В нас немає ніяких підстав для самозадоволення, коли ми розмовляємо про теперішнє церковне життя і про досягенення на ниві виховання дітей і молоді. В деяких аспектах наша епоха має щось спільне з епохою раннього християнства. Християнська віра, тобто віра, що Бог Троїчний, що Ісус Христос – Боголюдина і що Церква – це живе Тіло Христове – ця віра сповідується меншістю.
Християнські символи, свята, традиції в більшості і вагомості втратили своє існування. Вони або відходять з нашого життя, або стають формальними, поверховими, об’єктом бізнесу, ототожнюється з кулінарними чи національними звичаями і дуже часто зводяться до чогось приємного, але зовсім незрозумілого. Дуже важко знайти хоч якийсь християнський зміст чи християнське розуміння життєвих цінностей серед цих вражень, які отримує сучасна дитина в школі, читаючи книжки, журнали, знайомлячись із рекламою. Велика біда в тому, що сьогодні розмите чітке розмежування між світоглядами християнським і нехристиянським. Що сьогодні означає бути християнином? Або хто сьогодні може назвати себе християнином? Звичайно, що всі. А в дійсності за назвою християн у нас багато, а от дійсно практикуючих християн, по правді сказати, дуже мало.
З плином століть філософія виховання (світська і християнська у рівній мірі) вважала аксіомою, що душа будь-якої дитини – це “чиста дошка”. Захистіть дитину від поганих впливів, наказуйте за погані вчинки, провини, заохочуйте за добре – і в результаті ви отримаєте хорошулюдину. Кожна душа унікальна, і завдання духівника – визначити конкретно, що необхідно для духовного зростання кожної неповторної особистості. Цей підхід поки що не знайшов відображення в релігійному вихованні дітей можна сказти і до нашого часу.
В минулому, програма виховання не орієнтувала вчителя на те, щоб зрозуміти індивідуальність дитини і допомогти їй проявити вроджені таланти і особливості, заохотити її творчі здібності і бажання до самовдосконалення, самопізнання, допомогти їй глибше усідомити причини її поведінки.

Це значить, нам слід відкрити кожній дитині у що ми віримо, показати реальність віри в нашому житті, виховати бажання і вміння перебувати з Богом, відчувати Його силу і благодать, потребу молитовного спілкування з Богом.
Найвищий акт віри покликаний стати вільним волевиявленням кожної людини.
Авторитарність в релігійному вихованні тепер не спрацьовує, як це було колись. Ми не можемо повчати наших дітей: “Ви повинні вірити так і так, тільки тому, що я так кажу або тому, що так написано в Біблії”. Ми можемо і повинні говорити “Я вірю…”, “Церква вчить…”, “В Євангелії написано…”. Виховання повинно базуватися на точному знанні, що будь-який підліток чи юнак може ввірувати тільки завдяки особистому вільному вибору (Вільна воля). А дія Духа Святого через вчителя?!
Сьогодні Православній Церкві кинутий виклик сучасністю. В релігійному вихованні їй необхідно знайти підхід, який був би вкорінений в загальну церковну традицію. В цій живій традиції ми розрізняємо не тільки знання про Бога, але і благодатне життя в Церкві, братні відносини з людьми. В наш час християнське виховання спрямоване перш за все на особистість. Чи це малюк, підліток чи юнак, вчитель покликаний знайти до кожного особистий підхід, в залежності від віку, індивідуальних особливостей: розмовляти на зрозумілій мові, розуміти і допомагати в клопотах і потребах, любити особистість учня, якою вона є.
Релігійний досвід дійсний незалежно від того в якому віці чи на якій стадії інтелектуальної зрілості перебуває людина; процес християнського виховання повинен стати процесом росту, накопичення досвіду, поступового преображення особистості в цілому.
Ця мета і цей виклик настільки високі, що досягнути і достойно відповісти можна лише тоді, коли ми будемо жити повнотою церковного життя. Мета християнського виховання – виховати християнина, здатного все життя перебувати з Богом, виконувати його волю і наслідувати вічне життя у Царстві Небесному!
