Відновлення повноцінного духовного життя українського народу, його давніх традицій тісно пов’язане з нормалізацією релігійного життя. Адже з давніх-давен Церква відігравала важливу роль у житті нашого народу. Після десятиліть гонінь на Церкву, коли її природний розвиток був перерваний, нині є змога по-новому глянути на нашу історію, дати неупереджену оцінку відомим і маловідомим історичним фактам.
З приходом до влади більшовиків у 1917 р. в колишній російській імперії була розгорнута жорстока антирелігійна війна, жертвами якої стали мільйони віруючих людей. Кричуща невідповідність між декларованим принципом свободи та реальним становищем релігії в СРСР, спонукала уряд приховувати реальну картину державно-церковних відносин.
Метою є спектр складних і неоднозначних явищ, які відбувалися у сфері державно-церковних відносин в Україні у 20-х рр. ХХ ст.
Взаємовідносини радянської держави і Православної Церкви залишаються актуальними у працях вітчизняних та зарубіжних дослідників. Відомо, що багато архівних матеріалів були недоступними для наукового дослідження, а тому це питання є недостатньо вивченим. В Україні першою спробою систематизувати законодавчі акти, якими регулювалася діяльність релігійних організацій, було видання Наркомюстом (НКЮ) УСРР збірника постанов і циркулярів із роз’ясненням ліквідаційного відділу НКЮ “Церква і держава” [20]. В Росії над систематизуванням законодавства про релігію працювали П. Дьяконов [6], М. Фіолєтов [16], а в Україні К. Гольберт, Ю. Любинський [13], Г. Желєзногорський [7], Н. Красиков [10], І. Сухоплюєв [15], В. Бошко [1], Я. Буров [2] та ін. Особливої уваги заслуговують коментарі законодавства щодо відокремлення Церкви від держави професора П. Гідулянова, який приділяв значну увагу більшовицькій концепції свободи совісті, в контексті республіканських законів про релігію. [5].
Економічне становище України на початку 20-х рр. ХХ ст. було вкрай важким, результатом чого стало запровадження більшовицьким урядом нової економічної політики. С. Кульчицький вважає, що повстання матросів і робітників Кронштадту, селянські збройні виступи початку 20-х рр. вплинули на скасування продрозкладки та воєнно-комуністичних методів регулювання економічних відносин, але не вони стали основною причиною перегляду більшовиками власної доктрини суспільно-політичного розвитку [11, с.170,180–181]. Політичний протест, на думку К. Короленка, як очевидця і водночас дослідника тих подій (він сам працював упродовж 20-х років у планово-фінансових органах) підштовхнув більшовиків до “змін господарської політики, до визнання краху політики “воєнного комунізму” [9, с.113]. Воєнний комунізм, як утопічна і невдала спроба налагодження комуністичного порядку, зазнав краху. Ленін особисто визнав згубність цієї політики, бо така “економічна політика неможлива” [12, с.203]. Військовий комунізм, котрий повинен був стати справжньою панацеєю для радянської економіки не лише не виправдав себе, але спричинив подальший розвал економіки. Незадоволення населення, особливо селянства, радянською владою дедалі зростало, що зрештою призвело до вибуху численних антиурядових повстань. Для того, щоб заспокоїти селян й оживити сільськогосподарське виробництво, керівництво більшовицької партії змушене було піти на компроміс із дрібною буржуазією. На Х з’їзді РКП(б) Ленін переконав однопартійців відступити в бік капіталізму й проголосити нову економічну політику (неп), щоб згодом, набравшись сил, зробити стрімкий стрибок вперед.
Ситуація вимагала врегулювання державно-церковних відносин. Безконтрольні погроми храмів і монастирів, які влаштовували місцеві безвірники, глумливі “комсомольські пасхи” були не на користь радянській владі, а тільки озлоблювали проти неї віруючу частину населення. Особливо це усвідомлювалось у завжди консервативних сільських районах. Очевидною була потреба послаблення наступу на “церковному фронті”. ЦК РКП(б) закликав партійні та радянські органи з обережністю поставитися “до релігійних пересудів селянського та відсталої частини робітничого населення” [20, с. 15].
