У двері звичайної київської квартири добра звістка стукається приблизно раз на тиждень. Ще як мінімум два-три виїзди в центр міста супроводжуються зустрічами з нею ж. Якщо є час і бажання зупинитися й погомоніти — не тіште себе надією: коли вас про щось запитують, то зовсім не тому, що щиро цікавляться вашою думкою. А тому, що хочуть відкрити вам очі на істину, якою ви, певно ж, не володієте. Поки що. Але чим це нам загрожує — нам, дорослим, самостійним, освіченим?

Виявляється, ні вік, ні освіта ні від чого не рятують. Пізнання істини, пошук її, прагнення до божественного ніяк не залежать від кількості дипломів. І суспільне становище мами-тата не утримає в рамках «традиційних цінностей» дитину, котрій ці цінності не здаються такими вже цінними. І тоді життя раптом круто повертає.

«Подався в релігію» — так дещо іронічно кажуть про знайомого. Був цілком нормальний хлопець — пиво, анекдоти, риболовля... Звідки міг узятися цей дурний піонерський ентузіазм і фальшива усмішка? Нам не подобається. Що це за релігія така, що риболовлю забороняє? Погана це релігія...

Проте якби все було так просто, питання про існування (чи все ж таки неіснування?) тоталітарних і деструктивних культів не постало б. Тому що буває щось страшніше, аніж перетворення рожевощокого гедоніста на убогого самітника. Із завидною регулярністю нас вражають, прилітаючи з різних куточків світу, повідомлення про масові самогубства, вчинені адептами якоїсь секти. Ми ойкаємо і вмикаємо телевізор гучніше. Коментатор сипле аналогічними випадками: Аум Сенрікьо, Народний храм, Орден храму Сонця — список довгий, ефірний час, як правило, коротший. Ми вимикаємо телевізор і заспокоюємося. Усе-таки це трапляється нечасто. І переважно «у них».

Що ж, офіційно деструктивних культів у нас справді немає. Втім, це не означає, що їх немає взагалі. Якби всі організації були такі відверті й послідовні у своїй деструктивності, як ті, що потрапляють у поле зору ТБ!

Але все значно складніше. Коли люди, зокрема наші сусіди, відмовляються від майна, від родини, від лікування і, зрештою, від життя, відмовляють у цьому і ще багато в чому своїм дітям — усе робиться цілком добровільно. Ледь не написалося «вільно». Можливо, й так. Це ж їхній вибір.

То, може, їх і справді немає — деструктивних культів? А є лише цілковита, безмежна свобода, котрою кожен користується як може? Чи все ж таки є хтось, хто вміє користуватися не тільки своєю, а й чужою свободою на власний розсуд?
Володимир ПЄТУХОВ, голова правління громадської організації «Спілка захисту сім’ї й особистості»

— Чи існують узагалі тоталітарні і деструктивні культи?

— Запитання провокаційне. Багато хто сьогодні намагається це заперечити — з різних причин, але насамперед через незнання. Явище це описане, досліджене. Інша річ, що коли чогось не знаєш, це не привід для заперечення. Скажімо, і радіації ми не бачимо, але ж не будемо на цій підставі заперечувати її існування. Ми можемо про неї судити бодай за наслідками її впливу. Те саме можна сказати у відповідь на запитання: чи існують деструктивні і тоталітарні культи. Просто часто трапляється так, що журналісти, пишучи на цю тему, інформуючи читача, спрощують. І це спрощення грає на руку людям, котрі намагаються цю тему розмити.

— А коли без спрощень?

— Існують певні соціально-психологічні механізми, які керують людьми. Здебільшого несвідомі — наприклад, стереотипи, у полоні яких велика кількість людей. Саме на цій підставі виникають організації, створені спеціально для впливу на цих людей. Це не обов’язково культи або релігійні організації — це будь-які утворення соціального порядку. Така закономірність нашого життя: коли десь є хтось, хто може на щось «повестися», обов’язково знайдеться той, хто на це поведе. Це не так уже й складно. Адже ми непідготовлені.

— Що значить непідготовлені? Ми мали до чого готуватися?

