Нд, 19.11.2017, 21:30
 
Головна Реєстрація Вхід
Зробити стартовою / Додати у Вибране / RSS
ГОЛОВНЕ МЕНЮ
РОЗДІЛИ БІБЛІОТЕКИ
Статті адміністратора
Різні статті
Пам’яті пастиря
Спогади про митрополита Даниїла
Догматичне богослів’я
Церковне право
Новий Завіт
Персоналії
Історія
Проповіді
Дідахі
Вселенське Паравослав’я
Історія Древньої Церкви
Літургіка
Патрологія
Статті грецькою
Статті англійською
Молитовник
Молитви
Книга Правил
ОПИТУВАННЯ
На якій мові повинно звершуватись богослужіння в храмі?
Всього відповідей: 902
Головна » Бібліотека » Новий Завіт

Свідоцтво апостола Павла

Особистість ап. Павла є однією з найвидатніших в історії ранньохристиянської Церкви. Багато хто вважає його навіть справжнім засновником християнства, настільки високо оцінюється його значення. Звичайно, така оцінка перебільшена, але все ж не можна заперечувати, що ап. Павло був тим апостолом Христа, котрий більше всіх, як теоретично, так і практично, втілив повеління Христа: «Йдіть по всьому світові і проповідуйте Євангеліє всьому живому». «В чому міститься історично-загальносвітове значення, котре набув апостол Ісуса?» — запитує В.Вреде і відповідає: «Перша відповідь, котра напрошується, це та, що він розповсюдив нову віру у багатьох найважливіших культурних центрах тодішнього світу, оскільки вся його діяльність відбувалась у великих містах. Звичайно, це дуже багато, але у цьому не вся його заслуга. Ще важливіше, мабуть, те, що віру у Христа, котра була до того часу цілком зв’язаною межами вузької юдейської народної релігії, він підняв вище цього стану. Павло відокремив християнство від юдейства, він спричинив цей великий розріз не тільки своєю практикою як місіонер язичників, але також і своєю теорією, котра звільняла християн із язичників, від обов’язку виконувати обрядовий закон юдеїв. Таким шляхом він поклав початок перетворення християнства в нову самостійну міжнародну релігію. Можливість цього випливала із того — і в цьому також полягає значення Павла, — що він у певному сенсі першим став розмірковувати про нову релігію, як релігію звільнення, котру протиставив юдейству, як релігії закону, і перший спробував обґрунтувати це протиставлення (Походження книг Н.З. Гомель, 192,5р. - С.18).
У Новому Завіті є 14 послань ап. Павла. Вчені різних шкіл і богословських напрямків багато і довго сперечалися щодо питання про достовірність цих послань. Сучасна критична історична школа стоїть на такій точці зору: безсумнівно достовірними визнаються чотири послання: до римлян, два до коринфян і послання до галатів. Більшість дослідників, не виключаючи багатьох вчених критичного напрямку, визнає достовірність іще таких послань: І до солунян, послання до филипійців і послання до Филимона. Дослідники критичного напрямку визнають недостовірними: І і II послання до Тимофія, послання до Тита і до євреїв. Спірними є: II послання до солунян, послання до єфесян і до колосян. «Потрібно зазначити ще, — говорить С.А.Жебєлєв, — що, протягом довгого часу намагалися пояснити утруднення, котрі зустрічаються у посланнях, також пропозицією, немовби у посланнях присутні вставки більшого чи меншого розмірів: щоб з’ясувати, чи ці утруднення достовірні, чи ні. Тепер цей метод дослідження у застосуванні до Павлових послань можна вважати майже зданим до архіву» (Ап. Павло і його послання. - 1992. - С.61).
Найдревнішим посланням, котре є у нашому каноні — перше послання до солунян. Але це, звичайно, не означає, що це послання є першим взагалі. Як правильно зауважує С.А.Жебєлєв: «Важко допустити, щоб у попередній його місіонерській діяльності, так як і у його стосунках з Єрусалимською громадою, у нього не було випадків і приводів спілкуватися письмово з тих чи інших причин. Іншими словами, важко припустити, щоб Павло почав писати тільки у 53 році, коли значна частина його життя була позаду. Мабуть, потрібно думати, що Павло раніше почав писати послання, чи, висловлюючись простіше, листи. Але все ж листи ці носили характер виключно ділового спілкування, і, як таке, що не містило у собі нічого від «богослів’я», не було включено у новозавітній канон: можливо, що вони, з часом, просто загубилися» (Ап. Павло і його послання. — 1922. — С.64). Думка, що наявні в Новому Завіті послання ап. Павла є тільки частиною його літературної діяльності, підтверджуються такими даними: в І посланні до коринфян V.9 Павло пише: «Я писав вам у листі не єднатися з перелюбниками», відповідно, можна припустити, що Павло вже до того послання писав коринфським християнам. У посланні до колосян говориться про послання до Лаодикійської церкви (громади). Врешті, як зауважує В.Вреде: «Перш ніж Павло здійснив свою подорож до далеких областей Малої Азії і потім, переправившись у Македонію і Грецію, вступив на європейський ґрунт, він, за його власною вказівкою, упродовж 14 років діяв у Сирії і в рідній Кіллікії. Від усього цього періоду ми не маємо жодного написаного рядка. Чи можна припустити, що він не писав тоді ні одного послання?» (Походження книг Нового Завіту. — С.23). Іншими словами, усе змушує вважати, що присутні у нашому Новому Завіті послання є тільки частиною його літературної діяльності .
