Коли нині вести мову про Афон та Україну, то йтиметься про більш аніж тисячолітню історію, вписану яскравою стрічкою в історичну книгу найгарніших стосунків між Україною та Православним Сходом. Ці зв’язки з однією із найбільших святинь Православного Сходу – Святою Горою Афон назавжди закарбовані на золотих сторінках наших неперервних взаємин, викликаних і сповнених найвищою християнською чеснотою - любов’ю, яка гармонує з милості Божої Церкву і світ. Україна й Афон – це дві плідні гілки однієї лозини – Вселенської Апостольської Православної Церкви.
Гора Афон міститься на одному із трьох відрогів півострова Халкідіки, що лежить в багрянцевих водах Егейського моря поміж Фермейською і Стримонською затоками. Довжина його - біля 60 км., ширина, від 8 до 12 км., площа – біля 360 кв. кілометрів. Рельєф півострова починається з рівнини, а далі здіймаються гори, спочатку невисокі, а потім, щоразу вивищуючись, вони переходять у могутній гірський масив, що закінчується на півдні скелястим і крутим Афоном з великою мармуровою пірамідою заввишки понад дві тисячі метрів над рівнем моря.
Весь Афонський півострів потопає в зелені. Приморські низовини вкриті тут вічно зеленим чагарником, а стрімкі схили рясніють оливковими та горіховими плантаціями, а долини, захищені від вітру, повніють лимонними та апельсиновими садами. Сприятливі кліматичні умови, гори і близькість моря роблять Афон одним з мальовничіших куточків Середземномор’я.
Про історію Афону в перші століття після Різдва Христового немає жодних згадок. Хоча джерела сповіщають, що за античних часів, тут на узгір’ях, що туляться до побережжя моря, вирувало життя. Там існувало п’ять міст та ряд поселень, місцезнаходження, яких до цих пір не визначено. Безсумніву тільки те, що коли Греція потрапила під владу Римської імперії, ці міста занепали, а на Святій Горі почали селитися її нові мешканці – ченці-самітники й анахорети.
Перші чернечі осередки, як відомо набули поширення в Єгипті, Сирії, і Малій Азії, а згодом – в Палестині і Константинополі. З цих спільнот, які з часом зникли, до нашого часу збереглось лише кілька монастирів, в найкращому випадку з небагатьма ченцями, або ж руїни величних будівель, які засвідчують про їх колишнє існування. Тільки на Афоні до цих пір зберігся великий центр чернецтва, хоча і більш пізній, ніж попередні, але він був і є до цих пір твердинею православ’я та бастіоном східного християнства.
В І ст., через декілька років після Вознесіння, майбутню історію Афонського півострова визначила важлива подія – на ньому побувала Пресвята Богородиця. Як пише святий Стефан Святогорець, зійшовши на берег Вона мовила: “Це місце нехай буде моїм жеребом, даним Мені Сином і Богом Моїм! Нехай буде благодать Божа на місці цьому і на тих, хто житиме тут з вірою і благоговінням. Цьому місцю Я буду Заступницею і піклуватимусь про нього перед Богом”. З тих пір Афон став уділом Божої Матері й через це ченці назвали гору Садом Пречистої, а греки Святою Горою (Агіос Орос).
Окрім того в книзі Діянь святих Апостолів оповідається про перебування апостола Павла в місті Аполлонія, яке знаходиться біля Афону, сучасне місто Ієріссо (Діян. 17.1). Таким чином історично можна підтвердити, що християнство тут поширювалось ще в апостольські часи.
Перші згадки про окремих афонських іноків-подвижників стосуються IV ст., а в VII ст. чернецтво тут досягає свого розквіту і візантійський імператор Костянтин Погонат віддав півострів у виключне володіння ченців, і з тих пір тут почали виникати монастирі. Так, з часом Афон став так званою чернечою республікою, куди за велінням Божої Матері не ступає жіноча нога.
