“Спільнота без релігії – це корабель без керма. Без релігії немає ладу. Тільки релігія дає сильну і тривалу підтримку державі. Дайте мені одного доброго священика і тоді мені не потрібно сотні поліцаїв”, – так високо оцінював роль Церкви і священиків у житті держави відомий французький імператор Наполеон Бонапарт (6. – С.4). Церква Христова із самого початку свого існування намагалася охоплювати своєю діяльністю всі сфери суспільно-державного життя. І в наші часи Православна Церква в Україні не є самозамкненою структурою. Її священнослужителі намагаються охопити та позитивно вплинути на всі сфери життя нашої молодої держави. Однак через багаторічну атеїстичну пропаганду та боротьбу із релігією ця діяльність Церкви надто ускладнюється. Особливо складною є діяльність Церкви у сучасному українському війську. Оскільки форма стосунків Церкви і війська в Україні поки що виробляється (3 – С.9), то автор пропонує своє бачення ролі священика у війську.
Початки військових священиків датуються четвертим століттям – часом, коли християнство стало спочатку дозволеною, а тоді і державною релігією у Римській імперії. Святий Римо-католицької Церкви Мартин Туровський, воїн того часу, зустрів однієї зимової ночі тремтячого жебрака. Не маючи грошей, він скинув із себе плащ-накидку, розрубав навпіл мечем і віддав одну половину жебракові. Тієї ж ночі він побачив сон – Ісус Христос був обгорнутий половинкою плаща, що дісталася жебракові. Згодом Мартин став християнином і все своє життя присвятив Церкві. Плащ святого Мартина (капелу) носили у бій біля короля, як хоругву, що означало присутність Бога. Але, коли цей плащ став реліквією Церкви, з ним, як охоронець завжди ходив священик. Цей охоронець плаща святого Мартина обслуговував також релігійні потреби короля і через це отримав титул “капелан”, а місце, де зберігався в поході цей плащ, стало називатися “каплицею” – місцем богослужіння (5. – С.6–7). Із занепадом королівської влади спочатку більші васали переймали на себе королівські почесті, а пізніше кожен лицар намагався мати при військовому підрозділі свого власного капелана (6. – С.13). Так з’явився інститут капеланів.
Пастирська турбота Церкви щодо військових пояснюється особливими умовами військового життя, яке випадає переважно молодим чоловікам, часто відірваним від своїх орієнтирів і від цивільного життя, і ця турбота Церкви проявляється здавна. У всі часи військові священики проповідували любов до Батьківщини, мужність і здатність до опору, піклування про поранених, рятували душі, хоронили вбитих, заспокоювали людей, розвивали в собі і в людях довкола потребу у молитві, виявляли готовність присвятити себе справедливій справі і ніколи не брали до рук зброю, маючи своєю зброєю молитву і християнські чесноти (1. – С.89).
Особливу увагу священик повинен звертати на офіцерів, які мають у всьому бути взірцем для підлеглих солдатів, в тому числі і у духовних питаннях (11. – С.197). Виховна робота офіцерів та духовна діяльність священика повинні взаємно доповнювати одна іншу та мати спільний знаменник – і тоді результати будуть значимими.
Одним із завдань військового священика є облаштування храму або тимчасового приміщення і проведення систематичних богослужінь, молитов. Важливу роль відіграє і особиста поведінка священика, яка повинна бути бездоганною – тоді його вплив на військовослужбовців буде значним, а авторитет – високим.
Хоча основну увагу сучасний військовий священик повинен звертати на духовно-патріотичне виховання. Адже основна сутність релігії полягає у чіткому відмежуванні добра від зла (9. – С.213). В Україні діють численні закони, які регламентують діяльність військовослужбовців. У них передбачені покарання за ті чи інші порушення. Однак в цих законах зовсім не звернена увага на внутрішню моральну відповідальність. Виховання розуміння моральної недопустимості злочинів являється також обов’язком духовенства у війську (10. – С.223).
У війську, особливо під час якихось військових дій, людина може проявити як вищі духовні риси свого характеру, які часто суперечать, навіть, інстинкту самозбереження (самопожертва, героїзм), так і найнижчі (шкурництво, жорстокість, зрада) (14. – С.298). Військовослужбовці весь час мають доступ до зброї. Духовний вплив священика повинен забезпечити обмежене застосування зброї і в мирний, і у воєнний час. Релігійне виховання воїнів сприяє пом’якшенню їх жорстокості, особливо під час воєнних дій (4. – С.23).