А зараз можна вважати встановленим таке: І послання до солунян написане у Коринфі в 53—54 роках після відвідання ап. Павлом Солуні. II послання до солунян, за формою і змістом дуже схоже на перше послання до солунян, написане, напевно, згодом після першого послання. Гарнак вважає, що І послання до солунян було написане для усієї солунської громади, II послання написане одночасно з першим, тільки солунським юдеохристиянам. Якщо достовірність II послання до солунян, на думку декого, сумнівна, то С.А.Жебєлєв вважає недостовірність II послання до солунян через приписку в кінці цього послання (III. 17): «Привіт вам моєю рукою, Павловою. — Так як пишу я». «Підкреслені слова, — говорить С.А.Жебєлєв, — здатні навести на думку, що автор послання хотів обов’язково підкреслити належність його якраз Павлові, а не кому-небудь іншому. Для чого потрібно було це підкреслювати, якщо він був автором послання? Цей додаток відсутній в І Кор.ХVІ,20» (Ап. Павло і його послання. С.68). Але навряд чи можна у цій приписці вбачати вказівку на неналежність цього послання Павлові. В.Вреде дає таке пояснення: «Павло диктував зазвичай свої листи. В посланні до римлян названо, наприклад, як записувача якогось Терція. Цією звичкою пояснюється декотрі неясності і неправильності в його манері написання. При читанні завжди потрібно пам’ятати, що перед нами продиктовані листи. В кінці листа Павло часто сам брав перо і додавав привітання, а можливо, і декілька коротких сильних висловів. Павло і сам інколи відзначав це: «Привітання моєю рукою Павловою» (І Кор. ХVІ,21). У посланні до галатів він пише: «Погляньте, якими великими буквами я написав вам своєю рукою!» (Гал.VІ,11), — бажаючи вказати, як його дещо грубий, очевидно, почерк несхожий на дрібніший почерк його записувача» (Походження книг Нового Завіту. С.25). З цього погляду зауваження II Сол.III.17 є, мабуть, формальною ознакою достовірності цього послання.
Усіма дослідниками визнається достовірність послання до галатів, тобто, вірогідно, до християн малоазійської області Галатії (Дії ХVІ,6; ХVШ,23). Воно написано між 54 і 58 роками. У посланні до галатів є цінні свідчення про зустріч і нараду ап. Павла з апостолами в Єрусалимі.
Послання до римлян написане, певно, у Коринфі перед від’їздом Апостола в Єрусалим в 58—59 роках. Цим посланням Павло підготував римських християн до відвідання ним Риму на шляху в Іспанію, куди Апостол мав намір відправитися. Проф. Н.М.Нікольський вважає: «Послання до Римлян взагалі навряд чи може вважатися достовірним в тому смислі, щоб воно було написане Павлом у тому виді, яким є зараз. Вказують, що вступ до послання органічно нічим не пов’язаний з його змістом; в декотрих рукописах розділ XIV має три додаткові вірші, які становлять закінчення послання (у вигляді славослів’я); XV розділ не пов’язаний ані з XIV, ані з XVI. Ядро послання (розділи II—XIV) розвиває, правда, основні ідеї Павла, але за стилем значно відрізняється від інших його послань. Все це змушує думати, що послання до Римлян складено з уривків творів Павла, але не самим Павлом». (Вреде. Походження книг Нового Завіту. С.31). С.А.Жебєлєв говорить: «Достовірність усього послання до Римлян може вважатися встановленою міцно, хоча окремі голоси продовжують все ще звучати і за недостовірність його, або повністю або частково. Здається, щодо достовірності послання скептицизм недоречний. Набагато складніше питання про цілісність послання. Декотрі вбачають у посланні декілька послідовних шарів; інші пропонують, що XVI розділ послання взятий із Павлового листа до ефесян. І це питання становить таку складну і без рішення, по суті, проблему, що, мабуть, краще буде погодитися із більшістю дослідників, котрі вбачають у XVI розділі кінець послання до Римлян» (Ап. Павло. С.98-99).