І вже з IX ст. Свята Гора офіційно входить в історію як монастирський центр. Напевно, з цього часу і розпочинається епоха взаємин між Афонською чернечою республікою і нашою прабатьківщиною. Хоча важко з певністю сказати, коли серед поселенців Афону вперше з’явились слов’яни з терен теперішньої України. Але у ІХ ст. ми вже бачимо слов’ян в оточенні видатних афонських подвижників. Про це, наприклад, йдеться в описі про життя преподобного Афанасія, засновника Великої Лаври (963 р.). Відомо й те, що майже в кожній обителі знаходяться свідчення, що підтвержують присутність в них слов’ян з самого початку заснування чернечих осель.
Тісні і плідні стосунки Київської Русі з Афоном ми бачимо від часів рівноапостольного князя Володимира. Так в монастирі Есфігмен в кінці Х ст. був пострижений в ченці майбутній великий преподобний Антоній – засновник Києво-Печерського монастиря та родоначальник усього руського чернецтва. Його духовним наставником був ігумен Есфігменового монастиря Феоктист, відомий на той час церковний діяч.
Печерський патерик свідчить, що Антоній на Афоні був двічі, де довгий час подвизався в іночестві. 1013 року Антоній, отримавши благословення ігумена Феоктиста, повернувся на батьківщину, оселившись у Києві, на дніпровських схилах. Це було за князювання Володимира Великого. Однак після смерті князя, 1015 року, в державі почалася смута. Один із синів Володимира, туровський князь Святополк, котрого в народі прозвали Осоружним, захопив Київ, убивши своїх братів Бориса і Гліба. Антонію, як однодумцю князя Володимира, довелося покинути Київ і повернутися до Афонського монастиря. Лише 1028 року, за князювання великого князя Ярослава Мудрого, Антоній остаточно оселився на Київських горах.
Згадаймо нашу уславлену “Повість минулих літ”. Дванадцятеро ченців на чолі з Антонієм, пише Нестор, викопали велику печеру і келії в Києві. Антоній зібравши їх після цього сказав: “Це Бог вас, брати, зібрав, і ви тут за благословенням Святої Гори, за яким мене постриг її ігумен, нехай прийде благословення на вас, перше від Бога, друге від Святої Гори”
Преподобний Антоній впорядкував чернече життя за зразком, взятим з Афону, і впровадив тіж правила у засновану ним Київську обитель, тому історія афонського чернецтва нерозривно пов’язана з історією чернецтва на Русі.
Архиєпископ Никанор, розмірковуючи про вплив Афону на розвиток нашого чернецтва, з цього приводу писав: “Афон є найвищим виразом християнського ідеалу... Афон передав свої устави і заповіти, свій чин і дух святим обителям нашої христолюбної вітчизни, які всі, починаючи з Київської Лаври Антонія і Феодосія Печерських... вчилися в нього і намагалися наслідувати його.”
З цього приводу академік Є.Голубинський пише: “Ймовірніше таки те, що з самого початку появи нашого чернецтва почалися і подорожі від нас на Афон окремих монахів”.
В Печерському патерику ми знаходимо підтвердження цьому, а саме у розповіді про життя святого Аммона Затворника. “Преподобний Аммон, за благословенням ігумена, подорожував до Святої Афонської Гори, наслідуючи життя великих отців. Після свого повернення звідти, він жив так благочестиво і свято, що навіть старці мали його собі за взірець у іночеському житті”.
Перебуваючи під благословенням Святої Гори звичайні ченці а також і миряни, вважали за необхідне здійснювати паломництво на Афон, тому що такі звязки було необхідно підтримувати, хоча б з огляду на поширення в руських землях іконопису, перекладу богослужбових книг. За свідченням митрополита Климентія, в ХІІІ ст. на Русі грецьку мову знало понад чотириста чоловік.
Загалом, епоха антиуніатського антагонізму була періодом інтенсивнішого спілкування України та Афону. Це підтверджується багатьма прикладами.
Костянтин Острозький у час найбільшого полемічного протистояння проти католицизму придбав на Афоні твори грецьких митрополитів Григорія і Ніла спрямовані проти латинян. Після проголошення Брестської унії, ті ченці котрі подвизалися в афонських монастирях склали спільне послання до своїх співвітчизників і братів у вірі, переконуючи їх залишатись непохитними у Православ’ї. Також з ініціативи того ж К.Острозького у Дерманський монастир, що на його думку повинен був стати “училищним у православній вірі”, настоятелем був запрошений афонський чернець Ісаакій (Борискович). У 1621 р. митрополит Іов Борецький скликав собор, на якому було складено 24 правила, в одному з яких йшлося: “Послати до Константинопольського патріарха за благословенням, допомогою та порадою; так само й на Святу Гору Афонську для того, щоб викликати і привезти звідти преподобних мужів руських, які процвітають житієм та благочестям, і в майбутньому посилати руських на Афон як в школу духовну”. Серед ченців які приїхали з Афону, був і Іоан Вишенський, котрий подвизався у Зографському монастирі та став одним з чільників у боротьбі з унією.
А ще наприкінці ХVІ ст. за підтримки княгині Анастасії Юріївни ієромонах Григорій у Троїцькому монастирі починає перекладати Євангеліє з грецької на слов’янську мову. В 1561 р. він став архімандритом Пересопницького монастиря, де й закінчив переклад цього Євангелія, що отримало назву Пересопницького.
Перший Руський монастир на Афоні був також заснований за часів князя Володимира та названий на честь Богородиці Ксилургу, яким ченці Київської Русі володіли до 1169 р. До того часу кількість руських насельників Афону настільки збільшилась, що вони звернулись через свого ігумена Лаврентія до Священного Кіноту Святої Гори з проханням надати їм один з Великих афонських монастирів.
Прохання руських ченців було задоволено і їм передали древню обитель святого Пантелеймона, відому потім під назвою “монастир руських”, чи “кіновій Каллімахідів”, чи просто “Русик” (“Руський”). Також в їх володінні був залишений і монастир Ксилургу, але як приписний. Це свідчить про те яку значну роль чернецтво Київської Русі на Афоні відігравало серед насельників інших національностей. Але цей монастир швидко втратив свій український характер. З плином часу він став російсько-українським, а згодом і зовсім російським. Україна рано втратила свій державний характер, будучи захоплена Литвою, Польщею, а пізніше Росією, і це досить вплинуло на український Свято-Пантелеймонівський монастир.
До ХІІІ ст. про Пантелеймонівський монастир і його історію немає документальних свідчень через велику пожежу, яка знищила монастир дотла. Пізніше Андронік ІІ Палеолог підтвердив земельні володіння і права монастиря, а в подальшому значну матеріальну допомогу монастирю надали сербські правителі. Після короткого періоду розквіту монастир знову зазнав занепаду, який тривав до середини ХVІІІ ст. коли монастирські ворота взагалі виявились закритими. Будівництво нинішнього монастиря відноситься до кінця ХVІІІ ст. початку ХІХ ст. Основну допомогу надав при цьому господар Молдовлахії Скарлат Каллімах, який збудував собор монастиря. Патріарх Калінік V зробив монастир гуртожитним в 1806 р. і дав йому назву “Дійсний Кіновій Каллімахідів”. Після чергового занепаду в кінці ХІХ ст. відбувся небувалий розквіт монастиря і кількість братії в ньому перевищувала тисячу ченців.
На даний час на Афоні, в Русику, в Свято-Пантелеймонівському монастирі, який, перебуває у віданні РПЦ Московського Патріархату, мешкає більша половина ченців, що є українцями. Ігуменом монастиря є також українець, священноархимандрит Єремія, що несе на Святій Горі послух уже більше 30 років.
Другий монастир на Афоні, де жили українці – був Ставроникита (Никитин Хрест). Заснування цього монастиря припадає на 680 рік за часу царя Костянтина Погоната. Але з часу другого арабського нападу на Афон 830 року цей монастир разом з іншими перетворився на пустку і був відновлений тільки в Х столітті завдяки сприянням заможної грецької родини Ставроникита, від якої й сам одержав свою назву. Пізніше монастир знову спорожнів і був занедбаний, але відновлений у ХVI ст. патріархом Єремією, котрий підтримував хороші стосунки з Костянтином Острозьким. Останній неодноразово надавав кошти монастирям Святої Гори і тому можливо на його прохання до цього монастиря приймали й українців.
