В ранньохристиянському слововживанні поняття “отець” звичайно асоціювалось і ототожнювалось з терміном “вчитель”. Вже св. ап. Павло говорить про це: “бо хоч у вас тисячі наставників у Христі, та не багато отців; я родив вас у Христі Ісусі благовістям” (1 Кор. 4, 15). Св. Іриней Ліонський також говорить: “Якщо хто навчений ким-небудь, то він називається сином учителя, а той отцем його”.  Климент Олександрійський говорить так: “Слова є породженням душі. Тому ми називаємо тих, хто настановлював нас отцями”
Таке слововживання частково збереглося і у нас, тому що ми говоримо не просто про отців Церкви, але про “отців і вчителів Церкви”. В той же час вказані поняття набули в сучасному православному вживанні деякі відтінки відмінності, на яких хотілось би зупинитися.
Серед всіх церковних письменників отці Церкви займають особливе місце. Про це ясно говорить архієп. Філарет Чернігівський: “Церква Христова є Царство істини і святості, засноване Христом Господом і силою Св. Духа, діючого через вибраних своїх, завжди живе в членах своїх, а висока честь бути вибраними знаряддями Духа Божого надана отцям Церкви”.  Вони являються продовжувачами справи свв. апостолів. Таким чином, свв. отці Церкви є “надійними керівниками в справі релігійного знання; в їх писаннях міститься Апостольське Передання, тому всі спори про віру, правила благочестя і церковної дисципліни необхідно вирішувати на основі святоотецьких писань.
Складна і заплутана справа із назвою, іменуванням “вчитель Церкви”. В Православній Церкві найменування “вчителі Церкви” немає стійкого і строгого визначення. Інколи його використовують як особливо почесний титул “великий вселенський учитель” і відносять до знаменитих свв. отців Церкви: Василію Великому, Григорію Богослову і Іоанну Золотоусту. В більшій мірі використовується у відношенні до найбільш видатних із церковних письменників, які не удостоєні Церквою почесного звання “отців Церкви”, але відомі своїми високими якостями виключної освідченості, подвижницьким життям, користуються повагою в Церкві серед них Климент Олександрійський, Оріген, Тертуліан, Євсевій Кесарійський та інші.
Необхідно підкреслити, що і церковні письменники, які не мають церковного авторитета, рівного свято отецькому, також повинні бути предметом детального вивчення в патрологічній науці. Тому патрологічна наука не повинна наперед встановлювати окремий вибір між творами древньоцерковної писемності і одні досліджувати, а інші відкидати; всі збережені і дойшовші до нас древньоцерковні твори необхідно вивчати і давати їм належну церковно- історичну і богословську оцінку з точки зору православного віровчення Церкви.