Можна подумати, що Церква для автора “Дідахі” не тільки не від світу цього, але майже і не в світі, і принаймні, не для спасіння і преображення світу. Але оскільки “таїнство Церкви в світі”, перебуває у зв’язку з необхідністю любові до всіх людей, і постом за гонителів, то можна припустити, що благодать як дар віри, повинна прийти і поширюватись на багатьох, якщо не на всіх, раніше, ніж “мине цей світ”. Прикметно, і на це звертають увагу всі дослідники, що в міру охолодження есхатологічних очікувань в церковній літургіці з’являється прохання про відкладення кінця світу, що може бути помічене приблизно через сто років після “Дідахі”. Можливо це пов’язано не стільки з егоїстичним бажанням жити, скільки з бажанням збільшити час на покаяння як для себе, так і для всього світу. Уривок 16, 4, хоча очевидно і належить пізнішому авторові, який описує пришестя антихриста – “світового обманщика” – через збільшення беззаконня, тобто майже згідно з 2 Фес. 2, 3-12 апостола Павла, навіть натяком не торкається чого-небудь “стримуючого”.

Таїна Церкви звершується в світі, і вчення її адресоване народам. І саме в цьому контексті розуміється застереження язичницьких пороків; таким чином християнство не виходить із світу, а продовжує, за заповіддю апостола, перебувати в язичницькому середовищі (1 Кор. 5,9-12). В соціальному плані вчення вітає благодійність, вимагає завзятості і приписує милостиню. В плані судових розглядів можна бачити відмову від зовнішнього суспільного суду і перенесення його в середовище громади, де в самому процесі акцент переноситься з правового моменту на моральний. Відокремленість Церкви від світу не відриває її від суспільства і держави, на які поширюється молитовна турбота і любов християн. Ні в одній пам’ятці так ясно не передана незалежність і незацікавленість християнства цим світом, державою, національними почуттями і іншим, як у “Вченні 12-ти апостолів”.

Церковно-канонічна частина пам’ятки торкається питань церковної дисципліни. В першу чергу розглядаються, висвітлюються проблеми, пов’язані з приходом в громаду подорожніх апостолів, пророків і вчителів, причому рефреном іде попередження проти неправдивих апостолів, пророків і вчителів. Регламентуються також норми служіння єпископів і дияконів.

Структура християнської ієрархії в “Дідахі” подається таким чином. Вона складається із п’яти різних служителів Церкви. Це апостоли, пророки, вчителі, єпископи і диякони.

Перші три типи служіння відрізняються від двох останніх тим, що:

Вони не були обрані, а приймали на себе самі служіння.

Вони не обмежувались територіально в своєму служінні, не належали тільки даній громаді, а всій Церкві, вони подорожують, проповідують в різних місцях і навіть не повинні надто довго затримуватися на одному місці, вони найменш осілі із всіх чинів першохристиянської ієрархії.

Вони повинні навчати, проповідувати і звершувати богослужіння, причому в цьому останньому вони зовсім не обмежені в своєму творчому пориві, їхні молитви виголошуються екстатично, харизматично і не обмежуються часом.

Натомість вони повинні були відрізнятися винятковою аскетичністю життя, особливо ж апостоли.

До часу появи “Дідахі” інститут апостолів був життєвим явищем. Автор не згадує про нього як про явище минулого часу, а говорить, як про таке, що існує, і причому як про служіння, яке користується повагою в громаді. Головним обов’язком апостолів була проповідь, спрямована до язичників; вони не повинні були затримуватися в даному місці більше двох днів, і то в крайньому випадку. Істинного апостола характеризує його постійне пересування з одного місця на інше, і безкорисливе служіння своєму покликанню; псевдоапостол же – це той, хто перебуває три дні на одному місці і вимагає грошей: “якщо апостол захоче пробути в громаді, куди він зайшов, три дні, то це означає, що він неправдивий апостол”. Очевидно, в цей час з’являлося дуже багато апостолів і потрібна була обережність, щоб не прийняти неправдивого апостола за дійсного, тому “Дідахі” подає ці критерії, за допомогою яких їх можна було легко розрізняти.

