Календар – це ритм, який покликаний з’єднати зовнішню світобудову з внутрішньою людиною в гармонійне ціле. Ставлення до часу свідчить не тільки про визначений рівень культури, але є вираженням внутрішніх особливостей, якими одна культура відрізняється від іншої. Звичайно, що ставлення до часу в середині окремо взятої культури впливає перш за все на календар. Однак календар є не тільки ритмом, але й ритмічною пам’яттю людства.
Навіть найбільш древні із календарів, такі як Сонячний древньоєгипетський календар або Місячно-Сонячний календар Вавилону з їх періодично повторними циклами релігійних свят, завжди переслідували важливу мету, бути найперше, наріжними охоронцями пам’яті про те, що лежало в першооснові кожної із культур.
Православний календар також не є виключенням із цього правила. Однак він володіє деякими особливостями, які зробили його унікальною і неповторною системою організації часу. Ці особливості полягають в конструктивних принципах православного календаря, який являє собою з’єднання так званого Місяцеслова (або “Святців”) і Пасхалії.
Місяцеслов указує на імена святих, пам’ять яких святкується в той чи інший день місяця, а також незмінні (неперехідні) православні свята, які мають постійну календарну дату.
Пасхалія визначає змінну (перехідну) дату святкування Пасхи і всіх, залежних від неї перехідних свят, які не мають постійної дати в календарі, але переміщуються в залежності від дня святкування Пасхи. Місяцеслов тісно пов’язаний із Сонячним циклом, а Пасхалія – з Місячним календарем.
Правилами Олександрійської Православної Пасхалії визначено святкувати Пасху Христову в першу неділю після першого весняного повного місяця, яка іде за днем весняного рівнодення 21 березня (за Юліанським календарем називається також “старим стилем”).
Православний церковний календар прийшов на Русь із Візантії разом із прийняттям християнства. У той час він був відомий як “Миротворне Коло”, “Церковне Коло” або “Великий Індиктіон”. У своїй основі він був Юліанським календарем, який, у свою чергу походив з культури древнього Єгипту.
Для того, щоб зрозуміти передісторію Православного Календаря, ми повинні перенестись в долину Нілу, де в давні часі був створений календар, який проіснував разом з Єгипетською культурою близько чотирьох століть. Походження цього календаря пов’язано із Сиріусом – найяскравішою небесною зіркою, оспіваною багатьма поетами. Тому, Сиріус дав Єгипту перший у світі Сонячний календар, який лежить в основі літочислення всього Старого Світу, аж до нашого часу.
Справа в тому, що проміжок часу між двома першими ранковими сходженнями Сиріуса, які однаково співпадали в Єгипті з літнім сонцестоянням і розливом Нілу, якраз і складають добре відомі нам 365 і ¼ діб. Однак єгиптянами було покладено в основу року ціле число днів, а саме 365. Таким чином, за кожні чотири роки сезонні явища випереджували Єгипетський календар на одну добу. Очевидно, для того, щоб Сіріусу пройти за всіма скороченнями року (із 365 днів), необхідно вже 365 х 4 = 1460 діб. Але знову ж таки пам’ятаючи про те, що Єгипетський рік коротший від Сонячного на ¼ доби (6 годин), то для того, щоб повернутися точно до тієї ж дати Єгипетського календаря Сіріусу необхідний був ще один рік (1460 + 1 = 1461). Цей циклічний період з 1461 єгипетським роком і є відомий “Сотичний період” (Великий рік Сотіса), рівний 1460 Юліанським рокам.
Чому ж старий стиль називається Юліанським? Перша спроба реформувати древній Єгипетський календар була зроблена ще задовго до Юлія Цезаря Птолимеєм ІІІ Евергетом, який у своєму відомому “Каннопському декреті” (238 р. до н.е.) вперше ввів поняття високосного року, вирівнюючи цим похибку в одну добу, яка набігає за чотири роки. Таким чином, один рік із чотирьох ставав рівним 366 дням, але на жаль, ця реформа тоді не прижилась. Гай Юлій Цезар за допомогою відомого Олександрійського астронома Созигена замінив Римський календар реформованим Єгипетським календарем “Каннопського декрету”. В 46 році до н.е. Рим зі всіма своїми володіннями перейшов на новий календар, який отримав з того часу назву Юліанського. Саме цей календар став основою історії християнської культури.
Юліанський календар як такий не проіснував і 400 років. На І Нікейському соборі, скликаному рівноапостольним царем Костянстином Великим в 325 році, в числі інших важливих догматичних постанов були вироблені єдині правила вирахування християнської Пасхалії і встановлена єдина ера від Різдва Христового для всіх християн. Таким чином, календар Юлія Цезаря перетворився у Церковний Юліанський календар, який в своєму ускладненому вигляді більше ніж І тисячу років слугував в якості універсального календаря для всього християнського середньовіччя і до цих пір слугує в тій же якості для Православного світу.
Суть Нікейської реформи полягала в тому, що Юліанський календар, який строго орієнтувався по Сонцю, було введено рух Місяця зі зміною його фаз. Іншими словами, Сонячний календар був органічно з’єднаний з Сонячним. Це було викликано необхідністю точного визначення головного християнського свята, Пасхи, і пов’язаних з нею перехідних свят. Однак, Пасха Нового Завіту залежала від старозавітньої юдейської Пасхи, яка з часів Мойсея святкувалась євреями тільки під час повного місяця. Звідси і виникла необхідність з’єднати в Церковному календарі Сонячний і Місячний цикли. Церковний Юліанський календар у своєму реформованому вигляді не тільки виконав це завдання, яке відповідало всім вимогам церковного богослужіння, але й поклав кінець суперечкам між Римською, Константинопольською та іншими церквами з приводу того, коли саме необхідно святкувати Новозавітню Пасху і якими правилами необхідно для цього керуватись.
Тому за Місячним календарем Пасха буває завжди в один визначений час, а за Сонячним – в межах 35 днів: з 22 березня до 25 квітня Юліанського літочислення. Але середня тривалість Сонячного року – 365.25 діб, а середня тривалість Місячного місяця – 29.53 діб. Пов’язати математично Місячний ритм з ритмом сонячним практично неможливо. В цьому розумінні співвідношення циклів, розроблено грецьким астрономом Метоном (432 р. до н.е.) можна вважати одним із шедеврів світової астрономії. Місячно-Сонячне рівняння Метона говорить: 19 місячних років = 235 місячних місяців = 6940 дням = 19 Юліанським сонячним рокам. Не дивлячись на припущену похибку, тому що реально 19 Юліанських років рівняється не 6940, а 6939.75 діб, саме цикл Метона лежить в основі всіх Місячно-Сонячних календарів, як древніх, так і нині існуючих.
Отці Нікейского собору, керуючись євангельськими традиціями в послідовності подій, пов’язаних з останнім тижнем земного життя Ісуса Христа намагались, щоб Пасха Нового Завіту, з одного боку, зберегла свій історичний зв’язок із старозавітньою Пасхою (яка зовсім не пов’язана з Неділею, як днем тижня, а пов’язана з конкретним числом – 14 квітня), а з іншого – була б повністю незалежна від неї і завжди наставала пізніше. Дана обставина була для отців Нікейського собору настільки важливою, що новозавітня Пасха стала перехідним святом, так як в протилежному випадку вказаних вище умов, як і деяких інших зберегти було неможливо. В цьому розумінні Метоно-Созигеновий цикл виявився для них ідеальним знаряддям. Заснований на ньому календарно-астрономічний механізм християнської Пасхалії став повністю незалежним від механізму юдейської Пасхалії.
Православний церковний календар, який строго дотримується Юліанського літочислення впорядковує час, він ніби незалежний від часу, а час залежний від нього. Коло церковних свят освячує плин часу, одночасно ніби розриваючи його своїм виходом у вічність.
Апостол Павло пише, що в Церкві Божій все повинно бути “благопристойно і чинно” (І Кор. 14.40). В літургічному житті Церкви благоустрій досягається також і виконанням церковного уставу, одним із основних виражень якого є календар, який вчасно сповіщає і нагадує клірикам і всім вірним про дні свят і постів, про порядок читання Святого Писання та вид звершення богослужінь.