|
|
 |
|
 |
Спогади протоієрея Іоана Швеця
СВІТИЛЬНИК….
Вперше в долі перетнулися наші життєві шляхи (щиро вірю, що з волі Господньої) ще в Одесі, у стінах Одеської Духовної Семінарії восени 1976 року. Богдан Чокалюк був наймолодшим за віком вихованцем духовної школи, тому що через вроджений сердечний недуг не був призваний до армії і з превеликими труднощами, переслідуваннями і поневіряннями, все ж таки, мав щастя у Бога з 18 літ навчатись там (це було унікальним виключенням - більше таких випадків у ті часи не було). В монастирському саду щедро вродив горіх, він назбирав горіхів і вгостив нас, перших братів – близнят у стінах ОДС, за радянських часів, - ось там ми й зустріли Богдана, з яким судилось нам прожити тривале, не просте, але надзвичайно щасливе життя, аж до його передчасної і сумної кончини.
Тоді, він поділився з нами горіхами. Але це було настільки приязно і щиро, наче він, Богдан, уділив часточку свого доброго і відданного, зболілого серця, з того часу ми й заприязнились. Він був ростом найменший і віком також, але однозначно був найсумліннішим і найстараннішим; у всі семінарські часи - став нашою совістю і надзвичайно рідньою людиною не тільки для нас, братів Швеців у семінарії, але і для багатьох, багатьох вихованців і на час навчання і на всі майбутні часи. По закінчені навчання в семінарії Чокалюк Богдан був найбажаннішим гостем на наших весіллях, розділяв з нами щастя нащих дияконських і священичих висвят та перших відправ на призначених парафіях, віддано і родинно вітав з народженими нащадками.
Пізніше, Богдан навчався у Московській Духовній Академії на стаціонарі, а ми з братом приїжджали заочниками на сесії Заочного Сектору. То ж, відповідно, на нас очікувала цікава програма, цікаві екскурсії, зустрічі, розповіді, особливо література: духовна, світська і допомога академіста, яка для заочників була потрібною і важливою. По зачінченні навчання призначенням його стала доля викладача у рідній ОДС, де ми залюбки провідували його, особливо влітку під час літнього відпочинку, а Богдан провідував нас. Ми часто разом, на кожний приїзд побратима, відвідували наших випускників і ці часи були гарними, корисними для всіх і незабутніми. Дещо пізніше, молодого спосібного викладача, що подавав великі надії на майбутнє, церковноначаліє відправляє на продовження навчання до грецького міста Фесалоніки, в університет, де на богословському факультеті кафедри канонічного права ієромонах Даниїл (Чокалюк) три роки навчався, поглиблюючи багаж богословських знань, особливо наводячи плідні знайоства з духовними особами, з поміж котрих був добрий приятель ченця з України, єпископ Варфоломій, який дещо пізніше стає обраним Константинопольким, Вселенським Патріархом. Пригадую ті не часті приїзди з Греції на Батьківщину і наші щирі зустрічі, бо ж Даниїл кожного разу обов’язково провідудував і гостив у нас. До нині золишилось доброю пам’яткою числені сувеніри, привезені з Греції, які нагадують ті гарні часи наших братніх взаємин.
Коли в Галичині розпочалися важкі часи переслідувань православних, коли відбиралися насильно Православні Храми і передавались насильницько новоутвореним наспіх католицьким громадам, вже ігумен на той час Даниїл, щиро співчував усім переслідуваним православним і всіляко допомагав нам на скільки лише був спроможним. На той час він був уже інспектором відродженої Київської Духовної Семінарії, яка розташовувалась на території відродженої Києво-Печерської Лаври; дещо пізніше, вже Архімандрит Даниїл, став її ректором. Тоді ми, православні священики з Галичини, не одноразово знаходили притулок у Лаврських стінах та всеможливу допомогу, в першу чергу з боку отця ректора та очолюваного ним навчального закладу.
