Книги Святого Письма Нового Завіту написані святими учнями й апостолами (посланниками Господа) Ісуса Христа. У них міститься вчення Спасителя, збережене в пам’яті й духовному житті самовидців Слова (Ін. 1;2), оновлене і підсилене в них дією Святого Духа за обітницею Господа (Ін. 14;26) та передане ними на всі часи (Мф. 28;19—20; Мк. 16;15). Ці книги богодухновенні. Вони написані для устрою Церкви і можуть бути правильно сприйняті тільки в Церкві, в її безперервному духовному досвіді, в Святому Переданні. Дійсне життя християнина в Церкві, життя за заповідями Божими і збереження церковних статутів — необхідна умова правильного розуміння та засвоєння Святого Письма і Святого Передання. Важливою умовою церковного життя є участь у спільній церковній молитві на богослужінні, де через спільну молитву і святі таїнства Покаяння та Причащання Тіла і Крові Христових християнин вступає в благодатну соборну єдність з Господом Ісусом Христом, з Пречистою Його Матір’ю Богородицею Марією, святими апостолами і всім благодатним світом святих, з усією Церквою Небесною. Священні Новозавітні книги, написані в другій половині I століття християнської ери, поступово збирались при єпископських кафедрах у збірники на основі свідчення очевидців, усних і писемних, про їхнє апостольське походження. Читання їх на богослужінні як основного джерела віри християнського життя також свідчило про їхню канонічність. Ці збірники з’являються з середини II століття в міру поширення й організації Церкви. Вже Святий Іриней, єпископ Ліонський (близько 130—202), цитує в своєму творі «Проти єресей» майже всі книги Нового Завіту. Авторитетні списки і збірники книг, підтверджені пізніше на церковних Соборах (Іппонському — 393 та ін.), залишили Євсевій Памфіл, єпископ Кесарійський (263—340), святий Афанасій, архієпископ Олександрійський (298—373). Канон Новозавітних священних книг складається з 27 апостольських писань: