Спостерігаючи за сучасними відносинами між християнством і його науковими критиками можна констатувати факт певного примирення. Ні, бажаючих покритикувати християнство не стало менше, можливо навіть навпаки – більше, однак серед опонентів християнства сьогодні набагато менше науковців ніж, наприклад у минулому столітті. На сьогодні важко знайти ґрунтовне наукове видання із серйозною, а тим паче свіжою аргументованою критикою християнства.
Значна кількість сучасних дослідників релігії намагається „випливти на гребінь слави” своїми сенсаційними відкриттями. Їхні книжечки розпродуються миттєво, але так само швидко і забуваються. Зазвичай у таких наукових працях нічого сенсаційно нового проти християнства найти неможливо, все вже століття тому висловлено і спростовано. Та на превеликий жаль, маємо непоодинокі випадки, коли подібні нісенітниці потрапляють до навчальних підручників.
Одним із таких посібників є „Релігієзнавство” 2002 року видання, допущеного Міністерством освіти і науки України за редакцією М. Заковича. Автор стверджує, що Христа як історичної особи ніколи не існувало. Зацитуємо: „Основні етапи трансформації образу Христа в релігійних віруваннях первісних і ранніх християн простежуються за тими документами, що дійшли до нас, в тому числі й за священними книгами християн, які склали Новий Завіт: Апокаліпсис, Послання апостолів, Євангелія, Діяння святих апостолів. Вони дають змогу окремим вченим зробити висновок, що Христа як історичної особи не було. Не був він також історичним засновником нової релігії.
Біографія євангельського Ісуса Христа складалася запозиченням з „біографій” інших, більш давніх, відомих у Римській імперії і вшановуваних богів…. У євангеліях перед нами постає компілятивний образ, створюваний у міру вміння і фантазії євангелістів”[1]. Незважаючи на те, що в усьому цивілізованому світі вже давним-давно відмовилися від міфічної теорії походження християнства, студенти наших вузів до сьогодні доводиться навчатись за такими підручниками.
Навіть, Фрідріх Енгельс, якого в симпатіях до християнства, важко запідозрити, писав, що: „З релігією, яка підпорядкувала собі Римську світову імперію і протягом 1800 років панувала над значною частиною цивілізованого людства, неможливо розправитись, просто об’явивши її звичайним безглуздям зліпленим обманщиками”. А сперечаючись із відомим німецьким міфологістом Бруно Бауером він зазначив, що той, відкидаючи Ісуса Христа як історичну особу „перебрав через край… оскільки йому прийшлось віднести виникнення християнства на півстоліття пізніше, відкинути свідчення римських істориків, які суперечать даному твердженню, дозволити собі зайву вільність у викладенні історичних фактів... Внаслідок цього у Бауера зникає і будь-яка історична основа для новозавітнього свідчення про Ісуса і його учнів; ці відомості перетворюються на легенди”. На жаль сьогодні важко зустріти критика рівня того ж самого Фрідріха Енгельса або Джеймса Фрезера, здатних мислити, науково досліджувати, порівнювати і лише тоді критикувати. Сучасні критикани не переобтяжують себе зайвими науковими дослідженнями та аналізами, задовольняючись повторенням застарілих, часів войовничого атеїзму, тверджень своїх попередників і відповідно наступаючи на ті ж самі граблі помилок.
Православна апологетика безперечно має бути завжди актуальною і давати відповіді на новітні важливі запитання. Та, оскільки сьогоднішні критики оперують лише застарілими аргументами ХІХ-ХХ ст., нам нічого не залишається як пригадати окремі, вже давно відомі, а деякі й новітні докази істинності християнства.
В атеїстичній літературі існує таке поняття, як „мовчання століття”. Цей термін застосовується до І ст. по Різдву Христовому як один із найвагоміших аргументів для доведення міфічності образу Ісуса Христа. Суть аргументу полягає у тому, що, на думку прихильників міфологічної теорії, ми не маємо жодних важливих історичних свідчень про Ісуса із Назарету від Його сучасників.
Євангелія та Послання критиками зазвичай до уваги не беруться, а коли й розглядаються то з вельми прискіпливим аналізом. У книзі „Свитки Мертвого моря” 2006 року видання читаємо таке визначення щодо новозавітніх книг: „Якщо Євангелія зводяться до абсолютного спрощення міфу, то Діяння являють своєрідну авантюрно-плутовську новелу, більше того – пам’ятник, створений свідомо з пропагандистською метою…”[2]. Зенон Косідовський у книзі „Сказание евангелистов” також стверджує, що цим християнським творам довіряти не можна, оскільки у них багато суперечностей та неточностей, до того ж вони були написані щонайменше через сорок років після хресної страти Ісуса. І далі він зазначає: „На перший погляд може видатися досить дивним той факт, що учні, які нібито щиро вірили у божественність їхнього вчителя Ісуса, зовсім не переймались тим, щоб зберегти бодай якісь раритетні речі, реліквії, або відразу ж детально записати історію його життя”[3].