Що ж до пророків, то вони проповідують не у язичників, а в середовищі християн. Автор “Дідахі” називає пророків першосвящениками, він говорить християнам: “пророки є ваші архиєреї”, тобто першосвященики (13,3). А потім зазначає: “пророкам дозволяйте говорити подяки, скільки вони хочуть”(10,7). Отже, пророкам надавалося право активно брати участь в богослужінні, і причому їм не приписується виголошувати подяки у вигляді визначеної богослужбової формули; вони могли виголошувати їх подяки, складені особисто. “Дідахі” заповідає вірним християнам шанувати пророка, який сповіщає слово Боже, як самого “Господа”(11,2). Таке значення мав пророк в християнському суспільстві, але його значення ґрунтувалося лише на тому, що він був особою, “яка говорила в дусі” і була наставником в слові.

Вчителі згадуються в “Дідахі” після апостолів і пророків, отож, вони стояли нижче останніх, і належали до осіб, які вели мандрівне життя. Про них разом з пророками і апостолами говориться: “якщо хто, прийшовши, стане навчати” і т.д. (11,1). Із цього видно, що вони не були осілими, а навчали християнських істин ті громади, які відвідували, за висловом “Дідахі”, вони докладали зусиль для “примноження правди і знання Господа”. В розумінні проповідників їх становище не було таким високим, як становище пророка. Вони становили ніби доповнення до пророчої діяльності. Громада повинна була перевіряти подорожніх вчителів: “Якщо хто, прийшовши до вас, стане навчати вас всього того, що ви чули раніше, того приймайте. Якщо сам вчитель стане навчати вас іншого вчення, то не слухайте його” (11, 1-2). Головна різниця між вчителями і пророками полягала в тому, що вчителі приймали це знання за особистим розсудом, а пророки, навпаки, бралися до своєї справи тільки тоді, коли відчували, що їх прикликає до діяльності зовнішня сила – Дух Святий. Зрештою і вчителі вважали свою діяльність правом діючого в них Духа Святого, і тому вони в древності відносилися до осіб, котрі володіли вищим благодатним даром. Аскетичні вимоги до них, як і до пророків, висувають не в такій строгій формі, як до апостолів.

Відносно двох останніх типів служіння, єпископського і дияконського то вони:

“Поставляються громадою із достойних Господа, мужів лагідних і несріблолюбних, правдивих і випробуваних”;

Обов’язками єпископів і дияконів були, крім служіння, ще й управління і господарча діяльнісь, тобто повне керування громадою.

Загалом, “Дідахі” є, безумовно, цінною пам’яткою ранньохристиянської писемності, яка проливає світло як на віровчення, так і на богослужіння і повсякденне життя древньохристиянської Церкви. Даний твір не можна недооцінювати, але не можна і перебільшувати його значення, тому що він, звичайно, не охоплює всіх граней життя і вчення Церкви в другій половині І століття. Тільки разом з іншими пам’ятками древньо-церковної писемності “Дідахі” набуває свого істинного значення. За характеристикою А. Карашева, зміст твору “містить дуже багато цінних відомостей. Одні із них збереглись до нас в тогочасних писаннях, інші роблять безсумнівними існування в практиці ранньої Церкви таких рис церковного життя, на які чіткі вказівки ми дотепер отримали з літератури тільки кінця ІІ–ІІІ стт.”. Тому відкриття цього твору не лише істотно збагатило і церковно-канонічну, і патрологічну науку, але й за словами С. Єпіфановича, “проникнуте теплотою і любов’ю до “братів по вірі”, передаючи надзвичайно реальне і світле становлення до Бога і створеного Ним світу, “Дідахі” вводить читача в атмосферу першохристиянської Церкви”.