Одним із найважливіших знарядь більшовицької держави, за допомогою якого вона мала намір здійснити революційні перетворення у сфері державно-церковних відносин, було радянське право. Відокремлення Церкви від держави не означало, що радянський уряд мав намір бути осторонь від релігійних процесів, котрі відбувалися в країні. Держава залишила за собою право нагляду та регламентації діяльності релігійних громад.
Радянське законодавство зберегло за державою право верховенства, але відкинуло право заступництва й сприяння Церкві у здійсненні її завдань. Водночас, воно розширило право нагляду за церковною структурою, виходячи з інтересів “охорони диктатури пролетаріату”.
19 травня 1920 р. на І Всеукраїнській нараді голів і завідувачів відділів управління губернських і повітових виконкомів Рад завідувач Центральним відділом ЗАГС при НКВС І. В. Сухоплюєв порушив питання про створення органу, який би очолив роботу по відокремленню Церкви від держави. Спочатку займатися цими справами було доручено загальним підвідділам відділів управління виконкомів [14, с.16]. З липня 1920 р. Раднарком УСРР поклав впровадження декрету від 22 січня 1919 р. на Народний комісаріат юстиції (НКЮ). Інструкція НКЮ, НКВС і НКО УСРР від 10 листопада 1920 р. конкретизувала функцію органів юстиції в цій сфері. Впровадження радянських узаконень із релігійних питань у губерніях і повітах мали займатися відділи юстиції (губюсти і повюсти) спільно з відділами управління виконкомів, а у волостях – місцеві волвиконкоми. Губюстам і повюстам надавалося право утворювати спеціальні ліквідаційні підвідділи або комісії (ліквідкоми) по відокремленню Церкви від держави. До їхніх обов’язків входило: повідомлення населення про значення державної релігійної реформи, практичне керівництво всіма заходами щодо націоналізації церковного майна, відібрання метричних книг та конфіскації грошових внесків церковних громад, попередження акцій непокори з боку віруючих. На чолі відділення по відокремленню Церкви від держави при НКЮ УСРР став І. Сухоплюєв.
Наглядом і регламентацією життя релігійних громад в Україні займалися органи державної адміністрації: від сільської ради до Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ВУЦВК). У царині державно-церковних відносин в УСРР найвищою інстанцією був ВУЦВК, а у період між сесіями – Президія ВУЦВК. Сам Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад робітничих селянських і червоноармійських депутатів був одним із представницьких органів Української Соціалістичної Радянської Республіки. Він здійснював вищу владу в республіці в період між Всеукраїнськими з’їздами Рад, був найважливішою ланкою в єдиній системі Рад. ВУЦВК був організований у відповідності з “ленінськими ідеями про радянську соціалістичну демократію” і радянською урядовою системою. Структурно і організаційно він був організований за зразком Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету [3,с.9].
Це означало, що ВУЦВК, Президія ВУЦВК і Всеукраїнський з’їзд Рад були органічно взаємопов’язані між собою і являли собою єдиний механізм, який забезпечував безперервне звершення верховної державної влади у республіці. Як вже вказувалось вище, у такій системі знаходили своє втілення “ленінські” ідеї про єдність законодавчої і виконавчої гілок влади. Верховенство влади належало Всеукраїнському з’їзду Рад. Виразом цього верховенства було, зокрема, конституційне закріплення за з’їздом виняткових повноважень, встановлення вищої юридичної сили за правовими актами з’їзду, а також підзвітності і підконтрольності інших вищих і центральних державних органів Всеукраїнському з’їзду Рад [15, с.7].
У Росії віруючі оскаржували дії місцевих властей у Секретаріаті у справах культів, організованому при Голові ВЦВК. На відміну від РСФРР, в Україні скарги на постанови губвиконкомів або облвиконкомів про закриття храмів подавалися в Президію ВУЦВК через НКВС УСРР.
