Нд, 25.06.2017, 22:39
 
Головна Реєстрація Вхід
Зробити стартовою / Додати у Вибране / RSS
ГОЛОВНЕ МЕНЮ
РОЗДІЛИ БІБЛІОТЕКИ
Статті адміністратора
Різні статті
Пам’яті пастиря
Спогади про митрополита Даниїла
Догматичне богослів’я
Церковне право
Новий Завіт
Персоналії
Історія
Проповіді
Дідахі
Вселенське Паравослав’я
Історія Древньої Церкви
Літургіка
Патрологія
Статті грецькою
Статті англійською
Молитовник
Молитви
Книга Правил
ОПИТУВАННЯ
В якій сфері суспільного життя Церква повинна приймати активну участь?
Всього відповідей: 510
Головна » Бібліотека » Дідахі

Вчення дванадцятьох апостолів – Дідахі (Частина ІІ)
В пам’ятці наведені тексти трьох молитов, які можуть слугувати прикладом харизматичної творчості Церкви того часу. Цікаве упущення поняття “βασιλέα” в доксології молитви Господньої (8,2), що за думкою А. Гарнака, характерне для Єгипту. Однак в подячній молитві (10, 5) після причастя Царство уявляється як есхатологічна перспектива, приготовлена Церкві. Церква постає тут як новий етнос, єдиний і святий, і при цьому відокремлений від всього іншого. Однак відділення Церкви не виводить її за межі історичного і соціально-обмеженого буття – таїнство Церкви звершується у світі (11, 11). Разом з тим, напружене есхатологічне очікування робить світ ніби винесеним за межі містичного завдання Церкви, позбавлений її молитовної турботи і уваги: “Нехай прийде благодать і нехай мине цей світ” (10, 6).

Можна подумати, що Церква для автора “Дідахі” не тільки не від світу цього, але майже і не в світі, і принаймні, не для спасіння і преображення світу. Але оскільки “таїнство Церкви в світі”, перебуває у зв’язку з необхідністю любові до всіх людей, і постом за гонителів, то можна припустити, що благодать як дар віри, повинна прийти і поширюватись на багатьох, якщо не на всіх, раніше, ніж “мине цей світ”. Прикметно, і на це звертають увагу всі дослідники, що в міру охолодження есхатологічних очікувань в церковній літургіці з’являється прохання про відкладення кінця світу, що може бути помічене приблизно через сто років після “Дідахі”. Можливо це пов’язано не стільки з егоїстичним бажанням жити, скільки з бажанням збільшити час на покаяння як для себе, так і для всього світу. Уривок 16, 4, хоча очевидно і належить пізнішому авторові, який описує пришестя антихриста – “світового обманщика” – через збільшення беззаконня, тобто майже згідно з 2 Фес. 2, 3-12 апостола Павла, навіть натяком не торкається чого-небудь “стримуючого”.

Таїна Церкви звершується в світі, і вчення її адресоване народам. І саме в цьому контексті розуміється застереження язичницьких пороків; таким чином християнство не виходить із світу, а продовжує, за заповіддю апостола, перебувати в язичницькому середовищі (1 Кор. 5,9-12). В соціальному плані вчення вітає благодійність, вимагає завзятості і приписує милостиню. В плані судових розглядів можна бачити відмову від зовнішнього суспільного суду і перенесення його в середовище громади, де в самому процесі акцент переноситься з правового моменту на моральний. Відокремленість Церкви від світу не відриває її від суспільства і держави, на які поширюється молитовна турбота і любов християн. Ні в одній пам’ятці так ясно не передана незалежність і незацікавленість християнства цим світом, державою, національними почуттями і іншим, як у “Вченні 12-ти апостолів”.

Церковно-канонічна частина пам’ятки торкається питань церковної дисципліни. В першу чергу розглядаються, висвітлюються проблеми, пов’язані з приходом в громаду подорожніх апостолів, пророків і вчителів, причому рефреном іде попередження проти неправдивих апостолів, пророків і вчителів. Регламентуються також норми служіння єпископів і дияконів.

Структура християнської ієрархії в “Дідахі” подається таким чином. Вона складається із п’яти різних служителів Церкви. Це апостоли, пророки, вчителі, єпископи і диякони.

Перші три типи служіння відрізняються від двох останніх тим, що:

Вони не були обрані, а приймали на себе самі служіння.

Вони не обмежувались територіально в своєму служінні, не належали тільки даній громаді, а всій Церкві, вони подорожують, проповідують в різних місцях і навіть не повинні надто довго затримуватися на одному місці, вони найменш осілі із всіх чинів першохристиянської ієрархії.

Вони повинні навчати, проповідувати і звершувати богослужіння, причому в цьому останньому вони зовсім не обмежені в своєму творчому пориві, їхні молитви виголошуються екстатично, харизматично і не обмежуються часом.

Натомість вони повинні були відрізнятися винятковою аскетичністю життя, особливо ж апостоли.