Послання до филипійців є найтеплішим і найсердечнішим з усіх послань. Усе послання до филипійців сповнене гарячою любов’ю Апостола до них. У цьому сенсі воно вдало називається «любовним» посеред інших Павлових послань. Разом з тим із послання видно, яким покинутим, яким пригніченим відчував себе Павло в останній рік свого життя, коли він був майже відірваний від своєї улюбленої справи. М’який — смиренний тон, з яким Апостол говорить про своїх противників юдеїв (III,2—3), пояснюється його тодішнім настроєм, зумовленим можливістю близької смерті. Все послання є немовби заповітом Павла улюбленій його серцю громаді», (Жебєлєв. Ап. Павло і його послання. С. 100). Послання написане у Римі, коли Павло знаходився тут в ув’язненні, тобто в кінці 63 чи на початку 64 року.
У цей же час, певно, написане послання до колосян (IV, 18). Стосовно питання достовірності цього послання С.А.Жебєлєв говорить: «У свій час неодноразово висловлювалися сумніви щодо достовірності послання. Вони засновуються на тому, що лжевчення, котре згадується у посланні, було б доцільне лише до наступної епохи, не раніше II століття; з іншого боку, вказувалося і на те, що вчення про Христа, котре розвивається в посланні, відрізняється від вчення, що викладається в інших посланнях (за винятком послання до ефесян). Але сумніви проти достовірності послання навряд чи мають основу. По-перше, як указано було вище, всякого роду лжевчення легко могли з’явитися у християнських громадах і за часів Павла, якщо взяти до уваги панівний тоді релігійний синкретизм посеред язичників; по-друге, те нове, що є в Євангелії Павла у посланні його до колосян, пояснюється, здебільшого, просто полемікою з лжевченням; врешті, по-третє, усі основні поняття, котрі розвиваються у посланні, по суті, притаманні Павлові. З огляду на ці міркування більшість дослідників визнають тепер послання до колосян як таке, що належить Павлові. Більше того, якби відкидалася ця належність, довелося б багато важливих рис відкинути із тієї загальної картини, яка створилася про богослів’я апостола» (Ап. Павло і його послання. — С. 103) .
Одночасно з посланням до колосян написане послання до Филимона. Про послання до ефесян, достовірність котрого заперечується, С.А.Жебєлєв говорить: «Ті вчені, котрі визнають послання до ефесян достовірним, вказують на те, що в ньому, як і в посланні до колосян, і зміст, і форма є, по суті, взагалі такими, котрі відповідають духові і стилеві Павла. В обох посланнях дається взнаки однакова схильність до містичної мови і до проведення ідеї про Христа, як такої, яка стоїть вище світу, піднімається над усім земним. Так само вибір слів, побудова фраз у ньому не можуть слугувати прямим доказом його недостовірності. В обох посланнях, правда, помічаються декотрі особливості, але і в цьому відношенні послання до колосян стоїть у зв’язку з останніми посланнями Павла, достовірність котрих встановлена точно і надійно. Отже, на основі зіставлення послання до ефесян із посланням до колосян важко було іще зробити той неспростовний висновок, що перше із них недостовірне. Якщо придивитися до послання до єфесян, взятому само по собі, без стосунку його до послання до колосян, але, проте, порівняти його з іншими посланнями Павла, то в ньому можна вказати на недостовірності. Перш за все звертає на себе увагу безликий, так би мовити, характер послання; в ньому немає таких характерних для Павлових послань привітань друзям і знайомим. Далі, потрібно зауважити, що слово «в Ефесі», на початку послання, не значиться в декотрих свідоцтвах, що мають на увазі послання, а в тому екземплярі його, котрий був у руках гностика Маркіона (II століття), був напис «до Лаодикійців». Тому декотрі вчені схильні вбачати в посланні до ефесян те послання до Лаодикійської громади, про котре згадується в посланні до колосян (IV, 16). Але і при такій умові вказаний безликий характер послання все ж не знаходить собі пояснення. Якщо визнавати послання до ефесян достовірним, доводиться скоріше припускати, що воно направлене було не до якоїсь однієї певної громади — будь то Ефес чи Лаодикія — але до значної кількості малоазійських громад і являло собою своєрідне «соборне» циркулярне послання...» (Ап. Павло. - С. 106-108).
Пастирські послання (І і II до Тимофія і послання до Тита) і послання до євреїв вважаються представниками негативної критики недостовірними. Але на користь достовірності пастирських послань говорить те, що в посланнях є чимало вказівок особистого характеру, котрі стосуються як до самого Павла, так і до його співробітників. Це стосується, зокрема, II послання до Тимофія. Ці міркування виключають можливість визнавати пастирські послання недостовірними, оскільки для чого потрібно було б наводити усі ці подробиці, котрі мають особистий інтерес для Павла, якщо не припускати тільки, що автор (чи автори) пастирських послань був свідомим фальсифікатором (Жебєлєв. Ап. Павло. — С.112). Крім того, на користь достовірності пастирських послань говорить те, що в посланні Полікарпа Смирнського до филипійців наводиться три місця із пастирських послань поряд з іншими цитатами із послань ап. Павла (див. розділи IV, XI, XII).
