Історично склалося так, що духовно-релігійна самоідентифікація українців нерідко виступає однією з домінуючих ціннісних орієнтацій власної життєдіяльності, причому інколи більш визначальною ніж навіть національна. Ще із часів Київської Русі християнська віра – могутній консолідуючий чинник, носій державницької ідеології, суспільної моралі та культурного прогресу українського народу. Релігійні гасла супроводжували, а подекуди й ініціювали докорінні трансформаційні зрушення у суспільстві, здійснюючи ідеологічне забезпечення національно-визвольних рухів, політичних та соціальних перетворень.
Українська нація продовжує переживати докорінні революційні трансформації тому для вітчизняної політологічної школи особливої актуальності набувають питання розробки й впровадження управлінських рішень вищих органів державної влади, покликаних консолідувати суспільство, спрямувати його політичну волю на підтримку державотворчих процесів в Україні, поширити серед широких верств населення почуття гордості за власну державу та впевненість у її майбутнє. Проживши перше десятиліття сучасного етапу українського державотворення, ми можемо з усіє упевненістю стверджувати, що побудувати справді незалежну Україну неможливо лише завдяки міжурядовим угодам, західним кредитам чи воєнному співробітництву із північноатлантичним партнером. Історія свідчить – будь-яка країна здатна піднятися з руїни тільки якщо вона спирається на власну національну ідею, а її народ є самодостатнім у духовному плані, що і забезпечує поступальний внутрішньополітичний розвиток та надійний захист від зовнішньої експансії.
Нині соціально-економічний прогрес на планеті дедалі більше визначається позитивними змінами у сфері духовно-інтелектуального розвитку, і ця тенденція згодом може призвести до принципових змін у світовій геополітиці. Важелі впливу на економічні, політичні й технологічні процеси поступово переходять від володарів промислово-фінансових ресурсів до носіїв найрозвиненіших форм духу та інтелекту. За цими критеріями багатий культурно-історичний і духовний потенціал українського народу дає можливість нашій країні стати на рівних в однострії світової спільноти в царині культури й освіти, а також виступити законодавцем нових напрямів і підходів в інших сферах міждержавного співробітництва. Разом із тим визначальною ознакою сучасної цивілізації є надзвичайний прагматизм і тому кожен новий суб’єкт міжнародного права мусить насамперед власноручно довести свою спроможність бути прийнятим світовим співтовариством.
Політологічний аналіз історичного перебігу релігійної ситуації на теренах України та сучасного стану державно-церковних взаємовідносин дає усі підстави стверджувати, що за умов конституційно проголошеного відсутністю ідеологічних привілеїв саме релігія стає домінуючою ціннісною орієнтацією українського суспільства, а релігійний чинник набуває дедалі більшого впливу на національну безпеку держави. Дослідження етноконфесійної специфіки вірувань в сучасній Україні та практичного усвідомлення релігійного компоненту в глобальній стратегії забезпечення національної безпеки виступає переконливим свідченням того, що традиційна релігійність спроможна виступити ефективним засобом досягнення консолідації українського суспільства, підвищення його морально-духовного рівня.
Сучасна Україна – багатоконфесійна держава, де діє понад 27 тис. релігійних організацій, які представляють більш ніж сотню конфесій. На нинішньому етапі українського державотворення релігія як форма суспільної свідомості та церква як інститут громадянського суспільства – стали важливими чинниками політичного процесу. Причому характерною особливістю сучасної релігійної ситуації є те, що її формування відбувається не лише за рахунок традиційних для України церков і конфесій, а й під цілеспрямованим впливом закордонної релігійної експансії та активної діяльності місцевих представництв неокультів.
Більше десятиліття, що минуло з дня проголошення незалежності України є беззастережною підставою стверджувати – український народ здобув власну державу і попри всі негаразди входить до світової спільноти. Разом із тим визначальною ознакою сучасної цивілізації є надзвичайний прагматизм і тому кожен новий суб’єкт міжнародного права мусить насамперед власноручно довести свою спроможність бути прийнятим міжнародним співтовариством. Тому, поряд із внутрішньополітичними, економічними та соціальними проблемами сьогодення, які доводиться розв’язувати молодій українській державі, нагальним постає питання – вдосконалення зовнішньополітичної стратегії й тактики, впровадження нових форм і методів міжнародного співробітництва, завдяки яким Україна зможе більш ефективно відстоювати власні національні інтереси на світовій арені.