— Візьміть нашу систему виховання. Ми віддаємо маленьких дітей до дитячого садка і кажемо, що в цьому віці відбувається соціалізація. Тобто саме в цей період відбувається формування ставлення дитини до світу. І хто ж його формує? Батьки заклопотані — ходять на роботу. Вони тішать себе і дитину тим, що, працюючи, забезпечують, зокрема, її майбутнє. Але дитина живе не майбутнім — вона навчається і формується зараз. Ми самі виросли в таких умовах і вважаємо їх нормальними. Але саме в цій ситуації виростають люди, позбавлені соціальної компетентності. Оскільки вихователь у дитячому сад­ку, на якого батьки нібито покла­дають функцію щось формувати і виховувати, не пояснить кожному, що саме відбувається з ним і його оточенням. Виходить замкнуте коло: батьки кажуть «школа винна», школа відповідає «самі недогляділи». І цьому немає кінця. Але хай там як, хоч би хто був винний, ми змушені констатувати: люди наші не навчені правильно взаємодіяти в суспільстві. І з’являються поруч ті, хто готовий скористатися з нашої некомпетентності.

— І немає від цього порятунку?

— Чому ж. На щастя, коли розібратися в ситуації, то можна як обманювати інших, так і зрозуміти, як не стати обдуреним.

— Проте часто можна почути думки експертів-релігієзнавців, які заперечують існування в Україні деструктивних або тоталітарних релігійних організацій.

— Вони в чому експерти — у релігієзнавстві? А який стосунок релігієзнавець має до соціально-психологічної компетентності людини? З тим, що з релігією усе гаразд, ніхто не сперечається. Будь ласка, задовольняйте свою внутрішню духовну потребу як вам завгодно — кожен рано чи пізно приходить до цих шукань, це властиво людині. Але ж проблема тоталітарних культів не в цьому. Вона не в духовній сфері. «Деструктивний» — це поняття соціальне. Воно не залежить від догмату чи історії.

— На якій же підставі соціальний психолог робить висновок про деструктивність того чи іншого культу?

— У кожної людини є певні особливості, сформовані на основі некомпетентності у взаємодії з зовнішнім світом і нерозуміння себе самої. Усі знають, що межі норми дуже розмиті. Але є певні критерії, які вказують: те, що відбувається з людиною, належить до зони патології. Ці симптоми є в даній організації? Отже, вона небезпечна. Ми називаємо її тоталітарною або деструктивною.

— Так звані традиційні цінності допоможуть нам вберегтися від деструктивних впливів?

— Ми іноді думаємо, що система цінностей непорушна, проте це не так. Цінності змінюються. Порівняйте цінності середньовічні і нинішні. Середньовічна система цінностей грунтована на релігії. Проте коли сьогодні кажуть: давайте до цього повернемося, до цих «традиційних цінностей», і у нас все відразу стане чудово — це маніпуляція чистої води.

— Можна розпізнати деструктивну організацію, не володіючи специфічними знаннями з галузі психології — на споживчому, так би мовити, рівні?

— Є надія, що з прищепленням навичок критичного мислення, здатності тверезої оцінки ситуації, вихованням усього цього у певному віці якісь зміни відбудуться. Це дуже потрібно — саме тепер. Тому що нині можливості зміни настрою, прихованої експлуатації, прихованого впливу стали просто феноменальними через становлення так званого інформаційного суспільства. Секти середньовічні і нинішні релігійні організації, які користуються всім арсеналом сучасних засобів, — це цілком різні речі. І релігієзнавчий порівняльний аналіз не дасть вам зачіпок.

— Яка структура деструктивних релігійних організацій?

— Організаційно це може бути будь-яка ієрархічна модель. А психологічно — є багато критеріїв. Як сказано в Біблії, «за справами їхніми упізнаєте їх». Авторитарне управління лідером або групою. Некритичне сприйняття істин. Зовнішня і внутрішня доктрина — про що релігієзнавці часто сором’язливо мовчать — тобто одна доктрина для непосвячених, а в другу вводять лише після посвяти і певних перевірок. У саєнтології, наприклад, це дуже яскраво. Те саме у мормонів, свідків Єгови. Ще один елемент — вербування, під час якого тобі не розповідають про справжні цілі організації. Як, скажімо, муніти. Підходять і запитують, а ви хочете, щоб Україна стала квітучою країною? І не признаються, що вони — «Церква об’єднання» Муна, а називають себе якимось «Молодіжним об’єднанням». Тобто елементарна нечесність. Крім того, використання маніпулятивних технологій.

