ЗАСНУВАННЯ РИМСЬКОЇ ЦЕРКВИ

Сам ап. Павло у посланні до римлян пише, що серед римських християн є деякі, котрі повірили у Христа ще раніше, ніж він сам (Андроник і Юнія — Рим. XVI, 7), і що віра християн римських уже славиться у всьому світі:
„Отже, насамперед дякую Богові моєму через Ісуса Христа за всіх вас, що віра ваша сповіщається по всьому світові” (Рим. І, 8). У той час у Римі жило багато юдеїв, котрим виділений був навіть особливий квартал. Вони їздили в Єрусалим на свята і, звичайно, могли потім розповідати у Римі про те, що там чули і бачили. У день зшестя Св. Духа на Апостолів, як свідчить про це Дієписьменник, посеред свідків цієї великої події були і римляни: „І Фрігії та Памфілії, Єгипту й лівійських земель край Кірени, і захожі римляни (Дії II, 10), котрі могли бути засновниками першої римської громади. Тоді виникає питання, звідки і від якого з апостолів бере свій початок Церковна ієрархія цієї першої римської громади? Передання Римської Церкви говорить, що у Римі був св. ап. Петро, котрий після чудесного зцілення (звільнення) із в’язниці в 43 році туди прибув з Єрусалиму і був єпископом там упродовж 25 років, до самої мученицької смерті у 67 році. Це, однак, не узгоджується з іншими, наявними у нас даними. Не може бути сумніву в тому, що св. Петра не було в Римі в той час, коли св. ап. Павло писав своє послання до римлян. Якби св. ап. Петро був у Римі єпископом, невже св. Павло ризикнув би повчати його паству, а якби і вважав за потрібне звернутися до римської пастви з посланням, то, звичайно, не обминаючи св. Петра, і так чи інакше, згадав би його ім’я у посланні. Крім того, св. Павло сам говорить про себе, що він не мав звички „будувати на основі чужій” (Рим, XV; 20) і проповідувати у чужій країні (II Кор. X, 16). Не прагнув би св. ап. Павло до Риму, якби там вже був св. ап. Петро. Не було св. Петра у Римі, відповідно, і до закінчення першого ув’язнення св. Павла. Не може бути, що Дієписьменник, котрий оповідав про прибуття св. Павла у Рим і про його проповідь у цьому місті, не згадав би, що в Римі в цей час знаходився св. ап. Петро. А відповідним є і висновок: св. ап. Петро міг бути в Римі тільки після першого ув’язнення св. ап. Павла, тобто незадовго до своєї мученицької смерті. Хто ж був засновником Римської Церкви?
Передання ж про те, що Римська Церква заснована св. Петром можна пояснити тим, що перші віруючі у Римі були з числа навернених у день П’ятидесятниці, котрі чули промову св. ап. Петра і природно вважали його своїм духовним отцем. До цього приєдналося ще й те, що у Римі св. ап. Петро прийняв мученицьку смерть.
Вірними Римської Церкви першопочатково були, головним чином, юдеї, але потім ввійшло до неї багато язичників.

ПРИВІД ДО НАПИСАННЯ

З послання до римлян не ясно, чи вони самі давали привід св. ап. Павлу для написання. Послання ж має загальний характер.
Поштовхом для написання послання став сам св. ап. Павло, котрий, почувши про навернення римлян, давно вже намагався прибути до них, щоб перевірити, чи все у них в порядку, адже він був „Апостолом народів”. Збираючись відвідати римлян, він випередив себе своїм посланням, щоб воно тимчасово замінило його особисту присутність, підготувало римлян до зустрічі з ним.
Найближчим приводом для написання послання в цей час було те, що до Риму з Коринфу, де був тоді св. ап. Павло, направили високоповажну кенхрейську дияконісу св. Фіву, котра надала значні послуги справі Євангельського благовістя св. ап. Павла, про що він сам і свідчить: „Поручаю вам сестру нашу св. Фіву, служебницю Церкви в Кенхреях, щоб ви прийняли її в Господі, як личить святим і допомагайте їй, у якій речі буде вона чого потребувати від вас, бо й вона опікунка була багатьом і самому мені” (Рим. XVI, 1—2). Вона мала справи у Римі, і св. ап. Павло, цінуючи її заслуги, вважав за обов’язок рекомендувати її римським християнам.

МІСЦЕ І ЧАС НАПИСАННЯ

На основі даних самого послання до римлян можна з точністю встановити, що воно написане у Коринфі. Це видно з того, що св. ап. Павло передає римлянам привітання від Гая, у котрого він проживав, і від Ераста, міського доморядника: „Вітає вас Гай, гостинний для мене й цілої Церкви. Вітає вас міський доморядник Ераст і брат Кварт” (XVI, 23), а з інших послань його: „Дякую Богові, що я ані одного з вас не хрестив, окрім Кріспа та Гая” (І Кор. І, 14), і „Ераст позостався в Коринфі, а Трохима лишив я слабого в Мілеті” (II Тим. IV, 20). Видно, що ці особи жили у Коринфі. Так само і Фіва, з котрою посилалося послання, була кенхрейською дияконісою, а Кенхрея була передмістям Коринфу.
Св. ап. Павло неодноразово був у Коринфі, а тому виникає питання: Під час якого ж відвідання було написане послання. Апостол повідомляє римлянам, що він збирається йти в Єрусалим з милостинею, котру він зібрав у Македонії і Ахаї, а з Єрусалиму хоче піти в Рим, а потім — до Іспанії: „А тепер я йду до Єрусалиму послужити святим, бо Македонія й Ахая визнали за добре, подати деяку поміч незаможним святим, що в Єрусалимі живуть. Бо визнали за добре, та й боржники вони їхні. Бо коли язичники стали спільниками в їхньому духовному, то повинні й у тілесному послужити їм” (Рим. XV, 25—28). Отож послання до римлян написане ап. Павлом під час третьої Апостольської подорожі, коли він три місяці провів у Елладі, тобто близько 59 року після Різдва Христового навесні.

ДОСТОВІРНІСТЬ ПОСЛАННЯ

Св. Климент Римський, Полікарп Смирнський, св. Іриней Ліонський, Тертулліан і Климент Олександрійський, а також усі пізніші письменники і навіть єретики знають і цінують це послання.

ЗМІСТ І СКЛАД ПОСЛАННЯ

Послання до римлян складається з 16 розділів. Головний предмет його змісту — єдиний засіб спасіння як для язичника, так і для юдея в Господі Ісусі Христі.

ЕКЗЕГЕТИЧНИЙ РОЗБІР ПОСЛАННЯ ДО РИМЛЯН.

ВСТУП (1, 1-17)

У першому розділі святий Павло вказує на свою апостольську достойність. Зокрема словами „званий Апостол” підкреслює, що він не самовільно привласнив собі апостольську достойність, а отримав її від Ісуса Христа, котрого проповідує.
Святий Павло вказує на свою апостольську достойність не тому, що у Римській Церкві не визнавали його апостолом Христовим. Це він робить для того, щоб привернути до себе тих, хто не бачив його, а лише чув про нього. Вказавши на свою апостольську достойність, далі святий Павло визначає предмет благовістування, котрим є Ісус Христос — Бог і людина. Ісус Христос — істинна людина тому, що він походить по плоті від сімені Давидового (1, 3). Одночасно він є і Сином Божим. Божественну достойність Ісуса Христа Апостол підтверджує трьома доказами: воскресінням Ісуса Христа із мертвих і зішестям святого Духа, котрий звершив обновлення людської природи.
На відміну від простих людей Ісус Христос звершив чудеса, але все ж одні чудеса не могли переконати іудеїв і навіть апостолів, що Творець їх є Сином Божим тому, що чудеса творили Мойсей, пророки та інші проповідники Старого Завіту. Більш переконливим доказом божественної достойності Ісуса Христа є воскресіння з мертвих. І пророки воскрешали мертвих, але не своєю силою, а Божественною. Ісус Христос воскрес із мертвих силою Свого Божества, тому Він — Син Божий. Повністю віра в Ісуса Христа як Сина Божого утвердилася після зішестя Святого Духа, коли людська природа обновилася. Про це апостол Павло говорить у 4-му вірші. Установленого Сином Божим у силі, духом святості, через воскресіння мертвих — про Ісуса Христа, Господа нашого.
Особливо важливим місцем у вступі є 17-й вірш. У ньому апостол Павло висуває два положення:
1)правда Божа міститься у Євангеліях;
2)людина виправдовується вірою.
Правда Божа може позначати якість Божу — що Бог праведний завжди і у всьому діє праведно, справедливо; а також може позначати праведність Божу. Вона повідомляється людині і робить її праведною, святою. Яка правда Божа розуміється у цьому вірші? Тут розуміється правда Божа в останньому значенні.
Ця правда Божа повідомляється людині не заради особистих заслуг, а ради віри в Ісуса Христа. Звідси випливає друге положення, що людина виправдовується вірою в Ісуса Христа. Ці два положення апостол Павло розвиває докладно у всіх посланнях і особливо у посланні до римлян.

ГРІХОВНІСТЬ ЯЗИЧНИКІВ

У цьому розділі віршів апостол Павло говорить, що гнів Божий тяжіє над язичниками. Гнів Божий викликається тим, що язичниками тримають „істину у неправді”. Це значить, що їм була відома ідея про Бога, вони знали, що існує Бог. Але все ж знати про існування Бога не достатньо, потрібно мати правильне про Нього поняття, а також поклонятися Йому. Саме цього і не вистачало у язичників, хоча засоби до цього вони мали. Таким чином, богопізнання — це вивчення навколишньої природи. Про це апостол Павло говорить у 20 вірші: ”Не видиме ж його після створення світу, роздумуванням над творами, стає видимим: його вічна сила і божество, так що нема їм виправдання.”
Язичники могли сказати, що вони не знають істинного Бога тому, що Він невидимий. Але все ж це могло бути вибачальною причиною тільки у тому разі, якби язичники не мали б засобів до пізнання Невидимого. Навпаки, язичники могли частково пізнати Невидимого, але вони не пізнали, тому їх незнання істинного Бога таке, яке не вибачається. За це над ними тяжіє гнів Божий.
Маючи ідею про Бога, а також засоби до пізнання Бога, язичники, „Змінивши славу нетлінного Бога у подобу тлінної людини і птиць, і четвероногих, і гадів” (23), тобто, вони замість Творця стали поклонятися тваринам.
За це „Бог передав їх за похотями сердець їхніх” (24). Тобто Бог попустив вселитися у них всіляким гріховним страстям, котрі апостол Павло перечислює у 25—31 віршах. Віддаючись всіляким пристрастям, деякі з язичників знали, що за це вони підлягають засудженню на смерть, але все ж не тільки продовжували робити, а й одобрювали тих, що робили, і, таким чином, збільшували свою вину.

ЕКЗЕГЕТИКА ПОСЛАННЯ ДО РИМЛЯН (ВІД II РОЗДІЛУ)

У другому розділі св. Апостол переходить до юдеїв. Він говорить, що поряд з язичниками і над юдеями тяжіє суд Божий, хоча вони й мали закон об’явлений, але за всі часи були не кращі за язичників. Даючи загальну оцінку юдеям, апостол у віршах 17—29 говорить виключно про те, що вони даремно надіються на своє обрізання і хваляться своїм Богооб’явленим Законом, бо їхнє обрізання і даний їм Закон Божий будуть їм в осуд, якщо вони, хвалячись Законом, переступом правил безчестять Бога: „Обрізання корисне, коли виконуєш Закон, а коли ти переступник Закону, то обрізання твоє стало не обрізанням” (Рим. ІV, 17—29). Тож своїми словами ап. Павло виражає своє незадоволення і осуд юдеям, над котрими тяжіє гнів Божий. Це трапилося тому, що юдеї, засуджуючи язичників за ідолопоклонство і гріховне життя, самі вдавалися до тих самих гріхів, стверджуючи, що вони, як народ боговибраний, не підлягають осудженню.
У третьому розділі св. Апостол показує, що юдеї не мають жодної переваги над язичниками: „То що ж? Маємо перевагу? Анітрохи! Бо ж ми перед тим довели, Що юдеї й гелени — усі під гріхом” (III, 9), „бо всі згрішили, і позбавлені Божої слави” (III, 23). Але водночас юдеї все ж мають перевагу: „Багато, на всякий спосіб, а насамперед, що їм довірені були Слова Божі” (III, 2), котрі містили в собі високі обітниці про Месію. Незважаючи на те, що юдеї виявилися невірними в збереженні цього великого дару Божого, Бог, за самою якістю природи Своєї, обов’язково виконає дані Ним обіцянки. Але даний юдеям Закон ще більш обтяжує їхню відповідальність і вину. Це виявилося в тому, що Закон Божий був даний не як засіб виправдання, а як засіб пізнання гріха. Закон повинен був виявити у людині гріховність, котра ховалася у ній. Це одна з його основних цілей: „Бо жодне тіло ділами Закону не виправдається перед Ним, — Законом, бо гріх пізнається” (III,20).
У шостому розділі Апостол умовляє християн вести життя святе, добродійне з моменту свого хрещення. Християнин помирає для гріха і відроджується для нового святого життя, подібно до того, як і Христос Спаситель наш, Котрий постраждав і вмер на хресті, воскрес із мертвих і живе вічно.
У сьомому розділі Апостол пояснює, що християнин, звільнившись від рабства гріха, вільним є і від виконання закону Мойсеєвого. Цей закон мав тимчасове значення, яке полягало в тому, щоб виявити всю силу гріха і привести людство до думки, що спасіння без особливої благодатної допомоги Божої є неможливим. Закон лише викривав гріховні виразки, але не робив зцілення від них.
У восьмому розділі Апостол переконує нас боротися з гріхом, бо тепер вже ніщо не може виправдати наш ухил від цієї боротьби. З нами всесильний Дух Христовий, котрий допомагає нам жити як духу, а не як плоті: „А коли хто не має Христового Духа, той не Його” (III, 9).

ГРІХОВНІСТЬ ІУДЕЇВ (2, 1-3, 20)

