Ще до скликання Помісного Собору УПЦ Священний Синод Московського Патріархату почав діяти з порушенням канонів, не на користь Православної Церкви, а в дусі мирської доцільності . Напередодні Собору 22 жовтня 1991 року в Москві відбулося засідання Священного Синоду РПЦ. На ньому, в зв’язку з проведенням 1-3 листопада 1991 року в Києві Собору УПЦ та питанням, що було винесене на його розгляд, було прийнято «Заяву Священного Синоду Російської Православної Церкви», в якій, зокрема, говорилося: «Московський Патріархат і далі буде йти шляхом зміцнення єдності й соборності єпархій і їх об’єднань, які входять до нього. Однак ми рішуче виступаємо проти того, щоб ці зміни здійснювалися всупереч волі народу Божого, що являє собою Церкву, зі зневагою до священних канонів і в силу чужих Церкві політичних розрахунків».

 

З цієї заяви видно, що ще до рішення Собору УПЦ про необхідність для неї автокефалії, Священний Синод РПЦ зайняв жорстку позицію щодо збереження адміністративної єдності Московського Патріархату. Тому ним прагнення автокефалії заздалегідь визнається таким, що суперечить волі народу Божого та канонам. Члени Синоду свою волю видають за волю народу Божого, хоча за канонами та церковним Статутом не вони, а Помісний Собор УПЦ наділений правом свідчити від імені повноти УПЦ .

 

В той же час Московська патріархія всіма можливими способами намагалася виграти час для розгортання інформаційної війни проти митрополита Філарета та автокефалії УПЦ. У різних виданнях почали з’являтися замовні матеріали, які мали на меті компрометацію Предстоятеля УПЦ. Якщо протягом двох місяців – вересня і жовтня 1991 р. – відбулося чотири засідання Синоду РПЦ, то після рішення Собору УПЦ про автокефалію Синод РПЦ не збирався аж до 25 грудня 1991 року, тобто протягом двох місяців. 25-27 грудня 1991 року в Москві відбулося засідання Священного Синоду РПЦ, на якому було зроблено спробу натиснути на митрополита Філарета, поставити під сумнів добровільність рішень Собору УПЦ та заперечити необхідність автокефалії. Результатом роботи Синоду було рішення передати документи Собору УПЦ на розгляд архієреїв Російської Православної Церкви.

 

Синодом також було прийнято заяву з приводу утворення СНД, в якій, зокрема, зазначалося: «Історична спільність і братерство слов’янських народів, хрещених у єдиній купелі, не повинні руйнуватися. При державній самостійності ми повинні залишитися духовно єдиними, черпаючи в цій єдності силу для відновлення життя... Православні християни сподіваються, що нові відносини між державами Співдружності виключать спроби створити державну, пануючу релігію або ідеологію».

 

З наведеної заяви можемо бачити, що у Священному Синоді, а відповідно, і в єпископаті Російської Православної Церкви, не існувало навіть припущення, що Українська Православна Церква може отримати автокефалію. Ідеологію керівництва РПЦ добре характеризують слова Патріарха Алексія ІІ, сказані 3 вересня 1991 р. після богослужіння з нагоди 30-річчя його архіпастирського служіння: «Одним з головних завдань свого служіння я називав зміцнення всеправославної єдності. Так, сьогодні ми повинні бути, як ніколи, єдині».

 

Ці слова стали визначальними у політиці Московського Патріарха, який, разом з керівництвом РПЦ, пішов на все для того, щоб Російська Церква залишилася церковною імперією. Патріарх Алексій неодноразово у своїх публічних заявах підкреслював, як свою головну заслугу, те, що йому вдалося зберегти адміністративну єдність РПЦ в умовах, коли Радянський Союз розпався. Але історія свідчить, що розпад імперської держави супроводжується процесом проголошення автокефалії Церков у нових незалежних державах . Так було в часи розпаду Візантії, так було і в ХІХ ст., коли розпадалася Османська імперія. Історія Константинопольського Патріархату в ці періоди свідчить, що, незважаючи на спротив керівництва старого церковного центру, в новій незалежній державі, за наявності інших умов, обов’язково виникає нова Помісна Церква. Бо так записано у канонах: «Громадянським та земельним розподілам нехай відповідає і розподіл церковних справ» (правило 17-те Четвертого та 38-ме Шостого Вселенських Соборів) . Саме тому нині представники Константинопольського Патріархату під час свого спілкування з представниками Московського Патріархату говорять, щоб останні не повторювали їхніх помилок ХІХ століття.

 

На жаль, виховане у послуху спецслужбам та відданості великодержавному шовінізму керівництво Московської патріархії на чолі з Патріархом Алексієм ІІ у своїх діях щодо Української Церкви наслідує найгірші зразки середньовічних папістських теорій, підміняючи поняття догматично-містичної єдності Церкви її адміністративною єдністю . У світлі цього, після рішень Собору УПЦ, священноначалля РПЦ поставило перед собою завдання не ухвалити таке рішення щодо Української Церкви, яке б було корисним для православ’я, а за будь-яку ціну заборонити автокефалію УПЦ. Керівництво РПЦ не могло допустити автокефалії УПЦ, адже приблизно половина всіх парафій Московського Патріархату – як в часи СРСР, так і нині – знаходяться на території України. Втративши адміністративний контроль над Церквою в Україні, РПЦ втратить половину своєї структури, а відтак не матиме можливості претендувати на першість у Вселенському Православ’ї . Такі претензії РПЦ виявляє ще з часів середньовіччя, сформулювавши їх у теорію, що «Москва є Третій Рим».