— Виходить, маніпуляції все-таки існують?

— Звісно. А ви заперечуватимете існування технік, заснованих на слабкостях людської натури? Тиск авторитетом, наприклад. Застосуван­ня певних психотехнологій, нетрадиційних для даної місцевості. Скажімо, дія медитації на західного жителя. Існує поняття психотип, сформоване під впливом культурних засад, характерних для міс­ця проживання. Тому будь-яка психотехніка, не характерна для даної культури, може становити загрозу для психіки. Люди просто не підготовлені до настільки потужного впливу. І тоді починають виявлятися патологічні зміни. Річ у тім, що відсоток психічних захворювань у популяції насправді досить високий — просто часто захворювання перебувають у прихованому або невияв­леному стані. Людина може все жит­тя прожити, чудово почуватися й адекватно поводитися. Та варто торкнутися якихось прихованих механізмів її свідомості, застосувати якісь пси­хотехнології без потрібної кваліфікації — у неї зірве дах. І справа, зрештою, може дійти до психушки. Звичайно, вони туди потрапляють не з діагнозом «член такої-то секти», а з цілком конкретним психічним розладом. Проте розлад виникає через навантаження, яке практикується в тій чи іншій релігійній організації.

— Але поки що, здається, не було випадків масового походу в пси­хушку представників певної секти — це було б помітно.

— Люди різні. Для когось нормально попостувати й помедитувати. А для когось це може бути смертельним — лікар не прописав. А коли ти приходиш в організацію, там лікаря не спитають. Робиш, що сказано. Коли в нормальній організації, помітивши, що з тобою щось не так, постараються допомогти, від­вернути від цього, то в деструктивному культі навпаки — їм потрібно побільше таких, пригнічених світом, це особливий знак обраності. І людина з якогось моменту почувається комфортно саме серед адептів секти — їй лише там тепер комфортно. Але це комфорт палати №6.

— Релігійна організація — хороший бізнес? Витрати зусиль адекватні віддачі?

— Якщо ваша мета — задоволення особистих амбіцій, властолюбства — то віддачу відчуєте швидко. Якщо заробіток — 20—30 парафіян, як правило, цілком достатньо, аби добре жити і ні в чому собі не відмовляти. А на предмет того, як створити секту, є достатньо посібників — читайте і працюйте.

— А коли не секту? Здається, усе, що ви говорите, застосовують не лише релігійні організації, вони працюють і в корпоративній культурі?

— З цієї тематики вже стільки дисертацій захистили! Багатьом хочеться швидко заробити. Якщо ти зумієш поставити людей у потрібні рамки, вони робитимуть усе, що тобі треба. Це працює в будь-якій організації — хоч релігійній, хоч світській. Привабливість у тому, що це живі люди, які піддаються будь-якій формі експлуатації — фінансовій, трудовій, сексуальній — якій завгодно. У чому небезпека? У тому, що розмиваються межі звичного, нормального усередині організації.

— Як же від цього захиститися? І хто це має робити?

— Найбільш дійовий захист — знання законів маніпуляції. Як вона відбувається? Де? Це й є основа психологічної безпеки. Про це треба говорити постійно. Ставити запитання Міністерству освіти, Міністерству охорони здоров’я — тим організаціям, які опікуються здоров’ям суспільства. Якщо ми будемо махати шаблею — усіх геть, під корінь — дурниця вийде. Заборонами нічого не досягнеш. Скільки не викорінювали хабарників — однаково беруть. Отже, треба йти іншим шляхом: поширювати інформацію превентивного характеру — як вами управляють, що можна цьому протипоставити. Є цілі дослідження з профілактики тоталітаризму.

— А на державному рівні можна щось протипоставити, крім просвітницьких програм?