Настав 1992 рік, що став вирішальним у долі як України так і Українського Православ’я; а особливо у наших долях…Після 1991 року у м. Самборі п’ятим масованим наступом міліції та спецзагону був відібраний православний Храм Різдва Пресвятої Богородиці. Тоді православних священиків та двадцять парафіян на броньованих міліцейських машинах будо відвезено до м. Дрогобича у “кутузку”. Брату, отцю Олександру Швецю, майже два роки прийшлось відправляти у власній оселі, куди масово збирався також вигнаний з церкви православний народ - не десятки людей, а тисячі. Але місцева прокатолицька владав вперто і зухвало відмовчувалась. У м. Львові, де відправляв я, будучи кліриком Львівського кафедрального собору, після року поневірянь на подвір’ї собору святого Юра, правлячий архієрей організовано перевів нас до руського православного храму по вул. Короленка, де ми відправляли, звичайно мовою церковно-слав’янською, обов’язково з російською вимовою, до того - владика благословляв виголошувати проповіді російською, то ж де-котрі греко-католики приходили посміятись з нас сюди, знову і знову обзиваючи нас москалями, комуністами, “красними попушками”. Від цього всього опускались руки і пропадало всіляке бажання продовжувати захищатись… Так протривало до місяця травня, коли у двадцятих числах пролунав телефонний дзвоник, який кардинально перемінив плин нашого священичого життя, особливо мого життя – протоієрея Івана Швеця. Дзвонив архімандрит Даниїл, ректор Київської Духовної Семінарії, з канцелярії Києво-Печерської Лаври. Питання ставилось отцем ректором конкретне:” Ви чого там розсілися і відпочиваєте, руйнується Церква, вам що, байдуже?” Брат, отець Олександр сказав щось на кшталт, що вона вже напів зруйнована і що становище майже безвихідне. Даниїл з властивим йому імперативом наказав негайно їхати до Києва, мовляв, тут організовується Комітет захисту Українського Православ’я, готується зібрання, будуть виступи і на них можна буде порушити питання також про Галицькі тогочасні проблеми. Ми й поїхали… Тоді 25-26 травня відбулося таке зібрання і ми, звичайно виступали на ньому. То ж після цього, ми й залишились у столиці, лише інколи на день два повертались до дому, до сім’ї тай знову поспішали до Києва. Пригадується, скільки було віддано зусиль, в першу чергу отцем Даниїлом, у той доленосний 1992 рік, як лише тоді витримало його зболіле серце, сповнена турбот і хвилювань душа?
Серпень і вересень пройшли у підготовці нових приміщень Київської Духовної Семінарії, нової української. Лаврська залишилась у підпорядкуванні промосковських архієреїв. Згадуються розповіді владики Даниїла, як намовляли його відійти від митрополита Філарета, якого тоді, власне, відлучали від Московської Церкви, залишитися ректором в Лаврі. Але коли отець Даниїл не погодився – відібрали ректорський кабінет, спальню; навіть особисті меблі та й, що найбільше жалко, особисту бібліотеку, яку протягом тривалих років збирав ревний душпастир. ”Я з ними судитись не буду, мені ректору, священику не пасує це, нехай це пограбування залишається на їх совісті!”, - сказав тоді Даниїл. З допомогою Божою в середині вересня були проведені вступні іспити і вихованцями 1 класу нової семінарії стали більше 30 юнаків. Разом з отцем Даниїлом перейшли з Лаври до стилобату Андріївської церкви на Андріївському узвозі кілька десятків вихованців різних класів, так що тоді, у вересні 1992 року почався навчальний процес у всіх чотирьох класах КДС; і в цьому так явно простежувалось Боже благословення і небесне сприяння отцю ректору. Власне тоді, у вересні, на представлення архімандрита Даниїла, я і був Блаженнійшим Митрополитом Філаретом призначений інспектором КДС; а через рік, у зв’язку з відродженням Духовної Академії, за поданням ректора я обійняв посаду проректора КДАіС, на якій перебував до жовтня 1998 року. У мене був значний досвід священика-практика, а щодо освітянської діяльності - я у всьому покладався на мудру братську підтримку отця Даниїла, який з плином часу став архієреєм, то ж обов’язків звичайно значно побільшало.
