Нд, 25.06.2017, 22:40
 
Головна Реєстрація Вхід
Зробити стартовою / Додати у Вибране / RSS
ГОЛОВНЕ МЕНЮ
РОЗДІЛИ БІБЛІОТЕКИ
Статті адміністратора
Різні статті
Пам’яті пастиря
Спогади про митрополита Даниїла
Догматичне богослів’я
Церковне право
Новий Завіт
Персоналії
Історія
Проповіді
Дідахі
Вселенське Паравослав’я
Історія Древньої Церкви
Літургіка
Патрологія
Статті грецькою
Статті англійською
Молитовник
Молитви
Книга Правил
ОПИТУВАННЯ
Як Вам наш оновлений портал?
Всього відповідей: 381
Головна » Бібліотека » Дідахі

Вчення дванадцятьох апостолів – Дідахі (Частина І)
Починаючи з першої половини ІІ ст., коли християнство розповсюдилось за межі Римської імперії, виникла загроза і небезпека забуття чи спотворення Апостольського передання, тому і відкрилась необхідність письмового викладення цих норм у формі позитивних і загальнообов’язкових церковних правил. Так виникла маса апокрифічних збірників церковного і канонічного змісту, які зокрема засвоювались Апостолам. Це засвоєння виражало в собі загальний погляд, що зміст збірників дійсно сягає апостольських часів, але не існувало переконання, що вони складені Апостолами, тому що Церква віднесла б їх до новозавітного канону.Однією з найдревніших пам’яток ранньохристиянської писемності є невелика збірка церковноправових, моральних і літургічних настанов, яка має два написи, перший: “Διδαχή των δώδεκα αποστόλων ”, а другий розлогіший: “Διδαχή Κυρίου δια των δώδεκα αποστόλων τοις εθνεσιν” – вчення Господа (передане) народам через дванадцятьох апостолів. Текст пам'ятки, який вважався втраченим, був знайдений в Святогробському подвір’ї Константинополя в 1875 році митрополитом Нікомідійським Філофеєм Врієнієм і опублікований ним в 1883 році. В повному обсязі твір зберігся тільки в одному грецькому рукописі, датованому 1056-м роком, чий оригінал належить до ІV – V стт. Окрім того, два грецькі фрагменти твору збереглись в одному із оксиринхських папірусів IV ст.. Існують також фрагменти перекладів твору на латинську, коптську, ефіопську та інші мови.

„Вчення дванадцятьох апостолів” становить основу для низки пам’яток канонічного характеру. Частина розділів “Дідахі” увійшла в сьому книгу “Апостольських Постанов”, а вчення про два шляхи було покладено в основі і іншого твору під назвою “Канони святих Апостолів”. Простежується подібність перших 6-и розділів “Дідахі” з 18-20 розділами “Послання Варнави.” Це спричинило питання про взаємозалежність творів, але цілісність і простота “Дідахі” висуває саме його як першоджерело. Можливо, що А. Гарнак мав слушність, коли вважав, що для обох текстів існує спільне джерело – гіпотетичний “іудейський катехизис”, оскільки для старозавітної і іудейської писемності характерна основа змісту, “Дідахі” – вчення про два шляхи (книга Ювілеїв, Завіт Асіра в заповіді дванадцяти патріархів, Повт.Зак. 30, 15, Ієрем. 21, 8, 3 Цар. 18, 21), але вчення про два шляхи зустрічається і в Новому Завіті (Мф. 7, 13-14, 2 Пет. 2,2).

Доля пам’ятки досить примітивна: в Древній Церкві вона була досить відомою, і наприклад Климент Олександрійський приєднував її до книг Святого Письма Нового Завіту, зовсім не сумніваючись в апостольському достоїнстві твору. Однак, починаючи з IV ст., такі сумніви виникають: Євсевій Кесарійський відносив Дідахі до категорії суперечливих і підроблених (Αντιλεγομενα - νοθα) книг Нового Завіту, вказуючи, що твір був відомий “багатьом учителям Церкви”. Святий Афанасій Олександрійський також вилучає цей твір із канону Нового Завіту, хоча визнає його корисним для церковного напучення вірних. З часом, мабуть, на протязі V ст., “Дідахі” виходить із церковного вжитку, його перестають читати і переписувати. Це пояснюється тим, що твір був написаний як “підручник” або “катехизис” для потреб якоїсь місцевої церкви, а потім поширився і в деяких християнських громадах, але визнання з боку вселенської церковної свідомості так і не здобув.

Етичне вчення і літургічно-канонічні норми, відображені в пам’ятці, були асимільовані внаслідок земного зростання Церкви, а те, що застаріло в них, забуто. Тому “Дідахі” опинилося на периферії церковної свідомості, а з часом і взагалі зникло із неї. Тільки знахідка Філофея Врієнія повернула дану пам’ятку Церкві і науковому світові.

Характерні особливості пам’ятки такі. Вчення, яке вміщує катехитичну (1-7 розд.), літургічну (7-10 розд.), церковно-канонічну (10-16 розд.), есхатологічну частини (16 розд.), призначалось для внутрішнього користування в Церкві і являло собою спробу поставити християнське життя у згоді з потребами часу для визначення норми, тому вона з розвитком церковного життя втрачає своє значення. Очевидний нормативний, близький до канонічного, характер пам’ятки змальовує надзвичайну простоту церковної організації, ще більшою мірою початкову, ніж це простежується в посланні св. Климента Римського, коли ще не домоглася кристалізації внутріцерковних відносин. Це вказує на близькість апостольського часу і може слугувати орієнтиром на відносне датування пам’ятки. В пам’ятці немає також вказівок на мучеництво, хоча є згадки про гоніння, що є досить важливо.

