Церковний устрій, пов’язаний з засадами догматичного порядку, в своїй основі має здебільшого практичний характер і цілі, - тобто призначений різними способами своєї зовнішньої структури найдоцільніше задовольнити потреби земної Церкви, як суспільної інституції. Церковне ж управління, що діє в умовах даного устрою, торкається тих сторін життя Церкви, в яких вона виступає як видима земна інституція.

Всі члени Церкви рівні в своїх можливостях до спасіння і входження в Царство Небесне. Але як і у всякому живому організмі, в церковному Тілі кожен член має своє призначення: “Дари різні, а Дух один і той же, і служіння різні, а Господь один і той же”,– вчить апостол Павло (1 Кор. 12, 4 -5).

Сам Господь Ісус Христос дав своїй Церкві визначений устрій, за допомогою якого забезпечується і полегшується досягнення нею спасіння людства. Цей устрій за своїм складом поділяється на дві частини: ієрархію і паству. Ієрархія, в свою чергу, поділяється на три ступені, відмінні між собою, але й водночас тісно пов’язані.

Із Святого Письма ми бачимо, що Господь безпосередньо обрав дванадцятьох апостолів, надавши їм усі духовні повноваження, бажаючи, щоб від них вони перейшли на їх послідовників і перебували в світі до кінця віку. Отже, в особі апостолів Він послав на ту ж справу і обнадіяв своєю присутністю всіх їхніх майбутніх послідовників, і Сам дав Церкві не тільки апостолів, пророків і євангелистів, але й пастирів і вчителів (Еф. 4, 11).

Поширюючи Євангеліє і засновуючи в різних містах численні громади, апостоли, з метою мати помічників у своєму служінні встановили посади, спершу дияконів (diakonoV - служитель), потім пресвітерів (presbiteroV - старійшина).

Дияконам було доручено забезпечувати матеріальні потреби християнської громади і доручено також служіння при звершенні таїнств . Боговстановленість в Церкві дияконського чину ясно подається в посланнях святого апостола Павла. Вітаючи Церкву філіпійську, разом з її служителями, він пише: “всім святим у Христі Ісусі, що перебувають у Филипах, з єпископами і дияконами” (Філіп. 1,1). Також – в першому посланні до Тимофія, характеризуючи осіб, які вступають на церковні ступені, говорить про єпископів і дияконів (1 Тим. 3, 2-8). Це ж підтверджують і мужі апостольські. Св. Климент Римський: “вищезгаданих служителів (тобто єпископів і дияконів) поставили апостоли”. Св. Ігнатій: “дияконам, цим служителям таїн Ісуса Христа, треба догоджати, - тому, що вони служителі Церкви Божої” Св. Полікарп: “слід підкорятися пресвітерам і дияконам, як Богу і Христу”.

Пресвітери отримали пастирську духовну владу, - вони дбали про задоволення духовних потреб християн – вченням, моральним керівництвом і священодіями. Боговстановленість в Церкві пресвітерської влади ми бачимо, по-перше, із того, що апостоли самі рукопокладали пресвітерів на всі церкви (Дії 14, 23), і наказували єпископам поставляти у всіх містах пресвітерів (Тит. 1,5). А по-друге, із свідчень древніх вчителів, наприклад: Св. Ігнатія Богоносця, який говорить, що “пресвітери встановлені з волі Ісуса” Св. Іринея, за словами якого “пресвітери благоволінням Отця через наступництво єпископства отримали незмінний дар істини.” Блаженного Ієроніма: “апостоли по всіх провінціях поставляли пресвітерів і єпископів”.

Оскільки Церкві призначено, за словами Христа, перебувати до кінця віку, то і повнота правлячої влади, отримана апостолами від Христа, повинна була не закінчитись з їх смертю, а залишитись в Церкві вічно. Тому апостоли передали вибраним послідовникам свої повноваження з тим, щоб вони існували в Церкві за наступництвом і незмінно. Особам, котрі отримали назву єпископів (epίskopoV - наглядач), апостоли доручили вищий нагляд і управління (архипастирство) в основних християнських громадах, - те, що апостоли не могли завжди залишати за собою особисто, будучи зобов’язаними поширювати християнство у всьому світі. В апостольські часи ступені єпископа і пресвітера не були строго розмежовані, і пресвітери інколи називались єпископами. “З Мілету ж , пославши до Ефесу, він скликав пресвітерів церкви” (Дії 20, 17-28).

Таким чином, для доповнення цих даних виникає необхідність звернутись до церковних письменників наступних століть – які говорять про устрій Церкви апостольського періоду.