Щоб заперечити неправильне переконання іудеїв, апостол Павло вказує на правосуддя Боже, за яким Бог не дивиться на те, хто ким є. Він „віддає кожному по справах його” (6). Тим, хто постійністю у добрій справі шукають слави, честі і безсмертя, Він дарує вічне життя; а тим, які опираються і не підкорюються істині, але віддаються неправді, готуються гнів та обурення (7—8).
Виходячи з того, що Бог правосудливий, апостол Павло приходить до висновку, що й іудеї, котрі творять справи, за які вони осуджували язичників, підлягають осудженню. „Чи думаєш про те, чоловіче, — який судиш тих, що таке чинять, а сам таке робиш, — що ти суду Божого уникнеш?”, тобто невже думаєш ти, чоловіче (юдею), що уникнеш суда Божого, осуджуючи тих, хто робить такі справи і сам роблячи те ж саме”, — запитував апостол Павло іудеїв (2-3).
Безкарність іудеїв у земному житті ніскільки не доводить, що вони вільні від гніву Божого. Господь не карає іудеїв тому, що чекає від них покаяння. Він довготерпеливий. І за те, що іудеї нехтують довготерпінням Божим вони підлягають ще більшому осуду (4—5). Іудеї підлягають більшому осуду ще головним чином тому, Що вони попри природний закон мали одкровенний закон, котрого не мали язичники. Тому вони називали себе вождями стосовно язичників і світлом для тих, хто знаходився у пітьмі, тобто, для язичників, вчителями немовлят, — і все тому, що у них одкровенний закон. Але все ж цей закон не виконувався іудеями. Вони, проповідуючи не красти, крали; говорячи не перелюбствуй, перелюбствували; сторонячись ідолів, не поклонялися істинному Богу як належить (17—22). Одним словом, за Апостолом, іудеї нічим не відрізнялися від язичників.
Своїм порушенням одкровенного закону вони тільки позбавляли честі цей закон посеред язичників. Язичники, бачачи гріховне життя іудеїв, думали, що в цьому винний закон, котрим керувалися іудеї, а також Бог, який дав цей закон (23—24). Все це разом взяте накликало на іудеїв велике осудження.
Від цього осудження не врятувало іудеїв і обрізання. Обрізання є знаком праведності. Обрізання приносить користь при умові, якщо людина виконує закон і є праведником. А якщо людина знаходиться у владі гріха, якими є іудеї, то обрізання не приносить користі (25). Не той є героєм, хто носить відзнаки героя, а той, хто проявив себе героєм. Іудеї хвалилися обрізанням, як перевагою, котрої не мали язичники. А апостол Павло говорить, що у цьому відношенні іудеї не мають ніякої переваги перед язичниками, бо не той іудей, котрий за зовнішністю є іудеєм, а той, хто виконує закон (26-29).
Таким чином, виходить, що іудеї не мали ніякої переваги перед язичниками не від того, що іудеї мали закон одкровення чи слово Боже; і ця перевага не належить до особистої заслуги іудеїв (3, 1—2).
У висновку апостол Павло говорить, що увесь світ живе з гріхом, усі заслуговують осудження і наводить на підтвердження цього декілька цитат із Священого Писання Старого Завіту (9—20).