…Господь роздає таланти людям, це бачимо з притчі про таланти, як одній людині Господь дав п’ять, іншій три, а ще іншій один і той він закопав. У Даниїла було цілих 10 талантів, і він ніколи у зв’язку з ними не почивав на лаврах. Ті таланти та супроводжуючі їх вдачі можна було б довго перелічувати, оглядати, окреслювати згадками, та необхідно відзначити один, найголовніший з його талантів – вдачу відроджувати святині земні. Ця небесна вдача найсильніше виявилась в нім особливо в дев’яностих роках 20 століття і так аж до спочинку в Бозі – у всіх часах Української незалежності. Він особливо знаменито, окремішньо зрозумів волю Господню щодо України, Українського Православ’я; щодо майбутнього розвитку українського суспільства в сучасності. Отримуючи посаду інспектора Київської Духовної Семінарії у 1991 році, пізніше її ректора Даниїл зумів зібрати довкола цієї святої ідеї чимало спосібних людей-однодумців. Не лише зібрати, а й творчо надихнути, твердо запевнити в істинності вибору тай повести за собою до реалізації цієї великої і світлої мети. Може це сьогодні видається простим, організувати повноцінну правдиво українську богословську освіту, не лише рівня семінарського, але й академічного. Необхідно зазначити, що все це було довершене отцем Даниїлом після того, як у Києво-Печерській Лаврі, була вже відроджена семінарія, відновлені були храми для Богослужінь, приміщення для проживання та навчання вихованців та студентів, хороша семінарська бібліотека. Але все ось це, повернене державою, дбайливо відроджене, залишилось у роспоряджені УПЦ-МП. Для української богословської освіти пропонувалась незвідана, не освоєна ніким цілина,то ж її належало піднести, освоїти, оживити.
Об’єднання частини УПЦ, на чолі з Блаженнійшим Митрополитом Філаретом та УАПЦ, очолюваної Патріархом Мстиславом надало можливість отримати в користування два особливо важливих стратигічних об’єкти - приміщення столабату Андріївської церкви на одноіменному узвозі, яке власне і було пристосоване під семінарський навчальний корпус; та приміщення за адресою: вул. Трьохсвятительська 6-М, на території варварськи, жахливо зруйнованого Михайлівського Золотоверхого монастиря, з невеличким стареньким мурованим Трапезним храмом на честь св. ап., єв. Іоана Богослова. У колишньому монастирському приміщенні був розміщений гуртожиток, а у Трапезцій церкві – облаштувався семінарський храм, де проходили святкові семінарські відправи та богослужбова практика семінаристів. Складські приміщення і півниці під храмом зразу ж були облаштовані для зберігання продуктів харчування самінаристам. Все це приготування відбувалось у липні, серпні та вересні 1992 року, то ж всього цього я був беспосереднім свідком та прямим учасником. Тоді спільно з Даниїлом ми розробляли росклади уроків, графіки відправ богослужбових груп, графіки чергувань у гуртожитку в навчальному корпусі, на кухні та в храмі. Окрім внутрішних труднощів в організації життя і побуту духовної школи існували зовнішні неприємні фактори, серед яких постійні притензії та докори братства св. ап Андрія Первозванного, найактивнішим його представникам не до вподоби був: то владика Філарет, то хтось ще із владик; а що найбільше викликало нарікань - то це була церковно-слов’янська мова у богослужіннях, тоді викликали ректора та інспектора, садовили посередині, як за радянських часів на адмінкомісіях, тай чинили словесний “пересічний обстріл”. З часом докорів ставало все менше і в кінець кінців вони зовсім стихли. Могутньо давався в знаки серйозний досвід владики Даниїла: Московська Духовна Академія, викладацька діяльність в Одеській Духовній Семінарії та здобутий на богословському факультеті Фесалонікійського університету. Так спільними зусиллями Київська Семінарія почала функціонувати і юнаки-вихованці, яких на той час зібралось сюди біля 100 душ ( з Лаврської семінарії, з Одеси, з Луцька, Львова та інших міст України) – разом переживаючи різні труднощі та нестатки, завжди втішали себе надією на допомогу Божу та визначною честю бути тими, хто започатковує вперше Українську Богословську школу у столичному Києві, для підготовки українського, свідомого духовенства Помісній Церкві, яка з ласки і промислу Божого, утверджується в рідньому краї…