— Питання регулювання в релігійній сфері — вузьке місце. Адже це означає — вживати заходів, тобто брати на себе відповідальність. А ніхто не хоче. Зручно бути інфантильним. Ви тільки послухайте аргументи наших чиновників. Ну, вбили 900 людей у Джонстауні — це ж не в нас. Ну, «Біле братство» — це ж давно було. Дитячий садок. Їм не хочеться регулювати законодавство, тому що їм не потрібна зайва відповідальність.

— А може, це на краще — навіщо нам зайве регулювання?

— Звичайно, якщо ми скажемо «всіх ату», то самі перетворюємося на тоталітарну державу. Але регулюючі механізми потрібні. Зовсім необов’язково «усе забороняти». Просто поставити перед фактом: якщо хочете одержувати гроші, наприклад, реєструйтеся і пла­тіть податок як комерційне підприємство. Якщо ви просто хочете вірити і збираєтеся для спільних богослужінь — вірте собі — навіщо вам реєструватися? Але ж хочуть здобути податкові пільги, безкоштовні комунальні послуги, приміщення. Це не має стосунку до віри — це чистої води товарно-грошові відносини. Люди в ці організації вкладають іноді чималі кошти — квартири відписують, від них постійно вимагають пожертви! Хоча по суті пожертви — річ добровільна. Ця підміна понять накопичується. І коли хтось таки змусить платити, то лідери починають скиглити, що вони зазнають утисків. Їх не пригноблюють, а намагаються змусити грати за правилами.

— Проте коли щось відбувається незаконне в тій чи іншій організації, може, треба просто йти в міліцію?

— Немає сенсу. Адже не прописані регулятори впливу органів на ситуацію. Якщо чоловік б’є дружину — можна знайти управу, оскільки діє закон про насильство в сім’ї. Але якщо там замішана релігія — все, уже нічого не працює — немає законних регуляторів. Ніхто не хоче визнавати, що є серед релігійних лідерів люди, які грають нечесно, і придумати, як їх зупинити на законних підставах. Якщо гуру не лише «гурить», а й до чогось примушує адептів — ніякої сором’язливості бути не повинно, так само як белькотіння про свободу совісті. Держава має захищати людей від експлуатації — будь-якої. Не треба нікому нічого забороняти — найчастіше цілком достатньо змусити платити. Якщо це стане невигідно, цим займатимуться лише маніяки і параноїки. А їх легше відстежити. Завжди складніше відстежити розумних шахраїв, ніж ненормальних — ненормальність так чи інакше виявиться.

— Вас часто обвинувачують у нетолерантності?

— Ми якраз толерантні люди! На відміну від деяких, не кричимо скрізь: от ці врятовані і благословенні, а ці — лукаві і ними керує зло. Ми навпаки намагаємося переконати всіх: хто б яку релігію сповідував, це нормальні люди. Просто хтось із них потрапив у ненормальну ситуацію. Річ же, я повторюю, не у вірі, не у виборі релігії і бога — річ у тому, що хтось, експлуатуючи релігійні шукання, обманює цих людей.
Людмила ФІЛІПОВИЧ, виконавчий директор Центру релігійної інформації та свободи

— На думку релігієзнавця — в Україні існують тоталітарні секти чи деструктивні культи?

— Академічне релігієзнавство не користується взагалі такими визначеннями як «секта». Є чудова назва «релігійні організації». Саме ця назва фігурує у законодавстві. До того ж я відмовляюся визначати поняття культу з точки зору деструкції. Якщо ви маєте на увазі практики якихось релігійних організацій — то, я вважаю, вони є. Якщо члени організації руйнують якісь соціальні зв’яз­ки, структуру особистості, дер­жаву — це все є деструкція, і діяльність такої релігійної організації будемо називати деструктивною. Завважте, я не говорю про «деструктивні організації». Йдеться про окремі випадки деструкції з боку тих чи інших представників релігійних організацій. Жодну організацію не можна цілком звинуватити в тому, що вона деструктивна. І я відразу вкажу на ще одну засторогу. Часто саме поняття «деструктивна» чи «тоталітар­на» вживають стосовно саме нетрадиційних релігійних течій. Втім, трапляється по-різному. Наприклад, якщо людина іде в монастир. Відмовляється від принад світського життя, дає обітницю безшлюбності. Це деструктивно чи конструктивно?

— Залежить від обставин. Якщо вона, до того ж, кидає дружину чи чоловіка з малою дитиною і відписує їхнє сумісне майно монастиреві — деструктивно.

— Так. Але таке трапляється і в традиційних конфесіях. Тому я повторюю: нема деструктивних релігійних організацій. Є окремі випадки деструктивного впливу на окрему людину. Жодна релігійна організація не створюється з метою деструкції.

— Тобто ви вважаєте, що релігійна організація не може вважатися деструктивною за жодних обставин, навіть якщо вона систематично практикує деструктивні практики?

— Давайте почнемо з початку. Для чого взагалі створюється релігійна організація, яка її природа? Її мета — змінити людину. Для християнства це вимальовується у ідеї спасіння. Для когось в понятті прозріння чи досягнення нірвани. Із людини грішної постає людина спасенна. Зрозуміло, що в кожного свій шлях. Але в будь-якому випадку людина мусить змінюватися, ставати іншою, ніж була до того, як увіровала. Комусь вдається досягнути змін в рамках традиційних релігій, а комусь не вдається — і тоді люди вдаються до нетрадиційних. Їм не вистачає тих регуляторів, які пропонує традиційна церква. Просто раз на тиждень прийти до храму, відстояти літургії, прийняти причастя — для сучасної людини, можливо, недостатньо. Ми просто не завжди розуміємо, які кардинальні зміни відбуваються зараз з людьми. Релігія також має змінюватися. Вона не може законсервуватися і лишатися у тій самій формі, в якій виникла. Це нормально. Це і є генеза. І я проти того, щоби розуміти зміни особистості саме опираючись на деконструкцію. Адже релігія насправді скорше конструює особистість — робить її моральною, вибудовує модель, ідеальний образ, який людина своїм життям намагається втілити.

— А якщо ці, нехай навіть позитивні, зміни, призводять до руйнації соціальних зв’язків — сім’ї в першу чергу?

— Це все окремі ситуації, які не можна розглядати абстрактно. Зазвичай у таких випадках відносини у шлюбі і так вичерпані, подальше сумісне життя неможливе, і воно було би припинено і без відходу одного з членів подружжя у РО.

— Дорослі дадуть собі раду. А що робити, коли заручниками вибору батьків стають діти? Коли батьки позбавляють дитину освіти, здоров’я чи навіть життя, відмовляючись, скажімо, від переливання крові?

— Так, я знаю такі випадки. І це, безумовно, злочин. Але я хочу, щоби ми, коли бачимо такі випадки, розуміли — це притаманно не лише так званим нетрадиційним релігійним організаціям. Це все відбувається у житті людей і незалежно від їхнього релігійного вибору.

— Втім, якщо ми погоджуємося, що у практиці РО трапляються деструктивні елементи, це має якось регулюватися. Натомість, у кожній наступній законодавчій пропозиції ідея регулювання діяльності РО все більше розмивається.

— Я більше скажу: і міжнародне законодавство не передбачає окремих заходів, спрямованих саме на боротьбу з негативними виявами релігійності.

— Може, в них і так все добре?

— Ні. Принаймні не так, як хотілося б. Просто якщо приймати якесь загальне жорстке законодавство, можуть постраждати невинні люди. Кожен випадок треба розглядати окремо. Так, бувають дійсно жахливі ситуації — люди є різні. І проти таких людей треба вживати заходів — скажімо, позбавляти батьківських прав. Але чи має все це впливати на законодавство в галузі свободи совісті взагалі? Найважливіше питання для нашого суспільства — хто має стояти на сторожі і у разі потреби вживати заходів. Нормальне суспільство складається із недержавних інститутів, добровільних об’єднань, які можуть і мають право звертатися до правозахисних органів. В нас таких організацій немає. Свого часу було створено «Порятунок», який боровся з «Білим братством». Але їхня активність згорнулася після судового процесу проти організаторів цієї релігійної групи. І натомість нічого не з’явилося. Наше суспільство, як і наше законодавство поки що не готове адекватно реагувати на загрози окремих релігійних практик.