Вчитель повинен: відповідати трьом умовам:
1.    Мати досвід участі в церковному житті. Його православна віра повинна бути щирою.
2.    Вміти знаходити спільну мову з дітьми.
3.    Мати потребу до педагогічного розвитку і вдосконалення як вчитель.
Викладання потребує обмеження самолюбства вчителя і почуття невдоволеності собою, віри в себе і своє покликання. Ця віра можлива лише при глибокому смиренні. Мирення ж приносить спокій духовний і сили до праці над собою, розуміння, що я недосконалий. Вчитель повинен знати свої таланти і недоліки, правильно і найкраще використовувати свої здібності.
Найважливішою умовою успіху викладача – є любов до дітей, справжня, без лукавства. Звичайно, і тоді одні будуть подобатися більші, інші – менше, і це все нормально. Адже, не можна дивитися “однаковоми” очима і відноситися однаково до бешкетника і хорошого учня. Але досвід показує, що саме у бешкетників любов до справедливого вчителя не гасне протягом всього життя, а “хороші” можуть з роками “забути” вчителя, збайдужіння до нього…
Дуже важливою рисою кожного викладача є його інтерес до життя, його захоплення, його допитливість. Людина, захоплена тільки життям парафії і своїм, ніколи не стане добрим викладачем. Подібна замкнутість означає, що наша християнська віра не торкається життя суспільства. Діти середнього шкільного віку особливо поважають людей, із всебічними інтересами, тих, які постійно самовдосконалюються і працюють над собою.
Найбійльший дар вчителя – вміння спілкуватися з дітьми, а він є не у кожного.І його необхідно розвивати. Вміння спілкуватися з дітьми – це перш за все вміння побачити їх такими, які вони є в дійсності; визначити рівень, на якому з ними можна спілкуватися. З Євангелія ми бачимо, що так Христос спілкувався з людьми, яких Він навчав і яким служив.
Коли ми працюємо з класом, важливо робити нотатки про кожну дитину. Це допоможе вчителю більше взнати про неї – про її думки, смаки, почуття, поведінку в різних обставинах. Також бажано проводити невеличкі записи про кожний урок, бо за тиждень забуваємо, що було минулого уроку. Це допоможе пов’язати в єдине всі заняття і виправляти недоліки у підготовці до уроку, виклдені у відносинах з дітьми.
Потрібно зауважити, що кожний учитель недільної школи повинен мати основні поняття про Православ’я: добре знати Новий Заповіт, включаючи Діяння і послання апостолів; щоб Євангельські постаті стали для нього живими; добре уявляти значення Старого Заповіту як попередника християнства; в Літургії знати і розуміти суть Таїнств ібогослужіння, які проводяться в православних храмах!; уявлення про віровчення в межах Символу Віри; церковну історію і життя деяких святих, в землі українській прославлених і загальноцерковних святих.
Жоден вчитель не скаже, що слова Христа про дітей “таких є Царство Небесне” – натхненні моральною досконалістю дітей. Навпаки, особлива благодать дитинства полягає в іншому, і перш за все в реальності і простоті їх віри. Діти позбавлені роздвоєності, яка присутня в дорослих. Релігійне життя дитини цілісне. Бог, небеса, ангели для неї існують так само як іграшка, товариш, кішка.
Дитина, перебуваючи в храмі, почуває себе так само, як і в пісочниці (що деколи дуже бентежить дорослих). Діти не стоять на місці, вони ростуть і цей постійний ріст і є сутністю їхнього релігійного життя. Діти бувають зарозумілі і хвалькуваті, але похваляння ці напускні, адже вони розуміють, що знають ще дуже мало, що вони багато чого не вміють, що вони слабкі. Тому дитинство дихає смиренням.
За якісь особливі дитячі властивості Господь називає їх володарями Царства Небесного. І поки ми доторкаємося до світу дитинства, це Царство відчинено і для нас. Частина особливої благодаті дитинства передається і нам.