Що стосується істинності Біблії, то на сьогодні немає жодних вагомих фактів, які б доводили неправдивість або навмисний обман розміщений на її сторінках. Стосовно ранніх нехристиянських свідчень про Христа, то маємо сказати таке.
По-перше. Кількість історично зафіксованого матеріалу тих часів досить скромна, велика кількість книг та документів навіки зникла у багаттях війн, або просто канула в небуття через людську недбалість. Так, зі 142-х книг „Історії” Тита Лівія збереглося лише 35; із 40-ка книг Діодора Сіцілійського до нас дійшло 10; із 20-ти книг „Археології” Діонісія Гелікарнаського залишилось 9. У мізерних уривках дійшли до нас твори Миколая Дамаського, повністю зникла „Історія” Помпея Трога, історичні праці Стратона, Плінія Старшого, Юста Тиверіатського. Навіть знамениті „Аннали” Тацита не дійшли до сьогоднішніх днів повністю.
По-друге. Навіть у порівняно незначній кількості документів, які вціліли до нинішніх днів маємо свідчення про Христа як реальну історичну особу.
По-третє. Народження, земне життя і хресна смерть Спасителя не могла бачитися тогочасними літописцями настільки глобальною подією, наскільки ми бачимо її сьогодні, з висоти тисячоліть. На думку тодішніх хронографів, історія творилась в палатах можновладці та на полях битв, а тому іудейський проповідник з периферії не викликав надмірної цікавості у придворних римських істориків. „...свої не прийняли Його” (Ін.1;11), – говорить Іоан Богослов про юдеїв, які протягом тисячоліть чекали приходу Месії. Відповідно, римські і грецькі письменники змушені були зафіксувати звістки про Христа лише тоді, коли християнство заявило про себе як потужний релігійний рух. Юдейські історики перших століть ніколи не заперечували реального історичного існування Ісуса Христа, хоча згадували про Нього зневажливо. Якби Христа як історичної особи не існувало, то про це першими сказали б юдейські критики.
По-четверте. Щодо зображень Христа, то їх не могло бути створено з цілкомконкретних причин. До наших днів не збереглося жодних тогочасних людських зображень юдейського походження, оскільки це заборонялося Законом. Якщо на римських монетах було зображення імператора, юдеї бунтували проти обігу таких монет на території Палестини. Бар Кохба піднявши у 132 році повстання проти римлян ввів у обіг власну грошову одиницю із зображенням лотоса та інших рослин, але ніде не було людського зображення – звичного на монетах сусідніх народів. Зображення Христа у перші століття були алегоричними. У християнських катакомбах бачимо „Доброго пастиря”, „Агнця”, „Орфея”, „виноградну лозу”, але ніде Спасителя не зображено в образі, дозволеному сучасною іконографією. Єдиним і досить вагомим зображенням Христа, яке дійшло до наших днів є відбиток на Туринській плащаниці.
По-п’яте. В апостолів була набагато важливіша місія для людства, ніж збирати для істориків матеріали. В історичній реальності Христа тоді жодних сумніві бути не могло.
Розглянемо тут і нехристиянські свідчення про Ісуса Христа, які маємо на сьогодні.
Талл Самарянин.
Перший автор не єврей, який задує у своїй праці про події пов’язані з Христом, є Талл Самарянин (52р.). „Історія” Талла, на превеликий жаль, не збереглася до сьогоднішніх днів. Однак окремі її фрагменти цитувалися Юлієм Африканом (220р.). „Весь світ огорнула жахлива темрява, і скелі тріснули від землетрусу, і багато місць в Юдеї й інших районах були зруйновані”. У третьому томі своєї „Історії” Тал пояснює цю темряву затемненням сонця, що, на мою думку, є безпідставним (сонячне затемнення не могло статись у час повного місяця, а Христос був розіп’ятий у час пасхального повного місяця”[4]. В сучасній науці ця згадка вважається достовірною і пов’язується з іменем Христа.
Флегон.
Продовжуючи тему сонячного затемнення і землетрусу, якими, за євангельськими свідченнями, супроводжувалося розп’яття Ісуса Христа Юлій Африкан цитує історика І ст. Флегона: „в час правління імператора Тиберія сонячне затемнення збіглося з повнолуння”[5]. А, як відомо у православній традиції „Пасха” – „Воскресіння Христове” святкується в першу неділю після весняного рівнодення і повнолуння.
Мара Бен Серапіон.
Велику цікавість викликає лист із полону сирійського історика-філософа Мара бен Серапіона. Достовірність цього документа сьогодні не викликає сумнівів, а його походження датується істориками кінцем І-го початком ІІ-го ст.. Розмірковуючи про складність людського життя Мара бен Серапіон у листі до свого сина називає страчених „великих людей” одноплемінниками і покарання за це злочинців:
„Скажи нам, наймудріший із людей: на що може покластись людина?
Що ж нам сказати, якщо мудреці піддаються насиллю тиранів?
Вони самі, просвітленні, терплять зневажливе ставлення і не можуть захистити себе.
Яку користь отримали афіняни від того, що стратили Сократа, – бо відплатою їм за це були голод і чума?
Або самосці – від того, що спалили Піфагора, адже в одну мить їх країна була заметена піском?
Або іудеї – від страти свого мудрого Царя, – адже з цього часу у них було відібране Царство?
Бог справедливо воздав за цих трьох мудреців: афіняни померли від мору, самосці були затоплені морем, іудеї розгромлені і вигнані зі свого царства і живуть у розсіянні. Сократ же не помер завдяки Платону, Піфагор – завдяки кумиру Гери, а мудрий Цар – завдяки мудрим законам, які він дав”[6].
Цей документ було опубліковано 1855 року. Нині цей рукопис VI-VII ст. зберігається у в Британському музеї. З листа видно, що його автор не був християнином і не був знайомий з євангельським текстом. Лист Серапіона доводить, що вже через кількох десятиліттях після розп’яття Ісуса на Близькому Сході було відомо про якогось „царя євреїв” як нового законодавця, вбитого тими, хто мав бути його підданими. Говорячи про Царя і Його Закон, Мара бен Серапіон не міг мати на увазі нікого з Іродів, оскільки жоден із них не загинув від рук одноплемінників, і нікого з них не можна вважати мудрецем, подібним до Сократа чи Платона. Тому найвірогідніше, що в даному випадку йдеться про „Царя Іудейського” – Ісуса із Назарета, Який дав Новий Закон.
Пліній Молодший.
Хоч до наших днів не дійшли праці Плінія Старшого, проте збереглися листи його племінника Плінія Молодшого (61-113рр.), в яких згадується про християн. З 111 по 113 роки Пліній Молодший – правитель Віфінії – (одна з провінцій Малої Азії) і за тодішніми законами він мав переслідувати християн. Доповідаючи імператорові Траяну, управитель описує релігійне становище своєї провінції повідомляє про санкції, які він застосовує до християн: „Я особисто ніколи не був присутнім на судових слуханнях у справі християн, тому не знаю, чим якою мірою їх потрібно карати або як проводити допит. Я дуже вагався, чи потрібно, виносячи вирок, зважати на вік, чи не вирізняти нічим „ніжний” вік від людей дорослих, чи прощати тих, хто розкається, чи може людині, яка була християнином, розкаяння не йде на користь, і потрібно карати саме ім’я, навіть за відсутності складу злочину пов’язаного з їхнім іменем. Поки що із тими кого приводили до мене як християн, я дотримувався таких дій. Я запитував їх самих, чи вони християни; тих, хто зізнавався запитував удруге і втретє, погрожуючи їм стратою; тих, хто наполягав на своєму, велів вивести і стратити. Я не сумнівався, що хоч би яка була сутність їхнього зізнання, їх варто, звичайно, покарати за впертість і закостенілість. Були навіть такі безумці, яких я, як римських громадян, вирішив відправити до Риму. Незабаром, під часі самого процесу слідства, як це зазвичай відбувається, злочинців виявлялося все більше й більше, і з’являлися, навіть, різні їх види. Мені було пред’явлено список, складений невідомим, в якому було багато імен. Тих, хто заперечував, що вони є християнами або були такими, я вирішив відпустити, коли вони вслід за мною закликали богів, звершили перед твоїм зображенням, яке я повелів принести із статуями богів, жертвоприношення ладаном і вином, крім того, хулили Христа – справжніх християн неможливо змусити до жодного із цих вчинків. Інші, вказані донощиком, сказали, що вони християни, а за тим відмовлялись від своїх слів, кажучи, що вони були християнами, але відпали, деякі за три роки, інші за багато років, деякі ж за двадцять років. Усі вони шанували і твоє зображення, і статуї богів, і лихословили Христа. Вони стверджували, що вся їх вина або помилка полягала у тому, що вони, зазвичай у визначені дні, збиралися до сходу сонця, і почергово оспівували Христа як Бога і клятвено зобов’язувалися не злочин звершувати, а утримуватися від крадіжок, грабунків, перелюбства, порушення клятви, відмови видати кимсь довірене. Після цього вони розходилися і знову приходили для споживання їжі, звичайної і невинної, але й це вони припинили робити після мого указу, яким я, за твоїм розпорядженням, заборонив таємні організації. Тим паче я вважав за необхідне під тортурами допитати двох рабинь, які називалися прислужницями, і не виявив нічого, крім безмірного, потворного марновірства, тому відклав розслідування і вдаюся до твоєї поради. Справа, по-моєму заслуговує обговорення, особливо зважаючи на кількість тих, над ким нависла ця загроза: безліч людей різного віку, та звання і різної статі ідуть йтимуть на загибель. Зараза цього марновірства поширилася не лише по містах, а й по селах та маєтках але, здається, її можна зупинити і зарадити справі. Достовірно встановлено, що покинуті храми знову відвідуються, урочисті служби, давно покинуті, відновлено і корми для жертовних тварин, на який досі ледь-ледь знаходився покупець, тепер знову розпродуються. Із цього легко дійти висновку, що велике скопище людей можна виправити, якщо залишити місце для розкаяння”[7].
З цього листа дізнаємося: на допитах дехто з переслідуваних зізнався, що зрікся Христа близько двадцяти років тому. З цього випливає, що вони стали християнами приблизно через п’ятдесят років після хресної страти Ісуса Христа. Описуючи молитви перших християн Пліній пише, що вони: „вночі співають гімни Христу, як Богу”. В даному випадку йдеться не про поклоніння якомусь міфічному божеству, а про історичну особу, про яку Пліній говорить як про людину. Цінність даних слів полягає і в тому, що мовиться про віру самих християн. Вже у вісімдесятих роках християни поклонялися Ісусу з Назарета „як Богу”. За такий історично короткий час – п’ятдесят років – не міг би виникнути міф, заради якого люди ішли б на страшні тортури і навіть на смерть. До наших днів дійшов і лист-відповідь Траяна, в якому імператор радить Плінію перевіряти доноси і помірковано вирішувати кожну справу пов’язану із християнами.
Публій Елій Адріан.
За часів Публія Елія Адріана (117-138 рр.) християнство вже відігравало більш помітну роль у громадському і політичному житті імперії. Про це свідчить рескрипт, надісланий 125 року імператором проконсулові Азії Мінуцію Фундату. Цей документ зберігся завдяки Іустину Мученику, який наводить його у своїй „Апології”. Йдеться у ньому про судовий процес проти християн і Адріан радить Фундату не вірити доносам. А в другому листі консулові Сервіану, Адріан зазначає, що дехто з олександрійців „обожнюють Христа”. Цей лист цитується істориком Флегоном, посилання на якого з уривком листа збереглося в античному збірнику „Історія Августів”.
Корнелій Тацит.
Наступним, є свідчення визначного римського історика Публія Корнелія Тацита (55-120 рр.). Описуючи події другої половини першого століття по Різдві Христовому Тацит згадує велику пожежу в Римі, яка сталася літом 64 р. На його думку пожежа сталася не випадково, а з вини імператора Нерона, що в такий спосіб вирішив розчистити пагорби Риму для нового будівництва і заодно помилуватися величчю пожежі, щоб якомога драматичніше описати пожежу і падіння Трої. Тацит описує цю подію так: „І ось Нерон, щоб побороти чутки, підшукав винуватих і піддав їх найжорстокішим тортурам. Тих, хто своїми мерзотами накликав на себе загальну ненависть, і кого натовп називав християнами. Христос, від якого походить ця назва, був страчений при Тиберії прокуратором Понтієм Пілатом, але приборкане на час марновірство знову вирвалось і поширилося не лише в Іудеї, де це зло бере свій початок, а й у Римі, куди звідусюди стікаються і заявляють про себе всі гидоти і безсоромності. Отже, спочатку були схоплені ті, хто відкрито визнавав себе прихильниками цієї секти, а згодом, за їх вказівками, – і велика кількість інших, звинувачених не стільки у злочинному підпалі, скільки у ненависті до роду людського. Їхня страта супроводжувалася знущаннями, бо одягали їх у шкіри диких звірів, щоб їх на смерть розривали собаки, розпинали на хрестах, або приречених на смерть у вогні, – їх підпалювали з настанням темряви задля нічного освітлення. Для цього видовища Нерон надав свої сади; тоді ж він дав вистави у цирку, під час яких сидів серед натовпу, або в одязі візничого правував упряжкою, беручи участь у змаганні колісниць. І хоча на християнах лежала провина, і вони заслужили найсуворішої кари, все ж таки ці жорстокості викликали співчуття до них, бо, здавалося, що їх винищують не для суспільної користі, а внаслідок кровожерливості самого Нерона”[8]. Про Ісуса Христа Публій Тацит згадує лише, що Його було страчено Понтієм Пілатом за правління імператора Тиберія (14-37 рр.). Про християн ми дізнаємось від Тацита, що вони станом на 64 р. по Різдві Христовому численно розповсюдилися в Римі і називалися за іменем засновника Церкви. Все це цілковито узгоджується з християнськими свідченнями.
Світоній Транквіл.
Не менш важливими є свідчення відомого римського історика Гая Світонія Транквіла (70-140 рр.), який описав „Життя дванадцяти цезарів”.
В біографії імператора Клавдія (41-54 рр.) Світоній повідомляє, що: „іудеїв, постійно схвильованих через якогось Хреста, він вигнав із Риму”[9]. Про це згадується і в книзі Діянь апостолів (18;1-2): „…після цього Павло, залишивши Афіни, прийшов до Коринфа і, знайшовши одного юдея, на ім’я Акила, родом із Понту, який недавно прийшов з Італії, і жінку його Прискіллу, – бо Клавдій звелів усім юдеям покинути Рим”. Слід звернути увагу на саму назву засновника „нового суєвір’я”. Світоній називає Його Хрестом (Chrestus), а послідовників хрестиянами (chrestianos). Це пов’язано із певними особливостями транскрипції латинської мови. Довший час римляни називали християн – хрестиянами.
Перелічуючи корисні, на його думку, справи Неронові, історик відносить сюди і гоніння на „хрестиян, людей, які сповідують, нове і шкідливе марновірство”[10].
Лукіан Самосатський.
Відомий грецький сатирик Лукіан Самосатський (120-180 рр.) у властивій йому іронічній манері осміював християн, їхню віру і їхню мораль. Власне, осміював він не лише християн, а й усі, знайомі йому на той час релігійні культи. Фрідріх Енгельс вважає його свідчення „найкращим історичним джерелом про ранніх християн”, оскільки він „однаково скептично ставився до всіх видів релігійного марновірства, тому для нього не було ні язичницько-релігійних, ні політичних мотивів дивитися на християн інакше ніж на якусь іншу релігію”[11].
У творі „Перегрин” Лукіан Самосатський висміюючи наївність і легковірність християн, згадує і засновника їхньої релігії: „Найголовніший їх законодавець вселив у них думку, що всі вони будуть братами, як тільки перейдуть у його віру, тобто, відмовляться від грецьких богів і, поклоняться цьому розіп’ятому софісту, стануть жити точно за його приписами. Тому вони зневажають зовнішні блага і володіють ними спільно – вчення, яке вони прийняли на віру, без перевірки і доказів”[12]. Хоча Лукіан досить скептично ставиться до християн і їхньої віри, однак він дає нам відомості про те, якою саме була віра перших християн, згадує також і факт розп’яття Христа.
Цельс.
Не менш критичним щодо християн був і філософ Цельс II ст.. Для висміювання і „напоумлення” християн Цельс написав цілий трактат „Істинне слово”, який завдяки християнам і зберігся. Насміхаючись над християнами Цельс писав: „Вони (християни – С.Ц) ставлять іудеям у провину те, що ті не вірують в Ісуса як у Бога”. Відомий християнський мислитель Оріген, полемізуючи з Цельсом, великою мірою процитував його у своєму творі „Проти Цельса”.
Критику Цельса можна назвати фундаментальною, оскільки автор у своєму творі зібрав усі можливі контраргументи проти християнства. Всі доводи були посортовано і класифіковано. В „Істинному слові” Цельс намагався показати неспроможність християнства опираючись на філософію, релігію, тогочасну науку, правознавство, і навіть ортодоксальний юдаїзм. Він зібрав практично всі чутки, які розповсюджувалися тоді про Христа і християн. Тому тим, хто береться до критики християнства слід зважати на критику Цельса. У своєму творі Цельс неодноразово висміює розп’яття Христа, його народження без „законного” батька, ствердження про Його Божественність тощо. Проте, сам не розуміючи цього, Цельс більше прислужився християнству, ніж йому нашкодив. У своєму пасквілі він постійно апелює до історичних фактів і, оперуючи всіма чутками і поголосками, жодного разу не згадує про те, що Ісуса Христа не існувало, висміюючи Христа як реальну історичну особу.
Йосиф Флавій.
Наступними є свідчення про Христа, які дійшли до нас від іудейських літописців. Найціннішими є згадки Йосифа Флавія (37-100), – священика, вченого і політичного діяча. Змолоду Йосиф керував бойовими загонами в Галілеї у повстанні проти Риму. Потрапивши у полон, він змінив своє ставлення до римлян. У книгах „Іудейська війна” та „Іудейські древності”, звернених до західного читача Флавій намагається пристосуватися до смаків високоцивілізованої на той час аудиторії. Так, він стилізував фарисеїв під стоїчну школу, а єссеїв – під піфагорійців. У своїх трактатах Йосиф не поспішає описувати месіанські течії свого народу, але окремі вказівки про християнство у нього збереглися.
Перша вказівка у Йосифа Флавія пов’язана з новозавітними подіями відноситься до Іоана Хрестителя: „Деякі іудеї, бачили у знищенні війська Ірода цілком справедливе покарання Господа Бога за вбивство Іоана. Ірод умертвив цього праведного чоловіка, який переконував іудеїв вести праведний спосіб життя, бути справедливими один до одного, прищеплювати благочестиві почуття до Предвічного і збиратися для омовення. За таких умов, навчав Іоан омовення угодні Богу, позаяк вони будуть звертатись до цього засобу не для викуплення різних гріхів, а для освячення тіла, тим більше, що душа їхня заздалегіть встигла очиститись. Оскільки багато сходилося до праведника, вчення якого підносило їхні душі, то Ірод став остерігатися, щоб великий вплив на маси, які цілковито йому підкорялись, не спричинив якихось ускладнень. Тому тетрарх вирішив випередити таку загрозу, ув’язнивши і стративши його раніше, щоб не довелося розкаюватись, коли вже буде пізно. Завдяки такій підозрілості Ірода, Іоана було в кайданах послано до Махерону і там страчено[13].
Наступне свідчення Флавія стосується апостола Якова, брата Господнього. Описуючи події 62 року Йосиф пише: „Але молодший Ханан, який став первосвящеником, мав сміливий характер і немалу відвагу; він належав до партії саддукеїв, що у своїх судженнях були суворіші за інших євреїв. І, оскільки у Ханана був такий характер, він розсудив, що по смерті Феста у нього з’явилася можливість (оскільки Альбін був у від’їзді) скликати раду суддів, перед якими постав брат Ісуса, так званого Христа, на ім’я Яків, і деякі інші. Звинувативши в порушенні закону, він присудив їх до побиття камінням”[14]. Автентичність двох вищенаведених свідчень не викликає сумнівів навіть у переважної більшості „переконаних” атеїстів.
У 2002 році французький філолог Анре Лемер прочитав арамейський напис на вапняній урні, власності єрусалимського колекціонера (останній придбав її 15 років тому в місцевого антиквара). На урні було написано: „Яків син Йосифа брат Ісуса”.
Професор Лемер, який вивчав сенсаційну знахідку, стверджує, що захоронення такого типу практикувалися лише в іудеїв, і тільки протягом кількох десятиліть – приблизно від 20-х до 70-х рр.. по Різдві Христовому (на користь такого датування свідчить і характер письма). Отже, не виключено, що в урні було поховано прах святого апостола Якова, брата Господнього по плоті.
Проте з’явилося багато заперечень: імена Яків, Йосиф, Ісус були досить поширеними на той час серед іудеїв, тому можна говорити про звичайний збіг. Анре Лемер на ці заперечення навів статистичні підрахунки: у древньому Єрусалимі тоді проживало не більше двадцяти чоловік з іменем Яків, чиї батьки носили ім’я Йосиф, а брати – Ісус. На думку вченого, заслуговує на увагу той факт, що на погребальній урні було вказано ім’я брата померлого, зазвичай таке було не прийнято. Ім’я брата, написане на урні означає, що в даному випадку воно слугувало важливою ознакою для ідентифікації.
За звичаями того часу, тіла померлих хоронили у печерах; через рік, коли тіла зотлівали, кістки перекладали в урни із вапна, саме такі, як згадана урна з Єрусалиму. В остаточному вирішенні цього питання важливу роль відіграватимуть аналізи науковців стосовно часу походження урни.
Найважливішим і водночас найсуперечливішим є третє свідчення Йосифа Флавія, де йдеться про Христа. В „Іудейських древностях” Йосиф відвів для цього цілий параграф, який викликав немало сумнівів і суперечок: „У цей час жив Ісус, чоловік глибокої мудрості, якщо тільки можна називати його людиною. Він творив дивні діла і був Учителем людей, які з радістю приймали істину, наближаючи до себе багатьох, в тому числі й еллінів. Він і був Христом. Пілат розіп’яв його за доносом наших старійшин. Але ті, які його любили, не відступились від нього, бо він на третій день знову явився їм живий, як це і було провіщено богонадхненими пророками, які також пророкували багато чудесних речей про нього. І до сьогоднішнього дня є ще люди, які називаються за його ім’ям християнами”[15].
Оріген у ІІІ ст., згадуючи про Йосифа Флавія писав, що той визнаючи праведність Іоана Хрестителя та апостола Якова, брата Ісусового, не визнавав Його Самого як Месію. Це означає, що Оріген був знайомий з іншим варіантом даного свідчення. Проте, вже Євсевій Кесарійський у IVст. цитує згадку про Ісуса у Йосифа Флавія в сучасному її варіанті. Звідси випливає висновок, що у проміжку між III і IVст., при переписуванні тексту „Іудейських древностей” було внесено зміни. Більшість дослідників схилялися до думки, що в оригінальному варіанті „Древностей” слів – „Він і був Христом”, не було, або ці слова, та речення про воскресінні Христа супроводжувалися словами – „Як говорять його послідовники”.
Світло на дану проблему пролила знахідка А. Васильєва яку пізніше підхопив ізраїльський дослідник Ш. Пінес. Йдеться про арабський текст книги Х ст. єгипетського історика єпископа, Агапія Манджибського. В Агапія міститься текст „Іудейських древностей” Флавія у варіанті, відмінному від загальноприйнятого: „В той час жив мудрий чоловік, якого звали Ісусом. Образ життя його був гідним, він славився своїм благородством. І багато людей з іудеїв та інших народів стали його учнями. Пілат приговорив його до розп’яття і смерті. Але ті, які стали його учнями, не відреклися від його вчення. Вони сповістили, що він явився їм через три дні після розп’яття і що він був живим. Вважають, що він був Месією, про якого пророки звістили чудеса”[16].
Із віднайденням такого варіанту переважна більшість дослідників зійшлася на думці, що він і є оригінальним текстом Флавієвих „Іудейських древностей”.
Що стосується „Іудейської війни”, праці Йосифа, в якій описуються події першого століття по Різдві Христовому, то у грецькому варіанті хроніки відсутні згадки про Христа. Проте підтверджуються гіпотези, що вони могли бути в її арамейському варіанті. Слов’янський варіант „Іудейської війни” у багатьох місцях відрізняється від грецького варіанту. Німецькі дослідники Берендс і Айслер гадають, що тут можуть бути генетичні зв’язки з арамейським варіантом „Війни”, який в цілісному варіанті до наших днів не зберігся. Сам же Йосиф Флавій про нього згадує у передмові до грецького тексту „Війни”: „Таке ж описання війни я склав для варварів внутрішньої Азії нашою рідною мовою”. У слов’янському варіанті „Іудейської війни” містяться такі згадки про Христа: „Тоді явився чоловік, якщо тільки можна назвати його чоловіком (природа і образ його були людськими, вигляд його був надлюдським, а справи – божественні), і творив чудеса дивні і сильні. Важко мені назвати його людиною, але і, з огляду на його природу, не назву його ангелом. Усе, що він робив, творив якоюсь невидимою силою, словом і повелінням. Одні говорили про нього, що перший наш законодавець постав із мертвих і явив багато зцілень та мудрість. Інші ж думали, що він посланий від Бога. Він же багато в чому противився Закону і не дотримувався суботи за батьківським звичаєм, але нічого не творив скверного і нечистого. Він усе творив не руками, а словом, і багато з народу слідували за ним, навчаючись його вчення, і багато йшли, гадаючи, що через нього звільняться коліна іудейські від рук римлян. Він мав звичай найчастіше бути за містом на Єлеонській горі. І там зціляв людей. І зібралося біля нього 150 прихильників (слуг), і багато з людей, бачачи його силу, і все, що він хоче, творить словом, вимагали, щоб він, увійшовши до міста, розбив римське військо і Пілата, й воцарився над ними. Але він відкинув це. Після того дійшла звістка про нього до іудейських властей. Ті, зібравшись пішли до архієреїв і сказали: „Ми слабкі і нездатні противитись римлянам. Але оскільки лук уже натягнуто, підемо і донесемо Пілату, що чули, і будемо спокійні. Бо якщо дізнається від інших, – нас позбавлять імені і знищать з нашими дітьми”. І, пішовши, звістили Пілату. І він послав, побив багатьох з народу і привів того чудотворця. Допитавши його, Пілат зрозумів, що він благочестивий, а не злодій, не бунтар і не шукач царства. І відпустив його тому, що він зцілив його помираючу дружину. І той пішовши на попереднє місце продовжував творити свої справи, і ще більше народу зібралося навколо нього. І прославився він своїми справами більше за всіх. Законники запалилися проти нього ще більшою заздрістю і дали тридцять талантів Пілату, щоб той умертвив його. І той, взявши, надав їм волю самим виконати їх бажання. І вони шукали належного часу, щоб вбити його... Розіп’яли його наперекір батьківському звичаю і багато знущалися над ним”[17].
Звичайно, в даному тексті могли бути пізніші вставки про надлюдський вигляд Христа, хоча й сам Флавій міг вжити подібний вислів. На думку окремих дослідників є доволі вагомі підстави, щоб вважати наведений фрагмент з „Іудейської війни” автентичним. Найкрасномовнішим свідченням є разючі суперечності з євангельським описанням подій. Християнин, вкладаючи в уста іудейського історика бажані слова, не насмілився б іти врозріз із Євангелієм. А тут ми зустрічаємо слова про дворазове ув’язнення Спасителя, про підкуп Пілата за 30 талантів. Навіть поверховий аналіз переконує, що даний фрагмент було написано людиною малознайомою зі справжніми подіями, очевидно, таки Йосиф Флавій, не будучи сам докладно ознайомленим з усіма деталями справи з чиїхось уст занотував дане свідчення.
Вавилонський талмуд.
Крім Йосифа Флавія з іудейського середовища збереглися свідчення про Христа із Вавилонського талмуду – обширного збірника іудейських уставів, законів, моральних приписів і легенд, складених протягом II-Vст. по Різдві Христовому. Свідчення про Христа, що містяться в Талмуді вельми скупі і завуальовані, неодноразово говориться натяками не згадуючи Його імені. В подекуди Ісус Христос називається „Назарянином” або „тим чоловіком”, однак є і прямі вказівки. У Санхедрині – одному із трактатів Талмуду – говориться: „Напередодні Пасхи повісили Ісуса з Назарету. Протягом сорока днів глашатай ходив перед Ним, виголошуючи: „Він повинен бути побитий камінням тому, що займався чародійством, спокушав Ізраїль і підбурював його до повстання; хто має сказати що-небудь в його виправдання, нехай прийде і свідчить”[18]. Але не знайшлося нікого, щоб Його виправдати, і його повісили напередодні Пасхи”[19].
Є в Талмуді згадки про вчителя І ст. Єлеазара бен Гірканоса, якого звинувачували у симпатії до християнства. Він зізнався, що чув від якогось Якова із Секанії слова Ісуса, які йому сподобались: „Якось гуляв я по верхній вулиці Сапорії і зустрів одного з учнів Ісуса Назарянина, якого звали Яків із Кефар-Сеханії. Він сказав мені: „У вашому законі написано: „Не принось заробленого блудницею в дім Бога твого” (Вт. 23;18). А можна використовувати ці гроші на відхоже місце для первосвященника?” Я не знав, що йому відповісти. Тоді він сказав мені: „Ось чого вчив мене Ісус Назореянин: „Із заробленого блудницею зібрала вона це і на плату блудниці вони це потратять, з нечистоти прийшло і в нечисте місце повернеться”[20]. Наводячи цю цитату у праці „Походження християнства”, А. Робертсон зазначає: „Тут маємо свідчення, яке відноситься до І ст.. Важко підшукати привід, який спонукав би того чи іншого єврея вигадати цю історію. А якщо ж так, то це доводить, що Ісус Назарянин, який виступав проти єврейського священства, жив у першому столітті, в роки, які майже збігаються з традиційно прийнятим датуванням”[21].
Равин Салман Цеві писав, що Ісус Назарянин народився у Віфлеємі Іудейському за царювання Ірода і був страчений в Єрусалимі при Понтійському Пілаті[22].
Відомий равин Акиба бен Йосиф, страчений під час придушення повстання Бар Кохби (132 р.) також згадував про смертне покарання Ісуса з Назарету напередодні Пасхи[23].
Незважаючи на критичне ставлення авторів Талмуду до особи Ісуса Христа, іудейський збірник уставів є для нас важливим аргументом доведення історичності новозавітних книг. Якщо б були бодай якісь сумніви в історичності Христа іудейські критики неодмінно цим би скористалися. Ми ж бачимо, навпаки, впевненість тодішніх опонентів християнства в абсолютній реальності його засновника.
Мученицькі акти.
Наступними свідченнями є мученицькі акти, в яких занотовувалися зізнання приречених до тортур християн.
Найбільш раннім із таких свідчень, що дійшли до нашого часу, є свідчення мучениці Сімфоросси (†120 р). Коли імператор погрожував принести її в жертву своїм богам, якщо вона сама не воскурить перед ними фіміаму, мучениця відповіла так: „боги твої не можуть прийняти мене в жертву, але якщо я буду спалена за ім’я Христа, Бога мого, то тим більше подолаю твоїх ідолів”.
Мученик Марциал (†150 р.) так говорив своїм мучителям: „Усі, хто не сповідує, що Христос є істинний Бог, будуть вкинуті у вогонь вічний”.
 
Археологічні матеріали.
Деякі відомості про віру ранніх християн засвідчують нам і археологічні знахідки.
1945 року було знайдено два асуарії (посудини для зберігання погребальних кісток), датовані п’ятдесятим роком по Різдву Христовому. На цих асуаріях зображено чотири хреста і два грецькі надписи: перший – молитва до Христа про допомогу; другий – про воскресіння людини, чиї кості покояться в даному асуарії. Із цього випливає, що вже у перші роки після страти Ісуса із Назарету, послідовники шанували його як Бога отже і молились Йому.
Принагідно згадаємо і карикатурне зображення розп’яття, знайдене 1856 р. на руїнах палати