Ці прекрасні слова апостола Павла є дорогавказом для кожного, хто стає на шлях нелегкого єпископського служіння. Гортаючи сторінки історії Православної Церкви ми знайдемо багато відомих архієреїв, котрі впродовж 2000 років християнства гідно потрудилися на благо святої Церкви. Завдяки самовідданій їхній праці серед людей утверджувалась спасительна віра і благочестя, духовні і моральні цінності. Ці мудрі пастирі своє служіння збагачували богословським досвідом, основну увагу приділяючи найголовнішому в земному житті кожної людини – відродженню християнських духовних цінностей. Саме тому ці єпископи своїми проповідями  навчали людей різних поколінь християнським чеснотам і вказували шлях до Царства Божого. Серед таких добрих пастирів був митрополит Рівненський і Острозький Даниїл (Чокалюк).
Моє перше знайомство із цією чудовою людиною відбулося в стінах Київської духовної семінарії в 1991 році, що знаходиться на території Києво – Печерської Лаври, де майбутній владика в сані ігумена посідав посаду в.о. ректора цього духовного навчального закладу. Передімною була освічена, поміркована, духовно і морально багата людина, а особливо – патріот України і Церкви. Серед тих, хто підтримав одноголосне рішення про повну канонічну незалежність на Помісному Соборі 1 – 3 листопада 1991 року був ігумен Даниїл і до кінця свого життя він боровся і відстоював цю ідею. Незважаючи на тиск і грубість московського чернецтва, що як сарана наводнила українську святиню, отець ректор залишався вірним сином українського народу, послушним ченцем українського православ’я. Його палкі проповіді підчас богослужінь були пройняті полумяною любов’ю до Бога, до ближнього і до України. Але тиск Москви і її прибічників зробили свою чорну справу.
Після об’єднавчого Собору 25 червня 1992 року патріотично налаштованого ректора і його прихильників москвофіли вигнали із української святині не давши можливості забрати свої особисті речі. Бачачи таку несправедливість я ще більше став поважати нашого ректора і разом із 22 вихованцями семінарії пішли за своїм пастирем, котрий з великими зусиллями і звичайно з підтримкою митрополита Філарета, відкрили нашу українську Київську духовну семінарію в стилобаті Андріївської Цекви, де ми продовжили своє навчання.
Я з приємністю згадую навчання у цих святих стінах, тому що нас виховували в любові до Бога і України. Так, було важко, до обіду ми навчались, а після обіду працювали над благоустроєм навчального корпусу і гуртожитку на Володимирській гірці. Надовго у пам’яті залишаться перші богослужіння в семінарському храмі святого апостола Іоана Богослова і зокрема формування хору під керівництвом священика Валерія Семанцо. Не все було гладко із співом, але ми вчились, трудились і поступово храм наповнювався гармонійним  і мелодійним співом.
Щодо співу: будучи керівником хору академіії і семінарії з 1995 до 2001 років я був вражений знаннями, уже єпископа Даниїла, в галузі церковного співу. Узгоджуючи репертуар хору із владикою ректором мені доводилось часто чути такі слова: “А чи зможете ви вивчити цей складний твір?” і треба визнати, що владика в більшості випадків був правий. Він часто приходив на репетиції і особисто оцінював звучання творів, даючи досить таки професійні поради. Із співаків хору він вимагав одного – співати з любов’ю і щирістю. Владика дуже переживав за хор напередодні важливих виступів, яких було дуже багато. А виступали ми і в Філармонії, і в Будинку вчителя, і в Українському Домі і в багатьох інших концертних залах. Виступаючи на сценах ми хвилювались, а особливо я – керівник хору, але ми були впевнені що в залі є наш духовний батько – владика ректор.