Ситуація на початку ХХI ст. змінюється досить радикально – економічний і технологічний прогрес все більше визначається зрушеннями у сфері духовно-інтелектуального розвитку людства і ця тенденція згодом може призвести до принципових трансформацій у світовій геополітиці. Важелі впливу на економічні, політичні й технологічні процеси перебуватимуть не у тих, хто володіє ресурсами або фінансовою міццю, а насамперед у носіїв найбільш розвинутих форм духу та інтелекту. За цими критеріями Україна, як країни із багатим культурно-історичним і духовним потенціалом може стати не лише лідером світової спільноти в царині культури, освіти і релігії, а й бути законодавцем нових напрямів та підходів в усіх сферах міждержавного співробітництва і взагалі людського буття. За цими критеріями вона на рівних спроможна змагатися у культурно-духовному плані із Західною Європою чи Далеким Сходом і набагато перевищує сучасну американську цивілізацію, бо спирається на тисячолітні надбання предків.
Потужний історико-культурний та інтелектуальний потенціал українського народу, сприятливе геополітичне становище та демократичні зміни, які відбуваються в суспільстві, зокрема у сфері державно-церковних відносин, відкривають принципово нові можливості активного використання можливостей міжнародних християнських об’єднань задля входження України до світової спільноти як рівноправного партнера. Вже нині Україна, як багатомільйонна держава християнської традиції, через активну участь своїх церков у Всесвітньому екуменічному русі та процесах, що відбуваються у Вселенському православ’ї, здатна докорінно змінити ставлення до себе міжнародного співтовариства.
Разом із тим, вітчизняний історичний досвід переконує, що нерозуміння особливостей й некерованість процесами, які відбуваються у гуманітарній сфері загалом та релігійному житті зокрема, може призвести до серйозних соціально-політичних конфліктів. Поширення в Україні окремих нетрадиційних релігійних віровчень нині перестало бути лише проблемою міжконфесійних взаємовідносин і дедалі більше впливає на стабільність в державі. З огляду на складну економічну, соціально-політичну і культурно-релігійну ситуацію в Україні, серйозної уваги потребує розгляд питання стосовно розширення експансії іноземних місіонерів, фактів їхньої безконтрольної проповідницько-вербувальної діяльності, протиправної, а подекуди й відверто ворожої щодо нашої країни.
Релігійна складова справляє суттєвий вплив на існування таких зовнішніх загроз пріоритетним національним інтересам, як: висунення територіальних претензій до України, втручання у її внутрішні справи, підтримка сепаратистських проявів, переорієнтація українського суспільства на чужі для нації цінності, підрив міжнародного авторитету та позицій України у світі тощо. Щодо внутрішньої сфери загроз пріоритетним національним інтересам релігійна складова має найбільший прояв через: активізацію сепаратистських настроїв у деяких регіонах України, політичне протистояння та міжрегіональні диспропорції у життєвому рівні населення. Щодо характеристики загроз за сферами національної безпеки, то релігійна складова є невід’ємною частиною таких з них, як: політична, соціальна, інформаційна, міжнародна та регіональна.
Нагальна потреба у науковому дослідженні специфіки сучасних державно-церковних відносин в контексті забезпечення національної безпеки України зумовлена також і тим, що ця сфера суспільного життя останнім часом виявилися втягнутою у досить жорстке протиборство політичних сил різної орієнтації як в Україні, так і загалом на міжнародній арені. Почали з’являтися непоодинокі заяви у засобах масової інформації як окремих політиків, так і вищих органів державної влади деяких країн у яких робляться спроби переконати громадськість, що релігійна сфера є чимось особливим, де повинні діяти спеціальні, а не загальновизнані правила й закони “захисту релігійної свободи”, “побудови Європейського дому”, “єдиного слов’янського православного простору” тощо.
