„Вчення дванадцятьох апостолів” становить основу для низки пам’яток канонічного характеру. Частина розділів “Дідахі” увійшла в сьому книгу “Апостольських Постанов”, а вчення про два шляхи було покладено в основі і іншого твору під назвою “Канони святих Апостолів”. Простежується подібність перших 6-и розділів “Дідахі” з 18-20 розділами “Послання Варнави.” Це спричинило питання про взаємозалежність творів, але цілісність і простота “Дідахі” висуває саме його як першоджерело. Можливо, що А. Гарнак мав слушність, коли вважав, що для обох текстів існує спільне джерело – гіпотетичний “іудейський катехизис”, оскільки для старозавітної і іудейської писемності характерна основа змісту, “Дідахі” – вчення про два шляхи (книга Ювілеїв, Завіт Асіра в заповіді дванадцяти патріархів, Повт.Зак. 30, 15, Ієрем. 21, 8, 3 Цар. 18, 21), але вчення про два шляхи зустрічається і в Новому Завіті (Мф. 7, 13-14, 2 Пет. 2,2).

Доля пам’ятки досить примітивна: в Древній Церкві вона була досить відомою, і наприклад Климент Олександрійський приєднував її до книг Святого Письма Нового Завіту, зовсім не сумніваючись в апостольському достоїнстві твору. Однак, починаючи з IV ст., такі сумніви виникають: Євсевій Кесарійський відносив Дідахі до категорії суперечливих і підроблених (Αντιλεγομενα - νοθα) книг Нового Завіту, вказуючи, що твір був відомий “багатьом учителям Церкви”. Святий Афанасій Олександрійський також вилучає цей твір із канону Нового Завіту, хоча визнає його корисним для церковного напучення вірних. З часом, мабуть, на протязі V ст., “Дідахі” виходить із церковного вжитку, його перестають читати і переписувати. Це пояснюється тим, що твір був написаний як “підручник” або “катехизис” для потреб якоїсь місцевої церкви, а потім поширився і в деяких християнських громадах, але визнання з боку вселенської церковної свідомості так і не здобув.

Етичне вчення і літургічно-канонічні норми, відображені в пам’ятці, були асимільовані внаслідок земного зростання Церкви, а те, що застаріло в них, забуто. Тому “Дідахі” опинилося на периферії церковної свідомості, а з часом і взагалі зникло із неї. Тільки знахідка Філофея Врієнія повернула дану пам’ятку Церкві і науковому світові.

Характерні особливості пам’ятки такі. Вчення, яке вміщує катехитичну (1-7 розд.), літургічну (7-10 розд.), церковно-канонічну (10-16 розд.), есхатологічну частини (16 розд.), призначалось для внутрішнього користування в Церкві і являло собою спробу поставити християнське життя у згоді з потребами часу для визначення норми, тому вона з розвитком церковного життя втрачає своє значення. Очевидний нормативний, близький до канонічного, характер пам’ятки змальовує надзвичайну простоту церковної організації, ще більшою мірою початкову, ніж це простежується в посланні св. Климента Римського, коли ще не домоглася кристалізації внутріцерковних відносин. Це вказує на близькість апостольського часу і може слугувати орієнтиром на відносне датування пам’ятки. В пам’ятці немає також вказівок на мучеництво, хоча є згадки про гоніння, що є досить важливо.

Необхідно вирішити питання про місце, час і церковне середовище, тобто обставини в яких виникла пам’ятка. За загальним поглядом дослідників “Дідахі” походить із іудео-християнського середовища, однак ним не окреслюється, оскільки вчення спрямоване до народів (εθνεσιν), де більш частково слід розуміти язичників (Мф. 28, 19). Використання в 12-му розділі поняття “християни” наводить на думку про Антіохію як про місце складання пам’ятки, тому що саме в Антіохії учні Христа стали називати себе християнами (Дії. 11, 26). Але взагалі географія і топографія, відображена в “Дідахі”, характеризує горбисту землеробську місцевість, можливо Сирію або Палестину. На користь Сирії промовляє той факт, що з країною та її центром Антіохією пов’язаний швидкий та плідний розвиток первісного синтезу язичництва та християнства. З іншого боку, в цій місцевості проживало багато іудео – християн, які переселилися до Сирії з Єрусалиму після 70-го року. Тому поява „Дідахі”, спрямованого іудео – християнами до навернених язичників саме у Сирії, здається найімовірнішою.