ВЧЕННЯ ПРО ВИПРАВДАННЯ ВІРОЮ
(3, 21-24, 25)
Далі апостол Павло вказує той засіб, котрий дійсно виправдовує людину. Цим засобом є віра в Ісуса Христа. Виправдання вірою виявляється в тому, що віруюча людина перероджується з грішника в праведника. Віруючий отримує виправдання не заради особистих заслуг, а по благодаті, і апостол Павло говорить: „Виправдовуємося тільки благодаттю Його, іншими словами, людина отримує праведність від Бога даром. Оскільки виправдання повідомляється людям даром, то було б несправедливо позбавляти цього дара язичників. Якби цей дар отримували тільки іудеї, то язичники могли б справедливо зауважити, що людина виправдовується не даром, а заради яких-небудь заслуг. Якщо всі згрішили, — всі повинні бути покарані. Якщо Бог благозволив спасти іудеїв даром то повинен спасти і поган, бо є лиш один Бог, що виправдовує обрізаних завдяки вірі і необрізаних через віру” (29—30).
Таким чином, віра є засобом виправдання для іудеїв і язичників. Предметом віри слугує Ісус Христос і вчинена ним покута: „якого видав Бог як жертву примирення у його крові через віру, щоб виявити свою справедливість відпущення гріхів колишніх” (25).
У цьому вірші міститься глибока думка. Тут Ісус Христос названий „очищенням”. У Старому Завіті очищенням чи очистилищем називалася золота дощечка, що покривала ковчег, на якій по краях розміщувалися Ангели, котрі з’єднували зверху свої крила. У день очищення чи загального покаяння іудеїв, — і тільки в цей день, першосвященик входив з жертовною кров’ю у святая святих і кропив нею сім раз очистилище (Вхід 25: Лев. 16). Бог, не видимо тут присутній, приймав цю кров як жертву розкаяння чи змилостивлення. Звичайно, не в тому розумінні, що ця жертва справляла зміну в Бозі, тобто, із грізного перетворювала у милостивого Бога. Жертва була знаком того, що ті, хто приносять її, розкаюються у своїх гріхах. За це Бог посилав на тих, хто каїться свою милість, і таким чином очищувалися від усього нечистого ті, хто приніс жертву.
Древнє очистилище було прообразом дійсного очистилища, котрим є Ісус Христос. Древнє очистилище, приймаючи на себе кров, приносило її Богові, що тут перебував; а Ісус Христос окропив Себе власною кров’ю, котру Він приніс Отцю, з Ним нерозлучно присутньому.
Далі Апостол говорить, що очищення звершується „вірою у кров Його”. Це означає, що очищення гріхів відбувається не посередництвом віри в кров, а кров’ю посередництвом віри.
Результатом очищення від гріхів є повідомлення очищеним людям праведності Божої. Це означає, що грішник після очищення стає праведником, такі в основному думки, що містяться у 25 вірші.
Після того, як апостол Павло довів, що людина виправдовується вірою в Ісуса Христа, у іудеїв природно виникала думка, що Він вірою знищує закон. У 31 вірші третього розділу апостол Павло говорить, що вірою Він не знищує закон, а навпаки, вірою стверджує закон.
У 4 розділі апостол Павло доводить, що вчення про виправдання вірою підтверджується законом. Як яскравий приклад Він вказує на Авраама: „що бо говорить Письмо? Повірив Авраам Богові і це було йому зараховано за оправдання” (3).
Іудеї особливо поважали Авраама і Давида, тому Апостол і посилається на них. Указуючи, що Авраам виправдався вірою, Він говорить, що Давид називає блаженною ту людину, яку Бог визнає праведною, незалежно від справ закону. І не тільки таку людину називає блаженною, котра не може похвалитися справами закону, але навіть і таку, яка має беззаконня і гріхи: „Щасливі ті, яким відпущені беззаконня і яким гріхи прикриті. Щаслива людина, якій Господь гріха не порахує”.
Далі апостол запитує, чи це блаженство відноситься до обрізаних, чи до необрізаних? Тобто, блаженими називаються обрізаюні чи необрізані. Потім на прикладі Авраама показує, що блаженство відноситься до необрізання. Для цього він уточнює час, коли Аврааму віра порахувалася у праведність до обрізання, чи після нього. Аврааму віра порахувалася у праведність до обрізання. Він отримав обрізання, як зовнішній знак праведності. Відповідно, блаженними називаються необрізані. Після виправдання через віру, Бог дав Аврааму обіцянку, що він буде батьком багатьох народів. У цей час закон про обрізання ще не існував. Запитується, на кого розповсюджувалося дане обітування? Звичайно, на усіх, тобто, на віруючих — обрізаних і необрізаних, воно не могло розповсюджуватися на обрізаних тому, що їх тоді ще не було (11—12). Одночасно Аврааму було дане інше обітування, точніше, що він буде наступником Божим. Відповідно і це обітування розповсюджується на необрізаних тому, що коли воно було дане, людство ще не розділялося на обрізаних і необрізаних. Але якщо допустити, що наступниками Божими є обрізані, то потрібно визнати, що віра не має ніякого значення. Чому? Тому що, згідно з такою думкою іудеїв, умовою отримання спадку є обрізання, а не віра. Звідси Апостол приходить до висновку, що закон про обрізання знищує значення віри і тим самим знищує обітування.
Від протилежного Апостол довів, що дітьми Авраама і наступниками Божими можуть називатися тільки віруючі, обрізані і необрізані (13—14).
Далі Апостол визначає, в чому визначалася віра Авраама. Віра Авраама визначалася в тому, що він, будучи старцем і маючи дружину Сарру, яка вже не була здатна до дітонародження, повірив Богу, що від нього Бог може вивести багато народів. Авраам не засумнівався в цьому: і ця віра зарахувалася йому в праведність (17-22).

ПЛОДИ ВИПРАВДАННЯ ВІРОЮ (5, 1-11)

Першим плодом виправдання є примирення людини з Богом (5, 1). Після гріхопадіння людина знаходилася у ворожнечі з Богом (5, 1). Ворожнеча виходила від людини, але ніяк не від Бога, тому що Бог не може ворогувати. Ворожнечею до Бога називається противлення волі Божій.
Другим плодом виправдання слугує доступ до благодаті Божої. Благодать Божа була відібрана від людини після гріхопадіння. Третій плід виправдання — надія на участь у царстві слави (55, 2). Ця надія настільки сильна, що ми не тільки не ніяковіємо від скорбот, що нас хвилюють, а й хвалимося ними, як засобом, що веде нас до прославлення (3—4). Надія на прославлення засновується на любові Божій (5). Людина, котра відчуває на собі любов Божу, не може допустити, щоб любимий нею Бог не виконав Своєї обіцянки.
Любов Божа виявилася в тому, що Христос постраждав і вмер за нас, коли ми були грішниками (6). Постраждати за грішника навряд чи хто з людей згодиться. Навіть за праведника навряд чи хто згодиться померти. Якщо ж хто ризикне на це, то тільки за свого благодійника, а не взагалі за праведника (7). Христос вмер не за благодійників і не за праведників, а за грішників. Цим самим Він проявив свою любов до грішників (8).
Якщо до грішників Бог проявив таку силу любові, то стосовно праведників Він проявить ще більшу любов (9). Проявом цієї любові буде виконання ним Своєї обіцянки, тобто прославлення виправданої людини у Царстві слави.

