структурі Церкви немов би підтверджували обгрунтованість докорів у цезарепапізмі. Так, професор Н.С. Суворов писав: “Ні вищі єпископи Христової Церкви, ні Вселенські Собори не могли бути уособленням однієї загальноцерковної, загальновизнаної та постійної влади, що опікується справами Церкви, видає закони та розпорядження для налагодження церковного порядку в цілому християнстві та відновлює порушений порядок. Для Церкви, як Церкви католицької (саме так, через букву “т”, а не “ф”), загальної, яка обіймає всю сукупність християнських громад і співпадає, хоча й не буквально, з межами Римської імперії, так само повинен був існувати певний видимий центр єдності, centrum unitatis, до якого б направлялися найважливіші церковні розпорядження, як не могла обійтися без центральної влади сама Римська імперія. Цим центром стала імператорська влада”.
Тут ми стикаємося з класично ясною, кваліфікованою формулою цезарепапіської доктрини. Якби погляди Н.С. Суворова висловлювали православну канонічну правосвідомість, то обвинувачення нашої Церкви в цезарепапізмі були б справедливі. Однак він тут всього лише намагається перенести на візантійський грунт положення основних законів Російської Імперії, що надто широко тлумачаться і стосуються помісної Російської Церкви.
Мабуть чи не найбільш переконливий історичний аргумент для підтвердження своєї тези цей каноніст знаходить у передмові до Еклоги імператора-іконоборця Лева Ісавра, “де він назвав себе спадкоємцем апостола Петра, який має місію пасти отару віруючих”. Така аргументація, так само як і висновок, що робиться за її допомогою, не може сприйматися інакше, ніж курйоз.
Історія Вселенської Христової Церкви зі всією очевидністю довела, що імператорська влада не є тією інстанцією, без якої Церква не може існувати. А все фундаментально необхідне в Церкві дано їй від початку та до кінця перебуватиме в ній, як спочатку стояв на чолі її земної частини апостольський сонм, спадкоємцем якого є вселенський кафоличний єпископат.