Церква покликана освячувати всі сфери життя людства. Військовослужбовці мають потребу у духовній опіці. Тому із початку існування України, як незалежної держави, розпочалася співпраця Церкви і держави в напрямку задоволення духовних потреб військових. В Україні співпраця Церкви з військом глибоко поєднана із духовним відродженням всього суспільства.
В умовах військової сфери процес відродження духовних цінностей набуває специфічного характеру, який проявляється у відродженні національних військово-історичних традицій. Аналіз української мілітарної культури свідчить, що виховні можливості в армійському середовищі прямо залежать від наявності та кількості позитивних традицій і звичаїв. Критерій, згідно з яким відбувається процес їх відбору, обумовлюється самою природою збройних сил. Це ті цінності, звичаї та норми, що забезпечують боротьбу проти ворога, підтримують високий бойовий дух особового складу (наприклад, ідея справжньої єдності народу та армії, міцна товариськість, вияв масового героїзму у бою, повага до командирів) (З.–С.68). Система національних військово-історичних цінностей детермінується також системою культурних цінностей суспільства, закономірностями та тенденціями її розвитку (5.– С.28–29).
Формування духовних цінностей армії України в умовах відсутності державної програми розвитку суспільства може призвести до небезпечного ігнорування універсального закону пріоритетності культури, духовного відродження суспільства. Радикальні зміни у духовному житті, що характеризуються переходом від моноідеологічної системи до ідеологічного плюралізму, змаганням і боротьбою ідей у рамках одного суспільства, різка зміна пріоритетів і ціннісних орієнтацій ускладнюють формування стійких, зрілих духовних цінностей.
Аналіз духовної ситуації в країні та в армії переконливо свідчить, що центром будь-яких пошуків і перетворень виступає людина, як міра цінностей у ситуації їх переоцінки. Самовдосконалення військовослужбовцями свого духовного світу, духовних цінностей особистісного характеру є своєрідною відповіддю на те, що в суспільстві поки що відсутня система формування духовних цінностей. Військовослужбовець, як член певної соціальної групи, відчуває на собі вплив ціннісних норм, прийнятих у даному соціокультурному середовищі і водночас у процесі діяльності створює власний світ цінностей духовної культури. Діалектика одиничного та загального утворює багаторівневий простір людського буття, в якому біосоціокультурні детермінанти породжують суперечливі стани, що виражаються специфічним самопочуттям людини (екзистенційний вакуум, загострення проблеми сенсу діяльності). Під самовдосконаленням духовного світу розуміється усвідомлення, виділення й оцінка особистістю військовослужбовця тих духовних якостей, а також їх розвиток у процесі самовиховання, що дозволяє усвідомити його соціальну і особисту значимість, необхідність повноцінної життєдіяльності і сумлінного виконання обов’язку (5. – С.98–99).
У всіх арміях розвинених країн світу є військові священики, які значною мірою сприяють і боєздатності військових формувань, і задоволенню духовних потреб віруючих в Бога військовослужбовців (6. – С.15–17). Це спостерігається і в тих країнах, де панівною або державною є якась одна Церква чи конфесія і в тих, де існує поліконфесійність. Все це законодавчо закріплено в офіційних державних документах, відображено у військових статутах.
Історія українських збройних формувань знає чимало прикладів тісної взаємодії державних та Церковних чинників. Не можна собі уявити військової служби часів Київської Русі чи козачини без проведення богослужіння, без спілкування з представниками Церкви, без освячення Церквою військових частин і з’єднань (8. – С16; 10. – С.101–103).
12 травня 1994 року у Львові на науково-практичному симпозіумі “Духовно-гуманітарні проблеми розбудови Збройних Сил України”, який проводили Національний інститут стратегічних досліджень спільно з Інститутом історії релігії, була започаткована, як консультативний орган, Міжцерковна рада з питань душпастирської роботи у збройних формуваннях України. Відбулася спроба учасників – представників УПЦ КП, УПЦ МП, УАПЦ, УГКЦ та релігійної спільноти Церкви Адвентистів сьомого дня у присутності представників Міністерства оборони України створити постійний консультативний орган різних конфесій у справі душпастирства в Збройних Силах України (4. – С.7–9).