У XVIII ст., коли в Україні зросла національна свідомість, особливо через повстання проти Москви гетьмана Мазепи, котрий разом з швецьким королем Карлом ХІІ 7 червня 1709 р. зазнав поразки під Полтавою і був змушений покинути Україну з частиною своєї старшини і війська. Ось у цей важкий для України час знову було звернено особливу увагу на Афон, як на спокійне місце життя і подвигу. І на землях Пантократового монастиря постає чисто український Скит святого пророка Іллі або, так званий, Іллінський козачий чи запорізький. Цей Скит заснований ієромонахом Паїсієм Величковським (1722-1794), уродженцем Полтави.
Звістка про молодого українського аскета-подвижника розійшлась по Афону і поза його межами, і до Паїсія почали сходитися ченці, переважно українці, а й частково молдавани. На Афон потроху стали прибували емігранти, козаки з колишньої армії гетьмана Мазепи, бажаючи в молитві й подвизі дожити свого віку. Невдовзі біля Паїсія зібралося стільки української братії, що їй стало занадто тісно при його вбогій келії, і Паїсій змушений був просити в Пантократового монастиря просторішого приміщення, - і йому віддали порожню келію св. пророка Іллі. Це було в 1746 р. і відтоді на Афоні постав Іллінський козачий український Скит. Тут великий старець Паїсій переклав з грецької “Добротолюбіє” та твори засновників християнської аскези.
У так званих “формулярах” багатьох афонських обителей, що подають відомості про кожного монастирського поселенця у ХVI-XVII ст., є згадки про ченців, поряд з чиїми іменами та прізвищами стоїть і слово “козак”. Такі ж самі написи ми знаходимо на черепах у поховальних кістницях монастирів.
Також ще один скит Святого Андрія де проживали ченці-українці, “Серай”, який знаходиться поблизу Кареї (столиці Афону), екзартима Ватопедського монастиря. На цьому місці раніше був монастир Кситра, а потім келія присвячена святому Антонію, а коли тут утвердились Константинопольські патріархи Афанасій ІІІ і Серафим ІІ, вони реконструювали келію (1763 р.) і дали їй сучасну назву. В 1842 р. Ватопедський монастир передав келію Віссаріону і іншим руським монахам, які доклавши великих зусиль перетворили келію в Скит, який в скорім часі набув розвитку завдяки спорудженню вражаючих за розмірами корпусів. На сьогодні Скит покинутий монахами, і тільки в одному із корпусів розміщується сучасна Афонська школа. Дуже величний храм Андріївського скиту, що будувався протягом більше ніж 20 років, вважається найбільшим храмом на Афоні і одним із найвеличніших на Сході.
Якщо ж мову вести про афонське чернецтво в ХІХ-ХХ ст., в першу чергу слід звернути увагу на кількісну характеристику: в ХХ ст. кількість руських монахів (українців і росіян) (на 1913 р.) складала 4800 чоловік, котрі жили в Пантелеймонівському монастирі, Андріївському і Ілінському скитах, а також у вісімдесяти двох келійних обителях. Кількість ченців-греків складала на той час 3600 чоловік. Ця кількість справді вражає уяву, якщо зважити на те, що до 1830 р. на Афоні не залишилось жодного українського ченця .
В Україні теж, окрім вказаного Печерського монастиря були монастирі і скити, які засновані ченцями зі Святої Гори, дотримувались Святогірського уставу та перебували у тісних зносинах з Афоном. Слід згадати Почаївську лавру. За переданням, першим чернечим поселенням у цій місцевості став скит, що його на зламі ХІІ-ХІІІ ст. заснував чернець з Афонської гори Мефодій. Цілком імовірно, що цей скит передував появі тут великого чернечого поселення. В епоху розквіту Почаївського монастиря спілкування з Афоном було вже не посереднім, а прямим. Це спілкування припало переважно на нелегкі для обителі і взагалі для України часи: період протистояння унії. З кінця ХVI і впродовж XVII ст. в бібліотеку Почаївської лаври привозили віронавчальні та вірозахисні книги з Афонських монастирів, ченці листувалися з своїми братами зі Святої Гори.
