Ісус Христос, Син Божий, виростав на землі як і всі люди. Божество Його не проявлялося дуже помітно. Він до часу Свого не творив чудес, хоч благодать Божа перебувала на Ньому невідлучно (Лк. 2, 40). Євангелія споминають лише один випадок, коли та Божа благодать проявилася на Ньому особливо ясно.

Коли Ісусу Христу було 12 років і Він з Матір`ю Своєю та праведним Йосифом, як звичай велів, був на свята в Єрусалимі в храмі, то давав такі відповіді й запитання книжникам та законнникам, що ті дуже дивувалися й казали: «Звідкіля така мудрість у цієї Дитини?» (Лк. 2, 42-52).

Але Христос завжди знав Себе, як Сина Божого й Своє призначення. Це видно із слів Його, які Він сказав Матері Своїй, що шукала Його: «Нащо вам було шукати Мене? Хіба ви не знали, що Мені належить бути в тому (місці), яке належить Отцеві Моєму?» (Лк. 2, 49).

Коли ж Він досяг повноліття — ЗО років, прийняв хрещення і тоді виступив на проповідь одкрито, як Месія — Син Божий. Проповідь Його тривала три з половиною роки, як передповістив ангел через пророка Даниїла (Дан. 9, 26). Зціляв недужих, воскрешав з мертвих, виганяв бісів з людей, навчав людей притчами і просто. Сталося все так, як про Нього передповістили пророки.

Народ пізнав у Ньому небесного Посланця — Месію-Христа. Але юдейський синедріон (найвища керівна установа), первосвященики й законники зненавиділи Його за те, що не йшов поруч з ними в беззаконствах і докоряв їм за їх лицемірство. Чудеса Його вони стали приписувати нечистій силі (їв. 8, 52), Його ж Самого за те, що звав Себе Сином Божим, звинуватили в богохульстві, а перед прокуратором Понтієм Пілатом, римським управителем, оклеветали як бунтаря, що підбурює народ проти імператора, називаючи Себе Царем Юдейським. Пі лат бачив, що юдеї клеветали на Христа, і сам у Ньому не знаходив ніякої вини, але, бувши легкодухим, побоявся відпустити Його і, щоб заспокоїти народ, віддав Його на знущання воякам, а потім засудив на смерть.

Суд над Ісусом Христом був цілком беззаконний, бо Він провини не мав (Іс. 53, 9), і Його судили на показах лжесвідків (Мт. 26, 59). Беззаконний був суд і по самій формі. По юдейських законах для того, щоб засудити людину на смерть, треба було судити 9 днів в такому порядку: один день слухали справу звинуваченого, а два дні ходили сурмачі по місту й сурмили, може знайдеться хтось, хто скаже щось на захист звинуваченого. І так до трьох разів по три дні. Тільки тоді, коли вже ніхто не ставав на захист звинуваченого, віддавали його на смерть. У найгостріших випадках суд тягся три дні. Христа ж засудили на смерть менше, ніж за один день (див. «Життя Ісуса Христа» Барсова).

Так і пророк каже: «У приниженні Його на суд Його взято» (Іс. 53, 8).

Суд не мав права мучити підсудного. Христа ж Господа в синедріоні нещадно били й мучили (Мт. 26, 67). Пілат не мав права засуджувати Христа на хресну смерть через недоведеність Його вини (Лк. 23, 14г 16), але засудив Його, щоб догодити юдеям (Мр. 15, 15), ще й перед тим велів мучити.

Смерть на хресті вважалася за найганебнішу. На неї засуджували тільки безправних рабів за найтяжчі провини. Ще в Старому Заповіті сказано: «Проклятий всякий, хто висить на дереві» (Втор. 21, 23). Цю муку й смерть присудили Христові.

Міг би. Але Він на муки пішов добровільно.

Сам Він сказав: «Я душу (життя) Мою віддаю, щоб знову прийняти її. Ніхто не відбирає її в Мене, Я Сам віддаю її. Я маю владу віддати її, і маю владу знову взяти її. Цю заповідь я одержав від Отця Мого» (їв. 10, 17-18).

Ще давно Син Божий сказав до Отця: «Жертв і приношень Ти не захотів, а звершив тіло Мені... тоді Я сказав: ось іду... виконати волю Твою, Боже. Закон Твій у серці Моїм (Пс. 39, 7-9).

Христос добровільно підкорив Себе волі Отця Свого, як каже апостол: «смирив себе, слухняним був аж до смерті хресної» (Фил. 2, 8). Бо Отець — Бог так «полюбив світ, що й Сина Свого Єдинородного віддав, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав би життя вічне» (їв. З, 16).

Отже Христос не тільки не відмовлявся від страждань, а навмисно Сам не хотів полегшити собі їх. Коли перед розп`яттям Йому дали перекислого оцту з жовчю, від якого терпло тіло й менше відчувався біль, Він не захотів його пити (Мт. 27, 34).

Це сказано для того, щоб не подумав хто, що Христос як Бог тільки показував вид, що ніби страждає. Так думали єретики «докети». Ні, страждання Його були такі тяжкі, що Він умлівав і просив у Бога помочі словами:

«Боже Мій, Боже Мій, нащо Ти Мене покинув?» (Мт. 27, 46).

Смерть Його сталася від страшних мук і виснаження. Подія то була така страшна, що навіть сама природа здригнулася. Коли Христос востаннє скрикнув, зітхнув і вмер, земля потряслася, каміння розпалося, мертві ожили, завіса церковна роздерлася надвоє зверху донизу (Мт. 27, 50-53).