Вочевидь, що скасування різного роду формальних і неформальних обмежень на вираз релігійних почуттів, визнання суспільної і сакрально-екзистенціональної цінності релігії, а також значущості церковних інституцій, створили в Україні нові умови для розвитку церкви. Неспроможністю радянського уряду вирішити численні соціальні проблеми, породила надію населення на неофіційні, не зв’язані з минулим режимом інститути, найбільш мобільними з яких виявилися саме церкви. Певною мірою цьому сприяла радикальна зміна ідеологічного спрямування, коли виникла необхідність заповнити вакуум, що лишився після падіння комуністичної ідеології, новою - близькою за змістом але докорінно відмінною за формою ідеологією. Саме тому рівень довіри і потягу до церков з боку населення виявився найвищим.
Крім того, Україна стала об’єктом потужного тиску з боку різних місіонерських структур, а також нових релігійних течій із Заходу і Сходу. Масштаби розгорнутої місіонерської діяльності викликали занепокоєння з боку церковних ієрархів і ряду громадських утворень. Протидія закордонним місіям стала одним з головних напрямів активності багатьох церковних адміністрацій і громадських організацій. В результаті, в перевантаженому проблемами просторі з’явився ще один вузол протиріч.
У ході посттоталітарних перетворень, що супроводжувалися політичною боротьбою в самих різних формах, церкви не могли не опинитися втягнутими в цей процес. Релігійні інституції в багатьох випадках несуть і свою долю відповідальності за нагнітання напруги, використання релігійних лозунгів і пропаганди в розпалюванні міжетнічної і політичної ворожнечі. Тим більше, що ці релігійні інститути, з їх розвиненою структурою і високим авторитетом серед населення, на фоні недорозвинених політичних партій і громадських утворень стали особливо привабливими для політичних сил, що прагнуть до досягнення або збереження влади. Це також потягло за собою “політизацію” церков і ускладнення релігійної ситуації.
Нарешті, величезна кількість внутрішньо-церковних проблем призвела до цілої серії гострих церковних конфліктів і розколів. У багатьох випадках внутрішньо-церковна напруга є більш чи менш адекватним відображенням політичної і соціокультурної напруги і неоднорідності, що існує в деяких регіонах України, як наслідок історичної особливості їх розвитку.
Таким чином, питання політико-правового регулювання взаємовідносин між релігійними інститутами і державою виступають в Україні елементом значно більш широкого і складного комплексу проблем, розв’язання яких не може обмежуватися лише юридичним інструментарієм.
Провідною ланкою релігійно-церковного життя в Україні є релігійна організація. Згідно статті 7 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”. Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вище означених релігійних організацій.
Мета утворення релігійної організації - задоволення релігійних потреб віруючих громадян, тобто створення умов для того, щоб віруючі громадяни не тільки мали можливість колективно сповідувати свою релігію, зокрема, брати участь в богослужінні, виконанні релігійних ритуальних обрядів, а й за допомогою цих організацій реалізовувати приписи своєї релігії у повсякденному житті, вільно але цивілізовано їх пропагувати і поширювати.
Такий підхід до утворення релігійних організацій відповідає вимогам міжнародного права, зокрема Підсумкового документу Віденської зустрічі представників держав учасниць наради за безпеку і співробітництво у Європі (1989 р.), яким на підставі загального значення прав людини і основних свобод, у тому числі свободи релігії і переконань, визначені принципи утворення релігійних організацій, їх правовий статус, основною складовою частиною якого є право віруючих колективно сповідувати свою релігію і організовуватися для цього у свої традиційні церковні (ієрархічні та інституційні) структури, вирішуючи паралельно за своїми стандартами і вимогами кадрові питання.
Отже, головним питанням утворення релігійної організації є питання задоволення релігійних потреб відповідної категорії громадян. Одними релігійними організаціями ці потреби задовольняються безпосередньо (релігійними громадами, релігійними братствами, монастирями і місіями), іншими, що організаційно входять в релігійне об’єднання (церкву), опосередковано (релігійні управління вирішують насамперед організаційні питання, духовні навчальні заклади займаються підготовкою кадрів тощо).