На рівні округів політика радянської влади щодо відокремлення Церкви від держави та школи від Церкви здійснювалася окрвиконкомами. Вони також наглядали за діяльністю безприбуткових товариств і спілок та керувались правом ЗАГСу на території округу. На райвиконкоми покладалися впровадження в життя заходів радянської влади в релігійній сфері та нагляд за діяльністю релігійних громад. Міські, селищні та сільські ради зобов’язувалися наглядати за неухильним дотриманням радянських релігійних законів. На адміністративно-міліцейські відділки райвиконкомів покладалося завдання наглядати за додержанням релігійними громадами чинного законодавства, укладання ними договорів на користування церковним майном і за провадженням міськими, селищними та сільськими радами не районних центрів актів громадянського стану, проводити підготовчу роботу по виборах до рад, зокрема, брати на облік осіб позбавлених виборчих прав. Ці функції державних органів були закріплені “Положенням про округові з’їзди рад і окрвиконкоми”, “Положенням про райвиконкоми УСРР” і “Положенням про сільські ради”, затвердженими в 1925 р. ВУЦВК.
У Росії Церква була позбавлена статусу юридичної особи декретом від 22 січня 1918 р. В Україні релігійні громади де-юре деякий час мали таке право, але воно було скасоване рішенням ЦК КП(б)У від 1 серпня 1920 р. “Про узгодження законодавчої практики УСРР і РСФРР з питань відокремлення Церкви від держави, від держави”, яким змінювався п. 13 декрету від 22 січня 1919 р. Відтак Церква в Україні вже не могла бути суб’єктом цивільних відносин. Релігійним організаціям заборонялося виступати в суді як позивачу або відповідачу, або як третій особі, мати право укладати угоди та набувати майнові права. Угоди приватноправового характеру, зокрема про наймання півчих, ремонтні роботи, постачання дров тощо, мали укладати лише члени релігійної громади. Усе майно церковних громад (“культове майно”) в Україні проголошувалось народною власністю. За радянським законодавством “культовим майном” вважалися молитовні спеціального типу та предмети “культу”. Під “культовим будинком” розуміли призначену виключно для молитовних потреб окрему будівлю спеціальної архітектури, узяту за інвентарним описом на облік адміністративного відділу виконкому й передану на підставі постанови місцевих органів влади в безоплатне користування релігійним громадам [4, с.114–117]. Молитовні побудовані вже у час після революції також ставали народною власністю.
Не підлягали передачі в користування релігійним громадам цвинтарі, навіть якщо вони знаходилися на одній території з молитовним будинком. Наглядати за кладовищами релігійним громадам було заборонено одразу після революції. Але вже в середині 20-х рр. ХХ ст. стало зрозуміло, що відділи комунального господарства у містах і селищах міського типу та земельні відділення райвиконкомів у сільській місцевості, у віданні яких знаходилися цвинтарі, не змогли впоратися з покладеними на них обов’язками з нагляду за кладовищами. Боротьба більшовиків з вірою у посмертне життя дала свої негативні плоди, що проявилося у нешанобливому ставленні людей до мертвих (за винятком, звичайно, померлих вождів революції). НКВС УСРР своїм обіжником № 43 від 13 квітня 1926 р. змушений був дати вказівку про те, щоб у випадках недоцільності утримання кладовищ у містах і селищах міського типу за рахунок місцевих Рад, дозволити відповідним окружним виконавчим комітетам, тимчасово, за особливим договором передавати кладовища у відання окремих осіб зі складу відповідних місцевих релігійних громад. Однак, у подальші роки цвинтарі вже не опікалися релігійними громадами, у зв’язку з їх масовою ліквідацією у 30-ті роки ХХ ст. Місцеві ж органи і надалі не приділяли достатньої уваги впорядкуванню та нагляду за цвинтарями. Внаслідок цього майже по всій республіці кладовища опинилися у занедбаному стані. У справу мусив втрутитися уряд УРСР, який видав постанову № 1755 від 27 грудня 1940 року “Про впорядкування кладовищ у містах і селах УРСР” [17, с.737].
