Sit tibi terra levis… Так зазвичай писали стародавні римляни на надгробках. Хай буде тобі земля легкою – промовляю подумки ці слова, коли згадую покійного владику Даниїла, єпископа Вишгородського. Моє знайомство з ним відбулося 3 жовтня 1993 року – в день моїх перших відвідин Київської Духовної Академії і Семінарії як викладача латинської мови.
Мене запросив туди на роботу Сергій Здіорук, філософ-релігієзнавець, один з ентузіастів з відродження середньої та вищої духовної освіти в Києві під егідою УПЦ КП. Мені було трохи ніяково, однак і цікаво. Адже для фахівців мого профілю не секрет, що латина викладається по-різному залежно від того, з яким контингентом працюєш, яким ілюстративним матеріалом оперуєш, яку мету врешті-решт, перед аудиторією ставиш. Подолати ніяковість допоміг ректор КДА і С владика Даниїл, який був тоді ще в сані архімандрита, а невдовзі став єпископом.
Перше враження було: дуже стримана, спокійна, стомлена людина. На той момент, очевидно, владика не дуже добре почувався. Однак був на ногах. Згодом я збагну, що такою вже була його вдача – не полишати стін навчального закладу, бути в курсі всього, що там відбувається. Адже часи були складними, до того ж головою доводилося відповідати за долю кількох десятків учнів і студентів.
Відповідальність, людяність, невсипуща турбота… Можна керувати закладом формально, за вказівками та інструкціями. Можна вкласти душу в довірену тобі справу, і тоді час принесе свої плоди. Владика Даниїл добре усвідомлював, що без міцного, згуртованого колективу викладачів навчальний заклад ніколи не стане справжнім навчальним закладом. А починається все з малого – придатної для роботи аудиторії, підручників, дошки, крейди. І все це знаходилось… Це може комусь здатися смішним, якщо не знати, за яких умов почалася розбудова навчального процесу і що стояло за цими простими речами. А ще – в якому настрої люди прийшли на роботу, чи почуваються вони потрібними, чи можуть вони, врешті-решт, своєчасно отримати заробітню плату (хай невелику, але гарантовану)? Дрібниці… дрібниці… безліч дрібниць, які потребують розв’язання. Зараз важко згадати абсолютно все, та збереглися спогади, яких не викинеш з пам’яті. Це Біблія, подарована при першому знайомстві. Читай, навчайся, знаходь відповіді на всі питання, що тебе турбують. Це отримані на складі продукти – не секрет, що на початку 90-х років були моменти матеріальних негараздів (не оминули вони і моєї сім’ї). Це коли тебе з важкою сумкою в кожній руці окликають на вулиці, запрошують сісти в авто і підвозять до Андріївської церкви (тоді КДА і С займали приміщення в її стилобаті). Це невеличкі, але зворушливі знаки уваги до свят – персонально кожному працівникові. Це спільна для всіх – без чинів і рангів – трапеза на початку різдвяних канікул як урочисте продовження педради, як мудрий звичай преломити з ближніми хліб – і замислитись… Та найголовніше, мабуть, у тому, що до владики ректора можна було звернутись з будь-яким проханням і знайти розуміння. Пригадую випадок, коли викладачці івриту Х.Дубинській робили складну операцію, що потребувала оплати. Старенька мати Хани Абрамівни зверталась тоді за допомогою до всіх організацій, де працювала її дочка. Необхідну суму зумів виділити владика Даниїл, що з величезною вдячністю до сьогодні пам’ятає пані Хана.
Я пишу про своїх колег. А якими були у владики стосунки зі студентами? І знову спогади, спогади… Ось на педраді вирішується доля вихованця семінарії. Хлопець здібний, але неврівноважений, хворіє на виразку шлунку. Чи приймати його до Академії? Думки розділяються. Останнє слово лишається за владикою – надати учневі академвідпустку на рік, хай лікується, а потім знову приходить.
Траплялись іноді непорозуміння – якось моя група у повному складі пропустила заняття. Що ж, це життя, буває і таке – в усіх студентів одночасно можуть виникнути якісь проблеми. Сиджу в порожній аудиторії, діставши якусь книжку. Раптом у двері заходить владика-ректор. І тут виникає розмова – хто як вчиться, як дається хлопцям мій курс? Виявляється, що наші оцінки здібностей студентів не завжди збігаються, хтось має більше хисту до богословських дисциплін, а хто – до лінгвістичних. На наступному занятті група в повному складі вибачилась – мабуть, організаційну роботу з нею провели. Однак був випадок, коли вибачався… ректор. І сумно, і смішно водночас, а ситуація була така. Студент-заочник, людина в сані і солідного віку, з’явився на іспит абсолютно непідготовленим. При цьому не без емоцій вимагав, щоб йому поставили оцінку. В запалі вигукнув: «Не діждетесь від мене!». Мабуть, попереджав, що не діждуся від нього знань… Що ж, хай Бог простить цьому отцеві чи то його безкультур’я, чи просто неврівноваженість. Чули ці слова колеги-священики, і якимось чином дійшло до владики… Не знаю, та й не намагалася дізнатися, який урок виніс для себе той батюшка, а для мене була ще одна нагода по душах поговорити з Людиною.
Навесні 2000 року керівництво КДА і С було передано єпископові Димитрію. Владика Даниїл відбув на службу до Рівненської єпархії. Востаннє я бачила його за півроку до кончини, навесні 2005 року під час служби у Володимирському соборі. Спокійного, серйозного, стомленого – як завжди.
Мій дорогий, незабутній колего! Я пишаюся тим, що маю право на ці слова. Сьогодні Академія має прекрасне приміщення поряд з відбудованим Михайлівським Золотоверхим собором, гарну матеріальну базу, кваліфіковані викладацькі кадри, свій сайт в інтернеті, комп’ютери… А я пригадую, як задубілими пальцями намагалася щось надрукувати на розбитій друкарській машинці, що не тримала клавіатури. Ви були в доброму настрої і, сміючись, вказали мені на клавішу з літерою, яку я безнадійно шукала… Часточка Вашої душі лишилася в стінах Академії і в серцях тих, хто Вас пам’ятає. Sit tibi terra levis – і нехай спогади мої скромною квіткою ляжуть на Вашу могилу.