До часу появи “Дідахі” інститут апостолів був життєвим явищем. Автор не згадує про нього як про явище минулого часу, а говорить, як про таке, що існує, і причому як про служіння, яке користується повагою в громаді. Головним обов’язком апостолів була проповідь, спрямована до язичників; вони не повинні були затримуватися в даному місці більше двох днів, і то в крайньому випадку. Істинного апостола характеризує його постійне пересування з одного місця на інше, і безкорисливе служіння своєму покликанню; псевдоапостол же – це той, хто перебуває три дні на одному місці і вимагає грошей: “якщо апостол захоче пробути в громаді, куди він зайшов, три дні, то це означає, що він неправдивий апостол”. Очевидно, в цей час з’являлося дуже багато апостолів і потрібна була обережність, щоб не прийняти неправдивого апостола за дійсного, тому “Дідахі” подає ці критерії, за допомогою яких їх можна було легко розрізняти.

Що ж до пророків, то вони проповідують не у язичників, а в середовищі християн. Автор “Дідахі” називає пророків першосвящениками, він говорить християнам: “пророки є ваші архиєреї”, тобто першосвященики (13,3). А потім зазначає: “пророкам дозволяйте говорити подяки, скільки вони хочуть”(10,7). Отже, пророкам надавалося право активно брати участь в богослужінні, і причому їм не приписується виголошувати подяки у вигляді визначеної богослужбової формули; вони могли виголошувати їх подяки, складені особисто. “Дідахі” заповідає вірним християнам шанувати пророка, який сповіщає слово Боже, як самого “Господа”(11,2). Таке значення мав пророк в християнському суспільстві, але його значення ґрунтувалося лише на тому, що він був особою, “яка говорила в дусі” і була наставником в слові.

Вчителі згадуються в “Дідахі” після апостолів і пророків, отож, вони стояли нижче останніх, і належали до осіб, які вели мандрівне життя. Про них разом з пророками і апостолами говориться: “якщо хто, прийшовши, стане навчати” і т.д. (11,1). Із цього видно, що вони не були осілими, а навчали християнських істин ті громади, які відвідували, за висловом “Дідахі”, вони докладали зусиль для “примноження правди і знання Господа”. В розумінні проповідників їх становище не було таким високим, як становище пророка. Вони становили ніби доповнення до пророчої діяльності. Громада повинна була перевіряти подорожніх вчителів: “Якщо хто, прийшовши до вас, стане навчати вас всього того, що ви чули раніше, того приймайте. Якщо сам вчитель стане навчати вас іншого вчення, то не слухайте його” (11, 1-2). Головна різниця між вчителями і пророками полягала в тому, що вчителі приймали це знання за особистим розсудом, а пророки, навпаки, бралися до своєї справи тільки тоді, коли відчували, що їх прикликає до діяльності зовнішня сила – Дух Святий. Зрештою і вчителі вважали свою діяльність правом діючого в них Духа Святого, і тому вони в древності відносилися до осіб, котрі володіли вищим благодатним даром. Аскетичні вимоги до них, як і до пророків, висувають не в такій строгій формі, як до апостолів.

Відносно двох останніх типів служіння, єпископського і дияконського то вони:

“Поставляються громадою із достойних Господа, мужів лагідних і несріблолюбних, правдивих і випробуваних”;

Обов’язками єпископів і дияконів були, крім служіння, ще й управління і господарча діяльнісь, тобто повне керування громадою.

Загалом, “Дідахі” є, безумовно, цінною пам’яткою ранньохристиянської писемності, яка проливає світло як на віровчення, так і на богослужіння і повсякденне життя древньохристиянської Церкви. Даний твір не можна недооцінювати, але не можна і перебільшувати його значення, тому що він, звичайно, не охоплює всіх граней життя і вчення Церкви в другій половині І століття. Тільки разом з іншими пам’ятками древньо-церковної писемності “Дідахі” набуває свого істинного значення. За характеристикою А. Карашева, зміст твору “містить дуже багато цінних відомостей. Одні із них збереглись до нас в тогочасних писаннях, інші роблять безсумнівними існування в практиці ранньої Церкви таких рис церковного життя, на які чіткі вказівки ми дотепер отримали з літератури тільки кінця ІІ–ІІІ стт.”. Тому відкриття цього твору не лише істотно збагатило і церковно-канонічну, і патрологічну науку, але й за словами С. Єпіфановича, “проникнуте теплотою і любов’ю до “братів по вірі”, передаючи надзвичайно реальне і світле становлення до Бога і створеного Ним світу, “Дідахі” вводить читача в атмосферу першохристиянської Церкви”.

Сергій Думенко

кандидат богослів’я

Розділ: Дідахі | Додано:(11.10.2007)
Переглядів: 2265
Використовуються технології uCoz
ВХІД НА ПОРТАЛ


Copyright Ortodox portal LOGOS © 2017 Використовуються технології uCoz