Цей твір за своїм характером і стилем являється одним із самих складних серед творів мужів апостольських. Доля його достатньо цікава: Климент Олександрійський часто цитує даний твір, вважаючи автора сучасником св. Климента Римського. Оріген також високо цінує “Пастиря”, рахуючи, що твір належить перу того Єрма, про якого св. ап. Павло згадує в (Рим. 16, 14). Більш того, Оріген відносить пам’ятник до канонічних книг Нового Завіту, хоча і зауважує, що подібний погляд на “Пастиря” не поділяється багатьма церквами. “Пастир Єрма” входить в число канонічних книг в Синайському кодексі. Його цитують св. Іриней Ліонський. Тертуліан, св. Афанасій Великий відносить його, як і “Дідахи” до апокрифічних книг. Знахідки фрагментів твору в єгипетських папірусах знову ж засвідчують про його широке розповсюдження серед древніх християн. Однак подібна популярність “Пастиря” була порівняно недовгою: вже в ІV ст. бл. Єроним засвідчує, що в його часи твір серед латинських християн був маловідомим. Приблизно в той же час твір поступово виходить із використання і східних християн, поділяючи в більшості долю “Дідахи”.
До нас він дійшов в трьох рукописах: один із них (“Мічіганський корпус”), написаний на папірусі, містить середину твору і датується другою половиною ІІІ ст..; другий – вже вище згадуваний “Синайський кодекс” ІV ст. (в ньому міститься перша третина твору); накінець, “Афінський кодекс” ХV ст., в якому твір зберігся майже повністю. Є також два латинських переклади (один ІІ–ІІІ стт., а другий – ІV–V стт.). Крім цього, існує ще ефіопський переклад і багато коптських фрагментів.
За обсягом “Пастир” найбільший твір серед творів мужів апостольських. За композицією цей твір, в теперішньому своєму вигляді, складається з трьох основних частин, який включає  п’ять “Видінь”, дванадцять “Заповідей” і десять “Подобств”. Судячи з всього, він писався протягом тривалого часу і мав декілька авторських редакцій. Свою назву твір отримав тому, що в основній частині (“Видіння”) він представляє собою запис одкровень, даних Єрмі Ангелом предстаючим у виді Пастиря. До цього аналогічні одкровення даються йому “Старицею”, уособлючою собою Церкву. адже всі дослідники однодушно визнають, що місцем написання твору був Рим. Відносно датування його існують невеликі розбіжності: одні вчені відносять написання твору до початку ІІ ст.., інші – до середини цього століття. Вирішальним моментом у визначені дати являється свідчення відомого “Кодексу Мураторія” (кінець ІІ ст..), який сповіщає що “в недавній час, в місті Римі, Єрм написав “Пастиря”, коли його брат, єпископ Пій, возсідав на Римській кафедрі”. При цьому в “Кодексі” міститься застереження, щоби цей твір, в силу його недавнього походження, читався тільки приватним чином, а не в храмах народу. Виходячи із даного свідчення можна зробити припущення, що “Пастир” був закінчений приблизно в 140–150 роках, хоча початок написання твору відноситься на більш ранній період.