Держава бажала мати справу не з усією Церквою як єдиною організацією, а лише з окремими громадами. Згідно з п. 10 декрету від 22 січня 1919 р. всі церковні й релігійні громади мали керуватися загальними положеннями про приватні товариства й спілки. В Україні церковні громади хоча і прирівнювалися до приватних товариств, але для їхнього утворення було потрібно не менше 20-ти фундаторів (з липня 1923 р. – не менше 50-ти), тоді як для приватних товариств – не менше 10-ти осіб [5, с.75, 127–128]. Їм надавалося право керувати майном, одержаним угодою від властей, влаштовувати молитовні збори, брати участь у з’їздах громад, призначати або обирати священнослужителів для відправлення релігійних обрядів.
Згідно з постановою ВУЦВК від 1-го листопада 1922 р. жодна релігійна громада не могла розпочати своєї діяльності без реєстрації в органах державної влади. Громадяни, які бажали заснувати релігійну громаду, повинні були надати разом з оплаченою гербовим збором заявою про реєстрацію протокол установчих зборів громади, її статут у п’яти екземплярах та список фундаторів у трьох екземплярах.
З 1923 р. віруючі зобов’язувалися приймати пропоновані владою статути. Фундатором релігійної громади міг бути “кожний громадянин, що належить до даного культу і має 18 років від народження” [19, акр.1–2], за винятком осіб, що були позбавлені судом виборчих прав (Інструкція НКЮ і НКВС УСРР за 1922 рік). Щодо духовенства, то типовий статут їх діяльність обмежував лише відправою релігійних обрядів, їм заборонялося втручатися у справи громади. Усі питання, що виникали в житті громади, розв’язувалися на загальних зборах відкритим голосуванням. Згідно з порядком скасування громади, який був зафіксований в типовому статуті, громада припиняла своє існування:
1. за постановою округового виконкому або НКВС у випадку порушення статуту громади;
2. внаслідок арешту частини членів громади у зв’язку з діяльністю громади;
3. за постановою загального зібрання членів громади;
4. якщо кількість членів громади стане меншою 50 [19, акр. 2].
“З метою покращення роботи по відокремленню Церкви від держави” ВУЦВК своєю постановою від 6 березня 1922 року передав ліквідкоми з НКЮ у відання НКВС, який відіграв неабияку роль у відносинах між Церквою і державою. Згідно з § 1 Положення про НКВС УСРР, затвердженого ВУЦВК і РНК УСРР 20 березня 1924 р., цей наркомат керував “переведенням у життя законодавства про відокремлення церкви від держави”, реєстрував та затверджував статути “товариств і спілок, що не мають на меті зиску” та справою записів актів громадянського стану [14, с.104]. Безпосередньо цим займався адміністративний відділ Адміністративно-організаційного управління НКВС УСРР. У Росії, на відміну від України, цими справами займався відділ загальних справ і відділ реєстрації актів громадянського стану Центрального адміністративного управління НКВС РСФРР.
В округах адмінвідділи існували при окрвиконкомах. Згідно з “Положенням про адмінвідділи окрвиконкомів” від 30 липня 1925 р. ці підрозділи були відповідальні за впровадження в життя постанов і розпоряджень центральних органів влади й окрвиконкомів з адміністративних питань, зокрема, законів про ЗАГС, відокремлення Церкви від держави й нагляд за діяльністю безприбуткових громад і спілок.