— А як його підготувати?

— По-перше, потрібні фахівці. Люди, які розуміються на специфіці релігійних організацій та релігії взагалі. Вони мають усвідомлювати, що це не просто якась там НДО, яка керується виключно земним інтересом. В чомусь — так, але в той же час це організація не від світу цього і її кінцева мета неосяжна. Це неможливо прописати на рівні закону. Законодавство нездатне описати феномену релігії.

По-друге, суспільство має бути свідомим і розуміти, що відбувається у релігійній сфері. Ви же самі бачите залежність між рівнем свідомості суспільства і тією системою, яка в ньому підтримується. Рівень розуміння релігійних питань нашим суспільством — нульовий. Вийдіть на вулицю і запитайте в людей. Хай вам десятеро з них скаже, що вони віруючі православні — з них, гадаю, дев’ять не зможуть пояснити вам основ свого віросповідання. Тут величезне поле для просвітницької діяльності з боку релігійних організацій. І, без сумніву, з боку світської науки та педагогіки.

— Тобто це така мутна водичка, у якій дуже зручно ловити рибку?

— Так. Тому має бути створено якомога більше різноманітних громадських організацій, які б стали на сторожі нашого духовного миру та спокою.

— А держава взагалі ні про що може не піклуватися?

— Ні, це абсолютно непотрібно. Ми весь час апелюємо до держави і хочемо, аби вона вирішила ті проблеми, які мусить вирішувати суспільство. Але ж не забувайте — чим більше важелів ви даєте в руки державі, тим більше вона буде нами керувати.

— Але якщо організація, яка експлуатує моє слабке місце, починає так чи інакше руйнувати моє життя чи добробут, вона має якось каратися.

— А як ви собі це уявляєте на практиці? Скажімо, в обласній державній адміністрації за ці питання відповідає, зазвичай, одна-дві особи. Вони здатні пропустити повз себе всі проблеми, що виникають на кожному кроці? Ні, я гадаю, що в ідеалі цим мають займатися громадські організації, які захищають наші права. Кінець кінцем, якщо справа йде до суду, втручається держава. Але попередню роботу має виконати не держава, а люди, які в тому зацікавлені. Я за громадянське суспільство, де громадяни самі успішно вирішують свої проблеми. На Заході так і роблять. А наш народ сидить на кухнях і пережовує свої образи з собі подібними убогими. Ми маємо створити систему, яка сама організовується і сама регулюється.

— Яка роль у цьому, на ваш погляд, так званих традиційних церков? Адже в них зовсім інші методи роботи з паствою, ніж у новітніх РО.

— Взагалі, православна та католицька церкви дуже поважають свободу людини, покладаються на волю Бога — згідно з їхньою доктриною, людина вільна вибирати свій шлях спасіння. В новітніх релігіях цього немає. Поодинокі випадки, коли представники протестантських організацій вільно відпускають своїх в іншу організацію. Організація зацікавлена у наявності плину всередині громади — бо важко налагодити роботу, до кожного треба знайти свій підхід. Церква стає частиною родини — приходить до вас додому. Цього майже не зустрінеш у католиків та православних — щоб священик приходив додому, цікавився, хто є чоловік жінки, ким працює, як звати її дитину. Священики навіть не можуть сказати, яка в них точно кількість парафіян. А запитайте протестантського пастора — він вам чітко скаже.

— Ви вважаєте, це сумісно з обстоюваною вами свободою?

— Православ’я та католицизм надають значно більше свободи людині, не контролюють кожний її крок. Але чому? Вони так поважають свободу чи просто байдужі до людини? Я хочу вірити, що це не байдужість. Але їм є чого вчитися у протестантів. І я мушу зауважити, що молоді священики вже відрізняються від своїх старших колег. Взагалі, на мою думку, релігії і церкви України перебувають в очікуванні великих змін. І це буде пов’язано саме з віковим цензом священнослужителів. З часом, на зміну людям, замішаним на радянській системі, прийдуть молоді, які знають основи економіки і працюють не за озарінням, а за наукою.