На користь достовірності послання до євреїв говорить та обставина, що в ранньохристиянській літературі знаходяться вказівки на неї (достовірність), наприклад у Климента Олександрійського. Оріген вважав, що думка цього послання належить Павлові, а складене воно одним із учнів цього апостола.
Про достовірність головних послань ап. Павла В.Врєде висловлюється так: «Чи можемо ми взагалі бути впевненими, що володіємо достовірними листами Павла, і що ті, котрі ми йому приписуємо, дійсно належать йому? Зокрема в Голландії були, та й зараз є ряд критиків, котрі заперечують це. Висловлювалась думка, що всі ці послання з’явилися вперше в II столітті після Різдва Христового. Я в подібного роду судженнях можу вбачати лише крайні захоплення критики. В дійсності для достовірного листа існують цілком визначені ознаки, котрі в повній мірі притаманні посланням Павла. З їхніх сторінок говорить цілком певна особа і при тому така, котра могла існувати лише на початку розвитку християнства. Повідомлення про обставини часу настільки життєві, настільки конкретні і настільки при тому зумисні, що всяка думка про те, що ці дані підмінені, повинна замовкнути. Візьмемо, наприклад, найнезначніше, і можливо, найменше з Павлових послань, маленьке послання до Филимона. Филимон — це один з поважних громадян у Колосах. Від нього пішов раб, на ім.’я Онисим, котрий, очевидно, в чомусь завинив перед своїм господарем. Цей Онисим зустрівся з Павлом, залишився на деякий час разом з ним і дуже йому сподобався. І ось Павло відправляє його назад до його господаря, даючи йому лист, в котрому просить Филимона по-дружньому прийняти свого раба і простити його. Робить це він привітним, дружнім тоном звертання, а щоб захистити Онисима, перетворює що справу немов би у власну: «Я посилаю його знову до тебе, а разом з ним посилаю тобі моє серце: прийми його, як би прийняв мене». Чи може прийти в голову думка, що лист — це штучна підробка? Правда, говорили, що цей лист висловлює лише загальну ідею, показує, як християнство робить братами господаря і раба, але що ця ідея виражена у вигляді повчання, не вилита у форму загальних положень, а замість цього просто розповідається про події дійсного життя. Вважати, що ця подія придумана, набагато важче, ніж допустити, що вона дійсно була. В такому ж роді і інші послання від Павла. Тепер у Німеччині майже всі вчені визнають достовірними такі послання: обидва послання до коринфян, послання до галатів, послання до римлян, перше послання до солунян, послання до Филимона. Достовірність послання до колосян визнається все ж не всіма. Вказують особливо на те, що вчення цього послання відхиляється від вчення інших послань. Але і це послання визнано за достовірне. Що тут міркування Павлові дещо інакші, аніж в інших місцях, цілком природно, оскільки тут вони направлені проти проповідуваного лжевчення культу ангелів» (Походження Книг Нового Завіту. - С.29-30).
У своєму найновішому дослідженні проф. А.Гарнак вказує на те, що послання ап. Павла передавалися і дійшли до нас зібраними в загальних збірниках, що охоплювали зазвичай 13 послань. Але св. Полікарп Смирнський, певно, мав перед собою збірник із 13 послань, оскільки в його посланні до филипійців наводяться три місця із пастирських послань, на противагу Маркіону (близько 140 р.), який мав зібрання із 10 послань. Відповідно, ще в кінці першого століття виникло зібрання послань ап. Павла. Що зібрання послань ап. Павла виникло так рано, не доводиться дивуватися, якщо взяти до уваги ті обставини, котрі виявили свій вплив у даному випадку. По-перше, всякий, хто читав послання ап. Павла, безпосередньо відчував, що Апостол в особливій, надзвичайній мірі володів даром благодатним у письмовому натхненному викладенні своїх думок і настроїв, — це творча життєвість, це самовіддана сердечність, котра віддає себе у жертву; це дивне поєднання простоти і глибокої думки; це вражаюча здатність висловлювати найінтимніші переживання і стримувати сокровенні вигини серця людського і над усім цим — надзвичайна сила і здатність — окреме возвеличувати до значення загального, завжди залишатися у сфері нового життя, котре походить від Бога, перебувати у спілкуванні з Богом у Христі і у вирішальних місцях, не одягаючи на себе плащ пророка, дозволяти слухати промови Самого Бога. Але ми маємо також докази того, що в громадах з самого початку послання ап. Павла цінилися особливо високо, звідки природно виникло бажання — дізнатися із них і про них якомога більше. Противники Апостола злословили: «У посланнях він строгий, сильний, а в особистій присутності і слабий, і мова його незначна» (II Кор. Х,10), і дорікали апостолу, що він зловживає своїм мистецтвом і намагається подіяти через них (листи). Ці докори є, все ж, тільки доказом сильного враження, яке справили послання. Звідси зрозуміло, що вже дуже рано стали намагатися зібрати всі послання разом. Засновані ап. Павлом християнські громади не були пов’язаними між собою жодними зовнішніми заходами, але були всі об’єднані в ньому, Апостолові, як у своєму батькові, і керувалися однаковими основоположеннями, що йшли від Апостола. Якщо Апостол пише в І Кор. VII, 17: «І так усім Церквам я наказую», то таке його повеління, звичайно, змушувало християнські громади отримувати, можливо, повні і точні відомості про всі дії і слова Апостола і просити співробітників Апостола і тих, хто посилався ним з різноманітними дорученнями і повноваженнями і ходили з однієї громади в іншу, доставити їм копії послань Апостола. За найправдоподібнішими тлумаченнями II Фес.