Після трьох століть переслідувань Християнська Церква отримала можливість вільно існувати. Це сталося завдяки діяльності імператора Костянтина Великого зокрема після проголошення Міланського едикту 313 року. Кінцевою метою релігійної реформи Костянтина Великого було запровадження у Римський імперії християнства як державної релігії. Язичництво вже не могло задовольнити вимог які висувалися до державної релігії. Християнство ж не має ні національних, ні рисових не соціальних рис. Воно якнайкраще мало стати об’єднаним фактором населення Римської імперії.
Слід відмітити, що імператор Костянтин та його наступники не однаково відносились до різних течій в християнстві. Влада підтримувала Кафоличну Церкву, а інші Церкви та секти не лише не підтримувала, але й часто переслідувала бажаючи приєднання їх до Кафоличної Церкви. Християнство з його внутрішніми поділами було не вигідним державі. Тому, починаючи з імператора Костянтина, влада розпочала брати активну участь у церковному житті. Це, безумовно, позитивний момент, але часто така опіка була не на користь Кафоличної Церкви, бо були випадки, коли влада вважала Кафоличною Церквою єретиків. Таким чином, настала необхідність чітко визначити вчення Церкви. Остільки це могли зробити лише єпископи, то держава створила умови для цього – скликала собори. Рішення цих соборів були для влади думкою Церкви, і враховуючи її, очищала церкву від єретиків.
З самого початку проповіді Ісуса Христа серед тогочасних юдеїв виникали різні думки та суперечки про Нього. Але серед апостолів їх не було. Вони вважали його Богом, звертаючись до Нього „Господи”. Перші християни були людьми простими і не вдавались у філософію. Прихід у Церкву освічених людей породили необхідність виразити християнське вчення мовою філософів. Першими богословами стали апологети, зокрема св. Юстин Філософ (ІІст). Філософи вводять термін Логос, називаючи Ним Другу Особу Пресвятої Тройці. Але язичницьке розуміння Логоса і християнське дуже різнилося. Язичники вважали, що Бог перебуває поза світом, тому що критерії світу до Нього неможливо застосовувати. Для зв’язку між Богом і світом був необхідний Логос – нижче Божество. Творець світу, Який може діяти в ньому. По відношенню світу до Логоса, Логос – Божество, варте поклоніння як Творець. Християнство ж не могло прийняти цього. Християнський Логос – це Сам Бог, Творець і Першопричина всього. Логос має самобутнє буття в Пресвятій Тройці. Для того, щоб це висловити, Церкві необхідно було висловити мовою філософії християнські істини, вкладаючи в філософські терміни нові християнські значення, відкидаючи та заперечуючи єретичні погляди та думки. Власне необхідність чітко висловити вчення Церкви було реакцією на такі погляди. Зрозуміло, що спочатку необхідно було визначитись з тринітарними питаннями, бо неможливо говорити Ісуса Христа як про Боголюдину відкидаючи Божество Другої Особи. Таким чином, спочатку виникали тринітарні єресі, а вже потім – христологічні.