Зокрема, належить згадати також труднощі і сподівання наступного, 1993 року, коли з першого випуску нашої КДС та з абітурієнтів, що прибули з інших семінарій, вирішено було священоначалієм започаткувати Українську Православну Акадамію в Києві. Щоб підтримувати належний сучасний богословський рівень в Церкві, було вирішено тимчасово за основу скористатися конспектами всіх необхідних богословських дисциплін, які викладалися в Московській Духовній Академії (більшість викладачів власне кажучи були випускниками МДА). Суттєву допомогу у вирішенні цього питання надали двоє людей: Святослав Михайлович Чокалюк (рідний брат владики Даниїла, який в той час навчався на 4-му курсі МДА). Він мав можливість отримувати в академічній бібліотеці конспекти потрібних академічних курсів; а також мій великий приятель, побратим - Михало Пилипович Писаренко, доктор медичних наук, професор, на той час – Генеральний директор об’єднання “Косметологія” в Москві. Пан Писаренко кожний конспект зокрема розшивав, розмножував , потому переплітав, то ж, до середини осені 1993 року цей дорогоцінний груз ми зустріли з московського поїзда на Київському залізничному вокзалі - сам Михайло Пилипович нам їх і доставив до Києва. Разом з тим, у кожного викладача тай у владики Філарета було чимало особистих різних книг та конспектів – все це було залучено для того, щоб викладання та вища богословська освіта були виведені на належний богословський рівень. Отже, живою душою всіх ось цих процесів був ректор – владика Даниїл Чокалюк, завдячуючи якому вища Богословська Православна освіта в Україні була сформованою, поставленою у відповідності з усіма вимогами часу. Так само і нова семінарська і академічна бібліотека, котра з кожним днем поповнювалась все новими і новими книгами – це безсумнівно також визначний доробок владики ректора.
А як владика Чокалюк любив богослужіння, сам служив найчастіше і ретельно спонукав кожного, хто мав відношення до Михайлівського монастирського двору. Благовісницька діяльність владики, скільки б не минало часу, служитиме для всіх нас найкращим та найсумліннішим взірцем українського свідомого проповідництва. Окремим розділом належало б виділити опис різних семінарських чи академічних заходів, конференцій, різного роду зустрічей та творчих вечорів, але якщо ми провідною думкою поставили владичний Божий дар відродження святинь, то краще будемо дотримуватись поставленої мети. Сьогодні приємно проходитись широкими коридорами, світлими просторими аудиторіями навчального корпусу №8 по вул. Трьохсвятительській. Дане монастирське приміщення займали чимало різних установ, основною серед яких була Президія Академії Педагогічних наук. Скільки необхідно було зусиль, старань, щоби випровадити зазначені організації з даного приміщення; а потому, скільки треба було праці, вміння, дбайливості, щоб провести належну реконструкцію його, історично-архітектурної пам’ятки, тай довести до сучасного стану. Відає про все один лише Господь Бог…