Найдревніше пояснення належить св. Іринею Ліонському: “коли єпископи і пресвітери, котрі прийшли із Ефесу та інших близьких міст, зібрались в Мілеті…” Якщо вираз Іринея не випадковий, і якщо йому судилося розвинутись в цілу теорію, то його значення полягає в тому, що подібне змішання назв пояснюються простою випадковістю. Євангелист Лука промовчав, що прикликаються разом з пресвітерами і єпископи, і до останніх звернене слово апостола .

Східні отці подають три теорії. За Єпифанієм, церковні ступені і тоді називались так само, як і в IV ст., мовчання ж апостола про деякі із них пояснюються неповнотою складу церковної ієрархії в тих Церквах, до яких він пише. Ця неповнота має тільки історичну причину: новизна поширення християнства, відсутність нагальної потреби в повному складі ієрархії в кожній Церкві, а так само і нестача достойних кандидатів для вищих церковних ступенів.

По-іншому пояснює Феодорит, як і Єпифаній, він припускає, що кожна із трьох церковних ступеней існувала за апостолів під строго визначеною назвою, хоча і не тією, що була в IV-V стт., саме диякони називались дияконами, пресвітери – пресвітерами і єпископами, а єпископи – апостолами. Таким чином, жоден з термінів, які вживалися пізніше, не мав значення і в апостольський період, тодішні пресвітери не стояли вище, а єпископи мали навіть нижчий статус від теперішніх.

Сильніше від інших поставлена теорія Св. Іоанна Золотоустого. Як і Феодорит, він стверджує, що в апостольський період церковні ступені називались не зовсім так, як в IV-V стт., але на відміну від Єпифанія і Феодорита, він вважає, що у ті часи термінологія ще не була стійкою: єпископ називався єпископом і пресвітером і навіть дияконом, пресвітери також називались і єпископами і пресвітерами. Згодом термінологія набула стійкості з номінальним підвищенням єпископів, тоді як за Феодоритом єпископи свою високу назву апостолів обміняли на скромнішу назву осіб підпорядкованих їм. Таким чином, у Золотоустого відмінний від інших отців погляд на сам пізніший розвиток церковного устрою.

Однак попри відмінності трьох теорій східних отців, вони мають між собою спільне: якщо тут і припускається думка про тотожність єпископів-пресвітерів, то тільки в назві. По суті ж – єпископи і пресвітери вже на той час були різні особи.

В мужів апостольських і у пастирів ІІ і ІІІ століття ми бачимо відповідність єпископського сану Апостольському переданню і його високу важливість в Церкві. Так св. Климент Римський говорить: “проповідуючи по селах і містах, апостоли перших віруючих, після духовного випробування, поставляли в єпископи і диякони для тих, хто мав прийняти віру.” А св. Ігнатій Богоносець в посланні до Ефесян висловлюється ще ясніше: “єпископи поставлені у всіх кінцях землі з волі Ісуса Христа.” В посланні до Смирнян він говорить: “коріться всі єпископу, як Ісус Христос Отцю, і пресвітерам, як апостолам, а дияконів шануйте, як заповідь Божу.” У св. Іринея Ліонського читаємо: “всі противники церковного вчення з’явились набагато пізніше від тих єпископів, котрим апостоли доручали Церкви”.

Наступництво від апостолів і безперервність єпископства становлять одну із істотних сторін Церкви. І навпаки: відсутність наступництва в тій чи іншій християнській деномінації позбавляє її ролі істинної Церкви за наявності неспотвореного догматичного вчення. Таке розуміння належало Церкві від її початку. Із “Церковної історії” Євсевія Кесарійського знаємо, що всі помісні древньохристиянські Церкви зберігали списки своїх єпископів, в їх безперервному наступництві, що ще раз засвідчує відповідність церковного управління в Древній Церкві Апостольському переданню.

“Ми можемо, - пише св. Іриней Ліонський, - перерахувати тих, хто від апостолів поставлений єпископами в церквах, і їх наступників навіть до нас”. І справді він перераховує усіх єпископів Римської Церкви до кінця ІІ-го століття. Той же погляд на важливість наступництва висловлював і Тертуліан. Він писав про єретиків його часу: “Нехай покажуть початки своїх церков, і своїх єпископів, який би тривав з таким наступництвом, аби перший їх єпископ мав своїм попередником кого-небудь із апостолів, або мужів апостольських, котрі довго перебували з апостолами. Бо Церкви апостольські ведуть свої списки єпископів саме так: смирнська, наприклад, представляє Полікарпа, поставленого Іоанном, римська – Климента, поставленого Петром, так само і інші Церкви вказують тих мужів, які були зведені на єпископство від самих апостолів”.