Про особу автора можна почерпнути відомості тільки з самого твору, в якому розсіяні деякі автобіографічні деталі. Судячи з них, Єрм, скоріше всього, був юдеєм за походженням; проданий в рабство якомусь Роді, пізніше був відпущений на волю; занявшись торгівлею, він нажив велике майно, однак потім втратив його. Із всього здобутого залишився невеликий участок землі поблизу Кум, обробляючи який Єрм добував на прожиття собі і своїй сім’ї. Що торкається сім’ї, то Єрм говорить, що його жінка виділялась сварливим характером і страждала свого роду від “нестримання язика”, а діти підчас гоніння зреклись від Христа, зрадили батьків і стали вести розпустне життя. Такі основні риси біографії автора, але деякі патрологи сумніваються в достовірності цих автобіографічних даних. Між іншим, вирішити однозначно питання про те, чи дійсно Єрм повіствує про своє реальне життя або його розповідь являється літературною фікцією, навряд чи представляється можливим. Безсумнівно тільки одне – автор явно належав до ранньохристиянських “пророків” і сам себе розглядав в якості виконуючого подібне церковне служіння. Саме це служіння дозволило Єрмі викривати вади членів Церкви. Як видно із ХІ-ї заповіді, клір захопився спокусами світу; пресвітери спорили між собою про першість; диякони розкрадали збереження вдов і сиріт; пророки гордились і шукали першості, жили в розкоші, торгували своїм пророцьким даром; з’явилась соціальна нерівність, багатство з однієї сторони і бідність з другої сторони. Були випадки відречення від Христа і Євангелія; засумнівалися в скорому пришесті Господа. Пророцьке служіння Єрми також відобразилось в характері і стилі твору, якому притаманна особлива образність і символічність мислення і мови. Внаслідок цього “Пастиря” можна віднести до дуже рідкісного жанру “Апокаліпсисів”.
Зміст книги. Книга поділяється на три частини: “Видіння”, “Заповіді” і “Подобства”. Одкровення даються Єрмі Церквою, яка являється в образі “Стариці” і Ангела в образі “Пастиря” звідки і походить  назва всієї книги. В книзі описано стан Римської Церкви, сучасній автору, показані моральні недоліки її членів: гордість пресвітерів і дияконів своїм служінням, користолюбство, в чому був винуватим і сам Єрм, відречення від Христа під час гоніння та інші.
Богословське вчення “Пастиря Єрми”. Догматичні погляди Єрми не дуже виразні і чіткі. Це особливо проявляється, насамперед, у вченні про Бога. Одною із помітних рис його являється та що поняття “Отець” дуже рідко відноситься до Бога; Єрм переважно називає “Господом”, тобто терміном, який вже в ранньхристиянській письменності використовувався переважно по відношенню до Христа, а не до першої Особи Св. Тройці: В “Пастирі” Бог представ не стільки як “Отець” християн, скільки як “Господин” їх; відповідно і християни є не стільки “чада Божі”, скільки “раби Божі”. Між іншим, для автора Бог є і Творець світу і “Владика” всього творіння. Про це свідчить, наприклад, такий вислів: “Ось Бог Сил, Котрий Своєю невидимою Силою, Своїм потужним і великим Розумінням створив світ і славною Своєю Радою зодягнув благовидість творіння Своє, а сильним Словом Своїм утвердив небо і заснував землю на водах; Своєю Премудрістю і Промислом створив святу Церкву Свою, Котру і благословив” (Вид. 1, 3, 3).
Тріадологія і христологія “Пастиря” носять надзвичайно заплутаний і двозначний характер. Імені Ісуса Христа автор не згадує, також як не використовує поняття. “Логос”, надаючи перевагу говорити про “Спасителя” і “Сина Божого”. друга і третя Особи Святої Тройці у нього часто зливаються, що важко розрізнити. Наприклад, він говорить, що “Син є Дух Святий” (Под. V, 5, 2), хоча цю фразу можна розуміти і в тому значенні, що “Дух Святий тут означає Божество Сина. Зразком подібної двозначності може служити, наприклад, слідуючи місце твору: “Предвічний Святий Дух, створивший всяке творіння, Бог поселив у плоть, яку Він вибрав. І ця плоть, в яку вселився Святий Дух, добре послужила Йому, ходячи в чистоті і святості і нічим не осквернивши Дух. А поскільки вона жила прекрасно і непорочно, живучи разом з Духом і сприяючи Йому у всякому ділі, а також поступаючи достойно і мужньо, то Бог вибрав її в спілкування з Святим Духом. Тому то життя плоті цієї вгодило Богові, тому що вона не осквернилася на землі, маючи в собі Святий Дух. І Бог мав раду з Сином і зі славними ангелами, щоби ця плоть, непорочна послужила Духу, знайшла місце упокоєння і не лишилась нагороди за своє служіння” (Под. V, 5–7). Якщо перевести дане розмірковування автора в площину чисто логічного  мислення, то з нього витікає, що Боговтілення було актом третьої Особи Св. Тройці, а Бог Отець в Свою “Раду” допускає, поряд з Сином, і Ангелів, як би прирівнюючи останніх з Сином. Однак подібне перенесення в площину чистої логіки навряд чи допустиме, тому що світогляд автора визначається іншими законами образного і символічного мислення. Саме тому двозначність тріадології автора “Пастиря” не викликали нарікань зі сторони близьких до нього за часом церковних письменників (Климента Олександрійського, Орігена та ін.), які добре відчували специфіку подібного мислення, використовуючи даний твір переважно в перспективі вчення про християнську мораль.