Наступним кроком у відроджені святинь став піднятий з руїн сам Михайлівський монастир – його чернече життя відроджував, постригав перших ченців, організовував монастирське життя владики Даниїл особисто. Після цього постало перед ректором- архієреєм, намісником завдання відбудувати Михайлівський собор. Чесно кажучи, найвищі церковні чинники, були сповнені сумнівів та вагань щодо можливостві відбудови собору. У свій час владика любив згадувати, що йому нераз було заявлено, що він даремно і марно трудиться, і що Михайлівський не буде відбудровано ніколи. Але подібні заяви ще більше надихали владику Чокалюка до праці та старання. За спільною ініціативою владики Даниїла та окремих представників громадскості, серед яких було двоє найактивніших людей: Віктор Олександрович Харламов (нині спочилий у Бозі ) та Сергій Валентинович Пархоменко, за благословенням Святійшого Патріарха Філарета, було засновано Фонд по відродженню Михайлівського Золотоверхого монастиря. За спільним представленням, Фонд очолили два співпрезиденти: видатний письменник України, Олесь Терентійович Гончар та єпископ Даниїл (Чокалюк). До даної структури належав і я – митр., прот. Іван Швець, як помічник владики та моя дружина Стефанія Швець у якості секретаря-референта. Моя сім’я в той час майже три роки проживала у монастирському приміщені по вул. Трьох-святительській 6-М. Там був облаштований житловий блок де у двох кімнатах мешкав я з сім”є; а в інших двох, навпроти через коридор проживав владика Даниїл; іншу частину приміщення на двох поверхах займали десь до півтора сотні наших вихованців та студентів. Це були не легкі, сповнені різноманітних складнощів та випробовувань, часи і всеж, вони стали найщасливішими роками нашого Київського побуту.
Проте, нікому іншому, а власне йому, єпископу Чокалюку Даниїлу (і це записано в Книгах Небесних Життя людського) Господь небесний ввірив справу відродження одного з найголовніших монастирів столиці України, святого жертвенника покровителя Києва – Архістратига Михаїла, святого притулку мощів Великомучениці святої Варвари в одному з преділів Михайлівського собору. Невдовзі Олесь Терентійович Гончар спочив у Бозі. Мрія його безсмертної душі оживити Собор закладена в одноіменній книзі “Собор” оживала, хоча відродженого Михайлівського за земного життя великий письменник так і не побачив. То ж, увесь груз обов’язку по відроджені Михайлівської святині ліг на плечі владики Даниїла. Звичайно, що багато людей спричинилися до відродження Свято-Михайлівського, але серцем цього доленосного відродження, його душею був однозначно він – єпископ Даниїл Чокалюк. Поступово відроджувалась наша велика святиня. Скільки потрібно було відвідати столичних кабінетів, скільки прийшлось переконувати різних людей, що частенько були так далекими від усвідомлення належного значення цієї святині – йому це вдалося таки, він спромігся все це досконало здійснити. Поступово постала дзвіниця і мур, огорожа монастирська. Дещо пізніше виріс і красень собор, кардинально реконструйовано приміщення 6-М, частково відремонтовано Трапезний храм; та послужити у Михайлівській святині владиці Даниїлу не прийшлось, як і не прийшлось жодного разу побувати на Актовому Дні духовних навчальних закладів, створення і становлення яких фактично належить йому, владиці Чокалюку. Чому так сталося – вникати не буду бо справа ця є надто невдячною – Господь знає! Далі трапилось, на перший погляд, щось доволі таємниче, мало зрозуміле і надто складне. Владика Даниїл, за постановою Священного Синоду УПЦ-КП, повинен був залишити Київ тай зайняти Рівненсько-Острозьку кафедру. Не легко було владиці сприйняти таке рішення, та цей архієрей, з притаманним йому тактом і належним послухом підкорився постанові Синоду. Владика смиренно попрощався з рідним монастирем, з рідними йому духовними школами тай попрямував до місця нового призначення. На час прийняття кафедри в Рівному церковне життя було схоже на руїну. Про Рівненський етап святительства владики Даниїла опишуть, напевно, рівненчани. Я ж, залишаючись священодіяти та викладати в КДАіС, частенько