Практичне життя кожної людини дає чимало підтверджень того, що релігійне виховання стримує людину від морального падіння та допомагає їй виконувати свій обов’язок перед суспільством. Варто зазначити, що суто військове, професійне виховання солдатів може обмежуватися виключно армією. В той же час духовне виховання повинно розпочинатися із сім’ї та школи. Адже саме в дитячому, а ще більше – в юнацькому віці формується характер людини, її світобачення, у тому числі і релігійне. І за короткий термін військової служби істотно вплинути на людину майже неможливо, особливо в плані викорінення аморальних схильностей, які являються результатом неправильного духовного виховання, оскільки армія має справу із уже сформованими духовно особами (7. – С.211).
В наш час діяльність священика у війську є одним із видів місіонерської діяльності Церкви. Виховання військових на основах християнської моральності є одним із завдань сучасного священика(15. – С.186). Щоб богослужіння та молитви не переросли серед військових у формальність, священик повинен розтлумачувати їм їх справжній сенс. Адже молитва – це прохання, звернене до Бога, але прохання не егоїстичного характеру про задоволення своїх життєвих людських потреб, а прохання про допомогу у подоланні духовних недоліків людини, що стримують духовний прогрес. Справжні християни повинні молитися не про перемогу над ворогом (як правило, всі воюючі і ворогуючі сторони підносять саме таку молитву), а про гуманізацію війни, про пом’якшення сердець воїнів (9. – С.224). Гуманізація війни і воєнних дій неможлива без належного духовно-релігійного виховання воїнів. Вихований духовно під впливом священика, воїн буде справжнім захисником не тільки своєї Батьківщини, але і кожної слабкої та беззахисної людини (8. – С.263).
Священик у війську пропагує реальні цінності – ті, які мають вічний і духовний характер. Мужність, самовідданість, самопожертва, милостиве ставлення до переможеного ворога – все це входить до тематики проповідей священика перед військовослужбовцями (12. – С.167). Бо для справжнього християнина служба у війську – це можливість виконати у всій повноті заповідь про любов до ближнього через готовність пожертвувати своїм життям заради спокійного життя всього суспільства (13. – С.423).
Священик особливу увагу також повинен звертати на серйозність військової присяги, як свідчення військовослужбовця перед Богом та людьми про щирість свого бажання чесно і самовіддано нести свою службу (2. – С.24). Священик повинен також стимулювати покору солдатів перед керівниками-офіцерами, ініціювати дружні стосунки у солдатському колективі. Не має він права замовчувати і про недоліки, характерні для тієї чи іншої військової частини, але всі зауваження повинні мати коректну форму і реальну підставу.
Отже, змінюється життя, змінюються умови військової служби, але ніколи в людини не зникає потреба жити високими духовними цінностями, ставити їх в центр свого життя. Тому і в наш час військовослужбовці потребують реальної духовної опіки священика, через особливість своєї служби, потребують її більше за будь-який інший соціальний стан. Церква готова забезпечити духовною опікою військо. Потрібно і державі законодавчо регулювати питання священиків у військах, щоб спілкування духовенства із військовими мало постійний характер. Бо наявність священика у війську – це гарантія духовно-патріотичного виховання і офіцерів, і солдатів, це посилення духовності, відповідальності за здійснювану справу.
 
Примітки:
 
1. Дюбост М. Пастир миру: християнські погляди на війну та армію. Львів, 2000.
2. Дьяченко Г., свящ. Слова, поучения, беседы и речи пастыря Церкви на разные случаи. М., 1898.
3. Здіорук С.І., Яремчук В.Д. Духовно-гуманітарні аспекти стратегії розвитку військових формувань України. К., 1995.
4. Золотарёв О.В. Христолюбивое воинство. М., 1994.
5. Коханчук Р.М. Душпастирська опіка військовослужбовців в арміях зарубіжних країн. К., 2000.
6. Коханчук Р.М. Душпастирська опіка військових. К., 2004.
7. Краснов П.Поддерживающая и морализующая роль религии Христолюбивое воинство. М., 1997.
8. Ласкеев Ф. Ратный труд военных пастырей // Христолюбивое воинство. М., 1997.
9. Осипов А. Армия и религия // Христолюбивое воинство. М., 1997.
10. Павлов А.В. Война. Армия. Религия. М., 1998.
11. Цирук-Соболевский И. Что необходимо главным образом для поднятия религиозно-нравственного состояния среди войск // Христолюбивое воинство. М., 1997.
12. Чимаров С.Ю. Воинам о нравственности. СПб., 2000.
13. Шавельский Г.И. Православное пастырство. СПб., 1996.
14. Шавельский Г.И. Служение священника на войне // Христолюбивое воинство. М., 1997.
15. Яковлев П. Влияние веры на военное дело // Христолюбивое воинство. М., 1997.