Моральне вчення Єрми. Зміст “Пастиря” носить переважно етичний характер. Автор переслідує мету релігійно-морального оновлення християн, звільнення їх від духовного спустошення в яке вони впали  внаслідок своєї “двоєдушності”, в силу відсутності твердого християнського переконання і віри в близьке пришестя Господа. В протилежність цьому моральному спустошенню Єрм виставляє строгі моральні вимоги і сильно повстає проти багатства і тяготінні до мирських благ, причому опираючись на отримані ним від Бога одкровення, оповіщаючи близьке пришестя Господа.
Моральний ідеал Єрми виділяється строгим аскетичним характером. Особливо висуваються вимоги  чистоти плоті – забороняються всякі похітливі приваблення. Християнин ні в якому разі не повинен оскверняти своєї плоті, тому що осквернивши плоть, він оскверняє тим живучого в ній Духа Святого, а разом з цим лишає себе даючого Ним вічного життя. Сам Єрм повинен після отримання одкровення жити з своєю жінкою, як з сестрою, тобто безшлюбно.
Високого значення Єрм надає посту і молитві, розглядаючи їх, як справи, які заслуговують особливої нагороди. Поряд з утриманням, постом, зреченням від світу, великим благом являється простота і невинність; хто володіє ними, той подібний плодовитій горі і стоїть навіть вище мучеників. Строгий прихильник чистоти плоті, Єрм допускає другий шлюб і не заперечує його як гріх. Піст, за словами, Єрми, слід розуміти в більшій мірі духовно, як утримання від зла; при цьому тілесний піст повинен здійснюватись з метою  милостині, тобто збереженні (зекономлені) продукти харчування підчас повного посту повинні роздаватись бідним – голодним. Відречення від світу не доходить у Єрми до визнання гріховності багатства самого по собі. На багатство він дивиться, як на засіб добродійства. Повага до мучеництва і сповідництва у Єрми велика: він ставить їх вище пророків. Але Єрм не вважає, як монтажисти, мучеництво подвигом, до якого повинні мати устремління всі християни, тому невинність і простоту серця ставить вище нього.
Торкаючись морального богослів’я, то тут особливу увагу привертає вчення про “двох ангелів”, перебуваючи з кожною людиною один із них – “ангел правди”, а другий – “ангел лукавства”. Перший ангел – “ніжний”, соромливий, покірний, тихий і лагідний; коли він входить в серце людини, то відразу починає розмовляти з нею про правду, чистоту, святість, у всьому мати міру і про всяке добре діяння, а також про всякі славні добродійства. Другий ангел, навпаки, є швидкий і поспішливий на гнів, жорстокий і нерозумний; всі діяння його лукаві і направлені на те, щоби привести до розпусти рабів Божих. Саме по діяннях своїх і пізнаються обидва ангели: коли в людині починають переважати лукаві помисли і пристрасті, то це значить, що вона знаходиться під впливом “агнела лукавства”; навпаки, коли думки і поступки людини мирні, благочестиві і добрі, то  це свідчить, що вона знаходиться під впливом “ангела правди” (Зап. VІ, 2).