ІІІ. 17; II, 2, Апостол сам посвідчує, що його послання вже були в користуванні — і не тільки достовірні, але як це часто бувало в древності — недостовірні. Таким чином, незабутнє враження наповнених силою і глибиною духовних переживань послань Апостола, котрі далеко піднімаються над своєю найближчою метою, з однієї сторони: почуття єдності заснованих Павлом громад, з іншої — разом з потребою отримати настанову — поряд із Старим Завітом — і із живого наповненого віянням Святого Духа натхненного слова справжнього — викликало раннє зібрання послань ап. Павла» (Зарін С.М. проф. Зібрання послань св. ап. Павла // Вісник Священного Синоду Православних Церков в СРСР.—1929.—№ 3—4.—С.9). Місцем появи цього зібрання Павлових послань було, найвірогідніше, м. Коринф. Хоча декотрі вважають, що воно було складене першопочатково в Римі, в Мураторієвому фрагменті і в Тертуліана перше місце займає послання до коринфян. Послання до коринфян починається словами: «Павло,.. Божій Церкві, що у Коринфі зі всіма, що на всякому місті прикликають Ім.’я Господа нашого Ісуса Христа, їхнього і нашого» (I,1—2). «Всі намагання екзегетів пояснити вказану особливість в адресі не дають належних результатів. Залишається бачити в цих словах додаток, котрий відносять до цілого зібрання послань, бо в такому вигляді вони ніде не повторюються і було б дивно, якби вони («вони» у значенні слова додатку) мали значення тільки для одного послання. Звідси природно запропонувати, що ця формула була введена при публікації усього зібрання послань ап. Павла, і найімовірніше, в самому Коринфі, бо інша громада розмістила би її на початку послання, зверненого до неї самої. За всіма такими міркуваннями, гіпотеза, що зібрання послань ап. Павла утворилося в Коринфі, отримує високу ступінь достовірності. Центральне положення Коринфу і рухливість коринфської великої громади підтримують цю гіпотезу» (Там само.—С.9—10). Зараз А.Гарнак висловлюється на користь достовірності усіх послань Павла, включаючи послання до євреїв. «Коли 60 років тому назад, — говорить Адольф Гарнак, — починав я свої богословські заняття, тільки той богослов вважався критичним, котрий визнавав достовірними лише чотири послання ап. Павла. З того часу постановка цього питання докорінно змінилася. Поряд з розділом І і II послання до коринфян, до галатів і до римлян, зараз взагалі визнаються достовірними послання до солунян, колосян, филипійців, Филимона. Серйозні заперечення виникають, не говорячи поки що про так звані «Пастирські послання», у зв’язку з питанням про друге послання до солунян і до ефесян. Гарнак не заперечує, що тут присутні труднощі, особливо стосовно послання до ефесян, але все ж ці труднощі, за висновками Гарнака, не такі, що їх не можна подолати, і внутрішні моменти, що говорять про достовірність послання, схиляють взагалі до позитивного вирішення питання. І це варто стверджувати тим рішучіше, що зібрання послань ап. Павла настільки древнє, що вкрай важко допустити присутність посеред них недостовірного послання. Це, звичайно, далеко не означає, що недостовірні послання не могли потрапити у користування — це не тільки можливо, але і фактично мало місце. Але, з іншого боку, вкрай важко, навіть неможливо запропонувати, що підмінене (недостовірне) послання було прийняте без заперечень громади. Справді, чи можна уявити, щоб наприклад, солунська громада близько 90-го року із зібрання послань ап. Павла отримала документ, немовби направлений до названої громади, про який до того часу вона нічого не знала, чи, щоб сама названа громада близько того часу склала документ із іменем ап. Павла і пустила у користування? В той час у громаді було ще достатньо осіб, котрі точно знали апостолів і їхнє ставлення до громади. Звідси досить високу ступінь вірогідності отримує те твердження, що початкове зібрання послань обіймало дійсно достовірні його листи. Зібрання послань ап. Павла, котре св. Полікарп мав уже на початку II століття, обіймало вже і так звані «пастирські послання». Вони були приєднані до збірки, коли ще були живі сучасники ап. Павла. За їхню достовірність говорить не тільки та обставина, а й численні історичні деталі, котрі заключалися у самих посланнях, так само як і декотрі особисті вислови, сердечні і морально-повчальні місця, особливо у II посланні до Тимофія. Приєднання цих документів до загального зібрання ап. Павла звершилося там, де вони і виникли вперше, тобто у Азійській провінції (св. Полікарп Смирнський, там само, с.10).