навідувався до владики в Рівне, то ж, був свідком того, як духовно оживала і розквітала Рівненщина за часів святительства владики. Ожило і досягло найвищого рівня єпархіальне життя, кількість парафій примножилась не на десятки, а на сотні. Були відроджені та засновані нові українські монастирі. Найперше, необхідно відзначити відродження Свято-Георгієвського монастиря на Козацьких могилах у с. Пляшева, який з благословення владики очолив енергійний та побожний чернець – архімандрит Олексій (Мензатюк). Були відновлені, відроджені Хрести та Пам’ятники, пам’ятні знаки на могилах героїв України та Українського Православ’я. З ледь животіючого Рівненського духовного училища постала відома своїм високим духовно-освітнім рівнем Рівненська Духовна Семінарія та бібліотека при ній. Започаткована була нова єпархіальна газета під назвою: ”Духовна нива”, почав активно функціонувати єпархіальний сайт в інтернеті. Тут видавались книги, брошури, проводились численні науково-практичні, богословські конференції, зустрічі. Постійне живе і жваве спілкування з різними громадськими організаціями, світськими навчальними засобами, з громадськістю, з чисельними представниками української діаспори і багато багато іншого відбувалось гідно. Як тут не згадати велику кількість різних достойних святкувань, концертів Різдвяних, Пасхальних до Шевченкових днів і тому подібне. За той час Рівненсько-Острозька єпархія стала однією з провідних єпархій УПЦ-КП.
Усвідомлюю те, що я не в праві оцінювати діяльність владики Даниїла на посту Голови Учбового Комітету УПЦ-КП, а також Голови Відділу Зовнішніх Церковних зносин, але постійні живі контакти з Вселенською Патріархією і особисто з Патріархом Варфоломієм, часті закордонні поїздки владики до Константинополя, Афін, Шамбезі, Берн, Брюсель та в багато інших міст, його канонічна обізнаність в царині міжцерковних зносин, досконале знання іноземних мов – особливо грецької – це окрема яскрава сторінка його святительського, відданого Церкві та Україні життя. Все ось це, перелічене тай багато іншого успішного і визначного в його полум’яному житті, вимагало чимало зусиль, енергії, яких через хворобливість, недомагання завжди бракувало. Владика до кінця старався про хворобу не думати, не зважав на прояви її, працюючи виснажливо до останнього дня, наче намагаючись довершити все, що лише стане можливим. Часто просто не вистачало часу припильнувати себе, то ж відчуваючи недугу, владика з усіх сил старався якомога більше встигнути зробити, не жалкуючи ані сил, ні здоров”я, ні старань.
Колись про смерть Пророка, Предтечі і Христителя Свого Іоанна Спаситель промовив:” Він був світильником, що горів і світив!” Напевне Господь наш Ісус Христос, таку ж оцінку дає кожному правдивому вибранцю Своєму, життя яких дуже подібними є до світильнаків. Таке полум”яне горіння освітлює життя інших людей, зігріває його теплом християнської вдачі, тому воно стає дорогим і милим здобутком для тих, які мають честь, мають щастя спілкуватися взаємодіяти з такою незвичайною особистістю – Божим обранцем. Мають сатисфакцію і велике натхнення жити його взірцевим прикладом християнської, апостольської вірності Богу і відданості своїй Церкві, Україні та її народу.
Світильники земні мають властивість згасати, догоряючи, як субстанції матеріальні. Але Господь у Біблії подає приклад незгасаючої, неопалимої купини. Ото ж і наш владика Даниїл, пломеніючи гідним життям земним, догоряючи на землі, а ми в це щиро віримо, неопалимою купиною пломеніє у вірності, відданості і молитві перед Престолом Бога Небесного. Вічна його пам”ять і вічний спокій його незвичайній, неспокійній святительській душі.
|
| Розділ: Пам’яті пастиря | Додано:(25.10.2007)
|
| Переглядів: 2400
|
|
 |
Використовуються технології uCoz |
 |
|
|