Час складення пам’ятки теж викликає дискусію. Більшість сучасних дослідників називає цей проміжок – біля 120 року. І. Квастен вважає, що “Дідахі” написане в проміжку між 100 і 150- ми роками. А. Гарнак говорить про хронологічний проміжок 130-160 роки, те ж саме стверджує і першовідкривач митрополит Філофей, але Н. Сагарда, посилаючись на апостольську простоту громади “Дідахі”, вважає часом написання пам’ятки 70-100 роки. А. Карашев теж вважає, що пам’ятка могла бути складена до 100 року, і вже у всякому випадку раніше смерті св. Ігнатія Антіохійського. Але найбільш вірогідним часом він вважає період 96-106 роки, тобто від послання св. Климента Римського до смерті св. Ігнатія Антіохійського. У своїй передмові до публікації “Дідахі” у новому виданні “Писань мужів апостольських ”, священик В. Асмус відмічає, що критичний аналіз виявив у пам’ятці мінімум три шари і, що до кінця І-го ст. “Дідахі” було складене в остаточному вигляді і адресоване християнським громадам західної Сирії і Палестини, жителям сільських районів, наверненим із язичників.

Незважаючи на критику тексту, яка мала місце, на звичайні думки про те, що у Врієнія була на руках не перша редакція пам’ятки (патріарх Никифор (+828) у своїй “Стихометрії” вказує 200 стихів проти 203 відомих за рукописом 1056 року), текст пам’ятки визнається дослідниками оригінальним і заслуговує довіри. З 14-го розділу відчувається вплив іншого редактора твору.

За своїм характером цей твір є морально-повчальним і викладений в схемі двох шляхів: шляху життя, тобто шляху доброчесності, притому перелічуються всі ті чесноти, які повинен практикувати християнин, і шлях смерті, тобто пороків і злочинів, що їх християнин повинен уникати. Твір також викладає норми церковного впорядкування, саме те, що торкається функцій апостолів, пророків, вчителів, єпископів і дияконів, а також, що торкається ставлення членів християнських громад до цих осіб.

Описуючи шлях життя, автор говорить про любов до Бога і ближнього, згідно з Мф. 22, 37-39, хоча поєднання обох заповідей виникло ще в іудейській традиції. Як розвиток теми про любов до ближнього подається “золоте правило моральності”, – “все, що не бажаєш, щоб сталося з тобою, і сам іншим не чини”, і як розкриття вчення цих слів говориться: “Благословляйте тих, що вас проклинають і моліться за ворогів ваших, постіться за тих, хто гонить вас… Любіть тих хто ненавидить вас і не буде у вас ворога” (1,3). Особливості уривка – не просто молитва за ворогів, але й піст за гонителів (тут мова може йти про щотижневий піст у євреїв). Любов до тих, що ненавидять, позбавляє їх зброї проти християн – ненависті. Тут можна побачити вказівки на гоніння, які розпочалися. Ставлення до гонителів знаходиться в повному відношенні із словами Христа.

Соціальна сторона вчення про любов виявляється в кредиті (1,5), який є безвідплатним, і милостині, яка обмежується, судячи з усього, істинною потребою того, кому вона подається (1,6), - вона повинна запотіти в руках, доки людина не дізнається, кому дає.

Вчення про Церкву служить загальним пунктом, який об’єднує увесь зміст “Дідахі”. Автор зображує Церкву як релігійно-моральну спільноту віруючих в Христа. В меті, призначенні і зовнішньому устрої цього суспільства не передбачається ніяких світських зацікавлень. Християнська Церква Єдина. “Дідахі” з надзвичайною чіткістю свідчить про єдність Церкви в її вселенському характері. Церква, за свідченням твору, не обмежується одним яким-небудь місцем або народом, але поширена по всіх кінцях землі.

Для здійснення і зміцнення серед вірних внутрішніх засад, які діють в єдиній Церкві Христовій, служать такі зовнішні встановлення: хрещення, євхаристія – з якою в тісному зв’язку знаходяться інші церковні таїнства: покаяння, сповідання гріхів у зібранні і відлучення, а також богослужбові і приватні зібрання, молитви і пости.