Релігійні організації вибирають, призначають або змінюють свій персонал за власними настановами, їх вимогами і стандартами. Держава в кадрові питання церкви не втручається, оскільки діяльність церковних посадових осіб здійснюється в межах чинного законодавства. Це загальне правило. Може мати місце також і таке, коли вибори, призначення або зміна відповідних церковних посадових осіб можуть здійснюватися згідно із домовленостями між релігійними організаціями та державою. На практиці таке може, зокрема, мати місце при призначенні церковних посадових осіб зарубіжними релігійними центрами. Посадові особи тієї чи іншої церковної інституції повинні додержуватися чинного законодавства і встановленого порядку. У випадку порушень з боку церковних посадових осіб у своїй діяльності чинного законодавства або встановленого порядку компетентний церковний орган, за поданням відповідального державного органу, повинен здійснити адекватні заходи. Це стосується також іноземних релігійних діячів, які займаються релігійною діяльністю на території України.
Перелік релігійних організацій складений у відповідності з їх загальновизнаними офіційними назвами. Це не забороняє релігійній організації за статутом мати свою традиційну назву. Релігійна громада за статутом може мати, наприклад, назву “парафія”, “помісна церква” тощо. Але не слід змішувати традиційні назви релігійних громад з традиційними назвами культових будівель. Культова будівля може мати персональну назву, пов’язану з якоюсь історичною подією або особою. До її назви релігійна громада ніякого відношення не має і називатися за статутом цією назвою не має права.
Релігійна громада є місцевою релігійною організацією. Поняття “місцева” не пов’язане з конкретною місцевістю або населеним пунктом. Воно пов’язане з правом віруючих на колективне сповідування своєї віри і заснування вільно доступних місць богослужінь або зібрань. Віруючі самі визначають район діяльності своєї громади і в межах цього району громада є місцевою релігійною організацією. В одному населеному пункті може діяти одна або декілька релігійних громад одного і того ж віросповідання, за інших умов релігійна громада утворюється з мешканців декількох населених пунктів або навіть адміністративних районів. Але у кожному випадку громада має діяти як релігійна організація, основною метою якої є колективне задоволення релігійних потреб.
Відповідно до міжнародно-правових документів, визнаних Україною, прийнято статус релігійної організації, де релігійна громада як об’єднання віруючих громадян, котрі сповідують свою віру в рамках Конституції своєї держави, є головною ланкою церковної ієрархії. Їй надано право утворювати інші структури аж до своїх центральних органів, делегуючи їм відповідні повноваження.
Релігійна громада утворюється, реорганізується або ліквідується за своїм власним рішенням, втручання в ці питання державних або церковних органів не допускається. Держава визнає також права релігійної громади на її вільне підпорядкування діючим в Україні та за її межами управлінням і центрам, зміну цієї підлеглості, а також діяльність без підпорядкування будь-яким церковним органам.
Релігійні громади можуть отримувати права юридичних осіб. Ці права та наявність у релігійних громад відокремленого майна і коштів визначають їх відповідну незалежність у вирішенні своїх внутрішніх церковних і майнових питань. Реалізуючі свої права, релігійні громади зобов’язані додержуватися вимог чинного законодавства і правопорядку. Ці вимоги стосуються і релігійних громад, які утворилися і діють без повідомлення державних органів.
Релігійне управління (центр) - є центральний виконавчо-розпорядчий церковний орган, який репрезентує релігійне об’єднання (церкву). Релігійні управління (центри) утворюються на з’їздах, конференціях релігійних об’єднань і діють за статутами, прийнятими цими з’їздами (конференціями). З моменту державної реєстрації статуту релігійне управління набуває правоздатності юридичної особи і через свої, обрані чи призначені, органи в межах наданих їм статутом повноважень, здійснює керівництво підпорядкованими йому релігійними організаціями. Настановами керівних релігійних центрів, які знаходяться за межами України, можуть керуватися:
 
- релігійні громади на підставі їх добровільної канонічної та організаційної підлеглості відповідному зарубіжному релігійному центру;
- інші релігійні організації (місії, монастирі, регіональні управління тощо), утворені, або засновані, на території України зарубіжними релігійними центрами.