Необхідно вирішити питання про місце, час і церковне середовище, тобто обставини в яких виникла пам’ятка. За загальним поглядом дослідників “Дідахі” походить із іудео-християнського середовища, однак ним не окреслюється, оскільки вчення спрямоване до народів (εθνεσιν), де більш частково слід розуміти язичників (Мф. 28, 19). Використання в 12-му розділі поняття “християни” наводить на думку про Антіохію як про місце складання пам’ятки, тому що саме в Антіохії учні Христа стали називати себе християнами (Дії. 11, 26). Але взагалі географія і топографія, відображена в “Дідахі”, характеризує горбисту землеробську місцевість, можливо Сирію або Палестину. На користь Сирії промовляє той факт, що з країною та її центром Антіохією пов’язаний швидкий та плідний розвиток первісного синтезу язичництва та християнства. З іншого боку, в цій місцевості проживало багато іудео – християн, які переселилися до Сирії з Єрусалиму після 70-го року. Тому поява „Дідахі”, спрямованого іудео – християнами до навернених язичників саме у Сирії, здається найімовірнішою.

Час складення пам’ятки теж викликає дискусію. Більшість сучасних дослідників називає цей проміжок – біля 120 року. І. Квастен вважає, що “Дідахі” написане в проміжку між 100 і 150- ми роками. А. Гарнак говорить про хронологічний проміжок 130-160 роки, те ж саме стверджує і першовідкривач митрополит Філофей, але Н. Сагарда, посилаючись на апостольську простоту громади “Дідахі”, вважає часом написання пам’ятки 70-100 роки. А. Карашев теж вважає, що пам’ятка могла бути складена до 100 року, і вже у всякому випадку раніше смерті св. Ігнатія Антіохійського. Але найбільш вірогідним часом він вважає період 96-106 роки, тобто від послання св. Климента Римського до смерті св. Ігнатія Антіохійського. У своїй передмові до публікації “Дідахі” у новому виданні “Писань мужів апостольських ”, священик В. Асмус відмічає, що критичний аналіз виявив у пам’ятці мінімум три шари і, що до кінця І-го ст. “Дідахі” було складене в остаточному вигляді і адресоване християнським громадам західної Сирії і Палестини, жителям сільських районів, наверненим із язичників.

Незважаючи на критику тексту, яка мала місце, на звичайні думки про те, що у Врієнія була на руках не перша редакція пам’ятки (патріарх Никифор (+828) у своїй “Стихометрії” вказує 200 стихів проти 203 відомих за рукописом 1056 року), текст пам’ятки визнається дослідниками оригінальним і заслуговує довіри. З 14-го розділу відчувається вплив іншого редактора твору.

За своїм характером цей твір є морально-повчальним і викладений в схемі двох шляхів: шляху життя, тобто шляху доброчесності, притому перелічуються всі ті чесноти, які повинен практикувати християнин, і шлях смерті, тобто пороків і злочинів, що їх християнин повинен уникати. Твір також викладає норми церковного впорядкування, саме те, що торкається функцій апостолів, пророків, вчителів, єпископів і дияконів, а також, що торкається ставлення членів християнських громад до цих осіб.

Описуючи шлях життя, автор говорить про любов до Бога і ближнього, згідно з Мф. 22, 37-39, хоча поєднання обох заповідей виникло ще в іудейській традиції. Як розвиток теми про любов до ближнього подається “золоте правило моральності”, – “все, що не бажаєш, щоб сталося з тобою, і сам іншим не чини”, і як розкриття вчення цих слів говориться: “Благословляйте тих, що вас проклинають і моліться за ворогів ваших, постіться за тих, хто гонить вас… Любіть тих хто ненавидить вас і не буде у вас ворога” (1,3). Особливості уривка – не просто молитва за ворогів, але й піст за гонителів (тут мова може йти про щотижневий піст у євреїв). Любов до тих, що ненавидять, позбавляє їх зброї проти християн – ненависті. Тут можна побачити вказівки на гоніння, які розпочалися. Ставлення до гонителів знаходиться в повному відношенні із словами Христа.

Соціальна сторона вчення про любов виявляється в кредиті (1,5), який є безвідплатним, і милостині, яка обмежується, судячи з усього, істинною потребою того, кому вона подається (1,6), - вона повинна запотіти в руках, доки людина не дізнається, кому дає.

Вчення про Церкву служить загальним пунктом, який об’єднує увесь зміст “Дідахі”. Автор зображує Церкву як релігійно-моральну спільноту віруючих в Христа. В меті, призначенні і зовнішньому устрої цього суспільства не передбачається ніяких світських зацікавлень. Християнська Церква Єдина. “Дідахі” з надзвичайною чіткістю свідчить про єдність Церкви в її вселенському характері. Церква, за свідченням твору, не обмежується одним яким-небудь місцем або народом, але поширена по всіх кінцях землі.

Для здійснення і зміцнення серед вірних внутрішніх засад, які діють в єдиній Церкві Христовій, служать такі зовнішні встановлення: хрещення, євхаристія – з якою в тісному зв’язку знаходяться інші церковні таїнства: покаяння, сповідання гріхів у зібранні і відлучення, а також богослужбові і приватні зібрання, молитви і пости.

Сергій Думенко

кандидат богослів’я

Розділ: Дідахі | Додано:(11.10.2007)
Переглядів: 2781
Використовуються технології uCoz
ВХІД НА ПОРТАЛ


Copyright Ortodox portal LOGOS © 2017 Використовуються технології uCoz