У 1900-х роках, від Почаївської Лаври засновано Свято-Духівський Скит. До Скиту було запрошено двох ієромонахів з Афону – і вони ввели у ньому Афонський Устав.
Другий Скит, де чернече життя проходило за Афонським Уставом, був Скит Святого Георгія Переможця на Козацьких могилах. У кращі часи монастир мав більше тридцяти чоловік братії, яка молилася й трудилася, своїм подвигом надихаючи багатьох прочан, які стікалися до монастиря тисячами. У 50-ті роки монастирське життя стало поступово згасати - радянська влада наполегливо знищувала Православ’я. Недовгий час тут існував жіночий монастир, який перевели з Дубно. З 1952 року обитель стала звичайною парафією, в якому ще служили декілька ченців. Остаточно ліквідували парафію у 1964 році, перевівши ченців, що залишилися, до Почаївської Лаври. І на довгих три десятки років припинилася в монастирі молитва.
У 2002 р. починаючи з дев’ятої п’ятниці після Пасхи, коли на “Козацьких могилах” традиційно вшановується пам’ять полеглих на “Берестецькому полі” козаків, було прийняте рішення про відновлення чернечого життя на цьому святому місці та офіційно зареєстровано Свято-Георгіївський чоловічий монастир на Козацьких Могилах нашої Української Помісної Православної Церкви..
Особливої уваги також заслуговує Манявський Скит, що розташований у мальовничому карпатському міжгір’ї за півсотні кілометрів від Івано-Франківська. Цей скит заснований преп. Іовом Княгиницьким, корий був пострижений у Ватопедській обителі та довгий час перебував на Афоні і, певною мірою, через це заснований ним скит стали називати руським, тобто Українським Афоном.
Колись цей монастир, де, як писав його покровитель митрополит Петро Могила, “двісті ангелів у тілі проживаючих образ життя Божого провадять”. В скиті була богословська, регентсько-хорова професійна школа партесного співу з розвинутим п’ятилінійним нотописанням, іконописна школа. На одній із башт, що має три поверхи зберігся напис: “Обитель цю спорудили ревнителі віри православної, ченці Гори Афонської”.
В ХVІІ ст. монастир досяг небувалого розквіту та мав зверхність над багатьма іншими монастирями і був, так би мовити, благословенною Святою Горою в Галицькій землі – Новим Українським Афоном. Це був духовний оплот Православ’я в Галичині. Коли в другій половині ХVIII ст. Греко-католицька церква повністю встановила своє опікунство в цьому регіоні, то ченці Скита потерпали від значних утисків і змушені були покинути Скит і переселитись на Афон. Маючи ставропігію і прямо підпорядковуючись Константинополю, Скит ніколи не належав до Московського Патріархату і тут ніколи не проклинали Мазепу та інших гетьманів України. Починаючи з 1997 р. древня обитель постає із руїн і зараз на цьому місці відроджується Манявський Хрестовоздвиженський чоловічий монастир нашої Святої Церкви.
Майже двотисячолітня історія християнства на Афоні увібрала в себе багато великих імен і подій. Тому зацікавлення щодо афонської духовної і культурної спадщини нині у світі помічається не лише серед православних віруючих, але й серед світських кіл. У монастирях Афону зберігається понад 10 тисяч цінних рукописів написаних грецькою, арабською, слов’янською мовами, хоча доступ до них обмежений.
В наш час також багато паломників з України відвідують Святу Гору, щоб вклонитися безцінним святиням, що єднають нас. Тому, що паломництво на Афон відрізняється від відвідання інших святих місць можливістю доторкнутися до збереженої у віках традиції чернечого подвигу, який кличе до себе тих, хто шукає богопізнання. Духовний наставник преподобного Антонія Печерського, ігумен Есфігменового монастиря Феоктист, провістив, коли благословляючи його, сказав: “йди на Русь, там іншим на зростання й успіх будеш”. Українці справдили це пророцтво у подвизі діяльної любові і засвідчили та підтвердили духовний зв’язок з Святою Афонською Горою.