Не регламентовані законодавством відносини держави з релігійними управліннями і центрами, в тому числі і тими, що знаходяться за межами України, регулюються за домовленістю між релігійним центром і державним органом України у справах релігій. На підставі домовленостей між зарубіжним релігійним центром і державним органом України у справах релігій вирішується питання утворення або заснування зарубіжними релігійними центрами на території України своїх релігійних структур (місій, монастирів тощо). Зарубіжний релігійний центр також може утворити в Україні своє релігійне управління з підпорядкуванням йому релігійних громад і своїх структурних підрозділів (монастирів, духовних навчальних закладів).
Монастирі і релігійні братства можуть засновуватися релігійними управліннями (центрами) або утворюватись у порядку, передбаченому для утворення релігійних громад. Відмінність монастирів і релігійних братств, заснованих релігійними управліннями, від тих, що утворені на засадах релігійних громад, полягає в тому, що перші підпорядковуються своїм засновникам - управлінням і центрам і можуть бути реорганізовані або ліквідовані, як за власними настановами, так і за рішеннями засновників, утворені на засадах релігійних громад монастирі і релігійні братства можуть бути реорганізовані або ліквідовані тільки за своїми власними настановами.
Місіонерські товариства (місії) можуть засновуватися тільки релігійними управліннями, центрами. Оскільки місія підпорядковується релігійному управлінню, яким вона заснована, то реорганізація або ліквідація місії може бути здійснена тільки за рішенням засновника.
Створювати духовні навчальні заклади мають право тільки релігійні управління і центри, котрі мають зареєстровані статути з відповідними положеннями, згідно яких це релігійне управління (центр) вправі створювати духовні навчальні заклади. Це стосується і зарубіжних релігійних центрів, що мають свої представництва в Україні. Студенти і учні, що навчаються в духовних навчальних закладах, користуються рядом пільг на рівні із студентами та учнями державних навчальних закладів:
 
- на відстрочку в проходженні військової служби;
- по оподаткуванню;
- на включення часу навчання до трудового стажу.
Духовні навчальні заклади реорганізуються або ліквідуються за рішеннями засновників.
Релігійні об’єднання - це діючі в Україні церкви (Українська православна церква, Українська греко-католицька церква, Всеукраїнський союз християн віри євангельської п’ятидесятників та інші), які представляють своїми центрами (управліннями), що мають власні назви відповідно до своїх зареєстрованих статутів.
На всі інші організації, які хоч і утворені за релігійною ознакою, але структурно не входять до релігійного об’єднання (церкви) або не мають основним своїм завданням задоволення релігійних потреб громадян дія Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” не поширюється.
Чинне законодавство і загальне спрямування державної політики України щодо релігії і церкви створили сприятливі умови для розвитку релігійних організацій. За роки державної незалежності релігійна мережа в Україні зросла більш ніж у три з половиною рази і продовжує зростати. Зростання кількості та активності релігійних організацій в Україні, обумовлює й зростання соціальної значущості і гуманітарної ролі церкви в українському суспільстві.
Важливим критерієм демократизації суспільства є свобода світогляду і віросповідань, оскільки людина історично ідентифікує себе не лише за індивідуальними, статевими, родовими, етнічними, культурними, моральними, державними, національними, а й за релігійними ознаками. Не перебільшуючи можна зазначити, що без релігії унеможливлюється відродження нації в усьому спектрі її суспільно-політичного існування. Отже, українцям треба спиратися на релігійні традиції, що вкорінені в історичних формах буття і духовності українства.
Хоча, лише на підставі статистики, стверджувати, що в Україні релігійне відродження набуває ознак ренесансу передчасно. Сучасне релігійне відродження скоріше характеризується як напівсекулярний процес, у ході якого здійснюється деміфологізація і дедогматизація атеїстичної свідомості. Такий процес йде в загальному руслі демократичних перетворень, в якому старі догматичні форми свідомості не перероджуються, а ніби співіснують з духовною розкріпаченістю і політичною свободою.