Св. Климент Римський свідчить про існування послання ап. Павла до коринфян. У своєму посланні до коринфян він пише: «Візьміть послання блаженного Павла апостола. Що він писав на початку своєї проповіді? Воістину, будучи настановленим від духу, він учив вас про самого себе і про Кіфу, і про Аполлоса, тому що ви тоді розділились на партії. Про це, дійсно, писав апостол в І посланні до коринфян 1,11—23. В іншому місці св. Климент Римський наводить слова ап. Павла із послання до римлян 1,32 і називає наведені слова прямо вченням Павла: «Вони знають присуд Божий, що ті, хто чинить таке, варті смерті, а проте не тільки самі чинять, а й хвалять тих, хто робить таке». Є і інші вказівки на те, що Климент Римський користувався посланням ап. Павла до римлян, наприклад, послання Климента Римського до коринфян (35,1) — порівняти із посланням ап. Павла до римлян (IV, 10—12); послання Климента до коринфян (38,2) — порівняти з посланням ап. Павла (XIV, 1). Заперечення достовірності послання Климента Римського до коринфян (1), як уже сказано, безпідставне. Але існування послань ап. Павла засвідчене іще іншими древньо-християнськими письменниками. Св. Ігнатій Антіохійський був ознайомлений з посланнями ап. Павла (див. послання до смирнян І—порівняти з посланням ап. Павла до римлян 1.3; послання Ігнатія до ефесян ХІХ,3 — порівняти послання ап. Павла до римлян VІ,4). Запозичення із послання ап. Павла до римлян XIII, 9—10 зустрічається також у листі св. Полікарпа в посланні до филипійців. В іншому місці того ж послання св. Полікарп пише: «Павло, котрий писав вам під час своєї відсутності». «Від св. Полікарпа Смирнського, — говорить проф. С.М.Зарін, — збереглося лише одне послання — до филипійців, достовірність котрого встановлено твердо, наскільки можливо. За змістом послання не відрізняється багатством і оновленністю ідей. У ньому мало навіть власних думок письменника. Воно являє собою конгломерат (об’єднання) різноманітних біблійних місць. Але якраз цим зумовлюється його важливість для дослідника найдревнішої історії новозавітного канону. Це коротке послання за своїм змістом має незрівнянно більш тісний зв’язок із писаннями Нового Завіту, ніж яке-небудь творіння століття. Зокрема, для вирішення питання про древність збірки послання св. Полікарпа є найважливішим свідоцтвом — воно свідчить незаперечне і безсумнівно про збірку наступних послання ап. Павла: І коринфянам, галатам, римлянам, два солунянам, ефесянам, филипійцям і І і II Тимофія. При цьому — що особливо характерно і знаменно — послання ап. Павла він трактує інакше, ніж І Петра і І послання Климента Римського. Із цих останніх він виписує багато місць, але не в ролі авторитетів, а просто ці місця він вплітає у свій текст. Що ж стосовно ап. Павла, то його він називає тричі (в розділах III—IX, XI; в останньому місці у формулі: як ап. Павло вчить). Цитати з цього місця він приводить, часто попереджуючи словами: «знаючи», чи «будучи переконаним» (розділи 1,4,5,9), а одне місце із псалма і одне місце із послання ефесянам навіть об’єднує у понятті «писання» (розділ 12). Таким чином, св. Полікарп пропонує, що і филипійці знали більше збірних послань ап. Павла і визнавали його авторитет як джерело повчань (Вісник Свящ. Синоду Прав. Церкви в СРСР.—1928.—а 3-4.-С.9).
В Іустина ми зустрічаємо ряд запозичень із послань ап. Павла, наприклад, Діал. 116,3 порівняти із посланням до галатів III,28; Діал. III,3, порівняти із І посланням до коринфян V, 7; Діал. 18.2, порівняти з посланнями до галатів III,22, римлян VII, 7; Апол.19 і 52, порівняти з І посланням до коринфян ХV,53 і інше.