— Останнім часом говорити про небезпеку, яка криється у тих чи інших релігійних практиках, стало небезпечно — весь час ризикуєш бути звинуваченим у нетолерантності. Це виправдано? Чи це просто нині мода така?

— Нам не вистачає культури і знання. Наше суспільство, на жаль, абсолютно не християнське. Скільки би відсотків не називало себе християнами, православними, якщо ми говоримо про себе як про «християнське суспільство», ми підмінюємо поняття. Ми не любимо один одного. В нас не розвинене це почуття. У нас відсутня ідеологія любові. От я нещодавно їздила до Дніпропетровська, де мала зустріч з представниками центру «Діалог» — саме цей заклад займається питанням захисту від впливу деструктивних культів з православних позицій. Я дивилася на працюючих там людей і намагалася зрозуміти — що ними керує. Чи дійсно вони так переймаються долею людей, які потрапили до якоїсь поганої, як вони вважають, організації? Чи дійсно намагаються реалізувати свій християнський обов’язок допомогти людині, яка іде хибним шляхом? Для них це піар-акція. Притому, що мета цього центру — шляхетна, він необхідний у структурі православної церкви. Але з якими мотивами люди туди приходять? Вони думають, що за допомогою своєї ненависті досягнуть мети?

Я вбачаю проблему не в тому, що релігія відриває жінку від чоловіка чи дітей від батьків — це проблема соціальна. Подивіться на себе, проаналізуйте, і ви побачите, що релігія у даному випадку тільки дала можливість зрозуміти, що ви не можете жити разом. Опираючись на власний досвід, не можу назвати жодного випадку, коли саме релігія стала причиною розриву. Суперечності існували і до того, як хтось пішов у РО. Яка реакція у православної мами, дитина якої пішла у кришнаїти? За­боронити, влаштувати домашній терор. А чому він пішов туди, а не з тобою до церкви? Мо­же, син має підстави не поважати православ’я у твоєму виконанні? Я пам’ятаю випадок, коли мама дитини, яка потрапила у «Біле братство», кинула мені: ви тому така спокійна, що ваші діти не пішли в секту. Я їй відповіла: якби мої діти пішли в секту, я б пішла з ними. Тому що тільки так можна їх повернути. Співала б разом з ними мантри, медитувала і намагалася принаймні не втрачати з ними зв’язок. Бо якщо б я почала їх звинувачувати, забороняти, влаштовувати істерики, то б втратила їх остаточно. Релігія тільки актуалізує, загострює проблеми, які й без того існують. Я хочу, щоб ми всі зрозуміли: є релігія, а є життя, яке належить людині з певними релігійними уявленнями — це різні речі.
Антоній, єпископ Бориспільський, вікарій Київської Митрополії

— Яка позиція Православної Церкви щодо деструктивних і тоталітарних релігійних організацій?

— Сьогодні в Українській Православній Церкві існують різ­ні реабілітаційні центри, діяльність яких спрямована на допомогу жертвам деструктивних сект, при кожному єпархіальному управлінні є місіонерські відділи, проводяться конференції, форуми, лекції, друкується відповідна література. Все це спрямоване на профілактику. Важливу роль в обмеженні діяльності культів і сект відіграє співробітництво Православної Церкви із ЗМІ. У навчальних духовних закладах ми готуємо майбутніх фахівців із сектознавства. Однією з умов профілактики впливу деструктивних культів є ознайомлення населення з основами традиційних релігій. Впровадження у шкільну програму предмета «Православна культура» або хоча б «Християн­ська етика» мало б позитивний вплив у цьому питанні.

Знову ж хотів би звернутися до досвіду Заходу, де є механізми протидії діяльності сект — просвітницькі програми, реабілітаційні центри, державні структури, спецслужби, які займаються саме цією проблемою, є відповідна законодавча база, тісна взаємодія психологів і державних органів з традиційними конфесіями в розв’язанні даної проблеми. А в нас народ не захищений ні законодавчо, ні інформаційно від небезпеки деструктивних культів. Ще в 1999 році наша держава підписалася під рішенням Ради Європи про держпідтримку центрів, які інформують населення про деструктивні секти й надають допомогу жертвам сект. Проте на практиці цей документ в Україні не реалізується.