Великою проблемою на шляху релігійного відродження стають міжконфесійні суперечки, як наслідок антирелігійної політики недавніх часів. Позитивні процеси демократизації українського суспільства, державно-національне та духовно-культурне відродження проявили і загострили проблеми минулого - раніше знівельовані тоталітарною владою - політичні, національні, канонічні і побутові причини міжцерковних чвар. У кожної з українських православних церков, як і у політиків, є свої аргументи, сутність яких викликана, насамперед, в розбіжності розуміння понять: “канонічність” і “автокефалія”. На практиці, однак, під впливом політичних сил, вони займають оновлено-імперську або ізоляціоністсько-автономістську позицію.
Дуже ефективно використовують розкол в українському православ’ї всякого роду зовнішні сили, намагаючись, у звільнену таким чином ідеологічну нішу, протягнути непритаманний українській свідомості неопротестанський спосіб життя. Широкомасштабний наступ на Україну неокультів, хоча і співпадає в часі з процесом національно-релігійного відродження, є однак, ознакою і наслідком кризового стану в ідеологічному, зокрема релігійному, середовищі.
На цьому фоні ідея про утворення в Україні єдиної Помісної православної церкви здається утопічною. Щоправда в майбутньому, за умов зміцнення державного суверенітету України, вирішення цього питання буде дедалі актуалізуватися. Об’єктивно існує два шляхи утворення Помісної церкви. Перший - об’єднання нині існуючих в Україні православних церков. Другий - утворення, а вірніше - відродження, за підтримкою Вселенського патріарха, втраченої в 1868 році Київської митрополії, з поступовим приєднанням до неї окремих релігійних громад нині існуючих православних церков і подальшим набуттям канонічної автокефалії.
З огляду на вищевикладене доводиться констатувати, що релігійне, насамперед християнське, відродження в Україні ще не набуло того масштабу і глибини, на яке сподівалися національно свідомі громадяни ще кілька років тому. Воно, звичайно, відбувається, але у дещо спотвореній формі. Ця деформація стала наслідком не лише атеїстичного минулого, а й неврегульованості державно-церковних відносин, прямого втручання політиків в церковне життя і загальної кризи в українському суспільстві.
Необхідність ґрунтовного наукового забезпечення державної політики сьогодні не викликає жодного сумніву. Часи сміливих глобальних експериментів в політиці незворотньо минули. Отже неприпустимими і невиправданими стають будь-які спроби вчинення, не тільки на загальнодержавному, а і на місцевому рівні, політичних і державно-управлінських дій без попереднього виваженого наукового аналізу, прогнозування їхніх наслідків та ефективності. Це означає, що специфіка наукового забезпечення державної політики і державного управління полягає, насамперед, у тому, що тут на користь підтвердження рекомендацій науковця не може бути застосований експеримент. В ідеалі повинен прийматися і виконуватися одразу оптимальний варіант політичного рішення.
Крім зазначеного, специфіка наукового забезпечення державної політики в галузі релігійно-церковного життя полягає ще й у специфіці самих державно-церковних відносин в демократичному суспільстві. Насамперед, необхідно враховувати, що в сфері релігійно-церковного життя і державно-церковних відносин, окрім виключних випадків, не припускається прямий адміністративний вплив на церкву з боку державних органів. Релігійно-церковне життя є автономним від державної регламентації більшою мірою ніж будь-яка інша сфера суспільних відносин. Якщо релігійна громада існує взагалі не повідомляючи державу про свою культову діяльність, а це не є порушенням закону, то, на відміну навіть від регламентації діяльності об’єднань громадян, взагалі виключається можливість для державних органів жодним чином впливати на таку діяльність, аж доки не буде виявлено її суспільно шкідливих ознак. Навіть за умов державної реєстрації релігійної організації і набуття нею прав юридичної особи, держава приймає на себе зобов’язання не втручатися в її канонічну і організаційну діяльність. Адміністративна регламентація діяльності такої організації в цьому випадку обмежується лише загальними вимогами, що стосуються всіх юридичних осіб, та деякими положеннями Конституції і законодавства України безпосередньо щодо свободи совісті та релігійних організацій.
