Сб, 24.06.2017, 15:43
 
Головна Реєстрація Вхід
Зробити стартовою / Додати у Вибране / RSS
ГОЛОВНЕ МЕНЮ
ОПИТУВАННЯ
Як Ви ставитесь до екуменічного руху?
Всього відповідей: 353
Головна »

Боротьба за автокефалію Української Церкви у період до Другої Світової війни
У 1917 р. зі зміною державного устрою в Росії, а потім і проголошенням Україною незалежності, відразу гостро постало питання про скасування неканонічної підпорядкованості Української Церкви Російській. На Всеукраїнському Соборі 1918 р. було поставлено питання про автокефалію, але промосковська більшість делегатів заблокувала його розв’язання. Зважаючи на те, що в межах України Православна Церква продовжувала мати статус державної, 1 січня 1919 р. Директорія (уряд) Української Народної Республіки видала «Закон про автокефалію Української Православної Церкви». З цього часу починається фактичний відлік боротьби Української Церкви за свою автокефалію . РПЦ намагалася зберегти свою духовну владу над Україною, а тому на її Помісному Соборі у 1918 рр. Українській Церкві було надано обмежену автономію. Ця автономія не була скасована, але фактично діяла короткий час і про неї, як і про багато інших рішень цього Собору, просто забули. Ієрархія і частина духовенства РПЦ, які несли своє служіння в Україні, не бажали відмовитися від традиційної для російського православ’я взаємозаміни понять «православний» і «росіянин», а тому не для захисту канонічного устрою Церкви, а з національно-шовіністичних мотивів усіма силами боролися проти українізації церковного життя. Через нерозуміння ієрархами та частиною духовенства РПЦ потреб української пастви остання пішла на розрив з ними. В жовтні 1921 р. відбувся Всеукраїнський православний церковний Собор, на якому остаточно сформувалася Українська Автокефальна Православна Церква.
 
У 1930 р. під тиском органів держбезпеки УАПЦ «самоліквідувалася», а незначна частина її парафій, оформлена в грудні того ж року в Українську Православну Церкву, проіснувала до 1937 року, коли була остаточно розгромлена. Практично всі ієрархи УАПЦ загинули від рук більшовицького режиму. Владика Іван Теодорович, який на початку 1920-х рр. виїхав до Америки та очолював там Церкву в еміграції, з огляду на нетрадиційне посвячення ієрархії УАПЦ на Соборі 1921 р., вирішив за краще прийняти традиційну посвяту. Єпископ Йосип Оксіюк, після повернення із заслання в повоєнний час, до самої своєї смерті у 1991 р. працював, як мирянин, у журналі Українського екзархату РПЦ «Православний вісник». Таким чином, ієрархія УАПЦ формації 1921 р. наступників не залишила.
 
Частина Української Церкви, яка не пішла на звільнення з-під юрисдикції Московського Патріархату, була в пер. пол. 1920-х рр. оформлена в Український екзархат РПЦ. Як і УАПЦ, вона була розгромлена в роки великого терору, і перед початком Другої світової війни в підрадянській Україні не було жодного діючого єпископа, діяло лише кілька храмів.
 
Зовсім інша ситуація складалася в тій частині України, яка після радянсько-польської війни 1920 р. опинилася в складі Польщі. Тут значна частина ієрархів, духовенства та переважна частина вірних Православної Церкви виступили за автокефалію. Автокефалія Православної Церкви в Польщі була визнана в 1924 р. Константинопольською Церквою-Матір’ю. При цьому у відповідному «Томосі» вказувалося на неканонічність підпорядкування Київської Митрополії Московському Патріархату, а новоутворена автокефальна Церква визнавалася спадкоємницею цієї Митрополії . Автокефалія Православної Церкви в Польщі була визнана Східними Патріархами та іншими Помісними Церквами. Таким чином частина Української Церкви, яка знаходилась у Польській державі, була визнана автокефальною провідними Помісними Церквами Вселенського Православ’я.
 
У вересні 1939 р. українські землі Польщі опинилися під владою СРСР. Радянська влада вважала за необхідне якнайшвидше підпорядкувати частину Автокефальної Православної Церкви в Польщі Московській патріархії. З цією метою в якості Екзарха Західних України і Білорусії з Москви до Луцька був направлений один з ієрархів РПЦ – архієпископ, а згодом митрополит Миколай (Ярушевич). Московська патріархія вважала, що для підпорядкування їй підвладної СРСР частини УАПЦ в Польщі вважалося достатнім визнання її ієрархами над собою юрисдикції РПЦ. Порушуючи канони та обов’язок послуху своєму Предстоятелю, деякі ієрархи визнали над собою юрисдикцію Московської патріархії, але архієпископ Олександр (Іноземцев) та єпископ Полікарп (Сікорський) категорично виступили проти неканонічної зміни юрисдикції і залишилися вірними своєму Предстоятелю – митрополиту Діонисію.

Із "Історико-канонічної декларації"
Використовуються технології uCoz
ВХІД НА ПОРТАЛ


Copyright Ortodox portal LOGOS © 2017 Використовуються технології uCoz