Сьогодні всі народи світу користуються календарем, який був практично успадкованим від древніх римлян, а саме слово “календар” виникло від латинських слів “caleo” – проголошую і “calendarium” – боргова книга. Перше нагадує про те, що в Древньому Римі початок кожного місяця проголошувався особливо, вони рахували числа місяців не так, як прийнято зараз у нас, а  розпочинали з кінця, так звані “календи” - початок місяця припадав на новий місяць і в цей день було прийнято платити проценти за борги. Наприклад, 1 січня римляни називали січневі календи, останній ж день попереднього місяця грудня називався початком січневих календ.
До середини І-го століття до н.е. проблема календаря створила велику плутанину і переросла в гостру соціальну проблему, яку вирішив Юлій Цезар. І ця проведена ним реформа у пізнішому часі отримала назву юліанської. В основу розробленого календаря, який отримав назву юліанського було поставлено періодичність переміщення сонця, і середня тривалість року стала становити 365,25 днів. Але в календарному році може бути тільки ціла кількість діб, тому рекомендувалось рахувати в трьох  із кожних чотирьох років по 365, а в останньому – 366 днів. Цей додатковий день вирішили “сховати” між 24 і 25 лютого називати його  bis sextum Kal. Mart. – “двічі шостий до березневих календ”, тому що римляни рахували дні в місяці у зворотньому порядку: замість 24 лютого, вони говорили шостий день до березневих календ. Таке подвоєння спочатку називалось словом bissextie, від якого і пішла назва високосний (шостий з латині “сектус”, а подвоєний шостий – “біссектус”, в українську мову слово прийшло через греків, які говорили замість “б” -- “в”).
В кінці ІІІ-го століття весняне рівнодення випадало на 21 березня. Нікейський собор (325 р.) закріпив цю дату, вирішивши, що весняне рівнодення завжди буде випадати на цю дату. Але тривалість року в юліанському календарі на 11 хвилин 14 секунд більша від року тропічного. В результаті за кожні 128 років накопичувалась помилка в добу, тому до кінця 16 століття весняне рівнодення посунолось назад на 10 діб і випадало на 11 березня. Реформу календаря здійснив папа Григорій ХІІІ, згідно якої весняне рівнодення було зміщено на 21 березня на своє попереднє місце, а щоб помилка не накопичувалась, в подальшому було вирішено з кожних 400 років викидати 3 доби. Така календарна система отримала назву Григоріанської або нового стилю, і в протилежність їй за юліанським календарем закріпилась назва старого стилю.
Особливість Григоріанського календаря, введеного в 1582 р., полягає в тому, що одні і ті ж дати утримуються в ньому протягом значно більш тривалого часу, ніж при Юліанському календарі, в астрономічно тотожний час року. Юліанський же календар допускає зсув дат: так, через кілька тисяч років 1 січня буде припадати не на зимовий, а на весняний час. Проте перевага ця відносна. Абсолютно точним астрономічно не може бути взагалі ніякий календар, тому що тривалість доби не кратна тривалості сонячного року. Григоріанський календар не дуже вдалий і з астрономічної точки зору. Відомо, що хронографи й астрономи віддають перевагу древньому Юліанському календарю – при користуванні ним немає потреби переводити дати з одного літочислення в інше.
Найголовніший недолік Григоріанського, чи так званого Новоюліанського календаря, полягає в тому, що в літургійному відношенні він безумовно поступається традиційному Юліанському. З його введенням пов’язане випадання з літургійного року цілих 13 днів (якщо це відбувається в XX столітті). Крім того, у силу узгодженості Юліанського календаря з Олександрійською пасхалією, перехід до неузгодженого з нею Новоюліанського календаря при збереженні Олександрійської пасхалії призводить до того, що в деякі роки повністю зникає Петрів Піст.