Більшовицький уряд наполягав розгорнути широкомасштабну антирелігійну пропаганду, керівництво якою здійснював агітаційно-пропагандистський відділ (агітпроп) при ЦК РКП (б). 1922 р. при ньому було створено антирелігійну комісію (АРК). Це був таємний орган, який у 1922–1929 рр. визначав усю антирелігійну політику радянського уряду. Факт її існування довгий час приховувався. Коло осіб, що ознайомилися з розпорядженнями АРК, було строго обмежене. Виписки з протоколів цієї Комісії адресувалися, як правило, персонально. Категорично заборонялося копіювати документи Комісії, передавати іншим особам, котрим вони не призначалися і, навіть, робити на них посилання в радянському і профспілковому діловодстві [14, с.105]. В Україні Комісія Політбюро ЦК КП(б)У з антирелігійної пропаганди або Всеукраїнська антирелігійна комісія (ВУАК) починає діяти з 4 липня 1922 р. Згодом були організовані відділи антирелігійної пропаганди (антирелігійні комісії) при губернських комітетах і підвідділи при окружних виконавчих комітетах. Перед місцевими АРК ставилися завдання координувати діяльність органів, що відали церковною політикою, наглядати “за правильним проведенням у життя політичної лінії щодо різних церковних угрупувань”, інформувати про стан релігійного руху на місцях, вивчати “політфізіономію” громад, їхній вплив на населення, особливо на молодь.
Хоча центральні партійні органи постійно закликали не гнатися “за швидкими ефектами” в антирелігійній боротьбі, войовничим безбожникам не хотілося чекати здійснення власного судження про релігію, котра повинна була зникнути після скасування класового суспільства. 1921 року ЦК КП(б)У розробив антирелігійні заходи, ключовим моментом котрих можна вважати тезу “державна пропаганда дією”. Звичайно, дія тоталітарної держави, до того ж у такій специфічній сфері, як релігійна, не обіцяла нічого доброго віруючим. Партійний провід закликав усіх комуністів і всіх працівників активно протидіяти Церкві. Такого роду протидія, згідно задуму партійного керівництва, повинна була виражатись у розформуванні релігійних громад, зреченні священиків свого священичого сану, закритті храмів і передачі їх для “культурно-просвітницьких потреб”. Такими “потребами” могло бути перетворення храму в читальню, клуб, театр, заклад соціального забезпечення.
Із встановленням більшовицької влади комуністи розпочали нищівну війну з духовенством. Згідно з поясненням НКВС №16050 від 15 лютого 1924 р. “служителями культу” вважалися особи, які брали безпосередню участь у виконанні релігійних обов’язків чи займалися виконанням релігійних обрядів на професійній основі (єпископи, священики, диякони) [4, с.10]. Попри проголошену свободу вільного користування громадянськими і політичними правами, незалежно від релігійних вірувань, її не мали священнослужителі. Відповідно до п. “г” ст. 21 Конституції УСРР 1919 р. “ченці і попівство церков і релігійних культів” позбавлялися активного і пасивного виборчого права [8, с.11]. Але, як пояснювали власті, духовенство зазнавало утисків не як віруючі, а як “нетрудовий елемент.” Постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 10 вересня 1924 р. змінила редакцію п “г” статті 21 Конституції. Відтепер не могли обирати і бути обраними “монахи, монахині, священнослужителі і духовно служителі всіх культів члени правлінь релігійних громад і дружини зазначених осіб”. Однак, постановою ВУЦВК від 14 січня 1925 р. членам родин духовенства повернули виборчі права [14, с.119].
За радянським законодавством духовенство також не мало права усиновлення. Відповідно до ст. 38 Кодексу законів про сім’ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану 1926 р., опікунами не могли бути, зокрема, особи перераховані в п. “г” ст. 21 Конституції УСРР, тобто ченці і священнослужителі. В цей же час була розроблена чітка схема “повернення до повноцінного суспільного життя”. Спочатку священик повинен був повідомити у місцевому часописі про відмову служіння Церкві, а потім подати заяву до райвиконкому або окрадмівідділу про своє зречення та про надання йому виборчих прав. Адміністративні органи мали передати це клопотання на остаточне вирішення до окрвиборчкому [18, арк. 1–3].
