Богословствування - це один із головних видів тлумачень, коли отці тлумачили Писання в живому процесі одкровення Істини, коли вже сподобилися прийняти Її в себе, і коли Вона залишила своє одкровення в їхній душі, в їхньому серці, як керівництво до духовних дій. Саме такий спосіб тлумачення розкрив символічну систему євангельських речей.
Оскільки в аналогічному й анагогічному (яке духовно підносить) богослів’ї виступають і іменуються символами (по одноіменності) будь-які іпостасні речі, Максим теж іменує світло символом, а свої розмірковування – спогляданням. Світло Переображення Господнього він назвав «символом богослів’я», Мойсея - символом промислу, Іллю - суду, Петра - символом віри, Якова - надії, Іоана - любові, Гору Фавор - символом восходження по всіх сходинах чесноти. Для Григорія Богослова дерево пізнання добра й зла є символ власного споглядання, що підносить до духовного.

Божественні проявлення, навіть коли вони символічні, недосяжно непізнаваємі: вони відкриваються якимось іншим чином, іншим і по відношенню до божественної, і по відношенню до людської природи (так би мовити: в нас вище нас), так що імені, здатного їх точно виразити, немає. Це підтверджують слова ангела на питання Маноя: «Як тобі ім’я?», який відповів: «І воно чудне»(Суд 13. 13 - 18). Тобто і його видіння теж є чудне, будучи не лише неосяжним, але і безіменним. Втім, якщо видіння вище заперечення, то слово, яке тлумачить це видіння, лишається нижче заперечувального восходження, рухаючись шляхом порівнянь та аналогій, і не випадково імена і назви часто супроводжуються тут частинкою «як», що передає значення уподібнення, оскільки видіння є невимовне і неіменуєме.

Богомудрий Максим, що часто називає в алегоріях одне символом іншого через наявність між ними аналогії, не завжди робить менше символом більшого, але іноді і більше – символом меншого. Так, каже він, Господнє тіло підняте на хресті робиться символом нашого пригвожденного страстями тіла; а Йосиф, що перекладається як «примножений», - символом чесноти й віри: «і приумножуються у тих, хто перед тим був одержимим страстями, та знімають цих людей, як Господа з Хреста». Таким же чином Максим алегорично назвав світло Переображення символом стверджувального та заперечувального богослів’я, як вище - нижчого і як скарбницю та джерело богословського знання.
Не буде ані найменшого протиріччя істині, якщо благодатне світло назвати символом Божества, сприйнявши це розумно та тверезо. Хоча майже весь сонм богонатхненних богословів остерігався його назвати символом просто заради того, щоб ніхто, збитий із пантелику двозначністю такої назви, не порахував божественне світло тварним та чужим Богові.
“Вещественність” символів, що застосовуються для позначення “невещественних” речей.
Мойсей сорок днів і сорок ночей бачив у мороці речі «прості, відречені та неперехідні», а саме “невещественну” скинію, яку через “вещественне” копіювання показав тим, що стояли в підніжжі гори. В самих же символах, складених та чуттєвих, немає нічого, що було б неперемінне, не складене з частин, не пов’язане з сущим, тобто з тварним. Але те, що являється, звільнившись від якої б то не було прикровенності, не може бути символами. Тому, вступивши в божественний морок, Мойсей побачив і “вещественно” описав не лише “невещественну” скинію, але й саму ієрархію богоначалля і все з нею пов’язане, що й представив “вещественно” й різнобарвно, згідно благочестя закону. Скинія і все, що всередині скинії, благочестиве служіння і все, що до нього відноситься, - суть “вещественні” символи, покривала Мойсеєвих споглядань, що звершилися в мороці.