Саме з урахуванням такої специфіки, головним завданням наукового забезпечення в цій сфері є вироблення єдиної концепції державної політики України щодо свободи совісті, релігії та церкви взагалі і, зокрема, державно-церковних відносин. Існуюча нині така концепція, значною мірою вироблена на основі українського і зарубіжного досвіду, загалом відповідає вимогам сьогодення. Хоча її положення досі і не закріплені законодавчо. Але подальший розвиток суспільних відносин вимагає і нових концептуальних змін. Якщо на сучасному етапі ця концепція, віддаючи данину минулому, будується на антагоністичній моделі державно-церковних відносин, тобто на “відокремленні” церкви від держави, при якому церква діє, хоч і автономно, але в межах визначених державою, то в майбутньому, а частково навіть і зараз, відносини “відокремлення” почнуть гальмувати можливість розвитку суспільно-корисного співробітництва між державою та церквою. На цьому етапі актуалізується питання розширення сфер перетину державних і церковних інтересів, на основі взаємовигідного і рівноправного договірного співробітництва. Шляхи наукового обґрунтування концепції державно-церковних відносин полягають у дослідженнях принаймні в чотирьох галузях науки:
Це, насамперед, дослідження і аналіз історії та теорії державного управління взагалі і, зокрема, державно-церковних відносин. Оскільки, лише ґрунтуючись на вітчизняному і зарубіжному досвіді, можливо уникнути помилок і збудувати історично обґрунтовану нову діючу модель суспільних відносин. Цей напрям зараз знаходить висвітлення в багатьох наукових працях не лише істориків та релігієзнавців, а і діячів церкви.
Іншим, aле не менш важливим напрямом, є політологічні дослідження щодо ролі церкви в суспільному житті взагалі, зокрема її впливу на суспільні процеси, державну політику і міжнародні відносини, та тієї ролі, яку церква відіграє у справі збереження загальнолюдських цінностей. Актуальними в цьому плані стають не лише теоретичні пошуки, а й різного роду соціологічні дослідження. На жаль останні зараз проводяться вкрай мало і несистемно. Через брак коштів і часу, не вичерпані навіть ті можливості, які надає для наукового аналізу наявна вітчизняна статистика.
Актуалізується релігієзнавчий і загальнофілософський аспект досліджень в галузі релігійно-церковного життя суспільства. Очевидним є факт, не лише модернізації і реформування як канонічної діяльності, так і організаційної структури традиційних релігійних формувань, а і галопуючого зростання кількості різного роду неокультів. Можна без перебільшення стверджувати, що роль неокультів у суспільному житті буде надалі зростати, поряд із зростанням впливу традиційних церков. З огляду на це особливо важливо вчасно розпізнати тоталітарне релігійне утворення, помітити його деструктивну спрямованість, запобігти всіма можливими засобами розповсюдженню його діяльності. А філософський аспект цих досліджень полягає в тому, щоб виявити найбільш загальні і стійкі тенденції до змін в релігійності та пов’язаних з нею суспільно - і індивідуально-психологічних станів і їх впливу на суспільну свідомість й поведінку взагалі.
Потребує детальної розробки питання вироблення та застосування конкретних технологій прийняття і впровадження політичних, державно-управлінських та адміністративно-організаційних рішень у сфері релігійно-церковного життя. На жаль, цьому питанню на сучасному етапі приділяється найменше уваги. Зокрема, невпевнені кроки адміністративної реформи в напрямі розвитку державно-церковних стосунків відбуваються в загальному руслі адміністративної реформи, направленої на зменшення питомої ваги та кількості одиниць управлінського апарату, зміни галузевого підходу в державному управлінні на функціональний та інших радикальних реформ, без урахування саме галузевої специфіки релігійно-церковного життя. Лише за останні роки центральний державний орган України у справах релігій, вже не кажучи про подібні підрозділи на місцях, тричі зазнавав організаційних змін, кожна з яких тягла за собою втрату певного часу на налагодження його ефективної діяльності. Існуючий в межах Держкомрелігій науково-експертний підрозділ просто не дає можливості охопити своєю діяльністю весь спектр досліджень, яких потребує прийняття політичних і управлінських рішень.