Знання грецької мови дозволяло владиці звершувати святкові богослужіння в семінарському храмі 12 лютого в день пам’яті трьох святителів Василія Великого, Григорія Богослова і Іоана Золотоустого грецькою. Це було справжнє свято в духовних школах, тому що вихованці і студенти нашої школи мали можливість почути не тільки грецьку мову, але й відчути велич і глибину духовної скарбниці вселенського Православ’я. На це свято приходили  також студенти філологічних факультетів київських вузів, а саме: Університету імені Т. Г. Шевченка, Славістичного,  Педадогічного. Храм наповнювався цікавими виголосами владики і священиків та мелодійним співом хору. Про це свято знала вся Україна, тому що на богослужіння приходили представники телебачення, радіо і преси. Закінчувалась Божественна Літургія проповіддю владики і велични співом “Іс полла еті деспота”. Особливо слід згадати про читання Пасхального євангельського зачала на різних мовах. Із уст владики лунали слова євангельського благовістя грецькою і англійською мовами настільки професійно і велично, що самі філологи і мовознавці цих мов були вражені. А особливо цей момент глибоко закарбовувавсь у пам’яті студенів, вихованців духовних шкіл і парафіян храму Іоана Богослова.  
Неможна залишити поза увагою і те, що будучи в сані єпископа і займаючи посаду ректора КДА і С владика Даниїл звершив величезну кількість хіротоній, посвячуючи студентів духовних навчальних закладів на дияконське і священиче служіння. 21 вересня 1994 року в храмі Святого апостола Іоана Богослова підчас Божественної Літургії відбулась моя хіротонія в сан священика. У своєму привітальному слові владика наголосив мою увагу на тому, що я маю все життя пам’ятати про своє покликання і чесно виконувати своє священиче служіння, а також завжди мати перед собою образ Верховного Пастиря – Ісуса Христа. Після моєї і багатьох інших хіротоній владика приходив на богослужіння і особисто навчав як правильно звершувати ті чи інші священнодії. Я впевнений, що ті кого рукоположив саме цей архієрей будуть довго пам’ятати щирі і чисті повчання, настанови і саме відношення та молитись за упокой душі його.
Бачучи мою ревність і відношення до богослужінь, владика ректор благословляє мене і отця Володимира Калембера (+ єпископа Никона в майбутньому, а нині вже покійного) вести богослужбову практику студентів і вихованців київських духовних шкіл у академічному храмі святого апостола Іоана Богослова. Із жовтня 1994 до травня 2002 років я чесно виконував це благословення. Як керівник богослужбової практики, в минулому, я можу засвідчити, що митрополит Даниїл прекрасно знав Церковний Устав, на богослужіннях був завжди впевнений у своїх знаннях і часто перевіряв ці знання у нас священнослужителів. Владика ректор часто служив та привчав нас, молодих священиків, до звершення богослужінь і всі ці богослужіння проходили благообразно і по чину. На будь – які питання, що виникали підчас ведення богослужбової практики у владики Даниїла завжди була чітка відповідь. Він сам перевіряв графіки богослужінь і підписував їх, а також контролював їх виконання. Дисципліна і порядок встановлені нашим ректором сприяли тому, що ніколи не було зірвано графіки богослужінь.
Важко було прощатись із владикою при переході його на Рівненську єпархію, але він по батьківськи наголошував на тому, що священнослужитель будь – якого рівня має виконувати волю святої Православної Церкви. Таким послушним і смиренним Її архієреєм був митрополит Даниїл.
З глибокою скорботою сприйняв  я звістку про смерть владики. Але для віруючої людини і, тим паче для священика, це всього лиш перехід у вічне життя. Виконання настанов цього доброго пастиря Христової Церкви є найкращою пам’яттю. Я щиро вдячний Богові, що в моєму житті була така прекрасна людина – архієрей від Бога, котра дала мені путівку в священиче життя і привила мені любов до храму і богослужіння. І я в своїх молитвах завжди буду згадувати митрополита Даниїла.

Протоієрей Іван Михайлишин - священик Каплиці св. Іоана Предтечі Деснянського району м. Києва, викладач КДА і С.