Починаючи з ІІ-го ст. з’являється нова церковна писемність – апологія. Життя Церкви проходило в той час в дуже складних умовах. Християнство вважалось релігією недозволеною і постійно зазнавало переслідування,  осміювання і різного роду звинувачення зі сторони язичників. В той час продовжувалась місіонерська діяльність Церкви, яка мала великий успіх, але проповідь Євангелія декілька змінила свої форми. Проповідникам Євангелія необхідно було вступати в спілкування не тільки з юдеями і невеликим колом близьких до юдейства язичників, але з людьми різних класів і переконань, представниками язицької освіти і філософії.
До цього періоду язицтво, як політеїстична релігія, заснована на древніх міфах, вже втратило своє значення у вищих класах Римської імперії. Великого розповсюдження набули різні східні релігії і філософські течії. Особливо багато захоплювалися філософією, були розповсюджені різні філософські школи і напрями, які мали між собою протиріччя. А це породжувало скептицизм і байдужість до питань релігії. Часто освічені язичники, щиро дивувались, що християни, ризикуючи і часто жертвуючи життям, не відмовлялися від своїх переконань. Для них це було незрозумілим. Нарешті, були люди, які зневірившись у всьому, знаходили  смисл життя в різноманітних задоволеннях.
Звичайно, найбільш сильним доказом істинності християнства було мучеництво. Але в той же час важливим завданням Церкви була апологія або захист християнства, яка розуміється в широкому смислі. Вона повинна охоплювати в собі як прямий захист християн від переслідувань, звинувачень в безбожництві і марновірстві, так і викладення християнського віровчення у формах, доступних розумінню  освічених язичників і юдеїв того часу. Це завдання виконали церковні письменники – апологети. В числі дійшовши до наших днів творів, є спеціальні (судові) апології, звернені до імператорів; твори більш широкі, які призначені для всього суспільства; окремі трактати, в яких християнство переходило від захисту до наступу, в яких автори висміювали язицьку філософію і многобожництво, твори особливої форми (діалоги), які ставили собі за мету глибоко викласти істини християнства і заперечити наклепи, висунуті проти християн юдеями і язичниками. Очевидно, що в таких творах викладалось не все, а тільки окремі істини. Апологети не висловлювали повноти віри Церкви, а показують лише своє розуміння її. Слід ще зауважити, що церковні письменники того часу були високо освічені і користувалися матеріалом сучасної філософії і літератури.
Автором першої апології про яку згадує Євсевій Кесарійський, являється єпископ Афінський Кодрат. За словами історика, Кодрат звернувся до імператора Адріана “з апологією, написаною на захист нашої віри, так як деякі злі люди намагались не давати нам спокою”. Євсевій також цитує єдиний фрагмент “Апології” Кодрата, який дійшов до нас: “Справи нашого Спасителя завжди були очевидні, тому були істинні: людей, яких Він зцілив, яких воскресив із мертвих, бачили не тільки в хвилину їх зцілення або воскресіння – вони весь час були на очах не тільки коли Спаситель перебував на землі, але і жили достатньо довго і  після Його Воскресіння, а деякі дожили і до наших днів” (Церк. іст. кн. ІV, 3). Цей фрагмент передбачає, що Кодрат застав в живих ще деяких представників першого покоління християн. Народився він, вірогідно, в другій половині І ст.. і був сучасником апостольських мужів. Судячи із свідчення Євсевія, Кодрат був істинним носієм апостольського передання і мужнім захисником християнства. Свою “Апологію” він подав імператору Адріану, вірогідно, коли той знаходився в Малій Азії в 123–124 рр.