ПЕРЕСТУП АДАМІВ І ДОМОБУДІВНИЦТВО В ІСТОРІЇ ЛЮДСТВА (5, 12-21)

У відділі віршів з 12 по 21 п’ятого розділу апостол Павло вчить, що Ісус Христос звершив спасіння всього людства. Щоб показати, яким чином заслуги однієї особи розповсюджуються на багатьох, він використовує порівняння Ісуса з Адамом.
Усе людство являє собою щось органічно цілісне. Тому якості і дії однієї людини можуть розповсюдитися на все людство. Яскравим прикладом цього є перша людина — Адам. Адам згрішив, а гріх і смерть перейшли на все людство (12).
Щоб довести, що гріх і смерть від Адама перейшли на все людство, апостол Павло звертається до періоду історії людства між Адамом і Мойсеєм. У цей період гріх у світі був, але він не ставився у провину людині. Чому? Тому що не було закону. За законом справедливості гріх не ставиться у провину людині, коли немає закону (13).
Незважаючи на те, що гріх не ставився у провину людству, а смерть чомусь царювала над ним. Чим це пояснити? Це пояснюється тим, що згрішив Адам. Від нього смерть перейшла на все людство (14).
Цим самим апостол Павло довів, що переступ однієї особи може розповсюджуватися на багатьох. Якщо переступ має таку якість, то якість розповсюджується на багатьох, тому всі повинні мати заслуги (15). Заслуги мають навіть більшу силу.
Звідси стає зрозумілим яким чином заслуги Ісуса Христа розповсюджуються на віруючих у Нього. Тому як переступом одного всі люди стали осудженими, так праведністю одного всім даровано виправдання. І як непослухом однієї людини зробилися грішниками багато хто, так і послухом одного зробляться праведними багато хто (17-18).

ДАРИ СВЯТОГО ДУХА (8, 1-39 ВІРШІ)

До пришестя Христа людство знаходилося під гнівом Божим. Людина відчула себе осудженою. Це відчуття чи розуміння виникало через невиконання закону. Людина при всьому бажанні не могла виконати закон тому, що у неї не вистачало для цього сили.
2 вірш. „Бо закон духа, (що дає) життя в Христі Ісусі, визволив тебе від закону гріха і смерті”. Віруючі в Ісуса Христа звільнилися від осудження. Вони отримали від Христа закон духу життя. Цей закон звільнив їх від закону гріха і смерті, який накликав на людей осудження. Під законом духа життя розуміється закон віри чи євангельського вчення. Під законом духа життя не можна розуміти Святого Духа тому, що він протиставиться закону гріха і смерті, тобто закону Мойсеєвому.
Євангельське вчення називається законом життя тому, що повідомляє віруючим життя. Закон Мойсеєвий також обіцяв життя, але за умови, якщо людина виконає весь закон. Але людина не могла виконати весь закон, тому природно через невиконання закону накликала на себе осудження (смерть).
9 вірш. „Дух Божий живе у вас. Коли ж хтось Духа Христового не має, той йому не належить”. Віруючі не тільки звільнилися від осудження, але отримали Духа Божого, котрий живе у них. Під Духом Божим розуміється Святий Дух, що відроджує людину в нове життя, він, з’єднуючись з духом людини, робить її сильною протидіяти звабам плоті. Якщо ж хтось не має Духа Христового, той не належить Христу і не може надіятися на виправдання заслугами Ісуса Христа.
Католицькі тлумачі бачать у словах „Дух Христовий” доказ походження святого Духа і від Сина. Але тут нічого не говориться про предвічне сходження святого Духа від Сина. Духом Христовим Він зветься тому що дарується віруючим заради заслуг Ісуса Христа. Якщо б прикметник „Христовий” вказував на предвічне походження Святого Духа від Христа, то в такому разі Святий Дух повинен також називатися „Отчим”, оскільки Він походить від Отця; але у Священному Писанні Святий Дух ніде не називається Отчим.
11 вірш. „І коли Дух того, хто воскресив Ісуса з мертвих, мешкає у вас, то той, хто воскресив Христа з мертвих, оживить і ваші смертні тіла Духом своїм, що живе у вас”. Дух Святий, котрий живе у віруючих, воскресив Ісуса Христа з мертвих. Він воскресив мертві тіла тих, в яких Він живе. Воскресіння тіла є великим даром для людини. Але все ж цей дар людина отримує під час другого пришестя Ісуса Христа. Протяжність часу могла засумнівати віруючих у дійсності цього дару. Багато хто міг не повірити цьому. Тому апостол Павло як доказ наводить воскресіння з мертвих Ісуса Христа, яке звершилось тим же Духом, який живе у віруючих.
14—15 вірш. „Усі бо ті, що їх водить дух Божий, вони — Сини Божі. Бо ви не прийняли дух рабства, щоб знову підлягати боязні, але прийняли дух усиновлення.” Дари Святого Духа не обмежуються тільки звільненням від осудження, збудженням надій на воскресіння. Вони розповсюджуються далі. Той Дух, що живе у віруючих, дає їм право називатися Синами Божими.
У Старому Завіті людство боялося Бога. Люди виконували закон через страх покарання. Такий стан схожий до стану раба. Віруючі, в котрих живе Дух Божий, не мають страху. Замість страху Дух Божий пробуджує у них любов до Бога. Цей стан Апостол уподібнює стану сина. Син не боїться Отця — Сину природно любити Отця.
15 вірш. „Яким кличемо: „Авва! — Отче!!” Зробившись синами Божими, віруючі отримали право звертатися до Бога як до Отця.
16 вірш. Дух Святий, що живе у віруючих, свідчить духу людському, що вони діти Божі. Іншими словами, віруючі самі розуміють, що вони діти Божі, їм не потрібно ніякого доказу, що стверджує їх синівство, їхня свідомість підказує цю істину.
17 вірш. „А коли діти, той спадкоємці ж Божі — співспадкоємці Христа”. Отримавши право називатися синами Божими, що вірять у зв’язку з цим, отримали право на спадок. Право спадку полягає в тому, що віруючі отримали можливість брати участь у царстві слави, яке відкриється після другого пришестя. У цьому царстві буде царювати Ісус Христос, а віруючі будуть з ним співцарювати. Тому вони називаються співспадкоємцями Христа.
19—22 вірш. Дари Святого Духа розповсюджуються не тільки на віруючих, а й на всіх тварин. Тварини піддалися суєті і тлінню через гріхопадіння людини. Через неї вони повинні були звільнитися від закону тління. Тому тварини з нетерпінням чекають одкровення слави Синів Божих. Звільнення тварин від суєти і тління буде полягати у тому, що тварини знову повністю будуть служити людині. Крім того, у них самих буде знищений закон тління.