Подібне вчення про “двох ангелів, відповідно до автора “Пастиря”, зовсім не означає, що людина є пасивна “іграшка” в їх руках. Який із “двох” поселиться в людині – залежить від неї самої. Більше того, в завдання людини, правду кажучи, входить одне: утримати і зберегти в собі “Дух Господній”. Про це в книзі говориться слідуючим чином: необхідно  любити Істину, “щоби Дух, якого Бог  поселив в цій плоті, перебував істинним перед всіми людьми і щоби прославлявся Господь, який поселився в тобі, тому що Господь – істинний у всьому і немає ніякої неправди у Нього. Якщо християнин отримує від Господа “Дух правдивий”, і, якщо він повертає Дух “неправдивим”, то робиться “погарбувачем” і осквернює заповідь, дану йому (Зап. ІІІ, 1–2). Цим і визначається все моральне життя християнина, яке повинне керуватися заповідями Господніми. Із них перша – збереження віри в Бога; хто береже її, той відкидає від себе “всяке лукавство” і зодягається у “всяке добродійство”. Разом з вірою в Бога до головних християнських чеснот приєднується страх Божий і стримання (Зап. ІІ). Страх Божий є необхідною умовою спасіння: він стримує від звершення дурних справ і надихає робити добрі справи. Крім того, страх Божий проганяє іншого роду страх – страх перед дияволом, хоча, в той же час, Єрм застерігає, що “справді диявола” слід остерігатися (Зап. VІІ). Стримання же розуміється в “Пастирі”, насамперед, як утримання від дурних справ: перелюбства, п’янства, лицемірства та інші. Якщо розглядати моральне вчення, яке міститься в творі, то можна констатувати, що воно витримане в класичних тонах християнської етики. Але є і специфічна  особливість “Пастиря” в цьому плані, яка в послідуючій традиції Західної Церкви отримала назву, або іменування “зверхзаслуг”, “зверхдовжних справ”. Про це в творі говориться так: “Якщо ти зробиш, що-небудь добре крім заповідей Божих, то здобудеш собі більш велику славу і будеш більш славним перед Богом, чим був раніше” (Под. V, 3, 3).
Еклезіологія Єрми. Заслуговує великої уваги вчення Єрми про життя Церкви, яке розглядається ним в двох аспектах: метафізично-трансцендентному і есхатологічному. Перший пов’язаний з образом її як “Стариці”; і коли Єрм питає ангела про те, чому вона “стара”, то той відповідає: “Тому що вона створена найпершою за все творіння”. Більше того, за словами автора “Пастиря”, саме ради Церкви і був “створений світ” (Вид. 11, 4). Це вчення про предвічне існування Церкви явно зближує “Пастиря” з “Другим посланням Климента”, хоча між цими творами існують деякі розбіжності (наприклад, в “Пастирі” немає ідеї “сизигії” (єдинство) Христа і Церкви, а у автора “Другого послання” не має думки, що світ створений для Церкви).
Другий аспект еклезіології автора “Пастиря” пов’язаний з образом Церкви як будуючої вежі. Він бачив. що “на водах” будувалася вежа із блискучих квадратних каменів шести юнаками (ангелами). Їм допомагали тисячі мужів (нижчих ангелів), які брали каміння для будівництва з води або землі. Каміння, які діставалися із води дуже добре підходили один до одного, так що вежа здавалася побудованою якби із одного каменя. Із каміння, які діставалися із землі, одні використовувалися для будівництва, інші складувалися біля вежі, а деякі далеко відкидувалися в сторону.
