Про св. Полікарпа збереглося достатньо багато відомостей, дякуючи свідченням його учня – св. Іринея Ліонського. Народився він близько 70 р. і вже біля 110 р. був вже єпископом Смирським. Св. Іриней Ліонський сповіщає, що він був навчений свв. апостолами і ними ж був поставлений в єпископа Смирського. Що його він бачив у молодості; жив довго і в глибокій старості закінчив життя своє славним мучеництвом; він завжди вчив тому, що знав від свв. апостолів, що передає і Церква і що одне тільки істинне (Проти єресей, кн.. 3, 3). Особливо підкреслює св. Іриней зв’язок св. Полікарпа з св. ап. Іоаном Богословом і іншими “самовидцями Господа”. Накінець, він вказує, що при папі Аникиті (154–166 рр.) св. Полікарп був у Римі вів спор з папою про день святкування Пасхи, а також навернув в християнство багато єретиків, причому Маркіону, старець сказав при зустрічі: “Я впізнав тебе як первенця сатани” (Проти єресей, кн.. ІІІ, 4, с. 224). Бл. Єроним говорить, що після смерті св. Ігнатія Богоносця, св. Полікарп став “вождем всієї Азії”. Сам св. Ігнатій, познайомившись з тоді ще молодим Полікарпом, в своєму посланні до нього заповідає: “Як кормчим потрібні вітри або заставшим бурею – пристань, так теперішньому часу потрібний ти – для того, щоби досягнути Бога” (Пос. до Полікарпа, гл. 2). Таке авторитетне становище св. Полікарпа і послужило головною причиною його мученицької смерті. За свідченням послання “Мучеництво св. Полікарпа” (гл. 12), натовп смирських язичників, коли вели його на страту, кричав: “Ось вчитель Азії і отець християн”. Точну дату мученицької кончини св. Полікарпа назвати важко. Думки дослідників коливаються від 155–166 рр. Відомо тільки одне, що він постраждав за Христа і був спалений в 86-ти літньому віці. Більшість вчених називають роком смерті св. Полікарпа – 155 після Р. Х.
Послання до Филипійців. Із багатьох послань св. Полікарпа, про що свідчать св. Іриней і Євсевій Кесарійський, до нас дійшло тільки одне послання до Филипійців, в авторстві якого не може бути ніяких сумнівів. Але це єдине послання св. Полікарпа збереглося повністю тільки в латинському перекладі. В грецькому оригіналі існують тільки перших дев’ять глав і ХІІІ гл., яка приводиться у Євсевія в Церковній історії (кн.. ІІІ, 36).
Послання мало високий авторитет в древності, про що свідчить бл. Єроним, в деяких церковних общинах воно навіть читалось за богослужіннях (Про мужів, гл. 12). За свідченням самого послання (ІХ–ХІІІ глл.), час його написання треба віднести після смерті св. Ігнатія огоносця.
Приводом до написання послання була просьба св. Ігнатія привітати Антіохійську церкву в зв’язку із закінченням гоніння. Виконуючи прохання, филипійці послали послання в Смирну для передачі його в Антіохію. Разом з цим вони особливо просили св. Полікарпа вислати їм послання св. Ігнатія і сповістити про становище своєї Церкви, зокрема, про сріблолюбство пресвітера Валента і його дружини, які, вірогідно, утаїли гроші, зібрані для бідних. У відповідь на їх послання і прохання, св. Полікарп відправив своє послання.
В останні часи більшість дослідників, зокрема, англієць П. Харрісон, припускають, що данне послання являє собою синтез двох послань, які написав св. Полікарп до филипійців. Перше представляло собою коротке повідомлення і складалось з теперішньої ХІІІ гл., можливо і навіть з ХІV гл., а друге – було написане св. Полікаром набагато пізніше, коли пам’ять про мученицьку кончину св. Ігнатія була широко відома. Але незважаючи на такі припущення дослідників, для нас головним фактом є той факт, що “Послання до Филипійців” є автентичним і авторитетним церковнобогослівським твором Православної Церкви.
Зміст послання. Це пастирське послання складається із ХІV глл. В ньому тільки три цитати із Старого Завіту і 17-ть цитат із Нового Завіту. Вісім разів цитується 1 Петра. Є також цитати з першого послання св. Климента до Коринфян (глл. 1, 2, ІV, VІІ). І що характерно, що св. Полікарп користується тими ж посланнями на Св. Писання, що і св. Климент Римський.
Послання це направлене филипійській общині через якогось Крескента, мужа праведного життя. Заголовлене так: «Полікарп і з ним пресвітери Церкви Божої в Филипах милість вам і мир від Бога Вседержителя і Ісуса Христа Спасителя нашого нехай примножиться». Починається воно похвалою филипійців за надані ними почесті і допомогу св. Ігнатію і його супутникам і за твердість їх віри. Далі св. муж дає короткі настанови у вірі в Христа і виконанні Його заповідей в дусі Нагірної проповіді. Для більш повного настановлення св. Полікарп радить згадати настанови св. ап. Павла, який давав їм усно і письмово. Після цього він переходить до окремих настанов, окремих осіб і говорить про обов'язки мужів, жінок, дітей, юнаків, дів, вдів (дияконис), дияконів і, накінець, пресвітерів (V – VІ глл.). В цих настановах характерне те, що він дуже настирливо застерігає уникати сріблолюбства; крім цього, вдів і дияконис він просить утримуватись від злослів’я і наклепів; пресвітерів – недовіряти різним наговорам. Ці індивідуальні настанови переходять в загальні застереження; уникати єретиків – докетів і перебувати в молитві і пості, наслідуючи терпінню Христа і блаженним мученикам, в тому числі св. Ігнатію, і взагалі вести себе пристойно і робити добрі справи. З приводу поступку пресвітера Валента, св. Полікарп висловлює глибоку скорботу, але просить филипійців не бути по відношеню до нього жорстокими, простити його в ім’я християнського незлобства і миру. На закінчення св. Полікарп закликає молитися за всіх: за царів, за язичників-гонителів, обіцяє переслати їх послання в Антіохію і відправляє до них послання св. Ігнатія Богоносця через Крескента.

Богословське вчення св. Полікарпа Смирського

Послання св. Полікарпа має, головним чином морально-повчальний характер, догматичний зміст даного твору небагатий. Св. Полікарп закликає филипійських християн служити Богу “в страсі і істині” і залишити “марне пустомовство і заблудження багатьох” (гл. 2). Судячи з цього, даний заклик і засторога направлені проти докетичної христології “псевдо-гностиків”, постільки дальше  говориться:
“Хто не визнає свідчення хресного, той – від диявола; і хто слова Господні буде тлумачити за особистим бажанням і говорити, що не має ні воскресіння, ні суду, той – первенець сатани” (гл. 7). Цьому лжевченню св. Полікарп проти поставляє “споконвічне передане слово”. Сутність цього “слова” в позитивній формі він коротко викладає в 2-й главі, де показує, в чому повинна полягати віра в Христа, причому форма ця в багатьох пунктах нагадує христологічну частину Символу віри. В інших місцях він називає Христа Сином Божим і вічним Первосвящеником і часто повторює, що Він буде судити всіх людей в день суду.
Головною темою морального вчення – являється тема праведності. Основними чеснотами, якими досягається ця праведність, являються віра, надія і любов, тому що “хто в них перебуває, той виконав заповідь праведності”. До цих трьох основних чеснот св. Полікарп приєднує дві головні аскетичні – піст і молитву. Дає поради про милостиню (гл. 10), християнську незлобу (гл. 12), в силу якої християни зобов’язані молитися за своїх ворогів. Але із всіх чеснот і добродійств св. Полікарп на перше місце ставить віру, яка повинна бути принципом життя, “матір’ю нашою” і супроводжуватись добрими ділами.
Однак віра, в такому її розумінні, немислима без Господа, тому другою основною темою послання являється тема “наслідування Христу”. Св. Полікарп закликає віруючих: “послідуйте прикладу Господа (гл. 10), тому що Господь є “запорукою правди нашої” і “все перетерпів ради нас, щоби на жити в Ньому. Будемо наслідувати Його терпінню” (гл. 8). Внаслідок цього весь світогляд св. Полікарпа “христоцентричний”, тому що Господу, за його словами, “все покорено, небесне і земне” і “все що дише” служить Йому (гл. 2). Подібний “христоцентризм” невіддільний і від есхатологізму. тому що все життя християнина надихається і просвічується очікуванням майбутнього віку: “Якщо угодимо Йому в нинішньому віці, отримаємо і майбутній, так як Він обіцяв нам, що воскресить нас із мертвих і що якщо будемо жити достойно Його і в Нього вірити, будемо і царювати з Ним” (гл. 5).
В своєму посланні св. Полікарп говорить тільки про пресвітерів і дияконів, і ніде не говорить про єпископа, хоча сам себе відрізняє від пресвітерів. Він закликає християн “коритись пресвітерам і дияконам, як Богу і Христу” (гл. 5). Дослідники і богослови пояснюють цей факт по-різному. Одні вважають, що єпископа в той час в м. Филипах не було і місцевою Церквою керував пресвітер Валент; інші думають, що єпископи були тотожні з пресвітерами і що Филипійська Церква керувалась колегіально. Однак для такої тотожності пресвітерів з єпископами у св. Полікарпа немає підстав: хоча (в 6 гл.) він засвоює пресвітерам функції, які нагадують обов’язки єпископа, але вони загального пастирського характеру, а про спеціально єпископські функції у св. Полікарпа по відношенню до пресвітерів не має мови. Краще всього пояснити цю обставину тим, що св. Полікарп скористався відомою в той час термінологією, особливо розповсюдженою за Заході, по якій і єпископ також називався пресвітером і не виділявся різко із колегії пресвітерів, хоча серед них він один тільки мав єпископські права. У всякому разі послання не дає абсолютно ніякого приводу робити якісь висновки пресвітеріанського характеру, як дехто намагається це зробити.

Послання “Мучеництво св. Полікарпа”

Даний твір написаний у формі окружного послання Смирської церкви, адресованого “всім общинам святої і кафоличної Церкви, перебуваючим на всякому місці”. Написане це послання зразу після смерті св. мученика і являється одним із перших “мученицьких актів”, які дійшли до наших днів. Тут св. Полікарп характеризується, як “самий видатний мученик”, а його мучеництво називається “відповідаючому Євангелію”. Для смирських християн він послужив прикладом тієї істинної і непохитної любові, яка полягає в бажанні спасіння для всіх, а не тільки для самого себе (гл. 1). Далі в посланні описується гоніння на християн в Смирні: мученики трималися настільки стійко і мужньо, що являли себе як би не просто людьми, “а вже ангелами” (гл. 2). Треба зауважити той факт, що в посланні не одобрюються ті християни (наприклад, фрігієць Цоінт), які самі себе віддавали в руки гонителів, тому що “Євангеліє так не навчає” (гл. 4), тобто тут засуджується “мученицький фанатизм”, який неприпустимий, як всякий фанатизм і непричетний до духу християнського благовіствування.
Св. Полікарп, навпаки, проявив чисто євангельську мудрість: він спочатку, на прохання своєї пастви, заховався від гонителів, днем і в ночі молячись “за всіх людей і церкви у вселенній” (гл. 5). Але коли гонителі настигли його, то він мужньо прийняв свій хрест, сказавши: “Нехай звершиться воля Божа” (гл. 7). Перед суддями, які вимагали, щоби він виголосив хулу на Христа, старець заявив: “Вісімдесят шість літ я служив Йому, і Він не зробив мені ніякого зла. Як же я можу хулити Царя мого, спасшого мене?” (гл. 9). Єпископа засудили на спалення. Коли запалили вогнище, то полум’я не торкнулось мученика. Тоді один із палачів (”конвектор”) проколов св. Полікарпа списом. Після цього кості його спалили, щоби уникнути шанування св. мученика, хоча невеликі останки мощей смирським християнам все ж вдалося зібрати. Так описується мученицька кончина св. Полікарпа.
В посланні приводиться і молитва його, з якою він перед смертю звернувся до Бога. Доцільно привести її всю повністю, тому що в ній чітко проявляється у всій своїй чистоті дух першохристиянства: “Господи, Всемогутній Боже, Отець Твого возлюбленного і благословенного Отрока, Ісуса Христа, через Якого ми отримали відання (знання) про Тебе, Бога Ангелів, Сил небесних, всякого творіння і всього роду праведних, живучих перед лицем Твоїм! Благословляю Тебе за те, що Ти удостоїв мене в цей день і час, щоби я став причасником в сонмі мучеників, чаші твого Христа і воскрес для вічного життя і тілом, і душею, в нетлінні Святого Духа. Нехай буду я прийнятий посеред них перед лицем Твоїм сьогодні як жертва добра і благовгодна, як це Ти, правдивий і істинний Боже, приготовив, явив і виконав. За це і все Тебе возхваляю, Тебе благословляю, Тебе прославляю, через вічного і небесного Первосвященика Ісуса Христа, Твого возлюбленного Отрока, через Якого Тобі, з Ним і зі Святим Духом слава нині і в прийдешні віки. Амінь” (гл. 14)
Дана молитва, крім того, що вона виявляє велику просвітленість духу першохристиянських мучеників, відображує і  деякі суттєві грані віросвідомості Древньої Церкви. Насамперед, треба зауважити. що Бог тут іменується “Вседержителем”, тобто терміном, який возсходить до Септуагінти, і часто зустрічається в елліністичному юдаїзмі. Але на відміну від юдейського вузького монотеізму”, підкреслюється, що “Вседержитель” є Отець Ісуса Христа. Сам Христос називається Отроком, “Служителем” Бога Отця. Христос також являється єдиним Посередником між першою Особою Св. Тройці і людьми, відкриваючи людям Отця і даруючи їм відання (знання) про Нього. Що торкається Св. Духа, то Він в молитві постає як Дарувач нетління для душі і тіла, тобто являється “Духом Животворящим”. Тому молитва св. Полікарпа представляє собою і достатньо чітке віросповідання, яке, судячи по всьому, основується на літургійній (богослужбовій) традиції першохристиянської Церкви.