ПРО ПЕРЕДБАЧЕННЯ БОЖЕ (8, 29-80)

У 29—30 віршах Апостол викладає дуже важливе вчення — вчення про передбачення Боже. Бог від вічності одних визначив до погибелі, інших до спасіння. Передбачення Боже незмінне. Не може бути такого випадку, щоб Бог визначив ту чи іншу людину спочатку до погибелі, а потім до спасіння, чи навпаки.
Бог визначив наперед одних до спасіння, а інших — до погибелі. Визначення Боже засновується на передбаченні. Це означає, що Бог знав від вічності, що деякі люди будуть відповідні образу Сина Свого, тобто уподібнюються праведності Ісуса Христа; а інші цього не зроблять. Тих, котрі будуть жити праведно, Бог наперед визначив до спасіння; а тих, котрі не будуть жити праведно, Бог наперед визначив до погибелі.
Таким чином, наперед визначення Боже залежить від передбачення, а передбачення від нас.
Святий Іоан Златоуст розмірковував так, якби наперед визначення Боже до спасіння цілком залежало від любові Божої, то спаслися б усі люди тому, що Бог любить усіх.
Бог кличе до спасіння не усіх, а тільки тих, котрі наперед визначені до спасіння. Тому інколи люди вмирають, не отримавши призвання, тобто вмирають без віри в Ісуса Христа. Це означає, що вони були наперед визначені не до спасіння. Але все ж це не означає, що ті, хто отримав призвання, наперед визначені до спасіння. Ісус Христос сказав: „Багато званих, але мало вибраних" (Мф. 22, 14). Тільки ті, хто отримав призвання, наперед визначені до спасіння, котрих Бог виправдав. Виправдання виявляється у звільненні від гріхів і в даруванні праведності. Бог виправдав тільки тих, званих, котрі залишалися вірні званню. Тільки той із призваних може вважати себе виправданим, котрий залишається вірний званню.
Призваних і виправданих Бог прославить, тобто зробить учасниками Царства слави.

ПРИЧИНИ ВІДКИНЕНЯ ІУДЕЇВ І ЙОГО ЗНАЧЕННЯ (9-11)