Ось як Дух Утішитель відкрив це отцям, що також входили в цей божественний морок. Скинія та була, за словами святих, Христос, сила Божа і Божа іпостасна Премудрість (1Кор 1. 24), “невещественна” і нестворена за своєю природою, що прообразуюче через Мойсея так позначилась, і влаштування якої прийме, а до образу та сущності колись прийде сверхсущне та неуявлюване Слово. Воно є тією всепереважаючою та всеохоплюючою скинією, в котрій створено і зведено все видиме і невидиме, і, зодягнувшись у тіло, принесе його в жертву за нас. Воно є передвічний первосвященик (Євр 2. 17), що в останні часи Сам Себе зробив святим принесенням за нас.

Будь - який символ є однієї природи з тим, чого він є символ, або належить до зовсім іншої природи. Так, зірниця є єдиноприроднім символом світла сонця, яке наближається до сходу; тепло є єдиноприроднім символом пекучої сили вогню. Неєдиноприродним символом може стати або щось, що існує в природі саме по - собі й іншої природи з тим, чого воно є символом, тобто іншоприродне, - наприклад оповіщувальне вогнище при нашесті ворогів; або щось таке, що не існує у власній природі, тобто безприродне, але становиться неначе б видінням, яке служить промислу і яке лише в одному цьому відношенні являється символом. Такими є символи, що чуттєво та образно являлись пророкам: наприклад серп Захарії (Зах 5. 1 - 2), сокири Єзекиїля (Єзек 9. 2) та ін. Єдиноприродній символ завжди є супутній природі, від якої його буття, як природного.
Якщо якийсь символ є іншоприроднім до позначуваного предмету, то неможливо, щоб він завжди був супутнім цьому предмету: він, як такий, може існувати і перед появою позначуваного предмету, і після нього. Але символ, що не існує самостійно, не буває ні перед, ні після позначуваного, тому що для нього це неможливо, але ненадовго з’явившись, він відразу переходить у небуття і повністю зникає.
Таким чином, отці доводять, що Фаворське світло є єдиноприроднім божественній природі Христа. А це дає змогу утверджувати, що «Переображуючись, Христос не здобуває нічого, понад того, чим Він був, і не перемінюється в те, чим Він не був, але являє Своїм учням те, чим Він був, відкриваючи їхні очі і роблячи їх зі сліпців зрячими, а Сам лишаючись в точності таким, як і перед цим. Він видимо виявив Себе учням, бо Він Сам є істинне світло, видима краса слави».
Це надихає отців тлумачити Христове втілення: що одночасно з Його втіленням відбулося і перевлаштування нашого людського складу – його обожнення та божественне переображення. А на Фаворі Він вклав божественну силу в очі апостолів та дав їм угледіти Своє Божество.
Іпостасність та неіпостасність символів. Ключова позиція терміну «воіпостасний» для розуміння та тлумачення Слави Божої та всієї сотеріології, закладеної в простих божественних словах Євангелій.
Христос завжди мав, завжди має, завжди буде мати світло з Собою. Тому це світло не є привид і не просто неіпостасний символ. Якщо ж хто скаже, що цей символ є із самостійно існуючих, відділений від природи ним означуваного Спасителя, але ставши Його символом через користування ним, то нехай виявить де цей символ самостійно існує, який він є і чому виявився неприступним не лише для зору, як сказано: «учні стрімголов впали на землю». Адже світло осліплюючи просяяло лише від поклоняємого лиця й тіла, і нізвідки більше.
Коли б воно було символом із числа таких, що самостійно існують, а ми знаємо, що воно буде соприсущне Христу неперестанно в майбутніх віках, то Христос складався б тоді з трьох природ та сутностей - людської, божественної та цього світла. Так доводять отці, що світло Переображення і не існує самостійно, і є нерозлучним з Богом. Чи могли б вони утверджувати це, якби не сповістив їм про це Дух Утішитель? Чи могли б рахувати світло іпостасним, якби самі не сподобилися прийняти його в свою іпостась?