Які свідчення ми знаходимо у посланнях ап. Павла про земне життя Ісуса Христа? Чи знав він історичного Христа? Багато свідоцтв говорять про те, що Павло, говорячи про Христа, мав на увазі реальну історичну особу. Ось декілька прикладів: ап. Павло говорив, що Ісус Христос «...тілом був із насіння Давидового» (Рим. 1,3), «...народився від жони, та став під Законом» (Гал. ІV4). Ісус Христос мав людську плоть і кров, бо «...—Бог послав Сина Свого в подобі гріховного тіла , і за гріх осудив гріх у тілі» (Рим. УШ,3) і ми «кров`ю Його виправдані» (Рим. V, 9). В 1 посланні до коринфян ІХ,5 Павло говорить про «братів Господніх»: «Чи ми права не маємо водити за собою сестру, дружину, як і інші апостоли, і Господні брати, і Кіфа?» В посланні до галатів 1,19 Павло згадує про Якова, брата Господнього: «А іншого з апостолів я не бачив, крім Якова, брата Господнього».
Ап. Павло згадує також про декотрі найбільш важливі історичні події із земного життя Христа: І Кор. XI, 23—26 — де він говорить про Таємну Вечерю і встановлення Таїнства Причастя: «Бо прийняв я від Господа, що й вам передав, що Господь Ісус ночі тієї, як виданий був, узяв хліб, подяку віддав, і переломив, і сказав: «Прийміть, споживайте, це тіло Моє, що за вас ламається. Це робіть на спомин про Мене!» Так само і чашу взяв Він по Вечері й сказав: «Ця чаша — Новий Завіт у Моїй крові. Це робіть, коли тільки будете пити, на спомин про Мене!» Бо кожного разу, як будете їсти цей хліб та чашу цю пити, — смерть Господню звіщаєте, аж доки Він прийде». Далі Павло говорить багаторазово про розп’яття і смерть Христа: І Кор. 1.13; II,2; II Кор. XIII,4 і інше; також про воскресіння Його на третій день і, врешті, І Кор. ХV,4 оповідає про явлення Петрові Воскреслого, іншим учням і п’ятистам братам. Павло перераховує по порядку явлення Христа, про котрі в подробицях оповідається в канонічних Євангеліях. Згадуючи про явлення п’ятистам братам одночасно, Павло зауважує: «що більшість із них живе й досі, а дехто й спочили».
У деяких місцях своїх послань св. ап. Павло посилається навіть на власні слова Христа: І Кор. VII, 10 «А тим, що побралися, наказую не я , а Господь: нехай не розлучається дружина із своїм чоловіком!» (порівн. Мф. V, 32); іншими словами, в питанні про розлучення Павло посилається на повеління Самого Ісуса Христа, але щодо цноти він дає тільки свою особисту пораду у зв’язку з відсутністю прямого повеління Христа. Далі в І Кор. IX, 14 говориться: «...Господь наказав проповідникам Євангелії жити з Євангелії» (порівн. Луки Х,7). Павло передає Христові слова, котрими Він встановив Таїнство Євхаристії. Врешті, у посланнях ап. Павла зустрічаються посилання на слова Христа, котрі не були передані в наших канонічних Євангеліях, наприклад, слова І Солун. IV, 15: «Бо це ми вам кажемо словом Господнім, що ми, хто живе, хто полишений до приходу Господнього, — ми не попередимо покійних...» не мають паралелі в наших Євангеліях. Немає в канонічних Євангеліях слів Христа, котрі наводяться Павлом у своїй промові у Мілеті: «Блаженіше давати, ніж брати!» (Дії ХХ,35).
З усього ясно, що послання ап. Павла являються історичними документами, котрі свідчать про те, що євангельський Христос дійсно існував, і що Той Христос, про Котрого писав ап. Павло, є саме Той Христос, земне життя Котрого описується в подробицях у наших Євангеліях.
Далі, як ми бачили, ап. Павло говорив про «братів Господніх». У цьому випадку він, певно, мав на увазі родичів Ісуса Христа, котрих він, слідуючи за єврейським слововикористанням, називає «братами». «Брат» у єврейській термінології означає: брат, у власному сенсі (див. Буття ХХІV,29); родич (Буття ХХІХ,12,15); співплемінник (Вихід II,11; Числа VIII,26); друг, товариш (Амос 1.9) і ін. В жіночому роді: сестра, родичка, співплемінниця, подруга, кохана (див. Буття ХХV,20; ХХІV,60; Іов XIII, 11; Числа ХХV, 18, Ієремії III,7-8; Іов XVII, 14, Пісн. ІV,9 і т. ін.).
