Адміністративний поділ Церкви будується за територіальним, а не за національним принципом. Православні християни будь-якої національності, проживаючи на одній території, утворюють одну громаду на чолі з одним єпархіальним єпископом, бо за словом апостола Павла, у Христа “немає ні елліна, ні іудея, ні необрізання , ні обрізання, варвара, скіфа, раба, вільного” (Кол . 3,11). Як мовиться в 34-му Апостольському правилі, “єпископам будь - якого народу належить знати першого серед них…” – однак, історичний контекст повністю однозначно говорить про те, що під “народом” в каноні йдеться про територію зайняту тим чи іншим народом. Провінції Римської імперії складалися із земель, населених племенами, згодом елінізованих, або латинізованих, в назвах провінцій збереглась пам’ять про народи, які їх колись населяли: Дакія, Галатія, Фракія, Нумідія.
Першими і головними областями апостольської діяльності, були іудейські громади в діаспорі, саме ті, які знаходились в найбільших містах римських провінцій. Так апостол Павло, прибувши на острів Кіпр, густо населений євреями, проповідував у двох головних його містах – Саламіні і Пафі. Вирушивши в Малу Азію, він відвідав провінції Памфілію і Писидію, причому місцем його проповіді були найбільші їх міста: Пергія і Антіохія. Також в інших областях імперії його апостольська діяльність проходила, головним чином у важливих центрах: Тарсі - столиці Кілікії, Ефесі – Азії, Іконії – Лікаонії, Антіохії – столиці Сирії, Фесалоніках – центрі Македонії, Афінах – що в Аттиці, Коринфі – Ахаї, нарешті у Римі, столиці Імперії. Результатом апостольської проповіді в головних містах провінцій, було утворення в них християнських громад. З плином часу християнське вчення із головного міста проникло в інші частини провінції і ставало в них за основу.
Таке поширення християнської віри призводило до створення внутрішнього зв’язку між громадами окремої провінції з їх світським центром. Спільне походження, а також відчуття внутрішнього зв’язку між громадами призвело до того, що вони, як особлива група, відокремлювались від громад інших провінцій, і цей розподіл набув поширення, тому, що географічні і державні стосунки також створювали єдність між жителями окремих провінцій. З цього випливає, що головне місто, від якого всі або більшість громад у провінціях отримала віру, посіло особливе місце в цьому об’єднанні. Відтак столиці у провінціях стали природним центром таких об’єднань і разом з тим стали материнськими Церквами відносно інших. Таким чином, вже в самому способі поширення християнства лежить перша, хоча і неусвідомлена опора церковної організації на державну. Політичний поділ держави став зразком та основою для церковного поділу, а головні міста провінцій – осередком нових християнських громад і разом з тим носіями найвищого церковного становища.
Внаслідок поширення християнства із великих міст Римської імперії утворились певні округи, менші громади вступили у філіальні стосунки з громадами великого міста. На основі взаємодопомоги ці округи зміцніли і тісніше згуртувались. Так із маси невеличких громад утворювалась одна велика громада на чолі з громадою великого міста. На думку вчених, самі апостоли розділили область Християнської Церкви на церковні провінції відповідно до язичницько – римських провінцій, і на чолі кожної з них поставили єпископа.
Повністю згідно з природнім ходом розвитку – хоча й неусвідомлено діяли апостоли; вони ніби відчували потребу в подальшій централізації і об’єднанні заснованих ними громад. Хоча вони і не хотіли встановлювати норм для розчленування Церкви, але все ж вони дивились на адміністративний устрій Римської імперії як на фундамент для церковної організації, саме світські провінції утворювали в їхніх очах також церковне ціле, а провінційним центрам церква надавала перевагу. Так апостол Петро адресує своє послання громадам Галатії, Понту, Кападокії, Азії і Віфінії і розглядає християн кожної провінції, як особливе ціле. Апостол Павло відправляє своє послання громадам Галатії, а через два роки встановлює в ній збір для бідних Єрусалимської Церкви. Таким чином церковні громади світської провінції розглядались апостолами за особливу одиницю.
Єдність церковних громад окремої провінції виявлялась у формі керівництва громади яка стояла на чолі всіх важливих справ інших церковних громад провінції. Як в окремому місті єпископ турбувався про всю громаду, так і над всією провінцією слід було заснувати управління і найвищий нагляд з боку головного єпископа цієї провінції.
Апостоли в окремих випадках і використали таке впорядкування. Так на острові Кріт апостол Павло поставив Тита. Своєю чергою він мав у кожному місті поставити єпископів, котрі би керували ввіреними їм церквами. Відтак столиця провінції, як резиденція старшого єпископа утворює осередок і центр церковної провінції і разом з тим стає вищою церковною і світською інстанцією для такої області. До цих громад переважно і писали апостоли свої послання, припускаючи, що єпископи ознайомлять зі змістом послання решту церковних громад. Так апостол Павло пише громадам Риму, Ефесу, Коринфу, Фессалонік тощо, тобто в центри адміністративного управління Італії, Азії, Ахайї і Македонії. Це видно із адреси багатьох послань, наприклад: “Церкві Божій, яка знаходиться в Коринфі з усіма святими по всій Ахайї.” Цим самим апостол вказує з одного боку на церковну єдність всіх громад світської провінції Ахайї і збіг адміністративних і церковних кордонів, а з іншого боку також на світську столицю, як центр провінційного церковного життя, центр, навколо якого гуртуються всі інші громади у провінції.
Християнство прагнуло стати загальною релігією для всіх народів римського світу і відповідно до цього своїм впорядкуванням намагалось охопити всю імперію. Християни були ворогами імперії тільки внаслідок того, що мали надзвичайну й універсальну організацію, тому для держави, вони були ворогами.
Примирення на ґрунті античної національної держави було неможливе, іншими словами, держава не могла терпіти Церкву і в той же час залишатись сама собою. Але вона в ІІІ ст. пережила переворот, втративши національний елемент, яким володіла до тих пір, і в дійсності перестала бути римською державою, тоді як Церква досягла протягом ІІІ ст. справді універсального впорядкування, однак міцного становища цим ще не набула, бо не могла існувати без підтримки, якої потребувала і яку могла знайти навіть у ворожої держави, але це було неможливо, оскільки держава розпадалась, а з нею могла впасти і Церква, з огляду на те, що сили своєї загальної організації вона у великій мірі черпала саме із держави.
За такого стану справ і виступив Діоклетіан, створивши нову, справжню централізовану державу, не схожу на попередню. Вона стала схожою на Церкву тим, що урівняла всі народності і не була пов’язана тільки з однією нацією. Здавалося зі створенням цієї держави церковна організація могла впасти, але цього не сталося. Переслідування Діоклетіана, Максиміана, Галерія, Максиміна були найжорстокішими і найбільш тривалими, які коли-небудь довелося пережити Церкві, але ці переслідування не зламали її, а лише посилили. Держава, відмовившись від національності, не могла панувати над універсальною теократією Церкви.
Діоклетіан поділив імперію на чотири префектури: Італію, Галію, Іллірик і Східну префектуру, найбільшу, з усіх. Таке становище зберігалося до приходу Костянтина Великого. Разом з Ілліриком Східна префектура складала грекомовну половину держави, а Італія і Галія – латиномовну. Костянтин зробив крок, єдино можливий за таких умов: він поєднав державу з Церквою. Але це поєднання не могло бути підпорядкуванням Церкви, бо вона була вже досить сильною, тому виникла складна система взаємного підпорядкування.