Оскільки «безіпостасним» називають не лише неіснуюче, не лише видимість, але і те, що швидко руйнується та перемінюється, підлягає тлінню та миттєво щезає, якою є природа блискавки й грому, то справедливо назвали отці світло Переображення «воіпостасним», тим вказуючи, що не надають йому іпостасної самостійності, але підкреслюють його постійність та стійкість як такого, що триває і не мерехтить перед споглядачем, неначе блискавка, слово чи думка.
Використання єдиноприродної символіки в тлумаченні Божества. Безпочатковість та безкінечність притаманних Богові символів.
Максим Сповідник каже, що багато є речей, які сущностно споглядаються при Бозі, але анітрохи не шкодять Його єдиноскладній простоті. Завжди будучи символами, вони є завжди супутніми цій природі і є безпочатковими та безкінечними. Христос Сам став символом Самого Себе із чоловіколюбства, тим самим вказавши, що світло є єдиноприроднім символом. В неєдиноприродному одне стає символом іншого, а не щось – символом самого себе. Ми тому говоримо, що щось робиться символом самого себе тоді, коли символ природнім чином виходить із того, чого символом виступає. Так зоря є символом сонячного світла, будучи ним спричинена. Так і саме світло Сонця, яке ми бачимо в контрасті з тінями та в кольорах природи, нами рахується символом самого сонця, на яке підвести очі ми не можемо через неприступність Його блиску.

Ніколи не буває такої природної сущності, яка б не мала енергію. В тому числі і кожна людська сущність має власну енергію. Головний закон, згідно якого Бог сотворив людину, виражався в наступних словах Бога: «створімо людину по образу та подобі нашій…», і потім говориться, що Бог створив людину по образу, але не згадується про подобу. Це є умовою, згідно якої при тлумаченні Писання можна застосовувати принцип аналогії, переносячи поняття від речей божественних, як з образів, на речі людські, як на прообрази, враховуючи при цьому процес уподібнення, коли набувається подоба Божа, як властивість, яку потенційно можна здобути. Це уподібнення лежить в основі диференціації степенів наближення до речей божественних і є законодавцем будь - якої ліствиці піднесення людського духу до Божества, а також степенів блаженств та й самої небесної ієрархії.
Наслідування Богу є «боготворчий дар, стан умної та осмисленої природи, що починається від першого влаштування світу і закінчується в останніх межах розумових порядків».  
Отці говорять: «Бог підноситься над богоначаллям, якщо Божество помислимо як суть боготворчого дару, і над непіддатним до наслідування наслідуванням Надбогу та Надблагу». Отже наслідування тут не більше, аніж ненаслідуваності. Хоча людина не може обожнюватися власною силою, через наслідування уподібнюючись ненаслідуваному Богу, але наслідувати ненаслідуваному вона повинна. Так вона сприйме боготворчий дар і зробиться Богом «по стану», зробившись символом Бога.
Ті, хто одкровенно споглядають божественне світло, усвідомлюють надмірність божественної сокровенності не лише не менше, але більше, і навіть незрівнянно більше, аніж ми, що намагаємося в символах, або в помислах, які опираються на символи, або через заперечення побачити неосяжність божественної природи, що вона неосяжна.
Пізнання через єдиноприродні символи їх джерела.
Ніхто не скаже, що Божество пізнається, коли пізнаним є Його єдиноприродний символ. Відчуття дотику може прилучитися до теплоти вогню, але до його пекучості – не може. Таким же чином і тим більше божественні предмети пізнаються лише через прилучення до їхніх єдиноприродних символів. Самі ж по собі, в своїй основі та початку вони цілковито нікому не відомі, ані навіть найвищим серед надсвітових умів, а значить вони є недоступними всій мірі нашого розуміння.
Істинний філософ, що досліджує і виконує волю Божу, у якого думка дієва, а дія осмислена, через самі дії виявляє грунтовність рухливої здібності своєї думки і, досягши повноти розуму, може вже від розчленованості священних символів восходити до єдиної цільності первообразів, возводячи ці символи до їх священної повноти, і сам будучи ними освячуваний. Тоді через духовну молитву він іноді отримує вседосконале видіння й восходження.