У березні 1995 року в місті Києві була проведена міжнародна науково-практична конференція “Армія і духовність: свобода совісті та віровизнання”, яка мала значне представництво науковців, представників силових міністерств, інших органів державної влади та закордонних властей, поставила до обговорення проблему задоволення релігійних прав і свобод в армії (1. – С.15–17).
В березні 1997 року на базі Київського військового гуманітарного інституту відбулася друга Міжнародна науково-практична конференція “Християнська любов та військовий обов’язок”. На цій конференції обговорювалося питання, якою має бути душпастирська опіка військових в Україні (9. – С.24).
23–25 вересня 1999 року у місті Києві знову відбулася Міжнародна науково-практична конференція на тему: “Практика формування особи військовослужбовця та створення умов успішного виконання військового обов’язку: християнський досвід”. Основним питанням, яке розглянула конференція, було огляд шляхів співпраці та вплив релігії на життя військового. Конференція звернулася до державної влади України із пропозицією розробити концепцію духовно-пастирської діяльності військових священиків у збройних формуваннях України і внести необхідні зміни до Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” (7. – С.183).
Практичних результатів праці цих наукових конференцій дуже мало. Незважаючи на це, Церква, у тому числі і УПЦ КП, прикладає численні зусилля для вирішення проблеми задоволення релігійних потреб військовослужбовців: священики з нагоди урочистих подій відправляють молебні, благословляють прийняття присяги молодим поповненням. Багато зусиль доклала Церква до комплектування бібліотек військових частин духовно-релігійною літературою (7. – С.185).
Однак, Церкву якщо і допускають до війська, то до самих військових вона ще не допущена. Бо молебень та промова під час прийняття присяги, дня частини або великих християнських свят не задовольняють духовних індивідуальних потреб окремого військовослужбовця. Саме тому Управлінням духовно-патріотичного виховання військовослужбовців Української Православної Церкви Київського Патріархату в 2000 році при Київській Духовній Академії були організовані богословські курси для офіцерів Міністерства Оборони та Міністерства Внутрішніх справ України.
Міністерство Оборони України подекуди досить обережно, а подекуди досить індиферентно ставиться до будівництва храмів та діяльності священиків у війську, що викликає певне занепокоєння у представників державної влади. Слід зазначити, що за ініціативою командування Сухопутних військ у складі підрозділу Збройних Сил України, що виконує завдання в Іраку, присутні два священика (двох основних православних конфесій України – УПЦ КП та УПЦ МП). Як бачимо, війна все ж таки виховує потребу у військових священиках.
Отже, психологічний та історичний аналіз проблеми відродження духовності в середовищі збройних формувань України доводить реальність потреби в священиках. Зрозуміло, що діяльність священиків повинна базуватися на християнських цінностях, підтримувати дружбу і братню любов між військовослужбовцями. В діяльності священиків не повинно бути місця релігійній ворожнечі та конфліктності. Хочеться вірити, що сучасна державна влада усвідомить необхідність забезпечення релігійних прав військовослужбовців. Адже і Церква, і суспільство вже готові до цього. І аргумент “конфесійного розділення” повинен нарешті уступити місце аргументу “задоволення прав”.
 
Примітки:
 
1. Армія і духовність: свобода совісті та віровизнання. Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. К., 1995.
2. Борщевич В.Т. Українське військове духовенство // Волинський Православний вісник. №1/2. Луцьк, 1998.
3. Бульба-Боровеуь Т. Армія без держави. Вінніпег, 1964.
4. Здіорук С.І., Яремчук В.Д. Духовно-гуманітарні аспекти стратегії розвитку військових формувань України. К., 1995.
5. Коваленко І.І. Духовні цінності Збройних Сил України в умовах соціокультурної трансформації суспільства. Дисертація кандидата філософських наук. Харків, 2004.
6. Коханчук Р.М. Душпастирська опіка військовослужбовців в арміях зарубіжних країн. К., 2000.
7. Коханчук Р.М. Душпастирська опіка військових. К., 2004.
8. Крип’якевич І. Історія українського війська. Вінніпег, 1967.
9. Проблеми свободи совісті у Збройних Силах України. Матеріали наукової конференції. К., 1997.
10. Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. Т.І. К., 1990.