В І Кор. IX,5 говориться: «Чи ми права не маємо водити із собою сестру, дружину, як і інші апостоли і Господні брати і Кіфа?» Тут апостоли і Кіфа ясно відрізняються від братів Господніх. Адже апостоли і Кіфа були прибічниками Ісуса, членами релігійного союзу, тобто «братами» в значенні об’єднаних спільним служінням. Чому ж Павло згадує окремо про братів Господніх? Очевидно тому, що він не мав на увазі співчленів християнської громади, а найближчих родичів Христа. Те ж саме варто сказати відносно місця в посланні до галатів (1,18—19): «По трьох роках потому пішов я в Єрусалим побачити Кіфу, і в нього пробув днів із п’ятнадцять. А іншого з апостолів я не бачив, крім Якова, брата Господнього». І в цьому випадку поняття «апостол» вже містить у собі належність до християнської громади.
У своїх вченнях ап. Павло не втрачає зв’язку з філософськими вченнями древності, релігійними поглядами минувших часів. Це вказує на те, що ап. Павло був знайомий з елліністичною релігійною і філософською літературою. Відомо, як часто використовує у своїх посланнях термін «дух», застосовуючи з різними відтінками. Виявляється, ці терміни різняться ще в грецьких папірусах. У них «дух» є тим загальним визначенням то божества, то внутрішньої сутності божества, то особливого дару, сили, котра вкладається божеством у серця людей, то, врешті, слово «дух» набуває значення нематеріальної частини людини, на противагу тілові, причому в такому значенні воно використовувалося поряд з терміном «душа». Інший приклад: у посланні до римлян (VI, 3) говорячи про «плоди праведності у Христі», Павло розмірковує так: «...всі ми, хто хрестився у Христа Ісуса, у смерть Його хрестилися, щоб нам приєднатися разом з Ним до нового безгрішного життя. Ми переконані, що будемо брати участь в Його воскресінні, знаючи те, що наш давній чоловік розп’ятий із Ним, щоб знищилося тіло гріховне, бо хто вмер, той звільнився від гріха! А коли ми померли з Христом, то віруємо, що й жити з Ним будемо» (VІ,6—8). Тлумачі цього місця вважають, що тут може йти мова чи про чисто фізичну смерть, чи про смерть алегоричну, образну. На думку Рейценштейна, тут мається на увазі добровільне вмирання, і все місце стає простим і зрозумілим, якщо під час його розуміння покласти в основу уявлення: ми не повинні більше грішити, бо заради цього ми прийняли в себе у Таїнстві Христа і Його участь і дали розіп’яти нашу природну людину, з тим, щоб зникло тіло гріховне і щоб ми не служили більше гріху. Бо хто вмер, той не знаходиться під владою несправедливості; для того попередня сутність його зникла. І разом з воскресінням Христовим ми очікуємо божественне життя (Жебєлєв С.А. Апостол Павло.—С. 149-150).
Але всі ці схожості не доводять внутрішньої залежності і перехідності. Як благовістя Христове, так і благовістя ап. Павла має тісний зв’язок не стільки з еллінізмом, скільки з юдейством. «Якщо ми порівняємо послання Павла з юдейськими творами того часу, ми винесемо непохитне переконання, що зробившись християнином, Павло набагато більше зберіг чисто юдейських поглядів, ніж це зазвичай думають. До числа таких поглядів належить його судження про ангелів і демонів, про кінець світу, про гріх, про гріхопадіння Адама, про божественне напередвизначення і багато іншого» (Верде В. Походження книг Нового Завіту.-1925.-С. 20).
Ані з допомогою гегелівської діалектики, як у Бауера і в деякому сенсі також у Пдолейдера, ані з допомогою сучасної психології, як у Юліхера, Вейса і інших, виявляється, у звичному розумінні, неможливо віднести виникнення Павлової христології до області осягненого... Чудові слова! Так! Але біда в тому, що всі думки і судження ван-Манена і Древса обертаються у гріховному крузі! Все це дійсно не мислимо, неосягненно, вся друга половина життя ап. Павла є психологічною загадкою, котра не розгадується! Але тільки за умови, якраз, якщо Христос не існував! Але якщо Христос існував, якщо євангельський Христос не міф, а історична реальна особа, тоді все ясно, ясний переворот, котрий трапився в душі Павла, зрозуміла уся його місіонерська діяльність, весь зміст його послань. Іншими словами: навернення св. ап. Павла, його самовіддана місіонерська діяльність, весь зміст його проповіді і його послань і врешті, його мученицька смерть за Христа пропонують і доводять, що Христос існував. «Бог послав Свого Сина, що родився від жони, та став під Законом, щоб викупити підзаконних, щоб усиновлення ми прийняли» (Гал. V,4—5).

Послання святого апостола Павла. Апокаліпсис. (прот. Димитрій Садов'як)
Розділ: Новий Завіт | Додано:(18.11.2007)
Переглядів: 1460
Використовуються технології uCoz
ВХІД НА ПОРТАЛ


Copyright Ortodox portal LOGOS © 2017 Використовуються технології uCoz