Власті всіляко перешкоджали священикам у виконанні їхніх душпастирських обов’язків. Їх на підставі про загальну трудову повинність притягували до виконання брудної роботи, прибирання вулиць, базарних площ і т. п.
Згідно зі ст.123 п. 1 КК УСРР у редакції 1929 р., священики підлягали кримінальній відповідальності “за відправлення обрядів релігійного характеру до реєстрації відповідних актів громадянського стану (народження, смерті, одруження та розлучення)”.
У цей період радянський уряд міг легко розправитися зі священнослужителями шляхом відправлення неугодних чи нелояльних щодо влади кліриків на заслання. 6 вересня 1922 р. ВУЦВК видав аналогічний російському закону від 10 серпня 1922 року декрет про Адміністративне заслання. Цей захід запроваджувався “з метою ізоляції осіб причетних до контрреволюційних виступів, по відношенню до яких вимагається у Президії ВУЦВК дозвіл на ізоляцію понад 2 місяця”. Адміністративне заслання, строк якого не повинен був перевищувати три роки, проводилося на території РСФРР за узгодженням Президії ВУЦВК і ВЦВК [17, с.586].
Одним із заходів, якими більшовики завдавали утисків священнослужителям, були економічні. Згідно з Положенням про державний прибутковий податок, священнослужителі, як і вільнопрактиканти – лікарі, дантисти, акушери, масажисти, працівники мистецтв, літератори, приватні викладачі, вважалися осібами вільних професій. Однак, за Конституцією УСРР духовенство належало до осіб нетрудових професій і тому у питаннях, що стосувалися квартирної плати священиків прирівнювали “до осіб, що живуть на нетрудові прибутки”, а духовенство в сільській місцевості обкладалося сільгоспподатком.
Теоретично складовим елементом свободи совісті радянський уряд визнавав “свободу у відправі культів і свободу пропаганди”. Пункт 5 декрету від 22 січня 1919 р. дозволяв вільне виконання обрядів, якщо вони “не порушують громадського ладу і не супроводжуються замахами на права громадян Радянської Республіки”. За перешкоджання цьому ст. 125 КК УСРР у редакції 1922 р. (ст. 115 КК УСРР у редакції 1927 р.) передбачалося покарання примусовою працею “на трок до шести місяців”. Застосування цієї статті передбачалося проти тих віруючих, “що перешкоджають іншим групам виконувати релігійні обряди”, а також тих безвірників, “що бажають вести боротьбу з релігією, вживаючи протизаконних заходів, перешкоджати виконанню релігійних обрядів” [4, с.28]. Одночасно Інструкція НКЮ, НКВС і НКО УСРР від 10 листопада 1920 р. пояснювала, що проведення “на загальних підставах обшуків в церквах або інших молитовних будинках, а так само арештів і обшуків служителів культу” не могло “бути визнаним за утиски... свободи віровизнання”.
Таким чином правове регулювання церковно-державних відносин у період непу характеризується кількома ключовими моментами: по-перше, – це приведення законодавчої бази радянської держави у відповідність до вимог більшовицького керівництва у контексті його боротьби з релігією; по-друге, саме в цей час з’являється цілий ряд нових методів боротьби радянського уряду із релігією взагалі і Православною церквою зокрема, насамперед це стосується створення спеціального органу котрий займався антирелігійною пропагандою; по-третє, саме в цей час радянське керівництво вперше на законодавчому рівні поставило священнослужителів поза суспільним життям, шляхом позбавлення їх активного і пасивного виборчого права.
Звичайно, дослідження всього спектру складних і суперечних подій в історії нашої держави і Церкви, котрі мали місце у період непу, не має на меті пошуку готових відповідей на питання про подальший розвиток нашого суспільства, однак докладне вивчення цієї проблеми без сумніву допоможе нам зробити певні історичні висновки.
 
Примітки:
 
1. Бошко В. Отделение церкви от государства. – К., 1917. – 24 с.
