Ці знаки поваги стали підтвердженням того, що Грузинська Церква невпинно віддаляється від Московського Патріархату та входить у орбіту інтересів Вселенської патріархії. Протягом понад 70 років Вселенський Патріархат разом з іншими елліністичними Церквами не визнавав відновлення автокефалії Грузинської Церкви та Патріаршого сану її Предстоятеля. Але після історичного візиту 1990 р. Патріарха Димитрія та вручення Томосу про визнання автокефалії, взаємовідносини між двома Церквами почали змінюватися на краще. Не виключено, що таке покращення було пов’язане також з відновленням державної незалежності Грузії та послабленням впливу на Грузинську Церкву з боку Московського Патріархату.
Трагічні події початку 90-х рр. минулого століття ще більше віддалили Грузинську Церкву від РПЦ. Як і політичне керівництво Росії, Московський Патріархат відверто став на сторону сепаратистських антигрузинських режимів у Абхазії та Південній Осетії. Негласно, але дієво Московська патріархія підтримала і продовжує підтримувати в цих регіонах церковні структури, які відкололися від Грузинського Патріархату. Ця відверто ворожа діяльність, підсилена роздмухуваною Кремлем в російському суспільстві антигрузинською істерією, є важливим чинником для віддалення Грузинської Церкви від Московського Патріархату.
В той же час Константинопольський Патріархат зараз, як ніколи, зацікавлений у посиленні свого міжнародного впливу. Причиною цього стала активізація боротьби турецьких націоналістів та урядових кіл, які їх підтримують, проти вживання Патріархом титулу «Вселенський». Турецька влада і націоналістичні кола прагнуть представити Вселенського Патріарха виключно як духовного керівника кількатисячної грецької православної громади Туреччини, а не як першого і найавторитетнішого серед Православних Предстоятелів.
Експерти зауважують, що у роздмухуванні в Туреччині антипатріарших настроїв можна прослідкувати й «російський слід». Московській патріархії та російським урядовим колам вигідно показувати слабкість позицій Вселенського Патріарха і тим самим посилювати роль Московського Патріарха, як давнього претендента на першість у Вселенському Православ’ї. Не випадково ж близьке до Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату інформаційне агентство «Інтерфакс» регулярно публікує новини про чергові нападки турецьких націоналістів на «Вселенський» титул Константинопольського Патріарха.
Тому для Патріарха Варфоломія важливо показати ту повагу, з якою до нього ставляться за кордонами Туреччини. Особливим чином це стосується Грузії, з якою Туреччина має спільний кордон. Високий рівень святкових заходів, особливу роль в яких було відведено Вселенському Патріарху, зустрічі з Президентом та спікером Парламенту Грузії, державна нагорода та відзначення почесним титулом – все це стало найкращою відповіддю на потреби і Грузії, і Константинополя. А фінальним мажорним акордом нової симфонії грузино-константинопольських стосунків стало запрошення Католикосу Ілії ІІ відвідати Вселенську патріархію.
У цьому контексті цікаво відзначити, що офіційну делегацію Російської Церкви на грузинських святкуваннях очолив маловідомий Оренбурзький митрополит, навіть не член Московського Синоду. Разом з тим керівник УПЦ МП митрополит Володимир (Сабодан) вирішив «зіграти власну гру». Полишивши Олександрійського Патріарха, який в цей час перебував в Україні, митрополит на день злітав у Грузію, де вручив Патріарху Ілії орден УПЦ МП та поспілкувався з Патріархом Варфоломієм. У той час, як офіційна Москва охолола до Грузії, митрополит Володимир прагне показати, що саме очолювану ним структуру, а не Київський Патріархат, визнають інші Помісні Церкви. Результати цієї спроби доволі сумнівні, бо ні Патріарх Варфоломій, ні Католикос-Патріарх Ілія не зробили бажаних для митрополита Володимира заяв про «невизнання Київського Патріархату».
Все це свідчить про мінливість міжцерковних стосунків. Московська патріархія з колишнього покровителя Грузинської Церкви на міжправославній арені перейшла у стан «холодної війни» з нею. Вселенський Патріарх, який 70 років не визнавав відновлення автокефалії Грузинського Патріархату, тепер став його великим прихильником.
Як скоро ті, хто нині заперечують помісність Української Церкви, почнуть шукати союзу з нею? Час дасть відповідь і на це питання.

Іван МИХАЙЛОВСЬКИЙ, –
для «Українського Православ’я»