Спогади протоієрея Андрія Власенка про митрополита Даниїла
«Останній візантієць»
Чорні, як маслини, очі і смоляна борода. Із очей випромінюється невгасимий пломінь богомислія, а у бороді ховається добра, хоч і не без сарказму, стримана усмішка.
Таким я побачив його уперше, у 1992-му, коли був зарахований на перший курс Київської духовної семінарії. Таким найчастіше постає Владика Даниїл у пам’яті й нині — мій незабутній учитель, мій взірцевий “візантієць”, котрий якимось дивом через століття потрапив до нашої епохи...
І
Звісно, не фенотип визначає особистість. Та все ж таки... Вже після перших розмов із новим ректором щойно пробудженої до життя автокефальної “бурси” мої візантійські алюзії знайшли повне виправдання, — щоправда, попервах у біографічно-фонетичних ознаках. Доладу склалися і студії майбутнього Владики у Салоніках, і його вільне володіння грецькою, і навіть та невловимо-шепелява “тета”, котра невимушено зривалася із язика буковинського “елліна”.
Втім, дуже скоро я запізнався і з “онтологічним” візантійством молодого ректора. І найперше це стосувалося сили й карбованої чіткості його богословської думки. Я знав, що ми майже ровесники, але дистанцію між нами відчув і виміряв одразу, — свої лекції отець Даниїл читав зовсім не так, як інші викладачі. (Маючи за спиною сімнадцять років навчання в різних інститутах та аспірантурах, як світських, так і духовних, стверджую це цілком авторитетно). Іноді я ловив себе на крамольній думці, що, ймовірно, приблизно так звертався до слухачів Климент Александрійський чи навіть святий Григорій Палама. Хоча в чому тут крамола? Адже глухий голос майбутнього Владики бринів воістину святоотецькою владою...
Ось, приміром, він розмірковує над суб’єктивізмом історії, пояснюючи значення “істора” — живого свідка подій. І стає зрозумілим, що розшифровка палімпсестів минулого — не лише цікаве, а й дуже православне і корисне для спасіння душі заняття, на відміну, скажімо, від псевдоцерковної московської методи промивання мізків.
А ось отець архімандрит переконує злісних націоналістів-автокефалістів (в тому числі й мене) в красі й богоданості церковнослов’янської мови. І за ним, як за архістратигом, вилаштовуються фаланги пом’якшених “Г” і українізованих ятів, здіймаються бастіони двоїни і кличного відмінку. Так це ж та сама українська, тільки древня! Це було воістину епохальне відкриття для деяких гарячих голів...
ІІ
На щастя, моє спілкування з Митрополитом Даниїлом не обмежилося самим лише навчальним процесом. Обов’язки у Патріархії (де я у середині 1990-х деякий час обіймав різні посади) дозволили не лише часто бачитися, а й тісно спілкуватися із шановним Владикою. Запам’яталося різне. Наприклад, як ми до пізнього разом засиджувалися на Пушкінській, готуючи документи для передачі Київському Патріархатові Андріївської церкви та так званої Малої Софії — трапезного храму Свято-Софіївського монастиря. Ні, це була не канцелярщина, а енциклопедичні екскурси (звісно, з боку Владики) в історію Церкви та християнського мистецтва, пошуки й формулювання блискучих аргументів на користь необхідності відновлення богослужінь у сплюндрованих радянською музеєфікацією святинях. І, слід сказати, навіть затяті супротивники такого рішення (йдеться про співробітників заповідника “Свята Софія”) не встояли перед духовною перевагою справжнього пастиря. А дехто з них навіть визнав свою неправоту... Чого не скажеш про високопоставлених чиновників, котрі всіма силами зволікали із передачею храмів їхньому справжньому власникові — православному українському народові. Вони ж бо знали, на що чекають: надходив червень 1994-го, початок кучмівського правління і гонінь на українську Церкву...
А ось іще один епізод — трагічний і значущий. Удвох із Владикою за рішенням церковноначалія ми вирушили до Луцька, аби взяти участь у похороні трагічно загиблого Митрополита Іоана (Боднарчука) — першого ієрарха втретє відновленої УАПЦ. Після богослужіння у Троїцькому кафедральному соборі на нас очікувала довга путь — через усю Волинь і Тернопілля до маленького села Івано-Пусте, батьківщини спочилого, де мав знайти останній притулок бунтівний архієрей. Звісно, дорогою ми не мовчали: молилися за спокій душі Митрополита Іоана і розмовляли — про Церкву й державу, Промисел Божий і людську волю, велич світильників нації і ницість яничарів. І чомусь саме цей шлях, що скінчився глупої ночі, — повз згорьовані села і непоказні дерев’яні церковці, — тепер, крізь роки, поєднався в уяві із хресним шляхом самого Владики Даниїла...
ІІІ
І в останні роки Митрополита Рівненського і Острозького Даниїла ми продовжували зустрічатися, хоча й не так часто, як мені того хотілося. Здавалося б, скільки там до того Рівного, та, либонь, гріхи не пускали. Та й в Києві за його численними архієрейськими клопотами випадало перекинутися хіба кількома загальними фразами. В такі моменти він нагадув мені обложений турками Константинополь — вже безнадійно хворий, але нездоланний за визначенням...
Ось так я і не встиг покаятися перед Владикою у одному своєму зухвальстві, яке пригадалося перед самою кончиною учителя. Ще будучи студентом духовної Академії, мав необережність запитати у нього, чи не призначено чергового іспита на котресь церковне свято. І почув у відповідь пронизливо-мудру архіпастирську настанову: “Отче Андрію, запам’ятайте на все життя: Ви не один такий побожний, — ми теж люди віруючі”.
Я пам’ятаю, Владико.
|
| Розділ: Пам’яті пастиря | Додано:(04.11.2007)
|
| Переглядів: 4028
|
|