Коли розп`яли Христа, то від полудня почався якийсь сумерк по всій землі, бо сонце потьмарилося (Мт. 27, 45). Дехто з невірних хоче вбачати в тому звичайне затемнення сонця. Але то неправда: затемнення сонця ніколи не триває три години. Крім того, те затьмарення сонця передповіщене пророком: «І буде в той день — не стане світла, світила затьмаряться... день той буде єдиний (безподібний), відомий тільки Господу: ні день, ні ніч, тільки під вечір явиться світло» (Зах. 14, 6-7).

Міг би. Але тоді порушилося б правосуддя Боже. Закон моральний діє так же необхідно, як і фізичний. Коли нас хтось образив, ми вимагаємо відплати, кари чи пробачення, або прощаємо, передавши справу на суд Божий. Без цього ми не заспокоюємося, хоч фізичної рани нам не зроблено.

 Отже, й правосуддя Боже було порушене людьми. Люди за любов і ласку Божу відплатили Йому не тільки чорною невдячністю: вони зрадили Бога, не повірили Богові, а повірили сатані — страшному ворогові Бога — й стали на його бік проти Бога, осквернили своє чисте єство гордощами та злобою, затьмарили в собі образ Божий. Падіння страшенне, і образа правди Божої така велика, що тільки Сам Бог зміг її урівноважити. І ось, Господь по милосердю Своєму вибирає такий засіб, щоб разом і правосуддя Боже задовольнити, і людей спасти.

Він посилає Сина Свого Єдинородного на землю, щоб узяв на Себе провину всього світу. І Син Божий підкоряється волі Отця, бере на Себе вину всіх, терпить страшні муки, проливає Свою святу кров і нею змиває з людей ту вину. Він віддає Себе на смерть і за Себе викупляє нас від гріха, прокляття й смерті. Умирає на хресті, сходить Духом в пекло, знесилює сатану, розриває кайдани смерті і виводить усіх, починаючи від Адама. А тим, що живі або ще мають народитися, відкриває новий шлях до неба, шлях Євангельський, давши засоби спасіння — Свої Божественні Тайни.

Так і апостол свідчить:

«Ми маємо викуплення кров`ю Його, і прощення гріхів по багатству благості Його» (Еф. 1, 7).

«Бог... нас, мертвих гріхами, оживив з Христом, воскресив із Ним і посадив на небесах у Христі Ісусі» (Еф. 2, 5-6).

«Христос викупив нас з-під прокляття закону, взявши на Себе прокляття» (Гал. З, 13).

«Як в Адамі всі вмерли, так у Христі всі ожили» (1 Кор. 15, 22).

Ці слова додано для того, щоб не подумав хто, що Ісуса Христа зняли з хреста ще живого.

Він дійсно вмер. Для того, щоб не було сумніву в Його смерті, вояк навіть проколов Йому списом ребра так глибоко, що з рани полилися кров і вода (їв. 19, 34). Його мертвого Йосиф з Никодимом зняли з хреста, оповили покривалами й пахощами, по тодішньому звичаю, поклали в новому гробі, в якому ніхто не був покладений, привалили до дверей тяжкий камінь. А первосвященики запечатали гріб і поставили сторожу, щоб ніхто не виніс тіла Ісусового (Мт. 27, 60-66; Мр. 15, 46; Лк. 23, 53; їв. 19, 40-41).

Через глибоку віру. Щоб скористати з них, треба від усього серця вірити у Христа як Спасителя світу і через віру й таїнства стати членом зібраної Ним Його кров`ю Церкви — громади Христової. Треба дотримуватися всього, що Він заповідав нам. Іншими словами, треба жити у Христі через віру й таїнства, і не по прихотях свого серця, а по заповідях Христових.

«Хто Мені служить, нехай іде слідом Моїм; де Я, там і слуга Мій буде» (їв. 12, 26).

«Хто в Христі, ті розп`яли тіло (своє) з пристрастями та прихотями» (Гал. 5, 24), тобто відмовилися від гріховних бажань своїх і всеціло передали себе Богові.

Син Божий звершив наше спасіння на землі троїстим чином: як Бог, як Цар, як Первосвященик.

Зійшов на землю, як Бог — Син Божий, таким перебував, і таким до Отця повернувся.

Як Бог, Він творив чудеса, воскрешав мертвих, наказував природі, і як Бог, зійшов до пекла, знесилив смерть, знесилив губителя-сатану, вивів з пекла Адама й увесь рід його, а потім Сам воскрес із мертвих силою Божества.

Як Цар і Богочоловік, Христос Сам постраждав людським (а не Божественним) єством і викупив нас від гріха, прокляття й смерті Своєю безцінною Кров`ю. Заснував Своє Царство — Церкву Свою — і дав їй закони Правди й Істини.

Як Первосвященик Вічний, по чину Мелхиседека (Євр. 5, 5-10), Він звершив страшну жертву — Сам Себе в жертву приніс на страшному жертівнику — на хресті. Його молитва записана в Євангелії від Івана. То первосвящениць-ка молитва над жертвою — Самим Собою, молитва освячення, як і казав: «... за них (апостолів і людей) Я освячую Себе, щоб і вони були освячені Істиною» (їв. 17, 19-20).

Голгофська жертва — то незбагненна таємниця Божої любові до людей. Перед цією страшною таємницею усі народи в усі віки в німому благоговінні схиляються, і те благоговіння ніколи не зменшиться, бо людство ніколи не вичерпає глибини її, як і каже святий апостол, що перед «ім`ям Ісуса преклониться всяке коліно небесних, і земних, і підземних, і всякий народ визнаватиме, що Господь Ісус Христос (є) слава Бога Отця» (Фил. 2, 10-11).

Йому слава на віки вічні. Амінь.