2. Буров Я. Что означает закон о свободе совести и отделении церкви от государства? (Подробное, постатейное рассматривание декрета о свободе совести с приложением самого декрета). Изд. 2-е. – М.: ВЦИК Советов р. с. к. и к. депутатов, 1918. – 16 с.
3. Виноградская С., Рогожин А. Всеукраинский Центральный Исполнительный комитет в первые годы советской власти (1917–1920гг.). – Харьков: Вища школа, изд-во при ХГУ, 1980. – 141 с.
4. Відокремлення церкви від держави. Збірник законоположень СРСР і УСРР, інструкцій, обіжників і пояснень НКВС УСРР / Під ред. І.Сухоплюєва. – Харків: Юридичне видавництво НКЮ УСРР, 1929. – 64с.
5. Гидулянов П. Отделение церкви от государства в СССР. Полный сборник декретов, ведомственных распоряжений и определений Верховного суда РСФСР и других советских республик: УССР, БССР, ЗСФСР, Узбекской и Туркменской ССР / Под ред. П. А. Красикова. – М.: Юридическое издательство НКЮ РСФСР, 1926. – 227 с.
6. Дьяконов Л. П. Советские законы о церкви. – Л., 1926.
7. Железногорский Г. Советская власть и церковь. – Х., Юр. изд-во, 1925
8. Конституция Украинской Социалистической Советской Республики. Утв. Всеукраинским съездом Советов на заседании 10 марта 1919 года и принятая в окончательной редакции Центральным Исполнительным Комитетом на заседании 14 марта 1919 г. – Х.: Всеукр. изд., 1920. – 14с.
9. Короленко К. Україна і Росія: соціально-економічні підстави української національної ідеї. 1917–1960. – Мюнхен: Логос, 1965. – 535с.
10. Красиков Н. Ленинский декрет об отделении церкви от государства и его международное значение. – Л., 1967. – 25 с.
11. Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919–1928 рр.). – К.: Основи, 1996. – 394 с.
12. Ленін В. Повне зібрання творів. – Т. 43. – М.: Политиздат, 1965. –785 с.
13. Любинский Ю., Гольберт К. Відокремлення церкви від держави і школи від церкви. Збірник декретів, інструкцій та обіжників УСРР та СРСР з поясненням підвідділу культів при НКВС УСРР. – Х.: Юридичне видавництво НКЮ УСРР, 1926. – 34 с.
14. Силантьев В. Большевики и Православная церковь в Украине в 20-е гг.– Харьков: Харьковский государственный политехнический университет, 1998. – 232 с.
15. Сухоплюєв І. Відокремлення церкви від держави. Збірник законоположень СРСР і УСРР, інструкцій, обіжників і пояснень НКВС УСРР / Під. ред. Сухоплюєва І. – Х.: Юридичне видавництво НКЮ УСРР, 1929. – 47 с.
16. Фиолетов Н. Церковь и государство по советскому праву (Обзор и комментарий законодательства по вопросам отношения церкви и государства за 1923 и 1924 г.). – М., – Саратов, 1924. – 27 с.
17. Хронологічне зібрання законів, указів Президії Верховної Ради, постанов і розпоряджень уряду Української РСР. – К.: Держполітвидав УРСР, 1963. – Т. 1. – 894 с.
18. Центральний Державний Архів вищих органів влади у управління України (далі – ЦДАВО). Фонд 5, Опис 3, Справа 1055. (3.05.1928г.-4.12.1928г.) Циркуляр Наркомвнудела УССР об учёте и регистрации служителей культа и переписка с админотделом Наркомвнудела АМССР по этому вопросу – 25 арк.
19. ЦДАВО. Фонд 1, Опис 8, Справа 118. (1932р.) Типовий статут релігійних громад. – 8 арк.
20. Церковь и государство. Сборник постановлений и циркуляров по отделению церкви от государства; отчётов и разъяснений Ликвидационного Отдела НКЮ. – Х., 1922. – 22 с.
21. Ярославський Е. Вибрані антирелігійні статті. – К.: Держполітвидав, 1958, – 191 с.