1—3 вірш. Апостол Павло висловлює бажання бути відлученим від слави Божої, щоб припинилася хула на Бога. Іудеї звинувачували Бога в тому, що Він позбавив слави іудеїв, котрим було обіцяно усиновлення і від яких пішов Христос, і увів замість них язичників. Іудеї вважали, що Бог вчинив несправедливо. На їх думку, Він порушив Свою обіцянку, дану прабатьком.
6 вірш. „Воно не так, щоб Боже слово не здійснилося”. Але Бог виконав свою обіцянку, хоча іудеї і говорять, що Він одним обіцяв, а іншим давав.
„Не всі ті, що від Ізраїля — ізраїльтяни”. „І не всі діти Авраама, котрі від нього нащадки” (7 вірш). Бог дав обіцянку Аврааму і нащадкам його: „Тобі дам і нащадкам твоїм” (Бут. 13, 15). Кого ж потрібно розуміти під нащадками Авраама? Апостол, відповідаючи на це запитання, говорить, що під нащадками Авраама не можна розуміти усіх тих, хто пішов від нього по плоті.
8 вірш. У Авраама було два сини: Ізмаїл та Ісаак, хто ж з них є нащадком Авраама? Ісаак. Чому? Тому, що Бог мовив: „Ісааком буде покликане тобі потомство” (Бут. 21, 12). І не тільки Ісаак, але всі ті, котрі народилися подібно Ісааку; тобто словом Божим. Ісаак народився не за законом і не за силою природи, а за обіцянкою — в народженні Ісаака брала участь Божественна сила.
10 вірш. Іудеї могли подумати, що ті, хто народився по плоті від Ісаака є дітьми Авраама. Якби дітьми Авраама можна було б вважати всіх тих, хто пішов від Ісаака по плоті, то в такому разі і іудеїв, нащадків Ісава, Сина Ісаака, потрібно визнати дітьми Авраама. Але все ж іудеїв нащадків Ісава — іудеїв причислювали до іноплеміників-язичників.
10—13 вірш. Запитується, чому Ісав і його нащадки не належать до дітей Авраама і не називаються ізраїльтянами? Тому, що Бог вибрав з двох синів Ісаака — Ісава і Якова — бути чадом Авраама тільки одного.
14 вірш. Чому Бог вибрав Якова, а не Ісава? Можливо Він вчинив несправедливо? Апостол категорично заперечує проти цього. А чому ж все-таки Він вибрав Якова? Про це ми не повинні запитувати у Бога, чому Він одних вибирає, а інших відкидає. Глина не запитує гончара чому він зробив із неї одну посудину для мальованого використання, а іншу — для низького.
24 вірш. Таким чином, дітьми Авраама називаються вибрані Богом незалежно від того, іудеї вони чи язичники. Не усі іудеї називаються дітьми Авраама, а тільки ті, котрих вибрав Бог. Так само і не усі язичники належать до дітей Авраамових, але знову-таки тільки вибрані.
25 вірш. Щоб іудеї не подумали, що вчення Апостола не узгоджується з Писанням, Святий Павло наводить слова пр. Осії: „Не мій народ назву Моїм народом, і нелюбу — улюбленою” (2, 23).
27 вірш. Не задовольняючись посиланням на пр. Осію, Апостол наводить свідчення пр. Ісаї, котрий говорить, що не всі ізраїльтяни спасуться, а тільки залишок. Під залишком розуміються іудеї, вибрані Богом до спасіння.
Таким чином, Апостол довів на основі Священного Писання Старого Завіту, що не усі іудеї називаються ізраїльтянами, і не усі іудеї діти Авраама, а тільки ті, котрих вибрав Бог. З усіх плотських нащадків Авраама Бог вибрав для спасіння тільки частину, чи як висловлюється апостол Павло, залишок.
Звідси потрібно зробити висновок, що Бог, відкинувши частину іудеїв, не порушив своєї обіцянки. Причиною відкинення частини іудеїв було те, що вони ніколи не належали до дітей Авраама і не могли називатися ізраїльтянами тому, що не були вибрані Богом.
10 розділ. 2—3 вірш. Але все ж іудеї, відкинуті Богом, не належать до дітей Авраама без причини. Відкинуті Богом іудеї намагалися виправдатися праведністю від закону. Вони знали, що увесь закон виконати неможливо, але тим паче надіялися виправдатися праведністю від закону. Апостол називає цей потяг „ревністю не по розуму”. А Авраам і діти його виправдалися не праведністю від закону, а праведністю від віри. Ось чому іудеї не можуть називатися дітьми Авраама.
Також Яков був вибраний Богом і, відповідно, виправдався не заради особистих вислуг. Це видно із його вибрання, він був вибраний Богом до народження і цілком природно не міг мати ніяких особистих заслуг. Якби Яків отримав вибрання після народження, тоді іудеї могли б заперечити Апостолу. А оскільки вибрання звершилося до народження, коли не могло бути і мови про яку-небудь праведність, то будь-яке заперечення з боку іудеїв відпадає.
Таким чином, вина іудеїв полягає в тім, що вони хотіли виправдатися власною праведністю. Апостол цю думку висловлює у словах „свою правду шукають встановити” (3 вірш). Крім того, вина іудеїв полягає ще і в тому, що вони не покорилися справедливості Божій; тобто не підкорилися праведності Божій. Праведність від закону — це така праведність, котра є результатом виконання закону Мойсеєвого. Праведністю Божою називається праведність, яка дарується Богом людині заради її віри в Ісуса Христа. Інакше вона називається праведністю від віри (5—6). Ось цю праведність Божу іудеї відкинули. Ось головна причина відкинення іудеїв Богом, а краще сказати, що іудеї самі себе відкинули.
6—7 вірш. Далі Апостол говорить, у чому полягає сутність праведності від віри. Сутність праведності від віри полягає в тому, щоб цілком довіряти Богу і не сумніватися у Його всемогутності. Не потрібно сумніватися у своєму розумі, як може Христос зійти з неба і втілитися? Чи як, вмерши, може повстати із безодні, тобто воскреснути з мертвих? Необхідно всьому цьому твердо вірити. Цю віру Бог зарахував у праведність. Що це дійсно так, можна переконатися на прикладі Авраама. Авраам повірив, що Сарра, постаріла у днях своїх, може, за словом Божим, народити сина: і це йому зарахувалося у праведність. Праведність від віри близька людині. Вона знаходиться у її серці (8 вірш).
11—21 вірш. Такий спосіб виправдання доступний для кожного, ним можуть користуватися всі без різниці, іудеї і елліни, хто захоче закликати Господа. Апостол згадав про поклик Господа тому, що в ньому зовнішнім чином виявляється віра, котра знаходиться у серц