Єрмі було пояснено, що вежа – це Церква, яка будується на водах хрещення. Каміння квадратні – це св. апостоли, єпископи, вчителі і диякони, достойно звершуючі своє служіння. Каміння, які діставалися із води – це свв. мученики. Каміння, які діставалися із землі – новонавернені християни. Каміння, які залишалися біля вежі – грішники, які готовились і були готові покаятися, а розкидані в сторони – грішники, які не бажали розкаятись. Каміння, які мали дефект, вади (нерівні, з тріщинами) означають членів Церкви, маючих моральні вади. Круглі каміння, означають християн, маючих багатство. Книга закінчується закликом: “Не гайте, щоби не закінчилось будівництво вежі, тому що ради вас призупинено її будівництво. Якщо не поспішите виправитись, закінчиться вежа – і ви не попадете до неї” (Под. 10, 4). За словами архімандрита Сильвестра, в образі вежі в Єрми розуміється і ідея єдинства Церкви і ідея святості. “Це значить, що мета для, котрої існує Церква на землі, є духовно-моральне досконалення і святість, чого досягають в міру можливості віруючі. входячи у внутрішнє єднання з Церквою і користуючись її  освячуючими засобами”
В другому відривку символіка автора значно ускладнюється. Церква-вежа на цей раз будується на громадному білому і древньому камені, який має висічені в ньому двері. Камінь цей є Син Божий предвічно рожденний, постільки Він був присутній на Раді Отця Свого, яка скликалася відносно створення світу. А “двері” – “нові”, тому що Син з’явився в останні дні і зробився “новими дверима”, для того, щоби бажаючі спаслись і через них увійшли в Царство Боже. В даному відривку з’являється ще одна тема. Зокрема, тут говориться, що тільки принявші “святе ім’я” Сина Божого можуть увійти в Царство Боже (Под. ІХ, 12). В світогляді автора це “ім’я” практично ототожнюється з “Іменуємим”, тому що тут же говориться, що “все творіння тримається Сином Божим”. Але особливо Син “держить” Церкву, тобто тих, які, від всього серця носять ім’я Його” (Под. ІХ, 14). Церква за вченням Єрми, являється не тільки предвічноіснуючою метафізичною реальністю, але і реальністю есхатологічною, яка справдиться у всій повноті лише в Царстві будучого віку, а тут на землі досягається лише частково.
Заслуговує уваги вказівка автора на значення Хрещення для входження в Церкву. Людина до прийняття імені Сина Божого, – говорить автор, – мертва, але коли вона приймає печать, то тоді відкидає мертвість і приймає життя. А печаттю є вода: в неї входять мертвими, а виходять живими. В зв’язку з Хрещенням Єрм розглядає і проблему покаяння, яке займає одне із центральних місць в його творі. В творі говориться. що “від деяких вчителів” Єрм чув, що ніби-то “немає другого покаяння, крім того, котре відбувається, коли ми входимо у воду і отримуємо відпущення попередніх гріхів наших”. Іншими словами, серед сучасних Єрмі християн з’явилася “партія ригористів”, стверджуючих, що є тільки одне покаяння перед Хрещенням. Після нього християнин зобов’язаний не грішити, тому що другого покаяння для нього немає і бути не може. Однак Єрм в значній мірі нейтралізує ригоричну точку зору, переносячи її в площину нереального ідеалу. Він уточнює: “Якщо хто після цього великого і святого покликання (тобто Хрещення), будучи спокушений дияволом, згрішив, то він має одне покаяння, але якщо він буде постійно грішити і каятися, то безкорисне для такого чоловіка покаяння і життя його буде важким” (Зап. ІV, 3).
Значення книги “Пастир Єрма”. Оцінюючи твір в цілому, слід сказати, що “Пастир”,  звичайно, не належить до самих яскравих творів святоотецької писемності. Твір всім своїм характером говорить, що автор його не був  блискучим талантом і не отримав достатньої освіти: він пише розтягнуто, монотонно і негармонійно і тільки в деяких місцях проявляється його “натхненний дар”. Значення “Пастиря” в історії християнської письменності і в богослів’ї визначається переважно “особливим моральним настроєм його, який і приваблював послідуючих християнських письменників, які включили ряд думок автора “Пастиря” в загальну систему церковного віровчення, відкинувши випадкове і несуттєве в пророцтвах Єрми.